– Молодець! – говорив той, сам важко переводячи дихання. – Ти витримав. Молодець!
Чайка знову зрушила з мiсця, заглиблюючись в очерети, пiдштовхувана ратищами козацьких списiв. Вдалечинi знову загримiли гарматнi пострiли, та за хвилину затихло. Через кiлька хвилин такоi подорожi наослiп козаки несподiвано для себе почули трiск очерету i плюскiт. Навкруг Івана заклацали курки мушкетiв. Не гаючись, вiн дiстав з-за пояса пару пiстолiв i теж звiв на них курки. Однак дуже скоро з'ясувалося, що тривога марна. У променях ранкового сонця показалися з-помiж заростей ще двi чайки.
Коли Богун пiдiйшов до Омелька, той саме пiдраховував втрати. Вони, попри очiкування Івана, виявилися не такими й важкими. Двох козакiв було вбито наповал прямим влученням ядра, ще кiлькох поранено трiсками дубових дощок, що розлетiлися навсiбiч вiд удару ядра. Тепер поранених дбайливо перев'язували товаришi. Двое загиблих запорожцiв, укритi кров'ю i пошматованi, лежали на дошках чердака, притягуючи до себе погляд Івана. Йому ще нiколи не доводилося бачити такi понiвеченi тiла, тому тепер iх вигляд був для нього чимось неймовiрно диким, брутальним по вiдношенню до урочистостi смертi. У тому свiтi, де йому доводилося жити ранiше, смерть не була рiдкою гостею, вона чигала десь поряд, його з дитинства привчали смiливо поглядати iй в очi та з презирством ставитися до власного життя. Але то були лише пустi слова. Нехай сповненi життевоi правди, патрiотизму i поваги до козацького укладу життя та смертi, але все ж слова. Тепер вони набирали реального змiсту. Страшного, з пошматованоi плотi, жовтих уламкiв кiсток i нутрощiв, вивалених назовнi. З кровi, яка, змiшавшись з водою, була всюди. Навiть та вода, яка прибувала в човен, все ще зберiгала криваво-червоний колiр.
Через лави, наближаючись до Івана i Омелька, переступав запорожець, поряд з яким Івану довелося веслувати. Тепер вiн упiзнав того. Ним виявився козак середнiх лiт з посивiлим передчасно оселедцем на iм'я Крутiй. Мовчки пiдiйшов до Омелька. Курiнний витримав його похмурий погляд.
– Хто? – нарештi запитав Крутiй.
– Пiскорський i Недригайло.
Крутiй похитав головою.
– Дiсталося вам, братчики. Ох i дiсталося! Так, аби святий Петро впiзнав.
– Упiзнае, – вiдрiзав Омелько. – Будемо ховати тут. Давайте, завертайте в китайку i за облавок. Панахида буде, коли повернемося, зараз маемо живих рятувати.
Погляд Омелька впав на Івана.
– А йди-но сюди, козаче, – примружився вiн. – Бачу, голубе, ти теж подарунка вiд бусурман маеш.
Лише тепер Іван побачив досить велику трiску, яка застрягла в нього в плечi.
– Пусте, – спробував вiдмахнутися Іван.
– Я тобi, босяку, дам «пусте»! – заходився оглядати Богуна Омелько. За хвилину пiдкликав Нечая, який неподалiк допомагав конопатити щiлини в облавку пошматованим на стрiчки зеленим оксамитом. – Тягни полотно на пов'язку, горiлку, порох!
Удвох Омелько з Нечаем швидко витягай трiску, залили рану горiлкою i перев'язали чистим полотном. Омелько замiшав пучку пороху з чаркою горiлки i простягнув Івановi:
– На, випий.
– Але ж…
– Випий!
Богун пiдкорився. Омелько тим часом обдивився гулю в нього на головi.
– Не нудить? – запитав стурбовано.
– Нi… Та добре все! – Івановi стало соромно, що курiнний так прискiпливо допитувався про його стан. Неначе дитину!
Омелько коротко змахнув головою i вiдiйшов. Скоро човен ледь вiдчутно здригнувся – до них пiдiйшла ще одна чайка, друга повiльно наближувалась, майже невидима за очеретами.
– Агов! – неголосно покликав Омелько. – А кого маете за чайкового отамана?…
До мiсця збору, яке заздалегiдь призначив, побоюючись саме такого збiгу обставин, завбачливий Соколець, вирушили надвечiр. Перед цим латали пошкоджену чайку, розшукували в очеретах розрiзнене вiйсько i лiкували поранених. До вечора на байдаку в Омелька помер ще один поранений козак. Тихо, без стогону i крику злетiла сувора душа запорiзького лицаря у височiнь. Не було над ним плакальниць. Не цiлували захололi вуста дружина чи дiти. Не взнали дорогоi могили старенькi батьки. Помер козаченько… знайшов спокiй, як i попереднiх двое, серед смердючих очеретiв. Похмурi побратими його пiдняли над облавком обважнiле, закутане в криваво-червону китайку тiло i шубовснули не гаючись у темну глибочiнь.
Чиста душа…
Козаче! Запорожцю, линь до Бога. Запитай, запитай його! Чи потомки згадають вдячним словом славу сього лицаря та праведну смерть його, чи не згадають? Чи плюнуть отрутою презирства в невидющi очi? Чи засмiються i скажуть: «За золотом, срiблом, немов розбiйник, пiшов ти туди, за можливiстю курити в шинках, горiлку кружляти. Грошей хотiв? Людей убивав? iв-пив на кровi?!»
Не зрозумiти тобi, невдячний потомку! Продав ти душу спочатку Польщi, потiм Москвi… Навiть тепер, на початку двадцять першого сторiччя, цураешся коренiв своiх. Господи святий, не дай iм спаплюжити! Наведи на iстину й прости тих, хто за незнанням i недолужнiстю власною iудами нацii козацькоi стали. Забули, що е вони народом сильним, волелюбним та гордовитим. Народом, iсторiя якого налiчуе тисячолiття, а культура i мова е багато вищою за культуру i мову шанованих ними азiйських загарбникiв Украiни. І можливо, тодi вони зрозумiють: кожен запорожець загинув за них! Кожен бажав жити i радiти сонцю, дихати свiжим подихом степу, того самого степу, де проживають тепер невдячнi потомки. Але кожен без жалю вiддавав життя за iдеали, забутi такими потомками:
Слава.
Воля.
Украiна.
І хiба iх не досить для того, аби вiддати життя? Хiба запорожцi робили це марно?
Тож жаль бере автора, коли вiн поглядае на вас, сучасники. Ви не схожi на них. Ви смiетесь з нацiональних гординь, рiдноi мови. Ви намагаетесь жити, немов чужинцi, перетворюючись на чужинцiв серед власноi землi. І тому iнколи немае бажання вважати за правду те, що дiеться навкруги…
Серед темряви наступноi ночi Прогноiвську косу залишили шiстдесят чотири чайки. Тепер козаки не мали потреби боятися ворожих гармат. Тепер вони вселятимуть страх у душi людей. Попереду, невидимi за сотнями верст чорноморських просторiв, лежали райськi береги Анатолii. Там очiкувала на них вiйськова слава, здобич та помста.
III
І Анатолiя здригнулась. Умилися кров'ю мiста i мiстечка, окутались димом пожеж. Настала страшна помста за татарськi набiги на Украiну, за кров та сльози нещасних невiльникiв, що iх тисячами гнали до Криму i далi, у найвiддаленiшi куточки Османськоi iмперii. Запiзнилися гiнцi сiлiстрiйського пашi, який першим вiдчув на собi наслiдки козацьких вiдвiдин разом з мешканцями болгарського побережжя. Гуляють шайтани морем, не шкодують нi старого, нi малого кривавi посланцi Малека-уль-Меккома – ангела смертi. Горе, горе, о правовiрнi! Вогонь поглинае мечетi! Учорашнiй раб точить кров господаря свого. Крик мусульман лунае до неба, але глухий до нього пророк! Бiда на голови вашi, о люди вiри праведного Мухамеда! Чим завинили дiти вашi, яких шайтани жбурляють у вогонь? Чим завинили жiнки вашi, яких, беззахисних, примушують порушувати закони шарiату i показувати стороннiм обличчя своi? Чим завинили чоловiки, що залили яскраво-червоними рiчками своеi кровi вулицi, на яких будували колись житло?
Нi! Не завинили ви нiчим, окрiм зневаги до вiри християнськоi. Окрiм того, що немов бидло купуете та продаете людей православних, гвалтуете дiвчат невинних у своiх сералях, оскопляете малолiтнiх хлопчакiв во славу Ааллаха, перетворюючи iх на евнухiв, тисячами вбиваете козакiв непосильною працею на галерах.
Не виннi ви, правовiрнi!
Запорожцi гуляють – ось твоя провина i смерть, бусурмане!
Швидкий та страшний для туркiв рейд запорiзького флоту примусив стривоженим вуликом загудiти санджаки та вiлайети[36 - Санджак, вiлайет – територiально-адмiнiстративнi одиницi Османськоi iмперii.] iмперii. Навiть султанський конак[37 - Конак – резиденцiя османських султанiв.] у Стамбулi вiдчув на собi лихоманку – яничарськi казарми, в яких вирувало ще вiд часу, коли султанськi гвардiйцi повернулися до столицi пiсля невдалоi осади Багдада, вибухнули вiдкритим бунтом, дiзнавшись про безсилля влади протистояти запорожцям. Лютi i нестримнi, домовившись з комонною гвардiею, що складалася виключно з сипахiв, обложили вони будiвлю палацу Топкапи i почали вимагати змiни великого вiзиря, якому випала «честь» бути звинуваченим у провалi в Персii i запорiзьких перемогах. І могутнiй падишах, володар землi та неба, змушений був поступитися перед бунтiвниками, вiддавши iм в обмiн на власне життя бiдолаху вiзиря. Живою була ще в пам'ятi султана сумна доля його попередника, красеня-юнака Османа II, убитого яничарами, наче собака. І йому не залишилося нiчого iншого, анiж спостерiгати, як натовпи воякiв Нового вiйська[38 - Єнi черi – тобто яничари. В перекладi з турецькоi «нове вiйсько».] руйнують оселi його найвищих сановникiв, знущаються над ними i вимагають з них грошi та цiнностi.
Тож запорожцями нiколи i нiкому було займатися в армii наймогутнiшоi iмперii Середньовiччя. А вони вмить це оцiнили по-своему – такоi вiдвертоi нахабностi турецькi провiнцii не пам'ятали вже бiльше десяти лiт, з часiв Сагайдачного. Соколець на чолi своiх вiдчайдухiв з'являвся невiдь-звiдки, вирубував до ноги цiлi селища i зникав невiдомо куди. Без жалю саджав на палi або здирав шкiру з кожного, в кого знаходив християнських невiльникiв. Грабував без розгляду будинки, палаци i мечетi. Плюндрував вогнем i мечем райськi куточки Анатолii, створенi ласкавим клiматом чорноморського узбережжя i десятками рокiв важкоi працi невiльницьких рук. Зграя чайок з Чорного моря вискочила в Азовське, пройшла там, викликаючи жах, i повернулася до Понту Евксинського. Пройшовшись з погромами по Кiлii та Ізмаiлу, околицями грiзного Акерману, стерла безслiдно кiлька десяткiв малих та великих селищ i знову спрямувала свiй курс до берегiв Анатолii, яка ще не встигла зiтхнути з полегшенням – Соколець звик дiяти таким чином, щоб його не могли прорахувати галери Високоi Порти…
Через три тижнi, обваженi здобиччю i сп'янiлi вiд почуття безкарностi, запорожцi серед бiлого дня пiдiйшли до досить великоi бухти, на блакитному дзеркалi якоi лагiднi хвилi погойдували безлiч кораблiв, човнiв i човникiв. На високому скелястому березi бухти розташувались живописнi будiвлi. Глинянi пласкi дахи, що перемежались з куполами мечетей та вежами мiнаретiв, утопали серед зеленi садiв, виноградникiв i живоплотiв. Високi пальми i яскравi квiтники притягували око неземною красою, а неспiшнi перехожi i переiзнi навiть не здогадувались, що тихiй iдилii iх мирного життя надходить кiнець. Козацьку ескадру зустрiчав Синоп, до якого ще не встигла прийти жовтогаряча осiнь, яка вже нагадала про свое iснування спаленим серпневою спекою запорiзьким степам.
Богун сидiв на лавi поряд з Нечаем, перевiряючи зброю. Уважним оком помiчав найменшi щербини на шабельному лезi, пiдсипав пороху на пановки пiстолетiв та мушкета, поправляв за поясом оздоблений золотом i самоцвiтами турецький ятаган – один з багатьох нових трофеiв. Покiнчивши з цим, поглянув у бiк отаманськоi чайки. Там, стоячи на високому чердаку, Соколець розглядав у далекоглядну трубу ворожi береги. Кавалькада застигла на мiсцi, пiднявши догори блискучi на сонцi весла, з яких стiкали струмочки води…
Та хiба то був той самий Богун, який ще зовсiм недавно захоплено позирав на Сiч з вершечка пагорба на шляху? Змiнився, змiнився Іван! Чарiвним сном пролетiли для сина реестрового хорунжого з далекого Подiлля три тижнi походу. П'янкою музикою стали для нього мушкетнi громи, свист куль та блиск бойовоi крицi. Поряд з iншими запорожцями, як рiвний з рiвними, рубав вiн шаблею яничар та переляканих до смертi ополченцiв, бив, застосовуючи науку, передану колись Омельком i вiдточену роками виснажливих вправ. Лiз, стискаючи в зубах ятаган, по абордажних мотузках на високий облавок галери, занурював гостре лезо в податливу плоть, трощив оселi i сипав у мiшки дзвiнку монету – кривавий хлiб козацький. Тодi серед вогню, крикiв розпачу i грому пострiлiв уперше пiзнав вiн жiноче тiло. Перелякана турчанка стала для нього вiйськовою здобиччю, не вiдмiнною вiд цехiнiв, дукатiв i аспрiв,[39 - Аспр – срiбна татарська монета.] що iх шапками черпали запорожцi пiсля перемог. Жорстокий час породжував жорстоких людей. Іван ставав воiном, бiйцем, який жив вiйною, щодня позирав у очi смертi, тому брав вiд життя все, що мiг. І вважав такий стан речей справедливим. Тому, що мiг загинути будь-якоi митi, так, як загинули в нього на очах кiлькадесят вiдчайдушних братчикiв, поряд з якими кидався в бiй. Буяв початок жорстокого сiмнадцятого сторiччя… Соколець рвучко вiдiрвав далекоглядну трубу вiд очей i змахнув рукою.
– Уперед, молодцi! – розлiгся над водами бухти його гучний голос. – Там наша слава!
І летюча ескадра вмить ударила веслами. Набираючи швидкостi, побiгла до близького берега.
– А що, лицарство, знудилися без роботи? – почув Іван вигук Омелька. – За козацьку славу!!!
– Слава! – ревонули у вiдповiдь запорожцi.
– За вiру!!!
– Слава!
– За Украiну!!!
