Швидким кроком друзi попрямували до чималого будинку з високим череп'яним дахом на краю майдану – оселi вiйськового осавула Назара Сокольця.
Тут уже було досить людно, тож у грудях Івана сколихнулася неясна тривога, спровокована безглуздим припущенням Нечая про те, що для них у чайках не вистачить мiсця. Вiн почав оглядати присутнiх непривiтним поглядом.
З десяток запорожцiв сидiли на лавi пiд ганком або й просто на травi i, розмовляючи, палили люльки. Ще двое стояли бiля дверей на ганку. Коли хлопцi пiдходили до будинку, дверi до нього вiдчинилися, випускаючи двох гамiрливих козакiв. Тi двое, якi стояли пiд дверима, без зайвих слiв зняли шапки i зникли в сiнях. Несподiвано для себе у двiйцi, котра викотилась вiд осавула, Іван упiзнав старих знайомих – перед ним стояли Зоря i Макогiн.
Васюк з веселою посмiшкою помахав рукою.
– Агов, молодцi, де ж це ви пропадали? – гукнув до друзiв. Тi переглянулися.
– І не думали ми пропадати, – вiдповiв Нечай. – До Тимошiвського куреня от прибилисьмо…
– Он воно як! І Мiсюрка з вами?
– Еге ж. Тiльки не Мiсюрка вiн бiльше. Братчики Савою Обдертим нарекли.
Васюк реготнув.
– Влучно. А ви що ж, i собi на море вирiшили?
– Авжеж… – Іван раптом знiтився, – та чи не скажуть, що зарано?
– То нi, – поважно вiдповiв Макогiн. – Пан осавул не вiдмовлять. Найкраща то е школа для козака – турка бити. Смiливо йдiть до нього, вiн усе пояснить.
Кiндрат повернувся до товариша.
– Йдемо, Васюк, до тимошiвцiв, знайдемо Обдертого, та й до шинку. Треба встигнути грошi пропити, а ну як з походу не повернемося?
– То й бiс iз ним! – стрiпонув довгим чубом Зоря.
– Бiс не бiс, а грошi пропити треба, вони менi крiзь кишеню тiло печуть, клятi.
– Розумно, – погодився Васюк, i обидва, не прощаючись з хлопцями, почимчикували в напрямку Тимошiвського куреня.
Через пiвгодини Іван та Данило стояли серед великоi свiтлицi, вiкна якоi виходили на повний козакiв сiчовий майдан, стiни було завiшено перськими килимами i зброею, а в кутку, пiд образами Трiйцi та Божоi матерi, горiла невеличка срiбна лампадка. Навпроти образiв стояв великий дубовий стiл, за столом, один навпроти одного, сидiли вiйськовий осавул Назар Соколець i вiйськовий писар, якого згiдно непевних спогадiв Богуна звали чи то Петром Крушiльницьким, чи то Федором Круковецьким.
– Здоровий будь, батьку! – приховуючи хвилювання, мовив Іван.
– Здоровi будьте i ви, пани-молодцi! – вiдповiв Соколець низьким чистим голосом. – Сiдайте на лаву.
– Та нi, батьку, дякуемо, – Іван пригадував, як його вчили розмовляти з сiчовою старшиною за запорiзьким звичаем. – Нiколи нам сидiти, бо дiло до тебе маемо.
Соколець знизав плечима.
– Ну тодi кажiть, яке ваше дiло?
– Хочемо на турка… У море!
Соколець кiлька хвилин, оцiнююче, обдивлявся обох.
– Уперше?
– Так, уперше, але усi колись починали! – твердо, навiть з викликом вiдповiв Нечай.
– Твоя правда, козаче, усi колись починали… Що ж, узяти можна. Що мати iз собою, знаете?
– Зброю! – вихопилося у Нечая.
– Зброю… – повторив Соколець. – Ясна рiч, що не цяцьки. Одним словом, слухайте уважно: на козака потрiбно мати двi рушницi, чотири пiстолi, шаблю. Шiсть фунтiв пороху, шiсть кiп[31 - Копа – шiсть десяткiв.] куль. Сухарiв достатню кiлькiсть, пастреми,[32 - Пастрема – в'ялена баранина.] саламахи, муки. З одежi – двое шаровар, сорочку, грубого сукна каптан i шапку. Одежу берiть стару, менi на човнах фарбованих кармазинiв не треба. Горiлки не брати. Якщо помiчу когось напiдпитку, розмова коротка – за облавка, риб годувати. З якого ви куреня?
– З Тимошiвського, батьку! – вiдповiли обидва в один голос.
Соколець зробив знак писарю. Той мокнув у свiй срiбний каламар довге гусяче перо i старанно почав записувати все до довгого реестру.
– Прiзвища? – продовжував опитувати козакiв осавул.
– Іван Богун та Данило Нечай.
– Добре. Пiдете у чайцi свого курiнного. Омелько старшина справний, швидко розуму навчить.
Нечай тихцем штурхнув Івана i поглянув на нього сяючим поглядом. Той у вiдповiдь посмiхнувся. Соколець деякий час мовчав, очiкуючи, доки писар закiнчить роботу, потiм оглянув юнакiв поглядом розумних очей, навколо яких уже встигла осiсти сiточка неглибоких зморшок.
– Якщо майно яке маете, моя рада – знайдiть спадкоемця, – вiн помiтив посмiшку, яка блукала по Богуновому обличчю. – Ет… смiеться вiн… Ну, ходiть здоровi, молодцi.
Уклонившись, хлопцi вийшли надвiр. Свiтло, якесь по-особливому яскраве та сповнене найживiших кольорiв, ударило Івановi в очi, загострюючи вiдчуття. Його не полишала думка, що вiн стоiть на межi, яка подiляе навпiл усе попередне життя i те невiдоме, що очiкуе на нього в майбутньому. І напевне, через вiдчуття цiеi незримоi межi, не дивлячись на святковий настрiй, Іван вiдчув на душi неприемний накип. Останнi слова Сокольця не йшли йому з голови. Вони пролунали якось моторошно. Раптом Іван пiймав себе на думцi: «Невже я вiдчуваю страх перед походом, до якого так прагнув? Але це цiлком неможливо!» Вiн зiтхнув i оглянувся навколо. Козакiв пiд будинком осавула помiтно побiльшало. Обличчя Нечая було нiби чимось заклопотане. Іван подивився йому в очi:
– Ну, що скажеш?
Данило широко посмiхнувся.
– Пiдемо! Чуеш, Іване, ми на туркiв пiдемо!
Іван посмiхнувся i собi, не припиняючи вивчати очi товариша. Що в них, самi лише веселощi, чи може дещо приховане вiд стороннього погляду? І раптом Івановi на думку прийшло рiшення, на яке, безумовно, вплинули днi, проведенi ним на Сiчi.
– А пiшли до шинку! – запропонував вiн, схопивши Нечая за руку.
– Пiшли! – одразу ж погодився Нечай. І по тому, як Данило швидко пристав на пропозицiю, по кiлькох iнших прикметах, яких толком i сам не мiг пояснити, Богун зрозумiв: Данило почуваеться так само непевно, як i вiн. На душi одразу ж полегшало, немов з неi зняли пудовий камiнь. Мовчки вони покрокували до сiчовоi брами, за якою ранiше зник Савка Обдертий у супроводi безжурних Зорi та Макогона.
Роздiл III
І
Був один з тих вогких, прохолодних ранкiв, котрi так засмучують нас наприкiнцi лiта. В прозорому повiтрi ще бринiв пташиний спiв, але трави на схилi, що збiгав до Днiпра, мiсцями вибiлив, немов крейдою, невiдомий маляр. Пiзнiше, вдень, сонце ще зiгрiе, висушить студене бiлило, а степ дихатиме пахощами лiта, i соковитi трави стоятимуть все такi ж зеленi та густi. Але вранцi, доки червонястий диск сонця зайнятий фарбуванням неба на сходi, вiдчуваеться вже прохолодне дихання осенi. У такi ранки на думку спадае сумне: куди ж подiлося ласкаве тепле лiто? Як встигло воно проминути, таке довгоочiкуване i чомусь швидкоплинне? І хiба все наше життя не спливае подiбно до лiта, десь поряд, доки ми втрачаемо час на непотрiбнi, мiлкi речi й не можемо натомiсть оглянутися, щоб побачити красу лiтнiх ранкiв, сяяння теплого сонця i свято природи навколо? Так, точнiсiнько так, розтрачуемо ми лiто свого життя на дрiбнi, несуттевi вчинки, епiзоди, без яких, власне, це життя стае неможливим. А схаменутися встигаемо лише тодi, коли в обличчя вже дихае осiнь…
Чайки завмерли на темнiй поверхнi води. Всi сiмдесят три. Завантаженi iжею, питною водою i вiйськовим припасом. Цiлком спорядженi в далеку дорогу, готовi до боротьби зi стихiею i ворожими кораблями. П'ять тисяч запорожцiв вишикувались рiвними рядами на березi Днiпра, утворивши велике коло перед застеленим килимами пiдвищенням. Звiдти, з-пiд численних знамен, бунчукiв i штандартiв на готове до походу вiйсько поглядала старшина на чолi з наказним отаманом Назаром Сокольцем. Наказний, як здалося Івановi, котрий промiж iншими стояв i очiкував напутнього слова, нiби вирiс, став вищим i кремезнiшим вiдтодi, як вони з Нечаем бачили його сидячим за столом у свiтлицi. Сiч завмерла. Соколець деякий час мовчав, обводячи очима тих, кого зовсiм скоро поведе через море до чужих ворожих берегiв, до слави або загибелi. Вiн бачив перед собою мужнi, мовчазнi та похмурi обличчя, мiцнi руки, що стискали зброю, погляди чесних очей. Найзапеклiшi гультiпаки перетворилися тепер на мужнiх та дисциплiнованих воiнiв. І воiни очiкували його наказiв. Нарештi Соколець викинув угору руку з перначем. Серед козакiв затих останнiй шелест.
– Що ж, пани-браття, ось надiйшла мить, коли ми знову зiбранi разом! – залунав над вiйськом голос наказного отамана. – Ви зi мною. А я, волею кошового отамана i вашою волею, я з вами. Настала нам пора погуляти, хлiба козацького пошукати, бiдних невiльникiв з неволi на тихi води, на яснi зорi звiльнити, а заразом й турка добряче налякати. Аби бусурман клятий про нас пам'ятав, не забував i десятому наш привiт передавав. Отож, браття моi любi, хто бажае за вiру християнську бути четвертованим, колесованим, на палю посадженим, хто готовий згинути в чужiм краю без слiду i звiстки, радий сприйняти муки за святий Хрест, Украiну i славу козацьку, хто не боiться смертi, того я радий за собою вести i поряд з ним голову зложити!
Немов грiм прогримiв над козацькими рядами. Тисячi горлянок гукнули: «Слава!» i злетiли в небо тисячi шапок. Запорожцi, зворушенi промовою, вiтали отамана, з яким не раз доводилося iм йти в бiй i здiймати зброю за тi самi цiнностi, якi вiн щойно з палаючими очима i вiрою у своiх козакiв проголосив. Довгi чверть години довелося очiкувати Сокольцю, доки вгамуються запорожцi. Нарештi крики почали затихати i врештi затихли зовсiм. Ранковий вiтерець куйовдив чуб на непокритiй головi отамана, коли вiн говорив твердо i дiловито, здiймаючись над козаками.
