Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської (збірник)

Розділ другий

Привиди в Луцькому замку

Свидригайло повернувся з руського боярського стану зібраний і рішучий. Знав уже непомильно: настав його час. Сьогодні Вітовт на останній раді конгресу повідомить монархів про свою готовність прийняти з рук повелителя urbis et orbis[7], короля чеського й угорського, римського імператора Сигізмунда корону. Тож недарма Ягайло вчора у ласкавому посланні, писаному рукою краківського єпископа Олесницького, обіцяв Свидригайлові Поділля. Не буде йому відповіді – сам візьме, як прийде пора. Недарма і Вітовт переслав бочівку мальвазії – найкращого грецького вина! Спасибі, вино вип'є… Хай отримує Вітовт корону і відірве Литву від Польщі для своїх нащадків – не має Вітовт синів, а йому вісімдесят. Умре з Божою поміччю новоспечений король литовський, а корону з допомогою русинських бояр перейме Свидригайло.

Князь зняв із себе шолом, панцир, кубрак, хоч під камінним склепінням волокло холодом; кремезний, широкоплечий, у лляній сорочці, сів на стілець біля каміна.

«Коли коронують Вітовта, – думав, – нині, завтра? Все одно в той же день умре, а я з його ратниками, які тепер так сторожко зирять за мною, увійду у Владичу вежу, а звідти битим шляхом до Вільнюса і Тракая. Хай радять нині, я ж даю руським боярам бенкет».

Сиве волосся, скуйовджене під шоломом, сповзло на поморщене чоло князя; Свидригайло, погладжуючи великим пальцем довгий вус, дивиться на вогонь. Мерехтливі язики полум'я вряди-годи вихоплюються назовні, облизуючи черінь, і освітлюють короткими зблисками майолікові кахлі з зображенням битв, учт, з ликами лицарів та князів.

Креденсери у сусідній залі накривають столи до бенкету; Свидригайло попиває з кухля гарячу мальвазію, котру зволив прислати великий князь, легкий хміль розворушує уяву, будить у шістдесятирічного князя спогади.

Свидригайло невідривно вдивляється в химерні китиці вогню, і нагадали вони йому дідівський зніч – вічний вогонь, що палав у храмах бога Перкуна ще в ті часи, коли племена летиголів жили в пущах над Німаном і Двіною, а їхні князі-кунігаси й жерці-кревіти платили сусіднім народам данину віниками й ликом. Не бачив він тих священних вогнів своїх предків, їх відблиски дійшли до нього лише через язичеські сказання, та навіч зрів, як виходили з боліт і пущ ятвяги і курші, в отроцтві своєму сильні й беручкі, і займали майже без опору колись могутні, а тоді сплюндровані татарвою князівства Чорної, Білої і Червоної Русі – й сягнули аж по Київ.

Князь думав. Так було: темними завоювали вони Русь і від Русі самі просвітліли, і віру православну прийняли, і грамоти навчилися і руську мову й письмо взяли до двору, та й самі розчинилися в руському морі і ослабли разом із завойованим народом: забрали в русичів державний скіпетр, а втримати його в своїх руках не змогли. Ще не встигла відкотитися татарська орда, хоч підбив її Ольгерд над Синіми водами, а Дмитрій Донський – на Куликовому полі, як посунули з заходу залізні полчища тевтонів з хрестами на білих плащах. Тоді-то з Кракова до Вільнюса прийшли посли і слабому, але жорстокому і славолюбному литовському князеві Ягайлові показали золоту польську корону, за яку він, не вагаючись, віддав полякам Литво-Русь. І почався католицький мор на православних землях.

Гаряче вино хмелило Свидригайла, обличчя і руки зігрівав вогонь, язики полум'я лизали рельєфи на кахлях. Князь перевів погляд від вогню на камін: фігури на кахлях ворушилися, ніби там справді дзвеніли пугарі на учтах і трощилися у битвах списи. Свидригайло прислухався: таки десь гомоніли в замку приглушені голоси, може, долинали вони аж із червоного палацу; насторожився князь, бо знав, що сьогодні ніхто, крім нього, не бенкетуватиме. Та голоси ставали щораз виразнішими; Свидригайло раз у раз пригублювався до кухля і враз помітив, як повернув до нього голову зображений на кахлі лицар чи то князь. Він був без шолома, довге чорне волосся зав'язалося понтликом за великими вухами, очі мав маленькі, блискучі, і яріли вони нестримною люттю, яка приховувала страх.

Свидригайлові це обличчя було дуже знайомим, він подумав, що гончар, покриваючи кахлю рельєфом, мав у пам'яті лик краківського вінценосця; дивний гомін наростав, і врешті князь почув виразний голос:

«Навіщо кличеш мене думками, брате Свидригайле, у свої полохливі хороми? Адже я поряд, у палаці Вітовта, і ти міг би прийти. Ах, тебе не запрошено… Але ніхто й не прогнав би… Я сам заступився б, адже простив тобі твоє бунтарство і Кам'янець-Подільський віддаю тобі, але й мені потрібна твоя допомога. Вітовт задумав зраду, піди зі мною проти нього й помстися і за свої кривди, які він тобі заподіяв».

«Чи тобі осуджувати чиїсь вчинки, Ягайле, коли твоя дорога до польської корони обсаджена зрадою і підступністю, немов чортополохом? Чи тобі волати о помсту за чиюсь кривду, коли сам тяжкими кривдами протоптував собі шлях до трону?»

«Правду мовиш, – почувся голос з іншої кахлі, і Свидригайло побачив, як сходить з неї могутня постать старого лицаря у бойовому обладунку. – Це я, литовський князь Кейстут, син Гедиміна і батько Вітовта. Зійди і стань переді мною, зляканий польський владико, сину брата мого Ольгерда. І згадай. Твій батько, умираючи, залишив тобі литовський престол у Вільнюсі, мені ж, своєму соратникові, звелів сидіти у Тракаї і допомагати спокоєм – неспокійному, честю – марнославному, досвідом – недосвідченому. Ти ж, незагнузданий владолюбче, змовився проти мене, вуя свого, з богопротивними тевтонцями, і тоді я вдарив із жмуддю на Вільнюс. Ти втік, мов тхір, забувши у своїй перламутровій шкатулці документ ганебної змови. Роз'ярені жмудини забили тоді вола і за дідівським звичаєм над свіжою тушею проголосили мене єдиновладцем Литви. Ти сховався у замку біля містечка Жидівського недалеко Вільнюса й запросив мене на переговори. Дотоді ще не було братовбивства в нашому роді – я прийшов до тебе із своїм сином Вітовтом. Твої слуги схопили мене й на твоїх очах задушили золотими тороками з мого каптана. Вітовта ж ти посадив у Кревський замок, і його мала спіткати моя доля, якби не дружина Ганна, княжна смоленська. Вона прийшла в тюрму із своєю наймичкою, в її одежі вивела мужа з порубу; наймичку ти розтерзав у безсилій люті, а Вітовта змушений був назвати другим литовським князем, коли він пішов на Вільнюс з хрестоносцями».

Потріскували соснові поліна в каміні, колихалися сутінки, зблискували і згасали рельєфи на кахлях, і побачив Свидригайло образ незвичайної краси жінки з пишним чорним волоссям, що спадало з-під високої корони, з темними угорськими очима.

«Ядвіга!» – прошепотів Свидригайло.

«Так, – сказала жінка, – я дочка угорського короля Людовіка, який допоміг Казимирові відібрати в Любарта Галичину із Львовом, а потім сам зайняв краківський престол».

«Навіщо про це згадуєш, польська королево, яку нарекли святою?»

«…І поклали до пори згаслу, ще зовсім молоду, у вічне ложе на краківському Вавелі. Так, мене славитимуть повік польські ксьондзи і шляхта, бо моя краса зробила могутньою польську корону. Але я – жертва. Я ж кохана австрійського герцога Вільгельма і була з ним у шлюбі…»

«Немає у вінценосців свого власного життя… Ти ж піддалася умовлянням ксьондзів домініканців, а Вільгельму заплатили двісті тисяч флоринів відступного…»

«І я взяла шлюб з варваром Ягайлом. Зачахла моя краса, і я віддала її у жертву унії Польщі й Литви».

Ягайло: «Чи ж ваші кривди, Кейстуне і Ядвіго, не окупилися сторицею у переможній битві під Грюнвальдом?»

Свидригайло: «Фарисею! Хіба для того, щоб перемогти католицький орден, треба було окатоличувати Литву й Русь? Чого більше боїшся, перевертню: католицького хреста й меча чи схизми? Якщо ти справді ворог хрестоносців, то чому не поєднаєшся з гуситами проти ордену? Кличеш мене тепер на допомогу? Що ж, прийду. Тільки не як до опікальника, а до послушника моєї волі. Я відірву від тебе Литво-Русь».

Привиди щезли, голоси віддалились, Свидригайло знову надпив з кухля. Полум'я сліпило, він зиркнув на кахлю, з якої тільки що дивилося на нього ненависне обличчя Ягайла, і здивувався, побачивши замість нього рельєф голови старого Вітовта. Спитав тихо Вітовт Свидригайла:

«Чому ти чекаєш мого коронування і моєї смерті в короні?»

«Не втримати тобі її, ти вже старий і немічний. Та навіть якби сильний був, не захотіла б Литво-Русь мати тебе своїм королем. Ти ж католик».

«Обманець ти, Свидригайле. Надів на себе личину захисника православних, тобі повірили русинські князі й бояри, сам же бажаєш лише влади й особистої помсти. За віщо хочеш отруїти мене на коронаційному бенкеті?»

Знову невідомі голоси наповнили княжі хороми, Свидригайло крикнув, щоб заглушити їх:

«Ти ще питаєш? Я пригадаю тобі… Після смерті нашої з Ягайлом матері, княгині тверської Уляни, віддав мій брат мою дідизну – Вітебськ – своєму сокольничому. Я убив нахабного слугу, зайняв Вітебськ, а потім, здобувши з допомогою смоленського й рязанського князів Кам'янець на Поділлі, підняв повстання проти Ягайла. Ти допоміг йому придушити бунт, і я з боярами перемишльськими, чернігівськими і стародубськими знайшов захист у твого зятя, великого князя московського Василія, сина Дмитрія Донського. «Месяца июля, 26, 1408 года, – записано в московських літописах, – приде к великому князю князь литовский Свидригайло Ольгердович служити. Князь же великий Василий Дмитриевич прият его с честью и даст ему град Владимир. И рад бысть князь великий со всеми бояре своими». Тоді ти рушив на Москву. На річці Угрі примирився із своїм зятем, мене ж повернув у свій двір. Я жив у приниженні – гірше смерда, ти навіть не запрошував мене до столу. А потім ув'язнив, і я промучився у крем'янецькій темниці вісім літ».

«Ти ж увійшов у змову з хрестоносцями».

«А ти не змовлявся з ними, коли після втечі з ув'язнення вертався до Вільнюса?.. Я ж більше не йду на зговір з ними… Мене визволили з тюрми русинські князі, і перед ними я в боргу… Правда, король забрав мене потім з Констанци до Кракова і примирив з тобою, але ти відсунув мене в Чернігів і Трубецьк. Ви обидва з Ягайлом ненавидите і боїтеся Свидригайла, тепер же кожен хоче переманити його до себе. А за мене русинські князі клали голови на плаху. То пора мені сказати своє слово. Я заберу твою корону і на чолі русинських князів та бояр піду на Ягайла».

– Піду! – вигукнув Свидригайло і пожбурив порожній кухоль.

І тоді голоси ураз замовкли, тиша задзвеніла в ухах князя.

Ковані двері зали для учти розчинилися, перелякані кухмістри й креденсери збилися гуртом на порозі, чекаючи бозна за віщо кари від крутого норовом князя; Свидригайло змахнув рукою, і вони дрібно позадкували; з облицьованого кахлями каміна зникли привиди, і захмелілий князь подумав, що вони вмить перемістилися туди, до червоного палацу Вітовта, куди його, Свидригайла, не запрошено, але де присутнє чуйне вухо: трефніс[8] Генне.

У цього блазня завидна доля. Коли Вітовт після втечі з кревської тюрми перебував у Мальборку при дворі магістра тевтонського ордену, сталася така оказія. Грали в карти: магістр, великий комтур і Вітовт, а поза їхніми спинами терся, підглядаючи, вертлявий, худенький, зовсім ще юний блазень, якого магістр назвав Курчатком[9]. «Банк Вітовта! – закричав нараз трефніс. – Три королі в нього!» Скинули карти, у Вітовта виявилось тільки два. «Де третій? – спитали комтур і магістр у зніченого вигнанця. «Третій – він! – показав трефніс на Вітовта. – Хіба Литва – не королівство?»

Незабаром після цього з допомогою хрестоносців Вітовт посів престол у Вільнюсі, а блазня, який напророкував вигнанцеві удачу, магістр милостиво подарував великому князеві.

Те спокусливе слово «король» не покидало свідомості Вітовта. Його нашіптували до вуха не лише Генне, а й імениті князі та бояри, та роки минали, а королем був Ягайло. Програш у битві з татарами над Ворсклою примусив Вітовта надовго забути про корону.

Одного разу – тоді Свидригайло жив у приниженні при дворі Вітовта – Генне вигукнув у присутності обох двоюрідних братів: «Нема більших брехунів, як Вітовт і Свидригайло!» – «Чому?» – запитали його брати. «Бо один каже: «Усе знаю», а не знає нічого, а другий каже: «Не знаю нічого», а знає усе». Вітовт спересердя ударив блазня по лиці. Той скривився і мовив: «Чому ти про себе гірше думаєш, ніж Свидригайло?» Свидригайло за це подарував блазневі кунячу шубу, і відтоді Генне служить двом панам.

Привиди зараз ведуть останню нараду в червоному палаці, куди Свидригайла не запрошено. Але пізно вночі, коли захмелені русинські бояри будуть куняти або веселитися під дуди скоморохів, прослизне до Стирової башти трефніс Генне й розповість…

Шістдесятип'ятирічний імператор Священної Римської імперії Сигізмунд І Люксембурзький, тричі розбитий гуситами, але у своїй напористій волі – «щоб у Чехах не залишилося жодного чеха» – несхитний, веде гнучку розмову з польським королем і великим князем литовським, не відступаючи від свого принципу «divide et impera»[10]. Уже десять років, відколи помер чеський король Вацлав IV, горить у самому центрі Європи смертоносний вогонь, розпалений ворогами апостольської церкви. Ягайлові слід забути давні чвари, він вірний слуга римського костьола, повинен вислати своє військо під берло Сигізмунда. Вітовтові слід негайно відкликати з Морави племінника Зигмунта Корибута, якого він кілька років тому послав своїм намісником у Прагу, – нині не може бути й мови про якихось чеських королів. Так, його вже відкликав Вітовт, але він знову появився у Празі, і, хоч підтримує патриціат проти таборитів, усе ж православна схизма проникла разом з ним з Литви до Чехів. Нависла небезпечна загроза поєднання руських і чеських розкольників, і щоб її відвернути, треба розправитися перш за все з православієм у Литві. Князь Вітовт не в силі цього зробити, але зробить це Вітовт-король.

Нарешті мовлено слово, задля якого Вітовт скликав до Луцька європейських монархів.

Великий князь Литво-Русі сидить у високому дерев'яному кріслі під стіною, завішаною арасом[11], на якому мисливець убиває рогатиною розлюченого кабана. Трійчасті підсвічники освітлюють з двох боків жовте обличчя старого князя. Біля його ніг лежить, скрутившись клубочком, трефніс Генне – у рицарському поясі і блазенському ковпаку.

Перед каміном, повернувшись обличчям до полум'я, стоїть імператор Сигізмунд. Він сказав своє слово і жде.

Посередині залу в м'якому фотелі – король Ягайло. Червонолиций, довгоносий, у киреї з бобровим коміром. У руці булава із сталевих листів. З лисуватої голови спадають на потилицю сиві завитки, тонкі уста стиснуті. З правого боку біля нього стоїть молодий, сорокалітній краківський єпископ – некоронований король Польщі. Погляд його холодний, обличчя важке, щоки обтягують униз жорстокі кути губ. Усі знають, що за Ягайла говоритиме його alter ego[12] – Збігнев Олесницький, який колись урятував королеві життя під Грюнвальдом.

Сигізмунд жде Ягайлового слова. Йому потрібні полки польського короля. Йому потрібно відділити Вітовта від Ягайла литовською короною, щоб вони разом не відібрали в нього Прагу.

Вітовт прагне корони відтоді, як йому напророкував її трефніс Генне. Бо ж чи не блюзнірством видається зверхність простакуватого польського короля над витонченим дипломатом і знавцем вшеляких мов та письмен – великим князем Литви? І чи прийме Вітовтові кості литовська земля, якщо після його смерті посяде Вільнюс син Ягайла – за кондицією Городельської унії 1413 року?

Ягайло останнім часом нічого сам не вирішує – він здався на розум Олесницького.

Монархи мовчать.

– Король повинен мати голову волоську, серце французьке, руки польські, ноги іспанські, – заторохтів блазень, припадаючи до колін Вітовта, він спонукає володарів до розмови.

Заговорив Вітовт.

– Ми, Ягайле, порадились з нашими вірними панами радою, і постанова наша така: я прийму корону від ревного католика імператора Сигізмунда, аби Литовське велике князівство уміцнити і в спадок нащадкам передати королівство – силою і просторами рівне королівству Польському. Дві корони не ослаблять, а зміцнять нашу унію.

– Дві корони, навіщо дві корони? – пролебедів Ягайло. – Я віддам тобі свою і впущу тебе на Вавель… Навіщо нам друга корона? – король безпорадно повернув голову до Олесницького.

– Панове, – погляд краківського єпископа вп'явся у пожовкле обличчя Вітовта, – чи не зволите послухати притчу, яка сплила мені на думку, коли великий князь Литви згадав про дві корони… Було це в Данії чи у Свеїв. Якийсь лицар закохався у королеву, за що його осліпили розпеченим мечем. Прийшов він до архієпископа просити зцілення. Той сказав: «Побудуй три монастирі і сім костьолів». У великому старанні лицар збудував тридцять монастирів і сімдесят костьолів, проте залишився далі темним. Нещасний лицар почав дорікати архієпископові, що той його обманув. «Ти піддався гордині, – мовив екзарх. – Зруйнуй те, чого я не велів тобі будувати, і прозрієш».

– Ой цуп, штири баби – один зуб! – покотився з реготом по долівці Генне.

Вітовт підвівся, спираючись обома руками на поруччя крісла, і застиг, згорблений, усе ще не вірячи, що його посмів так тяжко образити краківський єпископ.

– Ваша священність, чи не могли б ви мені пояснити… – проговорив тремтячими губами великий князь, позираючи то на Олесницького, то на Ягайла, який, здавалося, дрімав у фотелі.

– Можу, – відказав холоднокровно Олесницький, жоден м'яз не здригнувся на кам'яному обличчі. – Литовський князь піддався гордині і надто не в пору. Ми з'їхалися сюди, щоб об'єднатися перед загрозою Туреччини. Ми з'їхалися сюди, щоб об'єднатися проти схизми, яку розпалив у себе імператор Сигізмунд, давши чехам мученика Гуса – як знамено. Вітовт же плекає розкольницьку мету… Повіжте нам, ваша світлосте, – звернувся єпископ до імператора, – навіщо ви пропонуєте корону великому князеві Литви?

– Я вже сказав, – повернув від каміна голову імператор. – Щоб не дати поєднатися чеським і руським схизматам. Коронований Римом Вітовт матиме змогу власноручно, без краківського посередництва, приборкати православну церкву на Волині, Чернігівщині, Київщині, як це зробив Ягайло в Галичині.

– Ні, – мовив Олесницький, – ви прагнете роз'єднати польсько-литовські сили. Ви ж, великий князю, у своєму засліпленні і марнославстві, самі цього не відаючи, розпалюєте коромолу русинську. Та коромола вже знайшла собі ватажка, він сидить тут, у замку, а ім'я йому – Свидригайло. Ви примирилися з ним, а він за вашою спиною трактує з українними боярами й князями, які ще марять славою колишнього Галицько-Волинського князівства. Ви хочете з допомогою Свидригайла створити литовське католицьке королівство на зразок польського, а його вірний поплічник Федір Острозький разом з вождем гуситів Прокопом Лисим увірвалися на Шльонськ, зруйнували на Ясній Горі, що біля Ченстохови, монастир Павлинів і осквернили чудотворний образ Марії. Ви ще не знаєте про це?

– Горе, горе! – залементував блазень. – Молода шляхтянка без коханця, старе хутро без вошей, старий жид без багатства, Польща без матки боскої Ченстоховської! Горе, горе!

– Цить! – прикрикнув Вітовт на Генне і звівся на весь зріст. – Ваше преосвященство, я не владний над тими, хто покинув мій край. І не на мені лежить вина за Ченстохову. У Флоренції бунт ремісників придушили флорентійські гранди, у Франції Жакерію розгромили загони дофіна Карла. Ви ж з королем посилайте своє військо на Шльонськ, адже про це і просить вас імператор. А в Литві я сам знайду силу приборкати коромолу. I Свидригайла – теж, якщо б він посмів виступити проти мене. А треба вам моєї допомоги – шліть послів у Вільнюс. Я закриваю конгрес, на якому мене ображено: своєю притчею ви дали мені зрозуміти, що ні я, ні мій народ не вільні… Ваша світлосте, – повернувся князь до Сигізмунда, – я не міняю рішення і ждатиму корони у своїй столиці.

– Клятвопорушник… – вимовив Ягайло, розплющивши маленькі очиці.

Свидригайло дізнається про це пізніше. А тепер він підвівся з дубового стільчика, одягнувся у кубрак і попрямував до світлиці. Дверник доповів: прибули русинські бояри.

У світлиці дубовий незастелений стіл прогинався під вагою дзбанків з винами, полумисків з м'ясивом і підливами, пахло шафраном і гвоздикою, тертим хроном і цибулею.

Князі й бояри – у передсінні їх роздягнули з шуб і шапок слуги – стояли у легкому поклоні. Свидригайло відсунув з грюкотом стілець, що стояв йому на заваді, швидким кроком підійшов до гостей і теж кивнув головою, якусь мить стояв, приглядаючись до облич своїх сподвижників, ніби оцінюючи здольність кожного.

Слуги в темно-фіолетових каптанах, підперезаних жовтими поясами, збилися гуртом, готові стати за спинами вельмож, як тільки ті сядуть за стіл; Свидригайло махнув до них рукою, щоб вийшли в сіни, а одвірному наказав стати за дверима.

– До столу, панове! – запросив гостей і сам сів на чільному місці.

Туровський князь Олександр Ніс, товстий, тісно обтягнутий атласним жупаном, і вдвічі молодший за нього князь Василь Острозький, прозваний Красним, сіли праворуч, як найближчі приятелі Свидригайла, – обидва вони супроводжували його колись з Крем'янця до Констанци; по другий кінець столу, навпроти господаря, примостився старий боярин Михайло Юрша, державець Луцького замку; ліворуч посідали князь Семен Гольшанський – у кірасі й налікотниках, наче прийшов на поле бою, а не на бенкет, і староста Олеського замку Івашко Преслужич-Рогатинський.

Свидригайло ще раз обвів поглядом гостей і зупинився на пещеному безбородому обличчі князя Гольшанського, з роду Гедиміновичів, наче вагався починати розмову в його присутності.

Гольшанський відчув вагання Свидригайла і, відсунувши убік високий кухоль, наче той заважав йому бачити князя, сказав:

– Стародубський князь Жигмонт Кейстутович, брат Вітовта, з причини хворості не прибув до Луцька, я тільки що звідти. Але він обіцяє тобі підтримку, княже.

– А ти, швагре Вітовта і стрию королеви Соньки, – Свидригайло свердлив Гольшанського захмеленими очима, – з ким ти будеш?

– Я – з Жигмонтом, – відказав твердо князь Семен.

– А коли Жигмонт піде з Ягайлом? – прискіпувався Свидригайло.

– Не піде Жигмонт з польським королем. Він з Литвою буде.

– В'єш вужівочку, князю… А Литва ж то – під ким сьогодні? – Свидригайло різко повернув голову до Олександра Носа й Василя Острозького. – Що ви скажете, братове?

– Ратники наші готові, – підвівся князь Острозький, поправляючи пояс на гаптованій золотом китайчатій свиті. – На перший поклик готові.

Свидригайло наповнив кухоль червоним вином, кивнув гостям, щоб наливали й собі.

– Що чув нового про коронацію, Юршо? – спитав у старости Луцького замку.

– Таємно радяться. Але знаю, що після нинішньої ради Сигізмунд пошле гінця до Відня з наказом, щоб вирушали посли з короною і клейнодами.

– За ваше здоров'я, панове-радо, – надпив Свидригайло. – Станемо ми при віденському дворі на сторожі корони. А на коронаційному бенкеті вип'ємо за довгі літа литовського короля! – Він закинув голову, перехиляючи кухоль і, витираючи вуса, приховав долонею злобну посмішку. Тоді його погляд упав на Івашка Рогатинського, який пильно дивився на князя і не пив.

– А ти чому постиш, пане Івашку? – вколов очима олеського державця, зі стуком опускаючи кухоль на стіл.

Івашко підвівся.

– Не захотів ти мене нині слухати, коли ми були сам на сам, то запитаю при всіх. Хочу, князю, твердо знати, за що маю випити. Я служив Ягайлові в Рогатині і, називаючись боярином, був рабом львівського старости Одровонжа. Я мав право дати своїй дочці віно лише тоді, якщо вона вийде заміж за католика. Я міг дістати герб і рівність з польським шляхтичем тільки ціною прийняття латинського обряду. Я перейшов служити Вітовтові. Що жде мене і моїх землян у Литовському католицькому королівстві?

Устав і Свидригайло.

– Я обіцяю вам, панове, коли перейму в спадок литовську корону, правити за вашою радою як провідник усього русинського язика.

– Але ж ти сам католик, князю.

– Блажен-бо муж, іже іде на суд несчестивих, там же за правду глас свій подає. Я ж насильно хрещений у латинство ще малим хлопцем, у Кракові, за велінням Ягайла.

– Але ж давав Ягайлові грамоту вірності.

– Та грамота була скріплена фальшивою печаткою.

– А перед нами якою печаттю заручишся?

– Ось мій сигнет! – Свидригайло зняв з великого пальця персня з гербом – золотим вужем між двома дубовими листками – і показав його гостям. Хвилину чекав, лють клекотіла у грудях, врешті він протиснув крізь зуби: – То яке тепер твоє слово, боярине?