Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської (збірник)

Арсен ішов провулками, захаращеними камінням, покидом, сміттям, обминав дощані халупи і згадував слова майстра Владики: «Тут жила, кипіла й хизувалася теремами, храмами й замком славна столиця Лева. Це все, що від неї залишилося. Польський король Казимір спалив її дотла, а корону, трон, обшитий діамантами, клейноди, золоті хрести з церков, срібло, навіть мантію Лева вивіз до Кракова. Згарища залишив русинам, полоненим татарам, євреям, вірменам і сарацинам. Згодом усі проникли в Нове Місто – вірмени заснували свою єпархію, – тільки русини залишилися тут. Чому, питаєш? «Лядський то город», – сказали, забувши, що своїми руками його зводили, і на згарищах халупки будували, щоб тільки ближче бути до уцілілих від вогню своїх церков. Потім отямилися, з поклонами ходили до бургграфа, та було пізно. Лише кільком родинам малярів, ювелірів і ливарників дозволив патриціат поселитися на Соляній вулиці, яка нині Руською зветься. Бо кунштмістрів своїх у них мало. Там і я живу».

Арсен відтворив у пам'яті образ статечного майстра з чорною кучерявою борідкою, його поважну мову, і тиха радість напливала до серця гусляра: він завтра знайде старого друга і буде в цьому чужому місті не самотній.

У порожній корчмі блимали дві свічки: на шинквасі й на краю довгого стола. Арсен увійшов під закоптіле склепіння, присів скраю – корчмар-вірменин уже стояв біля нього в запобігливо-вичікувальній позі – замовив рибу та вино.

– Переночувати є де? – спитав.

– Аби гроші, – відказав корчмар, ставлячи на стіл кухоль з вином і на мідяній таці смажену рибу.

– Є гроші, – відказав Арсен.

Він був голодний, ковтав рибу великими шматками, запивав міцним вином – хміль швидко п'янив голову. «Десь там п'ють братове за здоров'я молодої», – знову тьохнуло боляче; Арсен не бажав більше цього болю, узяв гуслі, торкнувся пальцями струн і упівголоса заспівав пияцької пісні краківських жаків, яка проголошувала наймудріший сенс життя:

In tabernis quando sumus,Nescimus, quia est humus,Ubi multus timet mortem,Sed pro Baccho mittunt sortem.[15]

У темному куті хтось заворушився, зарипіла лавиця, чиясь постать присунулася ближче до світла, і Арсен побачив перед собою худого, немов мощі, жовтолицього чоловіка, вік якого важко було вгадати. Світло свічки додавало обличчю ще більше мертвецької жовтизни, очі хворобливо блищали, чоловік п'яно похитувався, придивляючись до Арсена.

– Хто ти? – спитав Арсен, обриваючи гру.

– Агасфер… – відказав худий чоловік.

– Агасфер? Але ж ти на єврея не схожий, чому називаєш себе ім'ям Вічного жида-скитальця, який не дозволив Ісусові перепочити у своєму дворі, коли той ішов на Голгофу…

– І ти Агасфер, хоч теж не єврей. Хіба не бурлакуєш? Весь народ наш – Агасфери. А за що покутуємо – чей же давали притулок і ляхам, і уграм, і литвинам…

Худий чоловік похитував головою і говорив тихо, ніби до себе самого:

– І ти у Вавілон прийшов. А навіщо? Бог тут давно сплутав усі язики, а русинський з'їв. Ага, ти думаєш, що знаєш мову, яку розуміють усі, – музику. Ха-ха!.. Ти ж іще не чув про новий артикул, який видав краківський біскуп… «Не причащати святими тайнами комедіантів, котрі волочаться по корчмах, – велить він. – Лише тих, які розпогіднюють чола королям, князям і магнатам, – тих причащати і щедро платити за працю». А ти гадав, що твою мову зрозуміють усі… Ні-і, тебе ще вчитимуть, сім куп віників поламають дидаскали на твоїй спині, поки ти заговориш по-їхньому. Чи, може, уже умієш говорити зрозумілою панам мовою?

– Не второпаю, про що ти…

– Второпаєш… Я теж гадав, що володію зрозумілою для усіх вавілонян мовою – фарбами на полотні. Але мене вигнали з цеху, бо я не хотів більше вельможам чола розпогоджувати, хоч раніше робив це залюбки. Хіба не я розписував спальню короля Ягайла у Краківському замку?

– Хто ж ти? – нахилився через стіл Арсен. Йому здалося, що він бачив колись цього чоловіка.

– Я покутник. Небіжчик, який за життя допустився гріхів, а на тому світі не має спокою. Я – на тому світі. Дитина, що вдарила маму в груди, стає покутником. Ситий багач, який взяв у бідного шматок хліба, – теж. Піп, которий узяв гроші, а служби не відправив. А за що я? Пику архієпископа намалював без лжі!.. Ха-ха… – Він, не питаючи, схопив Арсенів кухоль і спорожнив його до дна.

– Слухай, чоловіче, – простягнув до нього руку Арсен. – Ти не знаєш, бува, майстра Симеона Владику?

– А знаю. Він робить вітражі в католицькій катедрі і бере по двадцять грошів за вікно. Я не хотів… А ти йди, йди, розпогодь чоло королеві. Ягайло часто навідується до Вавілона… Чого так дивишся, Арсене, – скомороший Агасфере?

– Челядник… Яцько Русин? – вигукнув Арсен. – Що це трапилося з тобою…

– Впізнав… А я тебе – відразу. In tabernis quando sumus… Ти ж навчив нас цієї пісні… – прошепотів маляр, опустив на стіл сп'янілу голову й заснув.

– Корчмарю, – покликав Арсен вірменина, – постели нам обом.

…Погожий ранок кинув перехрещений тінями ґрат прямокутник світла на прічу, де спали, заховавши від холоду голови під благеньке рядно, Арсен і Яцько Русин. Тісна комірка, яку корчмар відступав на ніч за два гроші заблудам, гнітила низькою чорною стелею, з кам'яної долівки тягло зимовим холодом, хоч надворі почалася уже весна.

Арсен прокинувся. Висунув голову з-під рядна і, тепер при денному світлі, придивлявся до сусіди, усе ще ледве впізнаючи в його жовтому обличчі риси колись жвавого і веселого Яцька Русина, який не так давно вертався з Кракова із своїм майстром Симеоном Владикою в рангу челядника-товариша, сповнений райдужних мрій і зухвалих задумів. Після довгих літ учнівства і челядництва він відбув обов'язкову трирічну мандрівку і здобув право намалювати свій майстерштик[16], за який повинен отримати титул майстра. «То буде велике моє свято, – мріяв уголос Яцько, відміряючи довгі стадії[17] дороги з Кракова до Львова. – Ти посміхаєшся, Арсене, на все споглядаєш ніби зверху, хоч сам ненабагато старший за мене. З усього глузуєш. А я… Ти розумієш: настане день, коли котрийсь із наймолодших учнів обійде з пихою[18] усіх майстрів-малярів, золотників, ливарників, – закликаючи їх на сходку. Все товариство подивиться на мої малюнки, а вони будуть добрі, бо ж учився я не в когось там, а у самого Владики, і мене назовуть кунштмістром. І я поставлю братське пиво… Знову смієшся. Скоморох ти… Я знаю, що спочатку, як наймолодший майстер, ще з рік носитиму вино для братії, свічки буду гасити в каплиці і нести мари з домовиною, коли хтось, не дай Боже, помре. Але потім… Потім я стану поважним у Львові малярем, матиму своїх учнів, а мій куншт дасть мені славу і гроші…»

Арсен дивився на Яцька, чув його наївний хлоп'ячий голос і не міг повірити, що ті слова говорив цей самий схудлий від голоду й пиятики чоловік, вік якого важко вгадати. Ось він лежить, немов на смертному ложі, із складеними на грудях руками, довгий ніс загострився, оскалилися почорнілі зуби – що трапилося з ним?

Арсенові ув одну мить стало моторошно, що він лежить поруч з мерцем, він злегка штовхнув Яцька ліктем, той розплющив очі і хрипло прошепотів:

– Гавриле, угоднику Божий, витруси із своєї ліри хоч би чверть гроша, пошли хлопця у «Брагу», коли не маєш нічого в пляшечці. В горлі пече, душа росички просить…

– Я не Гаврило, Яцьку. Я – Арсен. Прокинься.

– А-а, – позіхнув Яцько. – Слава Богу… Бо в того Гачила не допросишся. Навіть як і дасть, то вже таку літанію вичитає, що й келишка відхочеться: і гріх, і болість, і ганьба, і в рай не попаду, а щоб тобі Бог послав здоров'я, Гавриле, – я уже давно в раю.

– З яким Гаврилом ти далі базікаєш, та продери вже очі!

– З отаманом. Я у шпиталі, недужному храмі при Миколаївській церкві притулився… Ближче до Господа Бога. Там усякого грішного приймають, аби він лише був голий та босий. Опікальники в такий спосіб душі свої спасають, їсти раз на день дають, ескулапінок деколи навідується, ліки приносить, до лазні раз на тиждень посилає, а в неділю пресвітер до церкви на молитву жене. То, скажу тобі, цех не гірший, ніж на Руській, тільки того, що жебрацький. Я волочебного отамана кликав, – забув, що з тобою засидівся вчора в корчмі, а він у нас ніби за бургграфа.

Арсенові пригадався жебрак з Луцька – невже той самий? – підвівся на лікті й спитав:

– Який той Гаврило собою?

– Бог, Арсене. Пророк. Страдник однорукий і одноокий… Та він добрий чоловік, тільки праведний дуже.

«Той самий», – стало враз душно Арсенові. Не міг пояснити, чому боїться жебрацького отамана; відкинув укривало і присів на прічі.

– Ходімо, Яцьку, шукати Владику. Тобі не можна більше залишатися у тому вертепі – пропадеш. Владика допоможе, я ж його знаю… Не став же він з людини супостатом…

– Як чорт улізе в очерет, то в яку хочеш дудку грає… А мені хіба не все одно, від кого брати подаяния? Тут легше… Дадуть тобі, проходячи, і в очі не дивляться, і на «простибі» не чекають: кожен своїм грошем свій гріх у Бога замолює. А там вдячності, поклону ждуть.

– Ти жебраєш?!

– Всіляко доводиться. Я здебільшого партачу. Образочки із святими трійцями на лубках малюю, кубки з фігурками амурчиків клепаю – такий товар іде на престольних храмах, відпустах, тільки не завжди їх продаси, бо за партачами нюшкують ціпаки – famuli civitatis[19]. Нецехові ремісники тільки два рази на рік мають право збувати свій крам на міських великих ярмарках, а душа кожного дня винця просить.

– Яке лихо спровадило тебе сюди?

– Свинячі вуха архієпископа.

– Не второпаю…

– Послухай, коли хочеш.

Повернувшись з трирічної мандрівки, Яцько Русин засів за образи – мав їх намалювати три. Несповна місяць розмальовував по липовій дошці розіп'ятих Ісуса і двох розбійників, а перед хрестами стоголову юрбу, яка кричить: «Розіпни його!» Похвалив Симеон Владика і сказав намалювати королівські лови. Це теж легко далося Яцькові – подібну сцену він розмальовував у спальні Ягайла: розлючені хорти й загнаний ведмідь удалися немов живі, обличчя короля вражало мужністю, з підлесливим захватом споглядали ловчі, як вінценосець убиває звіра рогатиною. «Це сподобається цехмістрові», – сказав Владика і загадав ще одну роботу: портрет будь-якого львівського вельможі на весь зріст. Саме тоді навідався до цеху канонік від архієпископа Яна Одровонжа, того зажерливця, що грабував церкви і навіть костьоли й не слухався самого короля, лише свого брата Пйотра – старости руського. Канонік передав цехмістрові повеління: їх ексцеленція бажає мати свій портрет. Яцькові – карти в руки. Цех охоче довірив маляреві, який розмальовував Вавель, відтворити на полотні лик львівського ієрарха. Та з цього й почалися усі Яцькові нещастя…

– Я не міг інакше, – говорив Яцько, лежачи з заплющеними очима на прічі. – А втім, спочатку все виходило так, як того бажав архієпископ. Показна статура в пурпуровому одязі й золотій інфулі[20] імпонувала ієрархові. Святенницькі очі з прихованою за лудою побожності жорстокістю теж сподобалися йому: Ян Одровонж у всьому намагався наслідувати краківського єпископа Олесницького. Тонкий ніс із сплющеними ніздрями, на думку архієпископа, підкреслював його вольовитість. Схвалив теж святий моє вирішення лінії рук: складені до молитви, вони не сходилися долонями – отак кинеться і увіп'ється ними комусь у горло. Тільки вуха… Я їх викінчував в останню чергу. Ті великі з напухлими мочками клаповислі вуха надавали натурі звірячого виразу, і коли я вималював їх з найдрібнішою достовірністю аж до бородавки, що відтягала ліву раковину вниз, архієпископ, глянувши, позеленів від прихованої люті, злодійкувато позирнув на каноніка, який був присутній на всіх сеансах, чекаючи від нього допомоги в цій делікатній ситуації. «Świetnie, świetnie[21], – уклонився канонік, – тільки пан маляр, очевидно, не знає того, що портрет буде висіти з правого боку олтаря у катедрі, і є певні, прийняті католицькою церквою, канони іконопису… – Він показав на лубочний образок, що висів на стіні: святий Иосиф уклякнув перед немовлям, наставивши правильне, без жодного згину маленьке вушко. – Деякі елементи іконопису повинен запозичити пан маляр…» – «Przecież nо…»[22], – вдоволено хитнув головою Одровонж. Я послухався, підмалював Йосифові вуха й подався з портретом додому. А тоді почалися мої муки. По ночах мордувало мене сумління за вчинений перед самим собою фальш, за одверту паскудну зраду своєму пензлеві. На полотні пишався благодійник – так змінився весь його лик. Це ж колись подумають люди: який добродій верховодив костьолом у Львові на початку п'ятнадцятого століття, або ж, дізнавшись про його злочини, оплюють мою пам'ять. Майстер Владика промовчав, оцінюючи портрет, він сам не міг збагнути, що йому бракує. Я ж добре знав… Одного ранку, не витримавши мук совісті, я взяв шматку, вмочив її у покості, стер вуха Ісусового опікуна і з пам'яті намалював Одровонжеві.

Настав довгожданий день сходки. Яцько Русин приніс до цехової господи три свої роботи і набитий грішми гаманець – на багате братське пиво. Від Одровонжа прийшов канонік, щоб закупити портрет архієпископа, як тільки новачка приймуть у майстри.

Цехмістр відкрив скарбону на знак, що урочиста сходка розпочалася – всілякі суперечки, колотнеча при відкритій скарбоні суворо заборонялися, – усі встали і вголос помолилися.

Після молитви майстри, челядники й учні посідали на лави, перед них вийшов Яцько, три його картини стояли приперті лицевим боком до стіни. Показав першу – розп'яття. Старі майстри схвально похитали головами, цехмістр – теж. Далі – королівські лови. На задніх лавах прошелестів серед челядників і учнів захоплений шепіт – картина вражала застиглістю стрімливого руху. Прийшла черга показувати третій, головний майстерштик – портрет вельможі. Видно було: Яцько чомусь вагається. Він підійшов до полотна, хвилину постояв, потім, ніби зважувався на відчайдушний вчинок, рвучко повернув до глядачів портрет. На майстрів дивився підступний ханжа з огидним ликом гемонської тварюки.

Мовчали майстри, не знаючи, що сказати, адже сам архієпископ мусив бачити, що малює Яцько на полотні: на задніх лавах дружно пирснули сміхом челядники, а тоді канонік, прийшовши до тями, закричав:

– Маляр лотр! Вуха, вуха чиї?

Наймолодший майстер поляк Хойнацький, який теж вчився у Владики, схопився з лави:

– Та чиї ж – Одровонжеві! Я мав честь бачити його ексцеленцію зблизька. Чей же не свинячі!

Вибухнув регіт на задніх лавах. Канонік підбіг до Яцька і схопив його за вилоги каптана.

– Чиї вуха, пся крев?!

Яцько відштовхнув каноніка, цехмістр закликав до порядку, але було вже пізно. Челядники посхоплювалися з місць і сердиті на святенника, через якого ось пропадає лібація[23], потягнули його в темний кут господи, частуючи під боки стусанами. Хтось клацнув вічком скарбони, даючи цим стуком сигнал до бійки. Почалася веремія…

Яцько замовк.

– А потім? – повернув до нього голову Арсен.

– Потім… Потім сталося те, що сталося. Одровонж викупив у цехмістра портрет, щоб його, бува, не вивісили, а мене наказав вигнати з цеху.

Коли Яцько забрав свої пожитки і прийшов до Владики прощатися, той дорікнув йому:

«Навіщо ти виліз на сходку з тими свинячими вухами? Та намалював би йому хоч з Діви Марії, коли вже так хоче».

«Не кривіть душею, майстре. Самі хмурилися, коли я показав вам портрет, той – з Йосифовими вухами… А втім, малюйте собі херувимів, я не вмію…»

«То й пропав. Дурень ти… Який маляр пропав!»

«А коли маляр домальовує чортові ангельські крила, то це не означає, що він пропав? Коли лжу за правду підносить?»

«У кожній лжі є зерно правди. І наші нащадки знайдуть її».

«У купах гною порпатимуться, щоб знайти перл, так?»

«Але таки знайдуть. А що ти зможеш залишити, коли уже погубив себе?»

– Оце й усе, – закінчив Яцько. – Владиці пробачили за мене – він погодився робити для катедри вітражі. Хойнацького визнали призвідцею ребелії і присудили його до двохсот поклонів у цеховій каплиці й одного каменя воску. А я опинився на задвірках Вавілона.

Двері до комірки прочинилися, крізь отвір просунулася голова корчмаря.

– Пора, – сказав. – Давайте плату і йдіть, коли не залишаєтесь на другу ніч.

Яцько Русин благально глянув на Арсена, і той замовив вина.

– Залишайся зі мною, – сказав Яцько, коли знову захмелів.

– Та замовкни, ти! – скипів Арсен.

– Рачил би тобі, ведлуг давнього обичаю, не зарікатися від лазаревої суми…

– Хто намовив тебе і чиїм язиком говориш? – скрикнув Арсен, згадавши, що такі слова він уже чув біля брами Луцького замку. Чому його хочуть затягнути до себе жебраки, з якого приводу? Сказав, ніби відпрошувався від напасника: – Зрозумій же, Яцьку, що я музикант, і хліб собі завжди знайду.

– Жебраки також мають ліри…

– Чого ради тягнеш мене у свою твань? – з докором мовив Арсен.

– А ти сведецтво маєш, що не у твань ідеш?

Коли виходили, корчмар улесливо промовив до Арсена:

– Ай джан, залишайся у мене на службі, мені музикант ой як потрібний!

– Та пропадіть ви пропадом! – розлютився Арсен, віддав корчмареві плату, Яцькові всунув у долоню монету і вийшов з корчми, грюкнувши дверима.

Яцько Русин вийшов слідом за ним на поріг.

– А не забудь сюди дороги, позначку десь залиши! – гукнув.

Тепле сонце встало високо над Левиною горою, гомоніло передмістя, снували люди, мов мурахи, вимішуючи ногами весняну квашу. За костьолом Марії Сніжної звелася трьома вежами Татарська брама, манила до себе, і водночас віяло від неї холодною тривогою.

«Орися йде до шлюбу», – згадалося Арсенові. Він зупинився, наче хотів вернутися назад, та попереду бігла брукована тверда дорога: він поправив гуслі на плечі й рішуче попрямував до воріт Нового Міста.

Розділ шостий

Вигостри серце своє…

Каліграфові приснився зморний сон: начебто їх, Осташків, на світі два. Один живий, але безплотний, а другий мертвий – у плоті. Живий стоїть біля домовини, дивиться на упокоєного високочолого, з болісно стиснутими губами двійника і журиться, що ось так скоро зійшов він з цього світу, не залишивши по собі ні роду, ні плоду, ані діла знакомитого.

На грудях у мертвого лежить оправлена книга – це те, що зосталося по ньому, і хоч писаніє обірвалось на половині рядка, усе ж може потішити себе Осташко, що й він вкарбувався скромним ділом у час, в якому жив, і подібно тому пілігриму в яскині, заморозив для прийдешніх своє напуття.

Живий Осташко боязко розкрив книгу, щоб прочитати слово, на котрому зупинилася трость, і збагнути, яку силу воно має, хоч знав: навіть титли додати вже не спроможний. Розкрив і жахнувся, побачивши, що аркуші у книзі чисті, він почав гортати їх, але на жодному не було й сліду від черленої цинобри, в яку він умочував скорописну трость. Осташко нахилився, наче близькозорий: від його писання залишився ледь помітний слід трості і на першій сторінці він ще міг відчитати своє слово про Вітовта:

«Тогда бяху крепко служаще єму велиції князі, честь і дари подавах єму, і також служаху єму і восточниє царі татарскії, а такожде і німецькі великії князі служаху єму со всеми гради своїми і землями».

А далі і цей тиснений слід губився – літопис Осташка збляк разом з його смертю, не переживши його ні днини, а чей же він писав його не для себе – нащадкам.

«Чому, чому? – бився у безнадійній скорботі Каліграф, знаючи, що вже нічого змінити ані поправити не можна. – Хіба я фальшивив, пишучи про могутність Вітовта, підступність Ягайла, непостійність бунтівливого Свидригайла?»

Осташко почав пригадувати слово за словом весь свій літопис – ні, лжі в ньому не було, та враз він побачив, як дивиться на нього добрими очима кушнір Галайда й показує пальцем на книгу: «Я знаю, Осташку, що ти й мене там добре розмалював!», а за ним стоять гончар Микита і Арсен, і божевільний тивун, і сотні інших облич – усі на книгу позирають, впевнені, що їх імена записані, адже вони жили і були часткою великої історії.

Каліграф опустив очі – не писав він про них. І подумав, що до цинобри, котра нагадує колір крові, мабуть, потрібно було домішати – щоб фарба була тривкою – хоча б краплину справжньої крові серця, витисненої болем за людей, імен яких у літописі немає.

Прокинувся. Химерний сон ще не встиг розтанути, Осташко хапливо сягнув по оправлену в чорні палітурки книгу, яка лежала поряд на стільці, розгорнув і аж тоді полегшено зітхнув і усміхнувся, зрозумівши, що все це йому снилося. «Такі сни – на довге життя», – прошепотів, з утіхою вдихнув весняного повітря, що вливалося до ізби крізь відчинене віконце густим струменем, пропахлою березовим соком і солодкою бростю, але схаменувся, згадавши тривожне сновидіння.

«А й справді, чи промигнуло в моєму літописі хоч одне ім'я ратника, кметя, ремісника, каланника? Таж ні… Але чому? Хіба я їх не знаю? Не заведено писати про них – скажу. Це правда. Однак чи можна назвати літописом – писання за літами – житія повелителів, котрі вряди-годи осідлують Кліо і возвишаються над безіменною юрбою, яка насправді є душею і плоттю першої Музи?»

Осташко вийшов на поріг. У медових чагарниках гуділи бджоли – було вже по теплому Олексі. Синє небо повисло над одеськими полями, а між ним і молочним туманом над Ліберцією плавав, немов гігантський ковчег без вітрил, червоний замок.

Гомін, брязкіт, звуки литавр і труб долинали з Замкової гори, звідні мости на обох дорогах опущені – до замку прямували вершники і піші люди.

Каліграф згадав: Івашко Рогатинський на другий же день після доччиного весілля наказав войському об'їхати всіх землян: хай висилають до замку із своїх земель сулиці[24], заможні кметі виставляють одне коп'є з п'яти сімей, данники платять воєнний чинш, тяглі стають до робітничої і пушкарської служб.

І потяглися звідусіль вибранці[25]: від Маська Калениковича з Понюшкова, Іваська Калдубицького з Пониковець, Костаса Жмудського з Підлисся – родовитого литвина, батько якого ще за Любарта осів у Галичині, Дзюрдзя Струтинського з Суходолу, Януша Підгорецького з Підгірців, Нега Стрибоцького з Кутів, Демка з Ожидова. Ішли кінні й піші, у кольчугах, караценах і шоломах, з карабелами і гаківницями, ішли і в свитах – неозброєні. Їх зустрічали в замку литаврами і сурмами, і заздрили гоноровій ратній службі кметі, які платили дань медом, воском і борошном, робітні люди, що працювали на валах, і каланники, яких залишили обробляти землю.

Йдуть і нині з самого ранку. В Одеську вже ніхто й не приховує, що Івашко Рогатинський готується до війни з Ягайлом. Усі знають: минулого тижня Свидригайло прислав з Вільнюса гінця. По Симеоні-літопровідцю Вітовт прийматиме від Сигізмунда корону в Тракаї.

Осташко ще не позбувся гнітючого враження від сну, бачив ще розкриту книгу із збляклими літерами, він стояв на порозі своєї хатини і думав про велику битву за Волинь і Галичину, яка нині множиться у людях і душах, зріє на його очах, а завтра вибухне полум'ям. І вона мусить залишитися на письмі.

Надто далеко дім літописця від серця Кліо, – сказав уголос Каліграф. – Я піду до вас, ратні люди, не можна мені стояти осторонь. Може, моє скромне слово пригодиться вам у боротьбі.

У вибивану пацьорками тайстру, яку з собою приніс із Чехів, поклав Осташко оправлену книгу, чорнильницю з циноброю, тростинове перо і, не зачиняючи дверей у халупі, подався звивистою стежкою з Білої гори до передмістя За Брамою.

Здалеку почув голосну розмову, сміх, що долинали від обійстя Галайди. Підійшов ближче, зупинився. Кушнір реготав, узявшись руками за живіт, навпроти нього стояв у кумедній позі проповідника колишній тивун Давидовича Мартин, який після тієї нефортунної придибенції на Гавареччині ходив Олеськом, називаючи себе то інклюзником, то упирем, то Христовим апостолом.

Івашко потримав Скрибку в казні тільки на час весілля, аби не псував і так не надто радісного весільного настрою, а потім відпустив. Суддя відхрестився від Мартина, мовляв, такого він і у вічі не бачив, якийсь дурнуватий смерд на свою власну руку збирав від його імені чинш, не впоминався теж у Івашка, щоб видав йому Микиту. Така поведінка дивувала державця Одеської землі, знав-бо він мстиву натуру Давидовича. Суддя же, опецькуватий, з червоним, мов у різника, обличчям, перед весіллям і під час нього надміру улещувався до Івашка, та як тільки староста підписав трактат на земському суді, за яким віддавав за Орисею три лани[26] із свого маєтку під Бродами, Давидович зачинився у дворі, наче й не обходили його більше Івашкові справи.

Мартин Скрибка мав себе зараз, певне, за апостола Христового: він звів угору руки і проповідував перед Галайдою:

– Єгда же Бог сотвори небо і землю, сатана сидяше у морській піні і пищаше, що помічників не має. Змилостивився Господь, сказав йому стріпнути один раз пальцем. А той стріпував і стріпував і натворив чортів премного. Тоді Бог узяв чортів у жменю і розкидав їх. Котрий упав у воду, став водяником, котрий у ліс – лісовиком, який у хату – домовиком, а один упав над Галайдове озеро і став суддею Давидовичем… Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, – перехрестився Скрибка і потюпав до другої хати проповідувати.