Мальви. Орда (збірник)

Розділ восьмий

Розважність, мудрість, справедливий лад

Нехай завжди панують там, де влада,

Бо царство, де невіглас управля,

Господнім добрим намірам завада.

Затихли вулиці, відбенкетував Стамбул. Розколоте на три частини Босфором і Золотим Рогом місто пріло під сонцем, життя в ньому поверталося до свого буденного ритму. Кишіла Палата купцями, волоцюгами й послами, що прибували з різних країн на прийом до нового султана; брязкала зброя на Скутарі – рихтувалися яничари до нових походів; награвали сумні арабські мелодії єгипетські мандрівні скрипалі й флейтисти, розсівшись біля кафеджіїв у тінях платанів.

Нічого не змінилося, хоч незвичайні події промчалися смерчем тривоги і тріумфу над столицею імперії. Так само дзвеніло в майстернях, так само сиділи на вулицях ліниві бородані за кальянами: куріли мангали під чинарами, галасували купці в крамничках.

Хіба що в душах людей щось змінилося, але цього ніхто не помічав під сонцем Аллаха. Злягла Нафіса, та знав про це лише Хюсам. Старий ювелір, як і кілька днів тому, горбився над срібним браслетом, якого ніхто не купить, і знову думу думав про найстрашніше: що станеться з народом, коли його охороняють чужинці, яким цей народ дав віру і зброю, а любові дати не зміг. Та про ці думи знав лише один Хюсам. Сиділа в сералі самотня валіде і придумувала каверзи проти кизляра-аґи Замбула. Тривога лягла борознами на високому чолі великого візира Аззема-паші: з ким порадитися, де знайти філософа, астролога, пророка, що вгадав би, звідки йде загроза упадкові імперії, бо цю небезпеку відчуває він тільки інстинктом, а осягнути розумом не може. Муштрував яничарів Алім. Непотрібні спогади розвіялися разом із хмелем. Струнчився чорбаджі перед яничаром-аґою, випрошуючи поглядом у нього найнесподіванішого наказу. Hyp Алі, порозумівшись із Замбулом, плів свої сіті навколо великого візира.

Падишах Ібрагім почав царювати за третьою брамою Біюк-сарая.

Царювати… Це було дивне слово, яке поки що існувало поза ним, окремо від нього, десь поза мурами нової розцяцькованої тюрми, що називалася тронним залом. Це було всесильне поняття, до якого він, незважаючи на коронування, ще не мав доступу. Та машина, що створила вчора його, працювала поза ним і, хоча обрала Ібрагіма своїм призвідцем, ще не розкривала таємниці, як управляти нею.

А може, не обрала? Хтось цими днями втратив владу, хтось узяв її до рук і влаштував на радощах виставу театру Кара-ґез[95]? Його пишно вбрали, посадили на султанського коня, не питаючи про це його згоди, як і не питали тоді, коли запроторювали до тюрми. Шейхульіслам навчив його ролі, і він виголошував цю роль на підказках Hyp Алі. Його, Ібрагіма, возили по місту, дали йому гроші, щоб він шпурляв ними у натовп, яничар-аґа з позірною ввічливістю знімав із нього взуття перед входом до мечеті Еюба, а потім за це здер із нього плату. Великий візир Аззем-паша, що керував державою за сильного Амурата, відверто посміювався із вистави, але Реґель наполягає, щоб Ібрагім слухав Аззема-пашу. Хто ж, власне, прийшов до влади, і що повинен робити Ібрагім, якого нарекли султаном?

Ібрагім не виходив із тронної зали, боячись, що двері зачиняться і він не зможе їх відчинити знову. Хвилинне блаженство від розкоші, що так раптово прийшла на зміну тюремній безпросвітності, минула. Ібрагім нервово ходив по залу, подеколи дотикаючись до алмазного поруччя трону, а в голові вкладалася і вкластись не могла страшна думка про нестійкість султанського становища. Адже те, що вчора було зневажене, зганьблене, нині має найвищу хвалу, те, що вчора було святим, нині шельмують. А хто може впевнити його в завтрашньому дні? Чей же і Амурата величали тінню Аллаха на землі!

Вузький коридор провадив із тронної зали до бібліотеки. Ібрагім нерішуче подався коридором. Попід стіною в низьких шафах лежали книги. Багато книг. Вони таємничо дивилися на султана пергаментовими корінцями, оправленими в срібло і дорогоцінне каміння. Може, в них Ібрагім знайде пораду, може, там написано, як керувати державою? Але ж їх так багато, а йому стільки пропало часу в тюрмі, і він так мало знає! З якої почати? А далі що? Гайнувати дні, тижні, місяці на читання, а за мурами палацу простяглася величезна імперія, кордонів якої він не уявляє. Десятки народів живуть у ній, а що це за народи? І є десь Персія – скорена, але не вбита, і є Крим, готовий завжди вжалити гадючим жалом у найвразливіше місце – Кафу, гуде непокірний Азов, а зрештою, – цілий світ довкола ворожий і незвіданий.

Де знайти точку опори і душевну рівновагу? Серед жінок гарему? Він спраглий жіночих ласк, але хто ж заручиться, що його не отруїть, не заріже кинджалом якась там одаліска Амурата? Чому Замбул ще дотепер не привіз нових красунь? Ібрагіма огортала нестримна хтивість, йому здалося враз, що як тільки він звільнить тіло від каламуті фізичних пристрастей, стане ясним і бистрим розум: він мусить спочатку відчути себе володарем у малому, аби врівноважитися, стати, врешті, нормальною людиною.

– Замбуле! – крикнув. Повторив ще гучніше: – Замбуле!

Тієї миті підбіг до нього кизляр-аґа зі схрещеними руками на грудях. На цей раз він не здався Ібрагімові аж таким огидним. Те, що євнух з’явився за першим покликом, вдовольнило султана: може, ця людина буде його першим слугою і порадником?

– Ти обіцяв мені показати гарем. Де ж ті красуні, за якими ти розіслав гінців по всіх містах країни?

– Великий падишаху, – мовив Замбул, – я тільки чекав твого наказу. Найвродливіші дочки українських степів, Кавказьких гір і гарячого Єгипту чекають на тебе в гаремі біля фонтана.

– Веди!

Ібрагім сторопів, побачивши довгий ряд дівчат. Яку ж вибрати? Розгублено дивився то на красунь, то на Замбула. Пройшовся вздовж ряду з хустиною в руці, яку мав дати вибраній, і зупинився, загіпнотизований великими чорними очима, в яких не було ляку і покори, в яких не млявіло штучне звабництво. Ці очі пломеніли і промовляли дивовижно сміливо: «Я хочу тебе не як рабиня – як жінка». Недовір’я на мить заворушилося в мозку султана, він завжди мучився від усвідомлення своєї непривабливості, яку мусив надолужувати походженням і золотом, але погляд дівчини жахтів силою і владністю – тим, чого бракувало саме тепер султанові, і він, заворожений, подав їй хустину.

– Хто ти, яке ім’я твоє?

– Я черкеска Турґана, а для тебе, султане, буду шекер[96], – відповіла дівчина, пов’язуючи султанською хусткою свою шию.

– О Аллах! – прошепотів вражений Ібрагім.

Турґану вивела з ряду господиня гарему, кяя-хатун, щоб підготувати її для ночі: викупати в пахучих водах, одягти, а ввечері увести до султанської спальні.

…Вранці гарем чекав із затаєним подихом: чи нарече Ібрагім одаліску Турґану султаншею? Швидко заздрісний шепіт прослиз по кімнатах – Замбул перевів султанську обраницю до окремого корпусу сералю, приставив до неї прислугу з чорних євнухів, вручив їй золоту корону і три тисячі цехінів у шовковому мішку. Валіде Кьозем не пам’ятала такого щедрого пашмаклика[97], вона зрозуміла відразу хитрість своєї суперниці і заскреготіла зубами з люті.

Заспокоєний і ситий зустрів Ібрагім вранішній азан. Цієї ночі він збагнув найголовніше: свою власну людську повноцінність. Він кохав і його кохала чарівна Турґана. Зникло оте вічне почуття ущербності, яке переслідувало його, відколи народився. Ібрагіма менше пестила мати, бо другим був сином; після обрізання його вивезли зі Стамбула, бо в столиці мав право жити лише старший брат; юність минала в товаристві тюремних ключників і каштеляна, бо Амурат став султаном. Його називали юродивим братом генія, зневажали, насміхалися, позбавляли всього того, що належить кожній людині.

А нині Ібрагіма покохала жінка. Коронування повернуло йому волю, Турґана – людську гідність. Вона була пахуча й свіжа, як умитий дощем гіацинт, бурхлива, мов гірський водоспад, гаряча, як перський рисак. Вона кохала його – мужчину, а не султана; в ньому, зневаженому, осміяному і так раптово возвеличеному, Турґана побачила людину. Ібрагім повірив у це, і до нього повернулася рівновага – він осягнув звичайне щастя.

Забувши про тронну залу, з якої вчора боявся вийти, про тисячі небезпек, які щодня чатують на султана, Ібрагім вийшов з палацу і на повні груди вдихнув свіже повітря. Пишний сад простягся схилами від Золотого Рогу понад Босфором аж до Мармурового моря. Стріли кипарисів виструнчилися над пласкими кронами ліванських кедрів, понад протокою кружляли чайки, проводжаючи галери, які вирядив хтось у чужі краї, – це не обходило Ібрагіма. Він уперше відчув повну радість волі, захотілося по-хлоп’ячому стрибнути зі східців і стежинками помчати повз фонтани аж до моря, скинути із себе шати і плюснутися у прохолодну воду.

Увагу Ібрагіма привернув оригінальний фонтан з головатою колоною, вирізьбленою геометричним арабським узором. З десятка вічок тихо булькала вода і стікала вниз по оксамитових водоростях і ніжних листочках папороті. Навколо фонтана на клумбах цвіли кущики квітів, яких ніколи не бачив Ібрагім. Він нагнувся, обережно діткнувся до китиць, як учора до султанської корони, притулився обличчям до куща кремових троянд, задихаючись від ніжного запаху, а з уст сплили слова вірша, мабуть, свого, власного, народженого захопленням красою світу:

Погляд упав на незасаджений деревами зелений схил, і майнула в Ібрагіма думка засадити його фруктовим садом, в якому гілля вгиналось би від помаранчів, цитрин і криваво-червоних грон кизилу.

Блукав по султанському саду, повертався до стану звичайної нормальної людини, якою не був ніколи, в душі пробуджувався мрійник; залюбувалися молодим султаном німі карлики, що тихо ступали за ним на респектній віддалі.

Хто знає, ким могла б стати ця пересічна людина, якби вийшла за мури саду і не поверталася більше сюди ніколи. Може, садівником, може, пастухом-піснярем? Але був він з роду Османів, тому тільки дві долі вписалися до книги його життя: доля в’язня або царя. А третьої Аллах не послав.

Та про це не думав тепер Ібрагім. Він торкнувся пучкою до волохатого джмеля, джміль забурчав і знову вперто ліз до маточки троянди по краплю нектару. Посміхнувся Ібрагім: кожному щось належиться у цьому світі, навіть найменшій комашці. Ось вона протестує, свариться, добивається свого…

А що йому належиться? Відірвалася рука від квітки, на мить застигла, джміль полетів на інші квіти. Задумався Ібрагім. Коли ж джмелеві дається крапля нектару, то йому, султанові, певно, набагато більше. Адже він – людина. Так, і тому його нектаром стала прекрасна Турґана. А чи тільки тому? А хіба належала б йому найкраща жінка світу, якби він був пастухом або садівником, а не Ібрагімом з роду Османів? Шпигонув сумнів: тож нещирі були пестощі Турґани… Нехай і так, але належаться йому одному, бо він не звичайна людина, а султан. Бо його крапля нектару – це не тільки щастя і розкіш, а ще й влада над людьми. Його, не чиясь влада!

Оглянувся назад і стрепенувся від здивування: карлики – Ібрагім навіть не сподівався, що вони йдуть за ним слідом, – впали ниць додолу, від одного лише султанського погляду впали! Видно, має він таки ту владу, і все, що марилось йому вчора виставою Кара-ґез, було найсправжнісінькою правдою!

Ібрагім ступив до карликів, і вони дрібно позадкували – це сподобалося султанові. Але мізерні людці, що лежали біля його стіп, видались йому надто малими, його влада повинна бути набагато сильнішою. «Як переконатися у цьому?» – міркував султан. Глянув на високі мури, повів очима по алеях і в безпорадності плеснув у долоні.

І тут сталося чудо.

З дверей гарему біг церемоніймейстер. Капу-аґа, задиханий, вклякнув перед султаном на коліна. Дивився Ібрагімові в очі і чекав наказу. Ібрагім нерішуче сплеснув ще раз. Це саме зробив капу-аґа голосніше – мчав уже алеєю начальник султанської свити, алай-чауш, і схилився до пояса. Ібрагім продовжував плескати в долоні, цей жест повторював за ним капу-аґа, з нір палацу вибігала прислуга, і здивувався султан, що її так багато. Перед ним стояли – хто схилений у пояс, хто на колінах, хто лежав пластом на землі – який у кого чин: яничари, спаґії, бостанджі і капиджії[98], одежничі, сокольничі, кублодержці, стрем’янники, мечоносці, поясничі, кухарі, німі, городничі – сотні вірнопідданих людей оточили його одного.

Так ось де ключ до влади! Плесне він ще і ще, й сотні разів – уся імперія підніметься, запрацює без нього, але за його сигналом.

Ібрагім відчув, як міцніють його мускули, випростовується мізерне тіло, сповнюється гордістю понівечена душа – покора цих людей дала йому впевненість і силу. Вперше за час свого султанства він прорік ніким не підказані слова. Спочатку тихо, та щодалі сміливіше, врешті, голос його лунав серед стін палаців:

– Я – володар трьох частин світу, п’яти морів, сторож святих міст Мекки і Медини, владика Стамбула, Каїра, Дамаска, Багдада!

– Так, ефенді! – відповіли йому хором.

– Амурат загинув тому, – продовжував Ібрагім, – що був він боягуз і бездарний полководець, а я ваш вождь, найславетніший, наймудріший… – І тут запнувся султан. А що коли на це блюзнірство відповідять мовчанкою або хтось скаже: ні! Що тоді?

– Наймудріший з усіх султанів! – докінчили за нього.

Здалося йому, що над ним засіяв ореол небаченої могутності, він сміливо ступив уперед. За Ібрагімом поверталися слуги і падали ниць. І подумав султан: пройде він отак пішки через усю Анатолію і Румелію, усі народи впадуть так само перед ним на коліна.

А чи так? У кого спитати? Вдивлявся в обличчя своїх слуг, та не знав із них нікого, тільки одна пара очей проймала його відданістю, запопадливістю, благанням. Це були очі Замбула.

Султан махнув рукою. Жест, видно, був удалим, бо раптом щезли всі, і залишився перед ним тільки потворний кизляр-аґа. Крізь заґратовану жовтими зубами яму рота поплили цілющі слова:

– Зірко блискуча, що очі засліплює, високий царю над царями, що тримаєш у руках своїх цілий світ, я вітаю тебе!

Ні, ні, то не був театр Кара-ґез. Він, Ібрагім, томлячись у тюрмі, сам не знав, хто він є. Це недолугий Амурат, заздрячи генієві Ібрагіма, запроторив його до темниці. Але народ знав, любив і чекав на нього.

– Ти єдиний володар на світі, що над усіма земними царями царюєш, я вітаю тебе, – лилися з рота Замбула такі потрібні Ібрагімові слова. – А якщо ще й залишилися люди за свою силу гордовиті, то й ті тремтять перед твоєю могутністю. Ти найсправедливіший із найсправедливіших, крихта неправди не впаде з рук твоїх. Та нагороджуючи добрих, мусиш карати лихих. Бо заповідав ще Селім Явуз: ріясет – сіясет![99]

Ібрагім обірвав красномовство Замбула, дав знак рукою, щоб підвівся, сказав коротко:

– Кажи все, що знаєш.

У Замбула заблищали очі, він не зумів приховати радості маскою смиренності. О, як тільки вдасться виконати доручення Hyp Алі, Замбул стане найбагатшою людиною в світі. Яничар-аґа обіцяє галеру золота зі скарбниці Едікуле, якщо не стане великого візира Аззема-паші. Візира, що тримається вже при двох султанах, найсильнішої в імперії людини. Найголовніше – посіяти в султана підозру, а далі ланцюг недовір’я обсотає візира і стиснеться врешті навколо його шиї. Хай стає на його місце Hyp Алі чи сам шайтан – Замбулові байдуже. Йому треба грошей, за які в далекій священній Медині купить землю і в розкошах доживатиме віку.

Кизляр-аґа почав здалеку. Він вийняв із рукава халата сувій паперу і розгорнув його. Тут були записані імена декого із прислуг.

– Не всі твої слуги, великий падишаху, раді з того, що наймудріший із султанів сів на престолі, – говорив улесливо Замбул. Він тицяв пальцем проти імен, а Ібрагім байдуже давав згоду на смерть незнайомих йому людей, яким після обіду зітнуть голови на султанській конюшні.

Замбул сміливішав. О, це вже багато значить, що султан слухає його. Він згорнув сувій, ступив кілька кроків назад, не зводячи погляду з Ібрагіма.

– Ти ще щось маєш сказати, Замбуле?

– Гнів мого повелителя хай упаде на мою голову, я не знав би більшого щастя, як умерти від його руки. Великий візир Аззем-паша…

Султан насторожився, і це не пройшло повз увагу головного євнуха. Замбул опустив очі, замовк. Чи не забагато вкусив сьогодні?

Ібрагім згадав, що він уже десь чув подібний підозрілий натяк на великого візира. «Слухай добре, що говорить Аззем-паша…» Так, ці слова сказав Замбул на галереї в залі дивану. Що він знає про Аззема-пашу? Візир готує змову? Але ж досить султанові плеснути в долоні, і візира не стане. А хто тоді стане опорою султана в державних справах? Оцей кретин? Hyp Алі? Hyp Алі… Він визволив Ібрагіма з тюрми, так. Але від його рук загинув Амурат. Загинув тому, що не доплачував яничарам грошей. А що, коли Ібрагім не зможе заплатити другий, третій раз по п’ятсот піастрів на орту, хто захистить тоді його, якщо не буде Аззема-паші?

Підозра, та зовсім не та, яку хотів викликати Замбул, пройняла мозок Ібрагіма. Чи не хочуть яничари на чолі з Hyp Алі зробити його своєю іграшкою не тільки на день коронації, а й на весь час царювання? З допомогою Замбула…

Ібрагім уперше відчув, як його огортає повелительський гнів. Бліде обличчя налилося кров’ю, підступив до тремтячого євнуха.

– Що знаєш про нього?

– Він… він правив державою при Амураті і вірний був йому. Аззем-паша не радів, коли проголосили султаном тебе…

Про це здогадувався Ібрагім ще тоді, коли великий візир не надто поштиво підказував йому, хто перед ним виголошував такі ж промови. Ненавидів його, так. Але знищити нині керівника держави було б рівнозначним стяти собі самому голову.

– Що ти знаєш, Замбуле, про його сьогоднішню невірність моїй особі?

– Ні, ні… Я нічого не знаю…

– А хто тобі нарадив викликати в мене підозру до великого візира? – крикнув Ібрагім і простягнув уперед руку, наслідуючи позу Сулеймана Пишного.

Замбулові відлягло від серця. Ібрагім вправляється. Султан ще не став султаном. О, Замбул знає справжній гнів падишаха! Щоб витримати гру до кінця, кизляр-аґа в удаваному жаху впав і почав повзати по землі, лепечучи:

– О, прости, великий!.. Я сам… З безмежної відданості тобі. Амурат поводився зі мною гірше, ніж із собакою, валіде погорджувала мною – усе це лише через те, що я висловив свій жаль за молодшим братом Амурата, коли… А великий візир образив мою безмежну любов до тебе своєю холодною мовчанкою в той час, як увесь Стамбул весь край тріумфував.

Обличчя Ібрагіма подобрішало. Він ще був вразливим на ласкаві слова, бо ж небагато днів минуло від тюремного кібеля до трону. Якщо Замбул співчував колись Ібрагімові, то тепер стане його вірним псом. Султанові потрібні слуги. Плескати в долоні він навчився, виконуватимуть накази довірені люди.

– Живи, Замбуле, – промовив. – Ти нині отримаєш від дефтердара подарунок за вірність. Та якщо хоч у помислах затієш зраду, не сподівайся, що це сховається від мене. І тоді я накажу викинути твою голову за ворота сараю… А тепер поклич великого візира. Я чекаю на нього.

Ібрагім хвилювався, очікуючи приходу Аззема-паші. Нині він відчув свою владу над слугами, як же він повинен повестися з розумом держави? Що в нього є проти цієї сильної людини? Шовковий шнурок, меч?.. Але ж на цю зброю ще не прийшла пора. А що більше?

Захоплення владою минало, щохвилі зростало нервове напруження, лоскотали в горлі істеричні спазми, він ладен був закричати: «Відійдіть, робіть що хочете!» Згадався вранішній душевний спокій, і захотілось вибігти до саду, геть звідси, геть назавжди!

Ходив по тронній залі, ламав кісточки пальців і… наткнувся на сивобородого чоловіка з розумними очима. Дивна усмішка, як у батька, що поблажливо дивиться на розсерджену дитину, заграла на губах великого візира і вмить сховалася у вусах і бороді.

– Слухаю тебе, султане.

Ібрагім затупотів ногами і, стискаючи кулаки, завищав:

– Я примушу, примушу всіх слухатися і повзати переді мною по землі! Чуєш, я примушу!

– Не розумію твого гніву, о султане, – спокійно відповів візир. – Хіба хтось із державних мужів устиг уже виявити непослух твоїй особі?

Ібрагім сів на трон, витер хусткою піт із чола. Йому було соромно за свій хлоп’ячий вигук, хотілося тепер добрати позу Сулеймана Пишного, та знітився перед поглядом Аззема-паші, зрозумів, що позувати перед ним було б ще смішніше.

– Ти моя права рука, – заговорив спокійно, – та замість допомоги я чую від тебе тільки ущипливі зауваження і, якщо хочеш знати, відчуваю погорду до особи султана.

Аззем-паша опустив голову, і зрадів Ібрагім, що кориться йому нині й великий візир. Та не слова каяття долинули до вух султана, а річ, що примусила б кожного в Турецькій імперії замислитися, насторожитися, злякатися.

– Держава наша набагато більша, ніж султанський палац, Ібрагіме. А тому дорога вона не тільки родині Османів, а кожному туркові. Міцно зшив нашу державу Мухаммед Завойовник, ще краще одягнув її в золоту парчу Сулейман Законодавець. Та крізь дорогі шати видно, як розлазяться шви. І болить за те мені сива голова. Султани міняються, держава залишається. А хто ж дбає про неї, як про свій власний дім? Яничари, що деруть із неї лико і журяться тільки своїми власними вигодами, прикриваючись вірністю султанові і Корану?

– Що ти говориш, Аззем-пашо? – насторожився Ібрагім. – Не смій проти яничарів… То устої…

– А якщо ті устої не витримують більше проби часу, султане, то чи не краще їх викинути на сміття і поглянути, що роблять інші народи? Ні, ти не лякайся… Це тільки думки мої…

Ібрагім заспокоївся. А, це його філософські теревені. На твоє, візирю, і на моє життя вистачить того, що є… А прийдуть інші, хай думають…

– Але я повинен тобі розповісти, – продовжував Аззем-паша, – не про свої міркування, що сушать мозок, а про інше, що є важливим на нинішній день. Скарбниця порожніє, а думати треба, звідки дістати грошей, щоб не піти завчасу на жебри до сусідів. Якщо ти будеш так платити і далі яничарам, то швидко нам доведеться зривати золоті написи з тюрбе султанів.

Ібрагім напружено думав, що відповісти візирові, щоб блиснути перед ним розумом, і несподівано засміявся, переможно, злорадно:

– Великий візирю, дав тобі Аллах гадючий розум, а хитрості змія пошкодував. Бо знає і дитина: джихад дає турецькому народові й султанській скарбниці золото! Азов не взятий, військо нудиться, а ти квасишся в роздумах, невгодних ні богові, ні султану.

– На Азов піде похід. Наступного року, навесні, я пошлю туди султанське і ханське військо. Та не в тім річ, султане. Від перемоги чи поразки під Азовом не зміниться становище. Треба подумати, чому нема прибутків із глибин нашої імперії. А чекати скрутної хвилини, щоб здобути прихильність підданих, збагативши їх награбованим добром, це велика помилка. Коли народові стане краще жити за рахунок грабунків, то він дякуватиме не тобі, а твоєму ворогові.

Ібрагім позеленів від люті. Цей старець розмовляє з ним, як із отроком. Та, на щастя, спливла в султановій пам’яті стара приказка, і він вигукнув її, наперед святкуючи перемогу у словесному поєдинку:

– Сказав пророк: «Голові думати, рукам виконувати, а язикові хвалити Бога». Султан подумає, піддані виконають, а імами випросять в Аллаха для нас удачу. Можеш іти, візирю.

Аззем-паша поклонився і мовив:

– Добра приказка, Ібрагіме. Та велика жура, коли хвалять Бога всі, навіть ті, що не вірять у нього, рук для праці малувато, а голів, щоб думати, не дарував нашій добі Аллах.

Він не дивився, як подіють його слова на падишаха. Повернувся і вийшов, несучи гордо голову. Знав – недовго її носити. І було дивно байдуже. Що з неї за хосен, коли вона уже не в силі допомогти його державі, яку він сам споруджував, зміцнював, вірячи в її велике призначення на землі.

Розділ дев’ятий

Коли чуєте крик ослів, просіть захисту в Аллаха, бо осли кричать тоді, як побачать шайтана.

Років тридцять або сорок тому покинули греки своє старовинне село Мангуш і поселилися в печерах Маріян-поля навпроти Успенського собору біля Чуфут-кале. Предковічну церкву Успіння Пресвятої Богородиці вони назвали кримським Афоном, спровадили сюди священиків і ченців, а тоді потяглися до неї всі християни Криму. Ба й хани ставилися до святого місця із забобонною богобоязливістю. Ходили чутки, що деякі, лаштуючись у похід, ставили біля ікони Марії свічку.

Грецькі папаси[100] розповідали, що заснував собор апостол Андрій, зупинившись у Криму по дорозі із Синопу до Скіфії. Проповідник Христової науки, який опісля на дніпровських горбах поставив хреста і провістив благодать на скіфських землях, заїжджав до Херсонесу, охрестив його і, йдучи далі на північ, побачив поблизу нинішнього Бахчисарая печеру, вириту підземними водами. Над печерою на скелі він повісив чудотворну ікону Богоматері і освятив місцевість.

Ходить по людях легенда, що в печері тій жив змій, що пожирав дітей з довколишніх сіл. Виповз він подивитися, що за відчайдушна жінка поселилася по сусідству з ним, з ікони глянула на дракона живими очима Марія, і він здох від її погляду. Минали століття, скеля обросла лісом, і забули люди про ікону. Аж якось один пастух із Біасали, де теж християни живуть, натрапив на неї, блукаючи за отарою. Зняв її зі скелі й поніс до себе в колибу. Вранці прокинувся – нема ікони. Пішов знову до скелі – висить вона, як і вчора, ніби й не знімав ніхто. Здивований юнак розповів про цю пригоду мурзі, в якого служив. Три рази знімав мурза зі скелі ікону, три рази вона поверталася на своє місце. Тоді увірував татарський багатій у християнське чудо, одягнув рясу і заснував у печері церкву.