Мальви. Орда (збірник)

Але чого попросити в чарівника? Він не йде, чекає.

Чи то від нерішучості, сама не знає чому – відчула Мальва, як їй стає дивно гаряче в усьому тілі, наче воно пучнявіє і наливається теплими соками, їй нестерпно захотілося скинути із себе одяг і кинутися в річку – мабуть, тому згадався Узенчик, висохлий від спеки.

– Ну, скажи своє бажання, дитино, – знову почула голос чарівника.

– Я хочу, – відповіла Мальва, – щоб у цій горі забурхало джерело, і до сіл побігла холодна вода, і щоб це джерело не висихало в найлютішу спеку.

– Гарне бажання, джаним, але я питаю, чого ти хочеш для себе?

– А мені нічого не треба, – розвела Мальва руками, – у мене все є.

Тоді дід повернувся до скелі і вдарив по ній києм. Почувся тріск, голосніший за грім, темною хмарою окутався Еклізі-бурун, а коли хмара розійшлася, дівчата побачили, як із ущелини падав униз гірський потік. Мальва стояла по коліна в холодній воді, вода підступала все вище й вище, приємно обмивала незвично гаряче тіло, і дівчина вперше відчула, що в неї є стегна, груди…

Холодна передранкова роса змочила ноги Ахметовим підпасичам, запіяли півні в уруш-коші[113]. Мальва схопилася – хлопці потягалися, не квапилися вставати – і чимдуж побігла до коша, щоб першою стати при вигоні овець. Не ласки запобігала – хотілося чимось добрим віддячити Ахметові: коли Мальва першою прибігала, він щасливо усміхався, пришпорював коня і цілий день потім гасав вітром навколо стада. То чому ж би їй не зробити Ахметові приємність? Хіба Мальва не бачить, як він пісніє перед п’ятницею, коли вона йде до матері в жіночий курінь на долину Шумаї, де жінки доять верблюдиць?

– Укум-букум-джарим-барим! – проскандувала Мальва, підскакуючи на одній нозі, і приємні їй були ці ворожбливі слова, і хотілося тепер більше, ніж будь-коли, побачити Ахмета. Яке то щастя, що вони з мамою натрапили в борах саме на Ахмета і його батька, Юсуфа, – отамана чабанів!

Чудно було в Мальви на душі. З пам’яті ще не зіслиз дивний сон – і як то їй могло таке приснитися, що до весілля залишився тільки місяць, чей же ніколи про таке й думати не могла, бо ж мала ще… А воно взяло та й приснилося! Ха-ха… Укум-букум… А прозора чиста вода полоще їй литки, стегна, вона вперше в житті відчула, що в неї є тіло, таке туге, що об нього розприскуються хвилі і холодять-холодять…

Мальва сповільнила крок, наче обважніла, знову розбіглися по тілу незнайомі струмені тепла, забивало віддих. Зупинилася, притулила руки до грудей, осміхнулася і сама не могла зрозуміти, чому враз стало радісно.

Займався світанок. Рання зірка Чалпан упала на голову кам’яного ідола, що уві сні сходив із гори Демерджі, впала і розбилася на друзки: розсипалися міріади іскорок по чаїрах і яйлах і до ніг Мальві упали – на оксамитовий дрок, у переповнені келихи крокусів.

– Танґ атар! Танґ атар![114] – заспівала Мальва і почула, що співає на мелодію Ахметових пісень; вона побігла пласким вигнутим кряжем, збиваючи росу з м’якого повзучого ялівцю, ковзаючись на слизькому дрокові.

Чистим був нині вічно забандюрений Бабуган, трави переливалися перламутрово, гори на мить заніміли, чекаючи на перший промінь сонця, і отаман Юсуф не був сьогодні понурий, як завжди.

Він переганяв кобилиць із місячними жеребцями до окремої загорожі, прив’язував на мордочки лошаткам дерев’яні рогатки.

– Прискакала, кізко? Якши. Нині залишишся зі мною; доїтимемо кобил на кумис. – Юсуф випростався і пильно приглянувся до розпаленої дівчини. – Гм… А втім, не тільки нині… Ось що: чорбу варитимеш для пастухів, на мої руки легше буде. Ахмет якось обійдеться без тебе.

Звісила голову Мальва, жаль стало Ахмета і пастушої волі. І ще соромно було: їй здалося, що Юсуф знає її сон і тому не пускає більше з Ахметом на яйли.

Парубок саме виганяв овець із кошари, раз у раз поглядав на Мальву: що трапилося, чому баба затримує підпасичку?

– Чого стоїш? – зиркнув на Мальву спідлоба отаман, зникла доброта з його лиця. – Виганяй жеребців на пашу, хай вчаться самі добувати їжу. Кожному на все своя пора. А потім я навчу тебе, як доїти кобил.

Мабуть, так має бути, що радість дозрівання йде в парі з тугою за волею. Тому потьмянів день, що почався для Мальви так чарівно. До обіду стерпли пучки від втомливого циркання, і сліз накапало чимало у дійниці.

Перед вечором, після другого удою, Юсуф заправляв молоко дріжджами, ячменем, чаклував з корінцями якихось рослин над повним казаном. Коли стемніло, зайшов до шатра Ахмет. Він мовчки поклав футляр із Кораном на килимок біля входу, скинув із шиї вервицю зі шкаралуп лісових горіхів – амулет від уроків для худоби, але не присів, як завжди, біля батька. Стояв понурий, стриманий. Глянув на Мальву, що вже дрімала на тапчані, буркнув батькові:

– Вина чому не доливаєш у молоко? Он там глечик.

– Не треба вина, – відповів Юсуф, не підводячи голови. – Наплакала в молоко, хмільний будеш мати кумис.

Ахмет промовчав. У сутінках він не розгледів Мальвиного обличчя, може, вона вже спала.

– Кого даєш у підпасичі замість неї? – спитав по хвилині.

– Якось даси собі раду з тими підпасичами, що маєш, – отаман був незворушний. – Де багато пастухів, там вовк вівці ріже… А ти мусиш знати, Ахмете, про три погибелі, що чигають на чоловіка, коли він стає дорослим. Треба вже тобі це знати. Які погибелі? Коли закипає кров у тілі – тоді вино і жінка. Як висохне душа і кволим стане тіло – тоді золото. Шайтан знає, як кому догодити, щоб потім ліпше посміятися.

– Без золота я обійдуся, баба, – процідив крізь зуби Ахмет. – Ти незабаром розбагатієш, мої брати привезуть з-під Азова повні міхи. До вина мене не тягне. Ну, а про інше ти мені не розказ! Як же ти міг подумати про… Вона ж дитина.

– Коли людина молода, очі її краще дивляться, ніж думає голова, – Юсуф завзято вимішував молоко в казані. – Мальві вже пора бути між жінками, і ти це знаєш. Та я поки що залишу її при собі, сам навчу жіночої роботи. Завтра вона зварить нам каурму. Ну, підливай вина, чого стоїш?

…А втім, Мальві не було так погано біля Юсуфа, як здавалося спочатку.

З Ахметом, правда, інша річ. Біжать вівці, а їм спину нема, і не знати, хто кого веде. Гавкають собаки, хапають за животи неслухняних баранців, ті хвицькають ногами в зуби незлобивих охоронців, буяє Ахмет на своєму коні. Добре якось при ньому, при тому Ахметові: вишкірить він свої білі зуби – і туман розпогіднюється, і моросичка не така вже дошкульно холодна. Вівці бредуть і бредуть – ніхто, мабуть, не ходив би зі своєї охоти аж до Еклізі-буруну, що завжди шпилем тримає найважчу хмарку. А вівці доведуть.

За Еклізі-буруном, о, за ним зовсім новий світ. Там у скелях – три великі печери, в яких зі стелі звисають бурульками льоду діаманти. Одна називається Сніговою, бо іній морозиться на стінах навіть тоді, коли гори мліють від спеки; друга – Холодною, в ній завжди опівдні ховаються пастухи з вівцями; третя печера називається Бінь-башкоба – Тисячоголова. Печера якихось тисячі голів, що живуть там і дихають джаханнамом[115] смерті. До неї ніхто не заходить.

Чи за цим плакала Мальва, доячи кобилиць? Певно, і за цим. Але найлюбіше було з Ахметом. Він зіскакував з коня, коли спинялися вівці на попас, і підходив до Мальви. Кидав перед нею чотири вирізьблені баранячі кості і називав кожну таємничим найменням: укум-букум-джарим-барим.

– Я собі загадав. Вибирай.

– Букум…

– Тепер мені.

– Тобі барим…

– Ай, єлдиз![116] – скрикував Ахмет. – Відгадала!

Він був тоді якийсь дивний і смішний, схоплювався з місця, притьмом злітав на коня, жорстоко бив його чариками під живіт, і кінь мчав у провалля.

Ніч пізно приходила на Чатирдаґ. Із гір можна було бачити сонце й тоді, коли в степу вже западала темрява, та вічно похмурий Бабуган таки вкутував гори імлою і вкладав їх спати, як дітей. А коли гори міцно засинали, підпаски сідали довкола Ахмета, і він розповідав. Мальва добре запам’ятала його пісню про красуню, що жде не діждеться джигіта зі степу, – він співав її рік тому, коли вони з мамою їхали, у Юсуфовій кантарі, – і просила розповісти про неї. Ой, скільки він знав казок про ту дівчину, та все різні…

…Затужив молодий пастух, виганяючи корови на пасовисько, бо побачив синьооку дочку Манґу-хана…

– Чорнооку, – поправляють підпаски.

– Ні, синьооку, – чомусь опирається Ахмет і дивиться на Мальву. – І більше не втішали його квіти. Краса квітів дивує, але якби-то вони мали сині очі, усмішку, ласку – все те, що дає смертним на землі рай пророка…

– …Дочка Манґу-хана була гарною, як троянда. Хан же був схожий на бика з виверненим животом, але він усім говорив, що Ґюляш-ханим схожа на нього. Найрозумніші люди часто помиляються. І зустріла Ґюляш-ханим пастуха, стрункого, як тополя, сміливого, як барс. Перемінилася дівчина червінцем і впала до його ніг. Але пастух чесний був. Тому віддав червінця до ханської скарбниці. А вночі напав на хана балаклавський князь і забрав скарбницю…

– А далі, далі що?

– Ахме-е-ет!

Це отаман Юсуф. А далі ночі і дивні сни…

В Юсуфа Мальві жилося непогано. Мабуть, тому, що в отамана було багато худоби і людей, він намагався триматися суворим, насправді ж Юсуф мав добре серце. Коли вони залишалися удвох з Мальвою, отаман ставав зовсім іншим. Таким його дотепер Мальва не мала нагоди бачити. Він усміхався, розповідав усілякі билиці і вперто називав її ґяуркою. Спочатку протестувала, а потім звикла, і навіть дивно було, коли Юсуф кликав її іноді по імені.

Зате Ахмет став понурий. Приходив увечері, скидав із себе малахай і доломан, робив це сердито і мовчки, і не раз хотілося Мальві попросити його, щоб не сердився, чей не винна вона, що отаман забрав її від овець. Мальва знає, що йому тепер тяжче доглядати отару, але зате вона готує для нього їжу, хоч би спасибі сказав… А що йому нудно, то і їй не так уже й весело. Чого ж сердитися? Але вона мовчала. «Укум-букум-джарим-барим», – шепотіла часом уночі, та слова ці вже не мали тієї таємничості, що колись.

Вранці, уникаючи її погляду, Ахмет сідав на коня, пришпорював, чвалав поперед строю по вигнутій таці Чатирдаґу, перескакував камінні вали і зникав у проваллях. Мальва притискала руки до грудей у захваті, й тоді повертав її до тями суворий голос отамана:

– Чого стоїш, вогонь час розкладати!

Але суворість Юсуфова швидко минала. Курилося вогнище під казаном, а він весь час про щось розповідав. Чи їй, чи сам собі…

«У степу татаринові гірше живеться, ніж у горах. На рівнині оком не охопиш усієї краси Кримського краю. А коли вийдеш на гору і поглянеш навколо, то жаль стає людини, що тут не була. На півдні небо з морем разом живе – обоє сині, одне синіше за друге, на півночі степ обіймається з небосхилом. Такий Крим, що живи в ньому і вмирати не треба.

Пішов якось старий Ґазі Мансур до Мекки святкувати байрам. Ревно молився він біля храму Кааба, і сказав йому імам:

– Якщо хочеш, залишайся в нас.

Подумав Ґазі Мансур, згадав свій сад, горіх, під яким завжди відпочивав, і похитав головою:

– Не хочу вмирати в чужому краю.

Примечания