Володимир
Але між усіма цими людьми Рогніда бачила тільки князя Володимира, що виділявся нібито з-поміж інших одягом своїм, зброєю, був, – так здавалося Рогніді, – вищий, ніж інші, кращий, ставніший. Ось він виїхав на чолі своєї дружини за ворота, обернувся й довго дивився на стіни Полотська, ось рушив далі по долині, зупинив коня на високій кручі й ще раз подивився на город, а от ступив, сів у лодію.
Глибокі і складні почуття хвилювали душу Рогніди в ці хвилини. Вона пригадувала недавнє минуле, коли в палаті отця свого осуджувала новгородського князя-трела, бій під стінами города й у дітинці, коли загинули батько її й брати, трупи їх під чорним знаменом у лодії на Двіні…
Нарешті ще одна, минула, ніч, коли Рогніда намагалась помститись князеві-трелу, що вбив її батька й братів, а потім сама прийшла до нього в палату, роззула, відповіла поцілунком на поцілунок, була з ним усю ніч в одно тіло…
– І я його полюбила, полюбила довіку, – зривалось з її уст. – Як же, як я могла це зробити? Мій коханий – вбивця отця мого й братів. Він поїхав і ніколи вже не повернеться. А що жде мене тут, у Полотську, крім сорому? Яку кару мушу прийняти?! Ні, смерть, тільки смерть. Боги, боги, допоможіть мені, прийміть стомлену душу!
Висока й крута стіна Полотська, гостре околля чорніє внизу, на дні і схилах наокруг рову. Кинутись туди – і кінець, обірвуться важкі думи, припиняться невимовні муки, вона піде до отців своїх, буде з ними. Один крок!
Полотська княжна не зробила цього кроку, темна постать її хитнулась над безоднею, проте одразу ж завмерла, вона вп’ялась пальцями в забороло, стояла, дивилась.
Рогніда бачила, як лодії руські зупинились біля півострова, де води Полоті зливаються з могутньою течією Двіни, бачила, як там на високій кручі вої зібралися під голубим знаменом, що маяло, як вітрило, під вранішнім вітром, ще раз побачила на коні Володимира, і їй здалося, ні, вона була певна, що це так і було, – він махнув їй рукою на прощання.
І цей невеликий, невловимий рух, якого, може, й не було, але який помітила Рогніда, викликав ще одну, і, мабуть, останню, бурю в її душі, змусив зупинитись, відступити від краю заборола.
Палати Валгалла!76 О, прийде час, і вона полине туди на пир Одина, приєднається до валькірій77, піднесе ріг з медом отцю й братам, що загибли як герої…
Це буде пізніше, набагато пізніше. Навіщо Рогніді зараз думати про смерть і небо, коли тут, на землі, так принадно пахне весняне повітря, тіло ще тремтить від пестощів, ласки, цілунків, у вухах дзвенить голос: «Прощай, Рогнідо! Я покличу тебе з Київ-города…»
– Трелі! – ще раз і вже востаннє промовила Рогніда. – Ні, князь новгородський, що взяв неприступний Полотськ, скоро буде великим князем Русі, – не трел… Рогніда також буде не ті78, а жона князя Володимира, велика княгиня Русі…
Рогніда діяла й мислила так, як батьки її й усі далекі предки, що над усе в світі ставили силу, силою добували владу, але скорялись і вірно служили, коли зустрічали когось дужчого від себе.
І ще думала Рогніда про те, що минула ніч не пройде безслідно, що насіння любові, посіяне в цю ніч, дасть свій плід і народить вона сина…
Князь Володимир, виїжджаючи з Полотська, звичайно, бачив Рогніду. Темна постать її виразно окреслювалась край стіни дітинця, коли він спроквола спустився з дружиною до Полоті; розгледіти Рогніду можна було й з лодії, що під дужими ударами гребців перетинала зеленкуваті води річки, з півострова, де Полоть зливалась з Двіною. Увесь цей час Володимир бачив самотню Рогніду на стіні города.
Чи краяли його серце скорбота й жаль за полотською княжною, з якою так несподівано звела доля й тепер надовго розлучала, чи хотів би повернутись назад і бути з нею, зустріти ще одну й ще одну ніч у цьому глухому лісовому городі, пливти й пливти в чарах кохання?
Ні! Скорбота й жаль не турбували в цю вранішню весняну годину молодого новгородського князя, радість, гордість і щастя наповнювали його душу. Оточений дружиною, їхав він на баскому коні до річки, переплив Полоть, вийшов на берег, щоб оглянути перед далекою дорогою комонників, які тут зібрались, зробити упорядок лодіям.
Полки стояли, ждали його слова. Гребці на лодіях уже приготувались до далекого походу, підняли весла. Високо над ними висіло до самих своїх глибин прозоре голубе небо, в ньому котилось, як вогняне коло, тепле принадне сонце, близько линули й дзвеніли, перлами розсипаючись у крутих берегах, весняні води Полоті й Двіни, на луках зеленіли трави, між ними жовтими й голубими озерцями світились квіти, десь ударила зозуля, в неозорій височині дзвенів жайворонок, – як міг не радіти і не милуватись світом князь Володимир!
Все це хвилювало, підносило, втішало його серце, новий день був зовсім не такий, як попередній, тільки вчора тут земля гула під копитами коней, лилась кров, вмирали люди, доля Полотська вирішувала успіх його справи, важкого походу на Київ. І тепер ще попереду був далекий шлях, у голубому небі мчали на південь чорні круки, багато, о, як багато доведеться пролити крові руським людям, доки мир і тиша прийдуть на землю.
Перша перемога завжди окрилює людину. Подолавши князя Регволда і прилучивши Полотську землю, князь Володимир вірив у свою перемогу, був переконаний, що похід на Київ закінчиться щасливо, – чорні круки полетіли ген далеко, жайворони дзвеніли над полками.
А серце?! Що поробиш – молодому серцю (та хіба тільки молодому?) властиві поривання й дерзання, молоде серце – це голуб, який шукає собі голубиці; перемога і любов, радість і щастя, здійснення бажань і невпинний порив уперед, – хто не був молодим, хто цього не знає!
Князь Володимир був гордий, що скорив свавільну полотську княжну, щасливий, бо вона віддала йому ласку й тепло, певен, що полюбить її колись, покличе до города Києва.
Ось чому, покидаючи древній Полотськ, князь Володимир зупинився на кручі, підняв руку й послав Рогніді, що все стояла й стояла на стіні, тепле вітання.
І рушили вої князя Володимира – лодіями по тиховодній Полоті, комонно й пішо через ліси й поля, щоб вийти біля города Смоленська, з’єднатись з північними воями, які там їх ждали, і пливти далі Дніпром на січу з Ярополком. Назустріч їм, угору від Києва, Дніпром посувалось воїнство Ярополка. Гроза стояла над Руссю, брат ішов на брата, земля на землю.
8І ніхто з них не знав того, що саме в цей час до україн Русі, до мирних городів і сіл на захід сонця підступає ворог, який давно вже відточив свій ніж і тільки ждав нагоди, щоб напасти.
– Drang nach Osten!79
Цей крик лунав на слов’янських землях уже не вперше. За тим, що діялось на Русі, пильно стежили німецькі імператори, за спиною яких стояв Римський Папа.
На півдні імперії були землі Угорщини, Болгарії, Візантії, з якими німецькі імператори Оттон І і син його Оттон II не раз стикались, але перемогти не могли. Через це вони всі свої сили скеровували на схід.
«Drang nach Osten!» – це був перший клич, що пролунав у новоутвореній Німецькій імперії, і вже тоді полчища їхніх рицарів рушають на Схід.
Проте Схід виявився не таким піддатливим і кволим, як вважали німецькі імператори. Довго й дуже довго довелось їм боротись з Польщею, тяжкою була для імперії боротьба з Чехією, доки вони ціною величезних втрат, по коліна в крові підкорили володарів цих земель. Але коли німецькі орди посунули далі на схід, щоб скорити слов’янські племена над Варязьким морем, то на річці Лехі зазнали жорстокої поразки. Слов’яни люто, не шкодуючи сил і життя, боролись за своє життя і волю.
Ворожнеча між Володимиром і Ярополком, усобиця в Руській землі надали сил німецьким імператорам. Не власними руками – польський князь Мешко І, що був їхнім слухняним слугою, почувши про брань на Русі, велить своїм полкам вирушати на схід, захоплювати руські городи й землі.
І в той час коли вої князя Володимира бились у Полотську з дружиною Регволда й перемогли її, в той час коли князь Володимир вирушає на Смоленськ і далі на південь супроти Ярополка, в цей час потай до Руської землі підходять вороги з заходу. Темної ночі стали вони на схилах гір навкруг Перемишля, подерлись на його стіни, сталась велика січа, загинуло множество людей руських, запалав город і околиці.
Звідси ворожі вої пішли на Червен, оточили його, три дні руйнували й палили стіни, прорвались, залили город кров’ю.
Разом з ними йшли єпископ Лев і священик Рейнберн, – їм не пощастило в Києві з хрестом, тепер Римський Папа діяв мечем.
Слух іде по Русі про сварку князів-братів, і хвилюються далекі її землі; волзькі булгари збирають воїв, посилають слів у степи за Ітиль-рікою, щоб знайти там орди, які виходять з глибин Азії, з’єднатись з ними і рушати на Русь.
Горе дому, де немає злагоди й миру, горе землі, де сваряться племена, страшно, коли зброю піднімає брат на брата, син на отця.
Багато зла приніс землі Руській князь Ярополк, великі й трудні діла випали на долю Володимира, сина Святослава.
Розділ шостий
1Князь Володимир розумів, що Ярополк не допустить його до Києва, а намагатиметься зустріти й розбити північну рать у верхів’ях Дніпра. Пізніше від купців, втікачів-смердів і простих чорних людей він довідався, що Ярополк справді зібрав багато воїв, частину яких посадив на лодії, а багато їдуть комонно й посуваються пішо берегами. Уже в полі передня сторожа знаходила сліди й бачила не раз на обрії воїв: невідомо було тільки, де ж зупиниться і прийме січу Ярополк.
Рогніда … буде не ті, а жона князя Володимира, велика княгиня Русі…
І от нарешті в один з перших днів ізока80 літа 980-го на світанні примчали вої передньої сторожі, зскочили із замилених коней, розповіли, що вище від Любеча на Дніпрі і в затоках піше військо Ярополка ховається у лісах над кручами, а комонники розтяглись півколом у полі.
Князь Володимир спав на лодії; почувши тупіт коней, прокинувся, вийшов на берег і слухав сторожу, а тоді покликав старшу дружину, сів з нею під вербами й став думати, як починати січу з полками Ярополка.
Це була дуже важлива й відповідальна година – рать наближалась до раті, вирішувалась доля Русі, все залежало від того, як вести далі воїв з півночі, щоб розбити полки убійника-князя.
Князеві Володимиру було на кого спертись – навкруг нього стояли й сиділи на приступках дніпрової кручі бувалі, старі вже воєводи, що вздовж і впоперек сходили землі Русі, перетинали на лодіях моря, били багатьох і багатьох ворогів.
Володимир ловив на собі примружений погляд то одного, то другого воєводи; кожний з них вміє і готовий боротись з ворогами, кожен зробить так, як велить князь.
Але він не хотів вихоплюватись з власною думкою, краще послухати, що скажуть бувалі люди.
– Ви знаєте, воєводи мої, – почав Володимир, – рать Ярополка зупинилась і стоїть біля Любеча. Хочу почути, що думаєте? Говоріть, воєводи.
Угорі над ними трепетало листя на вербах і осокоринні, десь від лодій долинули звуки смутної пісні, скільки не кинь оком, голубіло плесо Дніпра.
Князь Володимир ждав. Він сидів у білих ногавицях і довгій білій сорочці з розстебнутим коміром, підперезаний широким поясом, з зеленого хза чоботях, з непокритою головою. Легенький вітер з Дніпра перебирав русий чуб, карі очі допитливо дивились на воєвод.
І воєводи загомоніли – їм сподобався такий початок ради – князь Володимир не криється, що молодий, він, напевне, зробить так, як порадить старша дружина.
Деякі з них вважали, що найкраще кінним воям обійти далеко в полі полки Ярополка, бити їх з-за спини, а всім пішим посуватись Дніпром на лодіях і вдарити в чоло Ярополковій раті.
Інші радили затримати лодії на місці, вночі послати частину пішого й комонного війська вперед, щоб наблизитись і впасти, як грім, на воїв Ярополка, а з лодій уже їх добивати.
Ще одні думали, що ліпше стати на місці, загородити Дніпро лодіями, насипати на берегах вали й ждати, коли Ярополк підійде ближче й перший ударить на них.
Це було, либонь, і все – князеві Володимиру лишалось подумати над словами бувалих воєвод, вибрати найкраще з того, що вони сказали, та й кінчати раду, дати загад воєводам і всім воям.
Князь не поспішав з останнім словом, він дивився на плесо Дніпра, високі кручі правого берега, зелені, повиті голубим маревом луки вдалині.
Потім він повернувся до воєвод, і їм здалося, що за ці короткі хвилини обличчя його змінилося, стало рішучим і суворим, очі потемнішали, він і почав не так, як думали й ждали воєводи.
– Я слухав вас уважно, дружино моя, – сказав князь Володимир, – і дякую за поради. Проте, – звернувся він до воєвод, – послати далеко в поле комонне військо, а пішим воям посуватись на лодіях і бити в чоло Ярополку не можу, бо як одірвати руки й ноги від тіла? Ти, воєводо, – звернувся він ще до одного, – радиш нам підкрастися вночі до воїв Ярополка, та ми ж не печеніги й не хозари, щоб діяти, як таті; ми – руські люди, утверждаємо мир у чесному бою… Ще радили мені, – закінчив Володимир, – стати на місці й ждати тут Ярополка, а чи можемо ми надіятись на нього, чи не зайде він, як це ви радили мені, з усіх боків? Ні, воєводи, мусимо діяти не так, мусимо робити, як отці й діди наші.
І він сам в оцю хвилину, помітили воєводи, був дуже схожий на отця свого Святослава.
– Я не боюсь Ярополка і його раті, покладаюсь на вас, воєводи, й воїнство своє, думаю, – він показав рукою навкруг, – що сіверяни, древляни, люди полянські та інших земель підуть такожде з нами. Мусимо йти вперед одверто й прямо, пішо й комонно берегами, на лодіях по Дніпру. Хочу ще раз сказати Ярополку: «Іду на ви», – а тоді нехай вирішує прю нашу меч, а допомагають боги.
І це вже говорив не молодий новгородський князь – устами князя Володимира промовляв батько його Святослав, славетні діди й прадіди, руські люди.
2Сварга між князями Ярополком і Володимиром не обминула Любеча. Ще взимку, коли вторували шлях між Дніпром і Десною, посадник Бразд багато разів їздив до Остра, радився з волостелином Кожемою, а повертаючись назад, обходив тереми, говорив з своїми певними людьми.
Багато діла було тепер у Сварга – посадник дозволив йому брати руду на землях княжих, і він день і ніч варив крицю, кував мечі, залізця для стріл, топори, списи, сулиці. Бразд же забирав усю цю кузнь, віз до Остра, а дещо залишав і для себе.
І в усіх людей у Любечі стало більше роботи – одні рубали ліс і возили колоди до Дніпра, інші – дереводіли – будували на березі десятки лодій, – Бразд щедро платив – не своє, княже.
Напровесні ж, коли скресла крига, а Дніпром угору попливли лодії з Києва, Бразд зібрав усіх селищан біля старого городища.
Вони зібрались не так, як у давнину, коли все городище сходилось до могил своїх отців і дідів, поминало їх добрим словом, а вже потім говорило про денні справи свої, слухаючи старшого з роду, думаючи про долю всіх.
Нині йшло інакше: Бразд і інші селищани, що мали тереми й двори, Сварг і майстри-дереводіли, скудельники, чинбарі, які працювали на князя, – всі вони стали на пагорку, любечани й ниці, чорні стовпились нижче.
– Князь наш Ярополк іде на січу з воями верхніх земель, яких веде робочич Володимир, – почав Бразд.
Сказавши це, він одразу ж зрозумів, що почав недобре, – ниці люди, що стояли під городищем, сколихнулись, загомоніли.
– Який же він робочич, коли батько його Святослав – Ігорів син і сам посадив його в Новгороді? – запитав хтось з натовпу.
Посадник налився кров’ю так, що аж посинів.
– То правда, що князь Святослав посадив Ярополка в Києві, Олега в деревах, а Володимира в Новгороді, але сталось так, що не всі його сини однакові, – токмо Ярополк береже мир і тишу в рідній землі…
– Посаднику Бразде! З ким у нас мир і тиша? З печенігами та ромеями? Та наші ж діди й батьки віки воювали з ними…
– Князь Ярополк мудрий! – відповів Бразд. – Доколи будемо кувати мечі, а не рала?! Он – земля, ліси, ріки; токмо би мир.
То правда! Навкруг були земля, ліси, ріки, колись вони належали їхньому роду, а нині все це чуже: посадникове, волостелинове, княже. Проте Дніпра не повернути всп’ять, того, що було, не повернути, аби мир, мир!
– Але ж сам князь Ярополк не держить миру, а йде супроти братів своїх!
Бразд лютував.
– Як же йому не йти на братів, коли Олег не захотів платити Києву дані, через що й загинув, Володимир такожде не прийняв посадника княжого, підняв нині всі полунощні землі, іде сюди, на Київ, щоб захопити стіл отця свого.
– То нехай князь Ярополк іде з своєю дружиною на прю супроти брата свого Володимира і нехай меч скаже, кому з них у Києві сидіти, – пролунало з натовпу.
– Хто це говорить? – заволав Бразд. – Чого ж мовчите?
І через те що ніхто не відповів, Бразд сказав:
– Князь Ярополк кличе всіх на брань з Володимиром. Як і батьки наші, підемо на січу сукупно, вас, любечан, вестиму я, приєднаємось до волості Остерської, яку вестиме посадник Кожема… І не затримуйтесь, люди, князь Ярополк кличе нас іти йому на поміч швидко; тільки волостелин Кожема дійде до Любеча, разом із ним мусимо вирушати й ми.
О, посадник Бразд говорив тепер не так, як тоді, коли кликав на брань людей князь Святослав. Тепер він був посадником княжим, не тільки Ярополка, сам себе хотів захистити.
А люди мовчали. Над ними світило тепле сонце, за Любечем, скільки не кинь оком, зеленіли луги, із землі, мов із води, буйно тягнулось всяке жито, на городах цвіло різне зело… Брані були прежде, до них, скільки пролито людської крові, щоб захистити Русь, навіщо ж тепер окроплювати кров’ю рідну землю, іти брату на брата?
Але йти було треба. Он пливуть і пливуть Дніпром лодії з Києва супроти Володимира, черед прийшов до них, не пошкодує князь Ярополк любечан, що сказав, те зроблять посадники його Бразд і Кожема, княжі мужі аки іскри вогняні, де б ти не був – знайдуть, не скоришся – спалять.
– Славен князь Ярополк! – закричав Бразд.
– Славен! Славен! – змушені були підтримати його люди.
І всі вони пішли на двори свої. Затужили, як водиться, матері й жони, заплакали діти, що втрачали своїх отців. О Руська земле, доколи будеш ти сіяти не зерна, а сльози, доколи будеш умиватись не водою з Дніпра, а кров’ю, доколи куватимеш не рала, а мечі?! Сонце пливе над землею – чому ж ти не спалиш ворогів; вітри віють у полі – так завійте ж, ударте в очі ворогам! О земле, земле Руська, яка ти багата і яка ти нещасна!
Десь на пониззі народився й покотився між берегами перестук весел, згодом на плесі Дніпра окреслилось чимало лодій – ключ та ще ключ, – вони прямували від низького берега до гір ошую, їм не було кінця, і Микула все стояв і стояв на валу городища, дивився на Дніпро.
Не тільки Микулу стурбував цей шум серед ночі, він побачив, що недалеко на сірій землі чорніє кілька постатей, ось хтось поліз схилом, за ним ще хтось, ще хтось.
– Пливуть лодії Ярополка. Князь іде на князя… Колись січі були на Ітилі й Дунаї, – нині буде січа й тут… Ой горе нам, горе!
Микула пізнав тих, що говорили, це були ниці любечани, люди його роду.
– Нелюбо, що йде князь на князя… Мир і тиша мусять бути в землі.
– А коли князь іде на князя, то нехай ополчаються один супроти другого, в полі та в двобої вирішують сваргу.
– Не той нині час, бо що не князь – то й закон.
– Що закон князя, аще земля наша має свій закон і покон.
– Мовчіть, людіє, бо скрізь нині є княжі вуха.
І люди на городищі справді принишкли, повели далі мову впівголоса, обережно.
– За що ж іде Ярополк, чому кличе нас із собою?
Кілька чоловік, перебиваючи один одного, задихаючись, шепочуть:
– Уклав ганебний мир з ромеями – нам на виї жажелі81 кладе… Не мститься печенігам за кров, кривди, сльози – побратимами їх назвав, наші землі віддає… Сів у Києві, аки коршак, братів-князів убиває, волю в земель забирає, з своєю Горою нас хоче зробити рабами…
Слів небагато, вони гіркі, як полин, важкі, як осінній дощ, болючі, нестерпні.
– Але ж є в нас старий закон і покон, множество людей іде супроти Ярополка, ромеїв, печенігів… – звучить у півтемряві глухий голос.
Хто це сказав? Усі обертаються туди, звідки долинули слова, дивляться, слухають.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «Литрес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на Литрес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
1
Горяни – мешканці Гори.
2
Ниці – убогі, бідні.
3
Xоз (хзовий) – сап’янова шкіра.
4
Ринді – прапороносці.
5
Давати роту – присягати.
6
Поприще – міра довжини, 2/3 версти.
7
Корчениця – кузня.
8
Знамено – княжий знак.
9
Купа – позичка.
10
Василевс – імператор.
11
Проедр – перший міністр.
12
Феми – області.
13
Мусії – мозаїки.
14
Дромон – великий корабель.
15
Ані – столиця Вірменії.
16
Ішхани – аристократія, знать (вірм.).
17
Азнаури – дворяни (груз.).
18
Цимісхій – маленький (вірм.).
19
Етеріот – охоронник.
20
Склір – жорстокий.
21
Перу – берег Золотого Рогу.
22
Варязьке море – Балтійське море.
23
Гіперборейський – північний.
24
Коміт – правитель області, комітопул – син коміта.
25
Каган – князь.
26
Боляри, боїли, кметі – бояри, військові начальники, управителі областей.
27
Бореас, Борей – північний вітер, північ (грец.).
28
Partibus infidelium – області язичників (лат.).
29
Акрити – прикордонні війська Візантії.
30
Родопи – Балканські гори.
31
Клісури – гірські проходи.
32
Катун – хижа чабана.
33
Царство мі – царство моє (болг.).
34
Xаратія – пергамент з шкіри.
35
Вуй, уй – наставник, пестун.
36
Свіони – шведи.
37
Соляний шлях – давній шлях з Києва до Криму.
38
Фофудія – східна тканина.
39
Байдана – кольчуга.
40
Половці, кимаки, огузи – орди, що вийшли в кінці X століття з глибин Азії.
41
Гексамит – оксамит.
42
Алтабас – атлас.
43
Вініси – гранати.
44
Узороччя – прикраси.
45
Ряд – умова, договір.
46
Грецький вогонь – запалювальна рідина.
47
Записи про затемнення сонця, місяця і про зоряні дощі є в літописах під роком 6487 (979 нашої ери).
48
Корста – труна.
49
Гостинець – шлях.
50
П’ятини – п’ять частин Новгородської землі.
51
Вічник (у Києві – ларник) – писар того часу.
52
Ярл – полководець.
53
Горючий камінь – бурштин, янтар.
54
Гардарик – країна городів (швед.).
55
Свеаріке (або Свіонія) – Швеція.
56
Скетконунг – хороший, добрий конунг (швед.).
57
Гірдмани – охоронники.
58
Лагмани – управителі земель.
59
Тінг – урочисті збори.
60
Дротти – жерці.
61
Гольмгардський – князь з країни городів руських.
62
Братафули – священні, клятвенні чаші.
63
Глаутейн – кропило.
64
Фулнер – гидкий, одворотний (швед.).
65