Володимир

– А Ярополк де?

– І про це запитував, княже. Кажуть люди, що тут, на північних ріках, його воїв ще не бувало, збираються вони за Волоком, стоять їхні лодії далеко за Смоленськом. Люди просяться до нас, дехто має й списи – чи брати їх з собою?

– Будемо брати, тисяцький! Нехай іде на нього вся земля, вся Русь!

Коли лодії допливли до гирла Ловаті, звідки їх через озера та дрібні ріки волоком потягли до Дніпра, однієї темної ночі вої побачили на заході багряну заграву, що пізніше стала ясніти.

То не місяць сходив над лісами – не на заході його отчина, – то десь за лісами, де стоїть город Полотськ, щось горіло, і ця велетенська пожежа не вгасала всю ніч, навіть перед сходом сонця на західній частині неба видно було багряну широку пасмугу.

У цю ніч князя Володимира на лодіях уже не було. З тисячею своїх воїв мчав він на конях, які вже давно стояли напоготові на ближчих погостах, на захід, де буяла пожежа: там горіли ліси, і то був знак, що їм треба поспішати на поміч чолу свого війська.

Ярл Фулнер, дізнавшись вранці про цю подію, був дуже невдоволений і, поблискуючи одним своїм оком, довго дивився в далечінь, куди пішов з дружиною Володимир.

«Хитрий новгородський князь, – думав він, – боїться мати мене спільником у боротьбі з Регволдом. Що ж, нехай б’ється сам, я ждатиму кінця битви…»

Князь Володимир настиг до Полотська, коли його вої вже захопили посади над Полоттю й Двіною, підступили до города й почали там січу.

Дружина Регволда, відступивши з посадів, зачинила ворота, підняла мости, швидко стала на городницях, жони й смерди вже готували там гарячу смолу й каміння, скрізь лежали оберемки стріл.

Почалася люта січ. Новгородці з великим трудом пробились і розметали околля, проминули вал і рови, стали під самими стінами, дерлись на них, почали бити ворота.

Згори лилась смола, падало каміння, стоячи за заборолами, дружина Регволда метала тисячі стріл, земля навкруг червоніла від крові, за стінами чувся крик, іржали коні – відбивши перший наскок, полочани готувались, либонь, опустити міст, відкрили ворота, щоб скопом виїхати звідти і в полі розметати новгородців.

Саме тоді на шляху, що вів з Полотська на схід – за ріки Оболь і Полоть, – встала хмара куряви, там земля загула від кінських копит, почувся крик.

У полочан, звичайно, і гадка зникла потикатись за ворота; перекликаючись між собою, вони чимшвидше готували на стінах смолу й стріли, багато з них кинулись до воріт, закидали їх зсередини колодами, присипали землею.

Полочани дивились не туди, куди треба, бо в той час коли вершники летіли зі сходу, невідомо як, але зовсім з іншого боку – від заходу, з берегів Двіни – непомітно підступили до стіни і видерлись на городниці кількасот воїв-ізборців, вони, тримаючи в руках щити й мечі, пішли з городниці на городницю, рубаючи й скидаючи з них дружину Регволда, а тим часом вершники вже були під стінами, розбили, повалили ворота.

Князь Володимир разом з першими воями пролетів у ворота. Він побачив страхітливе видовище – на землі серед двору лежав мертвий Регволд, ізборці взяли на списи двох його синів, скрізь волали покалічені вої, іржали коні, чувся брязкіт щитів і мечів, двері ломились у теремах, розлючені вої вибивали вікна.

– Годі! – крикнув князь Володимир. – Припинимо січу! Глумитись над мертвими не годиться.

Коли сонце стало зовсім низько над Двіною, від берега за Полотськом одірвалася, зробила широке півколо на плесі й попливла на захід до пониззя велика лодія. На ній не видно було ні керманича, ні гребців, ні весел у кочетах, тільки чорне широке знамено маяло на високій щоглі.

Посередині лодії на дошках лежали мертві – князь Регволд і два його сини Роальд і Свен, опоряджені в далеку дорогу: волосся було зачесане, руки вимиті, на пальцях підрізані нігті, груди присипані землею.

Так велів древній покон свіонів і так зробила дочка Регволда Рогнедь – князь Володимир дозволив їй поховати батька й братів, як велить покон, а дворянам – допомогти їй.

Коли лодія рушила, Рогнедь з розпущеним волоссям, з сльозами на щоках довго стояла на березі, над головою її з шумом літали ластівки, але вона нічого не чула, дивилась і дивилась, як лодія пливе плесом, зникає вдалині.

Так вона й плистиме, бо, якщо десь і пристане до берега, її відштовхнуть полочани – у них свій покон, нехай лодія з мертвими князями пливе до Варязького моря. А коли й там хвиля не прийме її, то й ще далі – до далеких скелястих берегів Свеаріке.

Надходив вечір. Лодії вже не було видно. Рогнедь довго стояла на березі, а тоді піднялась крутою стежкою на гору і зникла у воротях города.

Велика стравниця князя Регволда мала головні двері з півдня, від Полоті, – для хазяїна і дружини його, ще одні, з півночі, – для дворян. Посередині стравниці стояв великий стіл, на широких дубових лавах округ нього можна було не тільки сісти, а й покласти меч і щит. Тут після бою під стінами города й у дітинці князь Володимир зібрав старшу свою дружину, щоб перепочити, випити й поїсти, радитись про похід далі.

Надворі вже стемніло. Дворяни запалили на столах залиті ведмежим салом світильні, ґноти яких нестерпно чаділи, поставили горнці й дерев’яні миски з м’ясом, рибою, різним зіллям, корчаги з медом і олом.

Це була звичайна вечеря воїв після ратного труда, пожива для стомленого тіла, услада покаліченому в жорстокій січі.

У цей же час в городі й на погостах, як велів суворий закон війни, вої добрались до медуш, викочували бочки з медом і олом, складали жертви й правили тризну по тих, що загинули під Полотськом.

Вогні палали й далеко за Полотськом, на берегах Двіни, над Дриссою й на Поозер’ї – то полочани одержали вість, що не стало князя Регволда, клали вогнища, гнали серед нічної пітьми коней, щоб приєднатись до воїв князя Володимира.

– Слава Володимиру! – гриміло в стравниці, де так недавно сидів і пирував князь Регволд.

– Слава Володимиру! – лунало скрізь у городі й по долині.

Тільки сам Володимир не пив, говорив з полотським тисяцьким Свидом, що у вирішальну годину велів воям у дітинці обернути мечі проти Регволда, радився з новгородським воєводою Путятою, якого хотів залишити посадником своїм у Полотську.

– Залишаю тобі невелику дружину, а ти заутра скликай людей, говори, що мир і тиша повинні стояти в Полотській землі, блюди їхні закони й покони, дивись на захід, звідки невпинно загрожує ворог, дивись і на схід, посилай нам підмогу.

– А як бути з дочкою Регволда? – запитав Путята.

– Полочани поважають Рогнедь, – вставив слово тисяцький Свид. – Дівчина справедлива, смілива, на ловах іде поряд з мужами, з убогими щедра, не рівня своєму батькові.

– Здається, ми її також не скривдили? – звернувся Володимир до Путяти.

– Так, княже. Рогнедь поховала за твоїм дозволом свого батька й братів по покону, поклала їх у лодію, що попливла до моря.

– Мертвим – прощення й тлін, живим – життя, – промовив князь Володимир. – Але що це? – занепокоївся він, подивившись на затягнуті прозорою шкірою віконця в стравниці, що почервоніли, ніби налилися кров’ю.

Далі все сталось надзвичайно швидко. Стравницю почав наповнювати їдкий дух смоли, воєводи кинулись до дверей, але ті були підперті знадвору, шкіряні віконця почали горіти й лопатись. Крізь віконця долетів шум багатьох людей, брязкіт мечів, крики. По всьому було видно, що хтось підпалив стравницю.

І раптом двері розчинились. Їх відбили зовні. Воєводи й князь притьмом вибігли в двір, де побачили багатьох воїв, які гасили вогонь, а разом бились з невідомими людьми.

– Зрада! – кричали вої. – Вас хотіли спалити живцем, княже! Вони полили стіни смолою, замкнули всі двері. Ми піймали їх, одних порубали, інших схопили, все це – свіони, слуги Регволда, а вела їх змія – дочка князя. Ось їх і женуть, всі ми відоки того, що сталось. Дозволь скарати їх і убійницю разом з ними.

Воїв біля стравниці ставало все більше й більше – одні розповідали іншим про підпал, звідусіль линули голоси:

– Скарати головників!74 Смерть убійниці! Смерть!

Привели й паліїв. У світлі смолоскипів князь Володимир побачив кількох закривавлених воїв-свенів, яких штовхали в спини, жінку в темному одязі, у якої були зв’язані за спиною руки.

– Смерть їм, смерть! – волали вої, і вже гострі мечі заблищали над головами паліїв і дочки полотського князя.

Але в цей час пролунав дужий, рішучий голос князя Володимира:

– Пощо поспішаєте, дружино моя? Аще ворог учинив звабу, будемо судити його по закону й покону нашому… Усіх паліїв велю посадити в поруб. З княжною говоритиму окремо… Заведіть і стережіть її в теремі. Завтра буде суд!

Князь Володимир добре бачив Рогнедь. Вона стояла посеред світлиці – висока, струнка, темне платно облягало тонкий стан і високі груди, обруч на голові туго стягував волосся, що нагадувало нитки золота і нібито аж світилося; Рогнедь, як жінка півночі, мала голубі очі кольору морської води, дрібні її зуби були сліпучо-білі, вся вона була дужа, міцна, засмагла, але водночас напрочуд чарівна, красива, і Володимир на якусь хвилину навіть замилувався нею – зухвалою, сміливою.

– Ти велів привести мене сюди, – промовила Рогнедь. – Говори, я слухаю.

– Так, я велів привести тебе сюди, – відповів їй Володимир, – бо не хотів, щоб мої вої вбили тебе. – Він хвилинку помовчав і додав: – Не подумай, проте, що вої мої убійники й розбишаки, – вони хотіли й мусили тебе вбити, бо ти підняла руку на їхнього князя… Древній наш закон каже: око за око, зуб за зуб.

– Навіщо ж ти тоді, – зухвало крикнула вона, – вирвав мене з їхніх рук? Закони і у вас, і у нас однакові. Око за око, зуб за зуб – так я хотіла помститись ворогам, які вбили мого батька, якщо ж боги не допомогли мені, краще б я померла під вашими мечами… Гаразд, княже, не будемо багато говорити – убий ти мене сам…

Князь Володимир посміхнувся.

– Я вислухав тебе, Рогнедь, але не розумію, чому мушу вбивати?

– Ти впився кров’ю і прийшов по дань, – почала вона. – Ти – син рабині і сам трел75 – уже раніше посилав своїх слів і вимагав, аби батько мій скорився тобі, я ж стала твоєю жоною. Чуєш, батько мій узяв меч проти тебе, а я не захотіла роззути й не роззую сина робочича. Далі ти знаєш усе – це Один велів мені помститись, бо ти вбив мого батька й братів, але я не зуміла цього зробити… Що ж, так судила доля, ти маєш право і повинен мене вбити – око за око й зуб за зуб.

Те, що Рогнедь говорила Володимиру, було образою для нього, вона вважала себе високою особою, князівною, а його називала рабом, трелом, проте сам він не хотів ображати її, дівчину, й стримав себе.

– Ти зухвала й горда, Рогнедь, – сказав їй Володимир і презирливо додав: – Тільки в тебе надто кволі руки для того, щоб знищувати руських князів і їхніх воїв.

Вона аж зблідла й стиснула, заскреготіла зубами.

– Коли ти поставиш мене під дубом смерті, я сама накину собі петлю на шию…

– Я бачу, ти смілива…

Полотська княжна мовчала. Князь Володимир ступив крок уперед і зупинився близько від неї.

– Слухай, Рогнедь, – по дуже довгій хвилині сказав він. – У нас, руських людей, є давній покон: коли ми одоліваємо ворога, то укладаємо з ним мир і вже бережемо його. Там, у Новгороді, посилаючи слів до твого батька, я говорив, що хочу мати з ним мир і любов, а тебе на знак цього волію назвати своєю жоною… Коли ж мої сли повернулись і сказали, що князь Регволд порвав і ногами затоптав мою грамоту, я дав слово Новгороду і поклявся перед богами, що Полотськ буде нашим, а ти – моєю жоною… А далі що сталось, Рогнедь, – твій батько і брати вбиті, – що мені – ворогувати з мертвими? Полотська земля скорилась – віднині тут буде мир. Тільки от ти не скорилась – хотіла мене вбити, помста живе в твоєму серці.

– Я не розумію, для чого ти це говориш і чого жадаєш від мене.

– Чуєш, Рогнедь, – голосно промовив він, – вже хто-хто, а я міг вимагати з тебе дань, та зараз не хочу цього, бо не був би князем, аще мстився б жоні, удовиці, сироті, та й тобі, полотська княжно… Зроблю з тобою княжий і справедливий руський суд. Ти діяла, як велів твій закон, – не винувачу тебе, але більше, чуєш, більше нічого ти вже зробити не можеш. Через це я тебе й не караю… Будь, Рогнедь, такою, як велить розум, серце, тільки не роби зла, бо загинеш. Слово ж моє таке. Якщо ти хочеш бути в городі або десь у землі Полотській – живи тут, слово князя – закон для його людей. Якщо хочеш повернутись у землю твоїх батьків – дам тобі грамоту, воїв, які проведуть тебе скрізь, хоч і за Варязьке море… Ти – дочка князя Регволда – вільна робити, що хочеш… Іди, Рогнедь!

Вона не йшла, стояла на місці, от з її уст зірвалось:

– Скажи мені одно, княже! Чому ти так робиш, чому волієш так судити? Закон? Який закон? Я не розумію того, що ти робиш…

Володимир пильно подивився на неї.

– Ні, тільки й допрежде закон, – відповів він, – але, либонь, є щось і інше, що велить мені саме так зробити…

– Очевидь, ти, – суворо сказала вона, – вбивши мого батька й братів, тепер хочеш поглузувати й з мене.

– Глузувати? О ні! – одразу ж суворо відповів він. – Ти повинна знати і знаєш – не моя десниця вбила батька й братів твоїх, а руські люди. Знову ж, не моя десниця, а вони хотіли вбити й тебе, я ж не дав мечу впасти на твою голову.

– Тоді ти… – почала вона й не кінчила. – Скажи мені правду, руський княже. Ти пожалів мене як бранку, але не хочеш, щоб я була в Полотську, гониш за Варязьке море, бо я немила тобі?

– Ти марно, – промовив він, – говориш це, Рогнедь, бо ще в Новгороді я нарік тебе жоною. Не я, а ти – зухвала, горда – вважала, що в тобі тече кров князівни, а я тільки раб, це ти одштовхнула мою руку, сказала, що не будеш жоною сина рабині, бо не любила й не любиш мене… Як же ти смієш запитувати тепер, мила мені чи ні?!

Вона мовчала, і це вже була не та зухвала, горда полочанка, яка недавно злим словом ганьбила князя. Рогнедь опустила очі долу, впали й руки її – в’ялі, безсилі.

– Я жду, Рогнедь, говори. Якщо хочеш піти в землю своїх батьків, відчиню двері, дам грамоту, людей; хочеш бути в Полотську – лишайся… А тепер іди! Я дуже стомився, завтра ж у похід… Іди, Рогнедь! Прощай!

Не піднімаючи очей, вона повернулась, рушила до дверей, вийшла…

Хто знає, чи довго спочивав князь Володимир?! Може, як воїн, що спить і все чує, склепив очі на одну хвилину і враз прокинувся, може, і це ймовірніше, спочивав більше, до пізньої години ночі, – але раптом він схопився, сів на ложі, одразу ж взув чоботи.

За вікном стигла ніч, темно було в палаті, крізь розчинені двері струмувало жовтаве світло з переходів, на порозі ж невиразно окреслювались чиїсь тіні, звідти линули притишені голоси.

– Хто там? – запитав князь, і рука його несамохіть потяглася до лави, де лежав меч.

– Це я, – почув він голос Рогнеді. – Хочу з тобою зараз говорити. Твої ж вої не пускають…

Він зрозумів, що княжна прийшла до нього у якійсь важливій справі, хоче сказати те, чого відкладати не можна… Тільки одного не міг збагнути Володимир: що змусило ії прийти так пізно, наглої ночі.

– Гридні, – велів він, – я говоритиму з княжною… Запаліть світло.

Вони внесли й поставили на столі свічу, швидко вийшли.

Володимир і Рогнедь залишилися в палаті тільки удвох. Бліда, вже без обруча на голові, з розпущеним волоссям, що сягало аж до колін, у тому ж темному платні, тільки з зеленкуватим каменем на грудях, вона стояла з опущеними руками біля порога.

– Конунг Вольдемар, – нечутно ступивши крок уперед, почала вона.

– Я не конунг, а князь, – одразу ж перебив він її, – і не Вольдемар, а Володимир.

– Вибачай, княже.

– Я слухаю тебе.

Знову мовчання й невисловлене вагання.

– У цю ніч, – продовжила вона, – мені було дуже важко… Я ні крихти не спала… попросила воїв… прийшла до твоєї палати… довго умовляла збудити тебе… Вони навіть, – Рогнедь ображено посміхнулась, – шукали, чи немає в мене зброї… Я прийшла… я мусила йти… так треба… так судили боги…

Вона на мить замовкла, дивлячись на вогонь свічі, що гаряче, як жертва, горів на столі, і Володимир помітив, як з її очей скотилось кілька сльозин.

– Я прийшла сюди, щоб роззути тебе, княже, – закінчила Рогнедь, і густі рум’янці виступили на її щоках.

Він щиро здивувався, пригадавши розмову з Рогнеддю в цій же палаті кілька годин тому, суворо сказав:

– Ти відмовилась мене роззути, коли я того бажав. Нині вночі ти намірялась навіть мене вбити, говорила, що ненавидиш. Я простив тебе, дав життя, дозволив їхати, куди бажаєш… Чому ж ти тепер прийшла?..

– Княже Володимире, – щиро промовила вона. – Ти – сміливий, хоробрий витязь, умієш ненавидіти й прощати, а тому я прийшла й мушу роззути тебе, княже!

Рогнедь замовкла, рум’янці на її щоках потухли.

Почуття перемоги! О, в цю пізню годину ночі князь Володимир відчув його, і, либонь, дужче, ніж напередодні в битві, – дівчина, дочка князя Регволда, що недавно образила й відмовилась від нього, прийшла сюди, віддає найдорожче – своє тіло, душу.

– Я був і лишаюсь нині сином рабині, – не стримався й зухвало сказав Володимир.

Рогнедь на мить затялась, але опанувала себе й відповіла:

– Дуже шкодую, що колись назвала тебе робочичем, проклинаю годину, коли так сказала. Зробила б тоді інакше, – заломила вона руки, – може, не було б цього страхіття, живі були б мій батько й брати… Княже Володимире, мені дуже шкода, що минулого не повернеш. Нині я побачила, що син рабині здатний зробити більше і може бути справедливішим, аніж князь… і я полюбила тебе. Ти віриш мені? Скажи правду…

Володимир не ждав таких слів Рогнеді, важко було йому й відповідати на її одверте питання.

– Ти дуже смілива й до серця мені, Рогнедь! – вимовив він.

Ніби борючись з хвилею, яка налітала на неї, Рогнедь простягла руки.

– І ти більше нічого не скажеш? – крізь стиснуті зуби вирвалось у неї.

Володимир зрозумів її. О, ці жінки, либонь, усі такі, тільки що – присягайся їм у любові. А чи знає вона – це зухвале дівчисько, – скільки сил вже коштує йому?..

– Я ще з Новгорода посилав своїх слів, – відповів Володимир, – пропонував тобі бути моєю жоною…

– Ти глузуєш з мене, княже, – суворо промовила Рогнедь. – Тоді я відмовила твоїм слам, а тільки-но, ти вже чув, прокляла годину, коли так зробила… Те, що було, минуло, те, що робиться зараз, ой, яке все це страшне, княже. Проте я говорю, жду твого слова, бо хочу, щоб нам з тобою було добре…

– Нам і буде добре! Ти – справедлива, смілива, хороша! Я, чуєш, Рогнедь, також буду справедливим, хорошим, добрим з тобою…

Він пішов уперед, усе ближче й ближче до неї, обхопив її стан руками…

– Хороша моя… Чудова!!! – зривались у нього слова.

– Що я роблю! Боги! – промовила вона, рвучко підняла руки й обняла його за шию. Він поцілував її раз, і другий, і третій, вона відповідала несміливим, якимсь шукаючим поцілунком.

Це була, либонь, остання краплина, що наповнила серце Рогнеді. Володимир сів на ложе, вона стала перед ним на коліна, – так велів древній покон, – і роззула його.

А тоді Володимир схилився до Рогнеді, взяв її дужими руками, посадив на ложе, довгим поцілунком подякував за муки й страждання.

– Рогнедь – добре ім’я, – владно сказав він, – але я волів би називати тебе руським ім’ям – Рогнідою. Чи дозволиш, Рогнідо?

О любов – перша в житті, неповторна, принадна! Ти як квітка, що розпустилася вночі і, свіжа, запашна, яскрава, здригається від важких крапель роси, повна живодайних соків, тремтить у млосному сподіванні й напрузі, віддає нектар, усю таємничу силу чудовому метелику, трудівниці-бджолі й цілує теплу щоку, яка схилилась над нею.

У неї було міцне, але ніжне й гнучке тіло, поцілунки її нагадували тепло сонця, пестощі й ласка подібні до морської хвилі: а хіба молодий, мужній Володимир не був схожий на неї?

Тільки на світанні лодія їхньої любові зупинила свій плин у щасливому, безтурботному морі. У примарному світлі нового дня Володимир подивився на неї стомленим, щасливим поглядом. Вона повірила – новгородський князь може бути суворим, але ще більше, мабуть, ласкавим, пристрасним, ніжним…

– Тепер ти й поїдеш, княже Володимире? – тихо й дуже смутно промовила вона.

Поклавши руку на плече, він довго дивився на її обличчя, бачив голубі очі, надзвичайно довгі й нібито аж важкі вії, бліде чоло, темні пасмуги під очима.

– Так, Рогнідо, зараз я поїду. Кличуть земля і люди. Попереду тяжка брань.

– Я знаю це – попереду в тебе брань, Київ, слава… Там ти забудеш мене.

– Ні, не забуду. Слово руського князя – тверде й несхитне. Ще не бачивши, я нарік тебе жоною, вночі я був твоїм мужем, так і буде.

Він поцілував її уста, що були вже холодні, теплою щокою доторкнувся її чола.

Рогніда замислилась і сказала твердо, рішуче:

– Ні, княже, після всього, що сталось, і за одну тільки ніч ти не міг мене полюбити. Я ждала, всю ніч ждала твого слова, але ти його не сказав. Що ж, уже з Києва напиши мені в грамоті, що велить серце, пошли гонця, щоб усе знала… Я ж не забуду цієї ночі. Вибачай ще раз за те, що називала тебе раніше робочичем: ти справжній князь Русі. А тепер усе, княже. Їдь щасливо! Я молитимусь за тебе так само, як молилась за свого батька й братів.

– Рогнідо! – промовив він. – Я тобі сказав усе, що думав.

– Якщо ж ти, – закінчила вона смутно, – не полюбиш чи поїдеш і забудеш мене, я залишусь сама й не проклинатиму тебе… Чуєш, мій єдиний і коханий! Так, виходить, судили боги…

Вона поцілувала його. О, який щирий, пристрасний був останній поцілунок Рогніди!

Князь Володимир вийшов з палати, проминув кілька переходів, де стояли озброєні вої, і потрапив до стравниці. Там уже приготували сніданок, в зборі була старша дружина. Проте ніхто не сідав до столу, всі привітали князя і тільки тоді, коли він сів, брязкаючи мечами, розташувались на лавах.

– Не будемо затримуватись, дружино! – сказав Володимир. – Дорога нам далека.

Вони їли досхочу, добре й випили. Сам Володимир не хотів їсти, взяв кілька шматочків в’яленої конини, запив її медом.

Прийшов час залишати Полотськ. Князь і воєводи вийшли у двір, щоб сісти на коней, прямувати до річки, а там лодіями й далі.

Їм не так швидко пощастило виїхати. У дворі біля терема, де стояли розбиті вози, валялись посічені шоломи, поламані списи, сокири, стовпилось багато бородатих, одягнутих у довгі темні платна й високі ремінні чоботи людей. Тілько-но князь з’явився на ґанку, вони стали низько йому вклонятись, загомоніли:

– Вислухай нас, княже Володимире! Не покидай без свого слова.

– Я слухаю! – зупинився на сходах Володимир і дав знак, щоб хтось із старших полочан підійшов ближче до нього.

Наперед ступив сивобородий чоловік, на обличчі якого темнів широкий шрам.

– Княже Володимире! – почав він. – Ми зібрались тут – полотські воєводи й бояри, – а множество люду стоїть за стінами града, щоб сказати тобі, як багато натерпілись від свіонських конунгів, як багато зла побачили від князя Регволда… Праве діло ти зробив, покаравши його. Але докінчи справу, княже. Одвіку ми були з Руссю, мали своїх руських князів, дружбу з Київ-городом. Просимо тебе, княже, прийми нас до себе, волимо бути з Руссю, багато наших людей бажають іти з тобою. А нас не залишай сиротами, дай свого князя! – Закінчивши цю мову, сивобородий чоловік ще раз низько вклонився князеві, слідом за ним схилили голови й бояри та воєводи, що стояли в дворі.

– А ще волимо, – загомоніли вже в дружині самого князя. – Зроби суд над головниками, що хотіли вчора вбити тебе й нас, княже, вели десницею своєю їх покарати.

– Добре! Буде так, як просите, – відповів князь Володимир. – Русь прийме до себе Полотськ й усю землю. Коли пізніше побуваємо у вас, будемо говорити про князя. Зараз залишаю у вас посадника свого, воєводу новгородського Путяту, що діятиме по слову моєму і з вами разом стоятиме за Русь.

– Спасибі, княже Володимире! – залунали навкруг голоси.

– А головників покарай… Зроби суд, княже! – не вгамовувалась дружина.

Князь Володимир зняв шолом з своєї голови, подивився на людей, що заповнювали двір, на долину за городом, голубе небо, сонце.

– Багато смерті наокруг, – промовив він, – і не хочу її примножувати… Нехай буде не смерть, а життя – велю всіх головників випустити, нехай ідуть і кажуть, чи справедливі руські люди. Дочку ж князя Регволда Рогніду, що робила так, як підказував їй закон: хотіла помститись за батька й братів, але не змогла цього зробити, а нині вночі мене роззула, – милую, залишаю в теремі як жону свою й княгиню.

На високій стіні Полотська, край заборола, спершись на поручні, стояла й дивилась на осяяну вранішнім рожевим промінням долину перед собою жінка в темному платні – це була Рогніда.

Вона бачила, як із воріт города виїжджала численна дружина, а за нею рушили полочани, їй було видно, як на березі вої сіли в лодії й попливли до ріжка, де вода Полоті зливалась з Двіною, а полочани стояли й привітно махали їм руками.