Санькя
Передні двері відкрилися, й увійшли п’ять чи шість спецназівців. Веня натиснув кнопку екстреного виходу, двері повільно й з незадоволеним шипом поповзли, але ці амбали вже були поруч і зразу ж ударили Веню головою об поручень.
Сашко одразу закрив голову руками. Підганяючи міцними стусанами, Сашка витягли на вулицю.
На вулиці його, міцною долонею схопивши за комір, ударили головою об трамвай. Очі трохи почервоніли. Терпіти можна…
Хлопців поставили на «розтяжку» – змусивши скласти руки за головою, чолом упертися в залізну оббивку трамвая, а ноги розставити максимально широко. Щоб вийшло дуже широко, по ногах теж кілька разів ударили.
Спецназівцям, звичайно, хотілося більшого. Вони так красиво взяли бігунів – важкий азарт кипів у кожному з них, вимагаючи негайно роздерти впійманих на шматки. Але цікаві пасажирські обличчя, які притулилися до скла трамвая, заважали ловцям розвернутися на повну. Вони нервово тупцювали, стискаючи кийки, кривлячи обличчя.
Ледве повернувши голову, Сашко побачив, що Веня й Рогов, розкарячені так само, як і він, стоять трохи далі.
Запрацював мотор, і ПАЗик, який перекрив рейки, здав назад.
– Ну що, вантажити їх? – пролунав голос. – Треба їм, бля, улаштувати революцію.
– Що, сучий син? Революції захотів? – викрикнули десь поруч із Сашком, але не йому, а, схоже, Вені. – Червоною революційною кров’ю сцяти будеш за півгодини!
Пролунав удар, ще один. Не стерпів хтось, захльоснуло…
Сашко повернув голову до Вені й одразу отримав важкого удара в потилицю, немов хтось стояв за спиною і тільки й чекав приводу, щоб ударити.
– Тобі сказали руки за голову й не ворушитися?
Тут ще й собака приспів, а з ним – ті міліціонери, про наближення яких можна було здогадатися з наростання невпинних, недорікуватих матюків.
Собаку, судячи з гавкоту й шарканини, ледве стримували. Увесь зіщулившись, Сашко щомиті очікував, що зараз йому викусять шматок стегна.
– Ні, ну що тварюки… роблять!.. – лаявся один із міліціонерів, віддихуючись. – Усю вулицю розхерячили… магазини… машини… Це ж тварюки справжні… Їх, тварюк, треба застрелити прямо тут!.. Ти що, гаденя, робиш? – звернувся він до Вені, що впирався головою в трамвай. – Га? Тебе, шмаркачу, запитую! Ти що робиш?
– Тримаю трамвай, – відповів Веня ясним – і тому нестерпно нахабним голосом. Сашко посміхнувся до червоної боковини трамвая, що приємно холодила пітне чоло.
– Ах, ти… – почув Сашко голос міліціонера й, зрозумівши, що зараз Веню вдарять, знову похилився. Довгий, як шланг, кийок гучно обрушився на спину товариша.
– Га? – викрикував міліціонер, як і раніше важко дихаючи. – Ще? Га? Ні, ти відповідай? Ще?
– Побався, – відповів Веня голосно, і це звучало не як «так, ще», але як – «давай-давай, потім час прийде, подивимося…».
Тут вступив уже хтось із камуфляжних чортяк:
– Ти як із дядьком міліціонером розмовляєш?
Він ударив – начебто змахнув косою – своєю величезною важкою ногою у берці Вені під коліно, і той різко, гакнувши від несподіванки, упав. Йому одразу із силою наступили берцем на обличчя.
– Агов, кінчайте вже! – зненацька для себе крикнув Сашко.
Очевидно, йому дісталося б теж, але їхню увагу відволікла вагоновод:
– Шановні! Відведіть хлопців від трамвая! У вагоні діти. Нам треба їхати!
– Семеновичу, вантажити їх чи ні? – знову запитав хтось.
– Ні. Хай «пепси» відведуть їх на площу. Ми ще покатаємося по дворах.
Спецназівці завантажилися, і ПАЗик, різко взявши з місця, від’їхав.
Веню підняли за комір. Сашка й Льоху попросили зробити крок назад. «Ще крок назад». Трамвай заскрипів і рушив.
Сашко, жмурячись від легкого паморочення, дивився у небо.
Вені й Льошці заклацнули за спиною наручники.
– Руки назад! – наказали Сашкові. Холодне залізо стиснуло кисті.
Вони пішли по вулиці вниз, міліціонери увесь час підганяли їх стусанами й матюччям. Іноді злобливо підгавкувала вівчарка.
Веня безупинно піднімав голову й з вологим сипом вдихав через ніс, намагаючись зупинити кров, що текла з розквашених ніздрів.
Сашко з цікавістю розглядав учинене ним самим і його товаришами.
Вулицю розпанахали, немов кульок з подарунками.
Кілька зірваних і потоптаних триколірних прапорів лежало на асфальті. Дорога була густо посипана склом, іноді квітами, а також усіляким вивернутим з урн сміттям – і створювалося відчуття, начебто на вулиці пройшов дощ зі скляної крупи, сміття й квіткових пелюсток.
Подекуди валялися стільці, зустрівся ланцюг огорожі.
Усі ліхтарі були розбиті.
«Яну піймали», – раптом угадав Сашко, побачивши на асфальті розідраний вщерть, облямований хутром каптур. «Каптур Яни. Її вхопили за каптур».
Іноді назустріч ішли люди, які з цікавістю, а деякі й зі злістю розглядали затриманих.
«У полон забрали… – подумав Сашко іронічно. – Мене забрали в полон… І можуть посадити», – завершив він свою думку вже всерйоз.
Згорілу машину було видно здалека. Поряд уже метушилися пожежники. Зі шлангів била вода, від машини валив густий дим.
– Ні, ну нахер ви це зробили? – усе не вгамовувався один з міліціонерів, найповажніший з них, який і досі говорив із задишкою. – Нахер? Ви це будували, щоб ламати?
Ніхто не поспішав йому відповісти.
Льоха спокійно дивився вперед, і на обличчі його читалося, що він не вважає за потрібне розмовляти з тим, хто питає.
Сашко міг би відповісти, але боліла розбита губа, і він безперервно злизував кров.
Вені, схоже, навіть його розбитий ніс не заважав, і він, хлюпаючи, запитав:
– Що будували?
– От оце все ви будували?
– А хто будував? – перепитав Веня, немов його це всерйоз схвилювало. Тут прямо в обличчя Вені наїхала камера, і міліціонер, матюкаючись, прогнав тележурналістів.
– Чуєш, розстебни мене, хоч кров витру, – скористався ситуацією Веня. – А то вас уздрючать прямо тут за побиття підлітка. У мене ніс зламаний. Я на вас заяву напишу.
– Та мені плювати на твою заяву, зрозумів? – одразу ощерився міліціонер. – Пиши, мені однаково. Я тобі ще дупу надеру у відділі.
Веня голосно гмукнув, харкнув кров’ю і замовк.
Пацанву «Союзу створювачів» виводили з підворіть – коли по три-чотири, а коли одразу й по десять.
Майже всі піймані були побиті, їхню шкіру прикрашали червоні криваві синці, очі швидко запливали, розплющені носи й розбиті губи сочилися кров’ю.
Пацан років чотирнадцяти, увесь блідий, із тремтячими вилицями, ледь тримався на ногах, він вжахнув густим, брудно-кривавим згустком на потилиці. Його підтримували за руки.
На багатьох був розірваний одяг. Виднілися худі юнацькі тіла.
Сашко знав їх усіх – якщо не по імені, то в обличчя.
Хтось намагався жартувати, але міліціонери нестямно репетували, вимагаючи закрити роти.
Незабаром «полонених» зібралася ціла юрма, шістдесят-сімдесят осіб.
Більшість була без наручників.
– Давай зі своїх теж знімемо «браслети», – сказав напарникам міліціонер із задишкою. Він був старшим у наряді.
– Навіщо? – запитав один з напарників.
– Треба.
Напарник здивовано знизав плечима, і старшому довелося пояснити:
– Їх били «космонавти», а здавати у відділок нам. Он у цього, може, ніс зламаний – потім відписуватися за нього. Нахер не потрібно. Зрозумів? Доведемо до площі і – до побачення.
Сашка, Льоху й Веню висмикнули з натовпу, щоб зняти з них наручники. Довго вовтузилися, не потрапляючи ключами, тихо матюкалися при цьому. Сашко облизував губу. Веня ніяк не міг спинити кров, вона засохла в нього на підборідді чорною кіркою. Льоха пильно роззирався й надто заважав знімати з нього наручники, перетоптуючись і забираючи руки.
– Бля, стій спокійно! – закричали на нього. Льоха застиг.
– Уперед! Бігцем! – скомандували їм.
Хлопці рушили підтюпцем до своїх, які йшли попереду, метрів за тридцять-сорок. Затриманих щільно оточували люди в сірому і кашкетах.
– Треба драпати, – сказав Льоха неголосно, тільки-но вони відділилися від «пепсів», які саме ховали наручники до кишень на поясах.
– Спробуємо, – відповів Веня.
– Погнали, – сказав Сашко, і вони, немов так і треба, легкі й вільні, пірнули до найближчого провулку.
Набираючи хід, Сашко відчув себе так, немов його високо підняли на гойдалці і – відпустили.
Майнула близько трава (ледь не впав, штовхнувся по-мавпячому руками, обдерши долоні об щебінь, що за щебінь, звідки?), вікно, інше вікно (будинок розгойдувався), коляска, жінка, яка її везла (вона ще сахнулася від засохло-кривавої пики Вені), патрульна машина на розі, міліція («…Не помітили? Могли б прямо на них… вискочити…»), лава (чомусь поперек дороги), огорожа («Не потягну – зависока…»). На мить здалося, що зараз, саме зараз рушійна сила гойдалки досягне своєї висоти, і його хтось схопить за шию й потягне назад, нестримно.
Сашко зістрибнув із паркану і перекидаючись упав…
«Справді, дуже високо, як же я заліз…»
Поруч гехнувся, чомусь рачки, Веня, із чорною, потрісканою, кривавою пикою, і лише Рогов підвівся на ноги, присівши й одразу випроставшись. Рогов схопив Веню за комір, той відштовхнувся ногами, встав і побіг.
Сиплячи й задихаючись, спливаючи довгою, тягучою, гірко-солодкою слиною, вони мчали по дворах, поки не знесиліли й не сховалися, очманілі, у під’їзді «хрущовки».
Стояли рачки, з помутнілими очима, з розкритими ротами, безуспішно намагаючись продихнути. Хтось заходив у під’їзд, але соромно не було…
* * *– Синку, ти… був у Москві? – Голос мами у слухавці звучав приречено й скорботно.
Сашко готовий був роздерти своє обличчя, чуючи цей голос.
– Був, – відповів він глухо, високо піднімаючи розбиту губу, тому слово «був» пролунало як «’ув».
– …Ви всі в розшуку, – сказала мама, і в її голосі була ледь чутна надія, що Сашко її переконає, скаже, що все це неправда й він нічого не робив поганого.
– Це все… дурниці… – відповів він.
Розділ другий
Сашко розстався з Венею і Льохою біля метро – вирішили, що окремо вони викликають менше підозри.
Він дістався з Москви до свого провінційного – п’ятсот верст від столиці – містечка на електричках, або, як це називали його співтовариші, – «на перепряжних собаках». Сидів самотньо в кутку вагона, усередині іноді тремтіло від того, що трапилося з ним зовсім недавно, знову виникав цей ритм – коли все валиться й дзенькає. Сашко прислухався до цього ритму й розумів, що не все так погано.
Місто виявилося крихким, іграшковим – і ламати його було так само безглуздо, як ламати іграшку: усередині нічого не було – тільки пластмасова порожнеча. Але тому й виникало дитяче відчуття торжества, терпке почуття долання, що все виявилося набагато простішим, ніж здавалося на перший погляд…
Налітали контролери, Сашко йшов у тамбур, розглядав через мутне скло їхній синій одяг, суворі обличчя. Потім, дочекавшись зупинки, оббігав по перону вагон з контролем і знову всідався в куточку. Іноді обсмоктував розбиту губу, але вона вже не боліла – гоїлося все, як на собаці.
Виявилося, електричка йшла безшумно – Сашко нічого не чув.
За вікном текло щось сіре й безрадісне. У склі відбивався він – коротке волосся з упертим чубом, неголені вилиці, темна шкіра, чоло в ранніх зморшечках… Звичайне обличчя.
Сашко приїхав до свого міста, двері електрички зачинилися за ним, немов він був апендиксом і його відрізали.
Відігнавши дурні думки, що його чекає засідка вже в під’їзді («…так вони й влаштували по всій країні засідки…»), забіг додому.
Замок видав звичні м’які брязкотливі звуки. Двері відчинилися.
Мати працювала в нічну зміну, квартира була порожня.
Сашко подзвонив знайомому мужикові, попросив його відвезти до села. Мужик відповів хмуро: «Я поїду сьогодні».
Залишив матері записку: «Мамо, все добре».
* * *Він дістався до села у звичній трясці. «Копійка» гримотіла, на лобовусі замість техталона висів календарик із жирними цифрами цього року; календарик мав увести в оману стражів доріг. На шляху до села трапився всього один пост, міліціонер подивився на «копійку» гидливо й відвернувся.
Мужик усю дорогу мовчав, іноді прислухаючись до машини, яка видавала найрізноманітніші звуки. Чергування цих звуків уявлялося Сашкові довільним. Мужик, здавалося, розрізняв усі складові цієї какофонії.
Проїжджаючи пост, водій ледь напружився, його очі поважчали, він твердіше узявся за кермо й став дивитися на дорогу, навіть поглядом боячись зачепити міліціонера, немов той був нечистою силою. За мить водій уже був спокійний. І Сашко, напевно, теж.
Асфальтова дорога невдовзі за постом перетворилася на путівець.
Путівець, оминувши сади, два тихі, навіть без собак, села, заплівся в сосновому лісі. У лісі було темно. Прокладена на місці колишньої вузькоколійки дорога терзала й боляче била, підставляючи машині часті міцні ребра.
«Копійка» біснувато світила однією фарою, друга ледь освітлювала саму себе. У світлі кривилися й смикалися гілки. Звідкись із дитинства виповз страх перед темрявою, деревами. Сашко закурив, і все минулося.
Він згадав, як одного разу вони косили з батьком, – Сашкові було років дев’ять. Косив батько, а Сашко лише пробував косити, поки батько перекурював, а потім згрібав скошену батьком траву в рядки. Сутінки загустіли, за ними мали заїхати на вантажівці, але ніяк не їхали. Батько розвів багаття. Сашко збирав гілки, побоюючись віддалятися від вогню. Батько ж ішов з галявинки в ліс, Сашко зі страхом слухав хрускіт суччя, але ось уже батько з’являвся з величезним оберемком. Багаття здригалося, хмиз тріскотів.
Зараз буде ця галявинка… Ось вона.
Вантажівка все-таки приїхала. Батько сказав водієві: «Я тут переночую». Коли від’їжджали, Сашко визирнув у вікно вантажівки. Батько стояв віддалік багаття. Його обличчя Сашко не розгледів.
«Що? Що було б, якби розгледів?… Що б ти побачив?»
Голос був іронічний, навіть роздратований. Сашко не любив цей голос і не відповів йому. Він на мить заплющився й спробував відволіктися.
Брудна лобовуха. Календарик. Застиглий напівзмах бризковиків. Нутро бардачка з відламаними дверцятами, куди Сашко двічі укладав сірники, які постійно випадали, але потім кинув коробки біля важеля перемикання швидкостей. Щетина водія.
У водія в селі тихо догнивав будинок.
У Сашка в селі жили дідусь і бабуся, батькові батьки. Він не бачив їх більше року. Ні восени, ні взимку, ні навесні – хіба тільки в теплому й сухому травні – до села було майже не проїхати. Хіба що на тракторі. Рідко хто наважувався відправитися в дорогу на іншому транспорті.
Курити більше не хотілося, сигарета не скорочувала – як звичайно – дороги, але нудно, несмачно тяглася разом з дорогою, і попіл – коли машина билася об ребра вузькоколійки – падав на штани, і водій косував на те, як Сашко збивав із себе іскорки.
«Мудак!» – вилаявся Сашко, жаліючи пропалені штани, і викинув недопалену сигарету у вікно.
Сашко з’їхав по сидінню, розташувавшись майже напівлежачи, розставивши для стійкості ноги, і спробував хоч ненадовго зберегти розслабленість стомленого з дороги тіла. Нова грудка завалила Сашка на водія. Сашко хотів було вибачитися, але передумав, і сів високо, твердо вп’явшись очима вперед.
…У голові роїлося щось невловне й цілком відсторонене від Сашка. Іншої миті він сам здивовано відзначав це копирсання, здавалося б, своїх думок – млявий сумбур майже непідвладних йому заміток, асоціацій чогось смутно визначеного із чимось уже забутим.
Самотність, видалося Сашкові, недосяжна саме тому, що не можна залишитися дійсно наодинці з самим собою – поза цими відбитками, які залишили в тобі минулі образи, і помилки, й увесь жаль. Яка може бути самотність, коли у людини є пам’ять, – вона завжди поруч, строга й спокійна.
«Що за самотність, якщо все прожите – у тобі й з тобою, немов ти продавець морозива, який усе розпродав, але ходить зі своїм лотком і, лягаючи спати, кладе його поруч, холодний…» – подумав Сашко і сам іронічно гмукнув щодо себе. «Маячня. Яка маячня!» – сказав голос. Сашко знову не відповів, але цього разу погодився.
* * *Село було темне, у багатьох будинках не горіли вогні.
Сашко майже не почувався зворушеним через те, що повернувся в місця, де виріс.
Йому давно вже здавалося, що, вертаючись до села, складно перейнятися якою-небудь радістю, – настільки сумовитим і нудним було те, що являлося погляду. Кілька селян, що неспішно йшли узбіччям назустріч «копійці», зупинилися, вдивляючись у машину: хто це там, до кого? Сашко навіть не спробував розгледіти тих, хто зупинявся, щоб ніхто його не впізнав. Усе було далеким.
Водій під’їхав до свого будинку.
– Дійдеш? – чи то запитав, чи то просто, без усякого питання, заявив він.
– Дійду, – сказав Сашко, постаравшись, щоб відповідь не пролунала дещо принизлово (вийшло погано), і виліз із машини. Гроші за дорогу Сашко віддав ще в місті. Він розім’яв тіло й по зовсім звечорілій вуличці рушив до рідного дому.
Дорога була спаскуджена й брудна. З інших будинків дрібне сміття, недоїдки, помиї викидали й вихлюпували прямо в канави надворі – кури скльовували, що могли склювати, решта тихо підгнивала. Сашко остерігався канав – угадуючи їх по запаху й по неприємній м’якості вологої підгнилої землі.
Шлях до будинку на сусідній вулиці він вирішив зрізати, пройшовши городом. До того ж, щоб не було так нудно, краще було підійти до будинку непримітно, заднім двором, поступово поринаючи в непривабливе запустіння.
Він звернув на стежку, ноги розповзалися в грязюці. Сашко змахнув руками й тихо вилаявся…
Дарма Сашко берігся грязюки – пішовши городом, він усе одно загруз, вимазався й останні метри до хвіртки брів, приречено ступаючи в чорну гущавину.
«Чи не забув ти, як відсунути засув?» – спробував Сашко підбадьорити, розворушити себе. Він ледь просунув руку в щілинку хвіртки (у дитинстві легше виходило – тоненькою лапкою) і зрушив клямку.
– Не забув! – пошепки вимовив Сашко, натужно зобразивши для самого себе власну радість: останній раз гойднув, начебто гойдалку, свій нікчемний настрій, але не було ні радості, нічого.
– Не забув, – ще раз повторив він уголос, і ця фраза вже не стосувалася будь-чого, просто треба було щось вимовити, закриваючи хвіртку й рухаючись по двору, серед двох занедбаних немічним дідом сараїв і клуні. Далі розташовувалося стійло, де бабуся вже рік не тримала козу, три роки там не було свиней, і десять років, як звідти провели в останній шлях корову Доманьку. Зі стійла не доносилося жодних ознак життя, не було запаху гною, жодна волохата душа не переступала там копитцями, ніхто не жував, галасливо дихаючи й лякаючись Сашкових кроків. Пахнуло тільки вогкістю й брудом.
Сашко тужливо глянув на дім – маленькі віконця були темні. М’яко, сторожко ступаючи, він пройшов повз сухий паркан – той саме височів праворуч, і червоно-цегельну боковину будинку, яка хмурніла ліворуч, і чомусь зупинився на розі – за ним саме були вхідні двері будинку. Біля входу був ґанок, Сашко пам’ятав його й уже знав, що бабуся сидить на лавці, склавши м’які, втомлені руки на колінах.
На дорозі біля будинку стояла дитина з лозиною. Щось приказуючи, вона хльостала лозиною по калюжі й сичала, відскакуючи від бризок.
Сашко зробив ще півкроку.
Так, бабуся сиділа на лавці – безсторонньо й незворушно, здавалося, вона не бачить нічого. І поведінка дитини, ця її гра, її голос давали зрозуміти, що й вона не бачить, не пам’ятає про бабусю, яка сиділа на лавці. Бабуся й дитина немов перебували в різних вимірах.
Вулиця була пустельна, темна й брудна, як і всі інші вулиці села. За городами, порослими кострубатими бур’янами, виднівся сусідній дім, ледь освітлений окремими жовтими віконцями. Сонце заходило, майже зайшло. Дитина змахувала лозиною й тупцяла на місці.
Бабуся дивилася не моргаючи поверх дитини, поверх городів, поверх дерев.
Село зникало й відмирало – це відчувалося в усьому. Воно відчалило поритою, черствою, темною крижиною й тихо пливло. Занедбані, врослі в землю сараї, що стояли уздовж дороги, чорніли відвологлими боками, гнилими дошками. На дахах сараїв росла трава й навіть корчилися кволі деревця, які прижилися, але не знайшли, куди пустити коріння – під їхніми слабкими корінцями розташовувалися холодні, спорожнілі приміщення, куди, до розбитих глечиків і продірявлених бочок, заповзали вужі, яких ніхто вже не тривожив. Кущі розрослися й повзли на дорогу.
Серед усього цього повільного розпаду, який вже добігав свого кінця, дитина виглядала дивно, дико, недоречно.
– Санькя… – видихнула бабуся, коли Сашко, стиснувши зуби, щоб не розвернутися й не втекти городом, ступив уперед, скинув сумку на землю, і простягнув руки до бабусі.
– Як же ти приїхав, га? – запитала вона. – На машині, мабуть? Сам?
Сашко відповів, що так, – сам, на машині, і вдивлявся в темне кругле обличчя бабусі, у її сльозаві очі.
– Я-то думала, Санькя уже не приїде, – сказала вона, і Сашко відчув легкий докір у її голосі. – Листів не пише. Дід помре, а Санькя не довідається…
«Помре» бабуся виголошувала через «є», і тому слово звучало куди беззахисніше й приреченіше. У ньому не було різкості, лише зів’ялість. Дитина здивовано підняла очі на Сашка, який обійняв і поцілував бабусю, пригорнувши до себе її м’які плечі. Можливо, для дитини це було так само дивно, якби Сашко обійняв дерево або ріг сараю.
Сашко підняв свою сумку й стояв у нерішучості. Бабуся прочинила двері в будинок.
– Дід поганий зовсім став, до вересня доживе чи ні… Не встає, їсти не хоче, тільки водичку п’є, – тихо говорила бабуся, заходячи в сіни.
Сашко не зважився ввійти до хати, де лежав дідусь, і пройшов за бабусею на кухню – вона одразу, за гарною сільською звичкою, почала готувати – без розпитувань, усьому своя черга.
На кухні горіла слабка лампочка. Усе було засиджено мухами, і коли бабуся ввійшла, кілька мух беззвучно злетіли. Трохи покружлявши, мухи знову спокійно сіли – вони були ситі й мляві.
Бабуся тихо говорила про синів – у неї було три сини – Сашків батько й два Сашкових дядьки, один з яких був Сашковим хрещеним. Усі сини померли.
Першим помер наймолодший, Серьожа – розбився на мотоциклі, п’яний був. Два роки тому, улітку, у п’яній бійці загинув Сашків хрещений, Микола, він був середнім сином. Його поклали поруч із молодшим братом.
А півтора роки тому в місті, звідки приїхав Сашко, помер Сашків батько, Василь. Він був найосвіченішим у родині, викладав в інституті, але теж пив, причому під кінець пив зле й безпробудно.
Сашко привіз батька у труні узимку – дорога була жахлива… згадувати про ту дорогу було нестерпно.
– Я ото двір приберу й прийду до діда, – розповідала бабуся. – «Діду, чи правда, Василь помер?» – питаю, – думаю, у сні приснилося. «А то, бач, неправда!» – каже… Як же він помер, Санькя?…
Сашко сидів за столом, накритим старою клейонкою, і м’яв у пальцях сигарету.
Бабуся тихо говорила:
– Сяду біля вікна й сиджу, сиджу… Думаю, якби хто мені сказав: іди тисячу день, босоніж, у будь-яку зиму, щоб синів побачити своїх, я б пішла. Нічого не казати, не торкатись, просто побачити, як дихають.
Бабуся говорила спокійно, і за словами її стояв чорний жах, та сама, майже немислима самотність, про яку зовсім недавно думав Сашко, – самотність, що відкрилася іншим своїм боком, – величезним, але позбавленим відлуння. І вона не озивалася ніяк, на жодні голоси.
– Як же це, Васькя так багато книг прочитав, хіба в жодній книзі не написано, що горілку не можна пити? – запитувала бабуся в Сашка, не очікуючи на відповідь. – Він же незліченно перечитав книг, і не сказано там, що від горілки вмирають?
Сашко мовчав.
– І що тепер – лягли всі й лежать. Ніколи більше не встануть, горілки не вип’ють, нікуди не поїдуть, слова нікому не скажуть. Напилися. Ми з дідом думали – ляжемо поруч із молодшим сином, а Колькя й Васькя в наші могилки вляглися. Нам і лягти тепер ніде.
Бабуся готувала одразу на двох сковородах – на одній розігрівала, перевертаючи картоплю й м’ясо, на іншій сичали й потріскували улюблені Сашкові коровайчики – тонкі, майже прозорі млинці із солодким темним обідком. Бабуся готувала без метушні, вміло й спритно, не думаючи про те, що і як готує, й, напевно, могла б заплющити очі й навіть розумом відсторонитися від того, що робить.
– Нинішньої зими останніх качок порізали, – розповідала бабуся, ворушачи на сковороді картоплю й м’ясо, – сил уже немає до річки ходити. З гірки спущуся, а назад ледве йду – а качки чекають на мене, кличуть.
Бабуся неквапно говорила то про одне, то про інше, але йшлося насправді про те, що всі вмерли, й більше нічого немає.
– Дід оглух зовсім, не чує нічого… Вставав востаннє у червні. Пішов до туалету і впав у дворі. «Навіщо встав-бо? – кажу. – Я ж тобі цебро поставила!» Насилу підняла діда.
Бабуся зробила під сковородою з картоплею й м’ясом малий вогонь, виклала останній коровайчик з іншої сковорідки й пішла в хату. Сашко встав, потоптався на кухні й подався покурити на вулицю. Виходячи, почув, як бабуся голосно каже дідові: