Санькя

– Санькя приїхав! Санькя!

– Санькя? Що ж він не зайде? Я чую, ти там гомониш із кимось…

Зовсім стемніло. Село було безмовне. Дитина пішла. Біля калюжі лежала її лозина. Сигарета диміла. Попіл не падав. Повз Сашка протопав захирілий п’яний мужик, не звернувши на Сашка жодної уваги.

– Що ж ти не йдеш до мене, Санькя? – запитав дід, коли Сашко ввійшов у хату й сів біля дідової постелі.

У його голосі ледь чутно тремтіла стареча іронія – боїшся, мовляв, мене – передсмертного діда свого. І разом з іронією відчувалася жалість – ну нічого, хлопче, я довго не затримаю.

Дід схуд, стирчали гострі плечі, випирав сірий борлак, злипалися слабкі очі. Дід готувався вмирати. Коли він говорив, у горлі ледь чутно клекотіло, і слова виходили маловиразні.

– Помирати не страшно, Санькя… Життя дуже довге. Набридло вже. Лежу он, ніяк не можу померти. Ех, Санькя, Санькя…

Сашко мовчав, дивлячись на діда.

– Дай поїсти йому з дороги! – сказала бабуся. – Наговоришся ще! Не помреш, поки поїсть!

– А я хіба не даю? – відповів дід. – Іди, Санькя, їж…

Сашко слухняно пішов на кухню. Дід щось шепотів, розмовляв з кимось, заплющивши очі.

Бабуся розпитала Сашка про матір, про те, чи не збирається мати заміж, про те, чи не п’є він сам і де тепер працює. Мати не збиралася заміж, Сашко не пив у тому розумінні, у якому запитувала про це бабуся, про роботу він щось збрехав. Він працював, але ліньки було пояснювати, ким. Для старих робота – це землю орати, або – завод, або лікарня, або школа… І вони мають рацію. Але сьогодні така праця стала – у більшості випадків – долею людей не дуже щасливих, загнаних життям.

Бабуся, як це називали в селі, «піднесла чарчину», і Саня із задоволенням випив самогону під м’ясце й картоплю, щоб хоч якось розвіятися. Випив раз, і два, і три.

У сусідній кімнаті помирав дідусь. Сашко з апетитом їв. Він зголоднів. Коровайчики були все так само, як у дитинстві, смачні. Бабуся розповідала про те, що відбулося останнім часом у селі.

У крайньому по вулиці будинку жив мужик на прізвисько Хомут. Сашко добре знав його. Хомут урятував його, Сашка. І батько знав Хомута, вони дружили – якоюсь безмовною, тихою дружбою.

Хомут був здоровий, ясноокий, сильний, як кінь. Минулого літа повісився. До нього приїхали з міста сини, допомогти з городом. Працюючи на городі, Хомут із синами посварився. Він давно з ними погано ладив.

Посварився й сказав: «Зараз я вам покажу!» Пішов у будинок. Сини махнули рукою й продовжили роботу. Коли прийшли, виявили батька в сараї – повісився на бантині, підігнувши ноги. Немає тепер Хомута.

Через двір від рідного Сашкового будинку разом із своєю матір’ю жив мужик на прізвисько Комісар. Комісаром його прозвали за те, що він останні років п’ять бив байдики, лише спостерігав за селянами, із самого ранку стоячи в загороді й обіпершись на неї. Він розлучився з дружиною, харчувався на пенсію своєї матері. Сашку завжди ввижалося в ньому щось нездорове. Без жінки, сорокалітній бугай, чим він зайнятий цілими днями? Дочка сама росте в місті, зовсім ще маля… Повіситися ж можна від такого життя. Але він не повісився. Спочатку померла його тиха матінка, а незабаром і сам він помер, щось із серцем.

Два сини близької сусідки загинули ще тоді, коли розбився молодший Сашків дядько, – і сусідчині пацани теж розбилися, і теж на мотоциклах.

Як було: в останні роки колишньої влади селянство наростило, нарешті, м’ясце, надбало грошенят. Перше, що робить житель сільський, який працював усе життя до сьомого поту, – дитя своє балує, якого б віку воно не було. Саме за тих років уся пацанва сільська зажадала пересісти з велосипедів на мотоцикли. У селі не те що даїшників не було – там і дільничного ніхто не бачив по півроку, так що їздили всі п’яні. І одразу ж почали розбиватися. Розбивалися моторошно, на друзки, летіли перед смертю, викинуті ударом із сідла, на п’ятдесят, а то й сімдесят метрів, гатили голови свої дурні об дерева й паркани, ламали всі кістки так, що тіло перетворювалося на рожевий м’який фарш, а часом ще й дівчиська молоді розбивалися – на другому сидінні. І якщо не гинули дівки, то ламали собі часто хребти й лежали потім без руху, перебираючи той нещасний вечір подумки, щохвилини.

Сашко ще дитиною бігав за хлібом у сільський магазин і часто зустрічав там коли троє, коли п’ятеро, а коли й більше жінок у чорних хустках – в усіх у них сини розбилися. Жінки стояли й тихо розмовляли про те, як жили і як загинули їхні діточки. І кілька слів, похапцем, мимохідь почутих із чорних вуст жінок, потім довго крутилися в Сашковій голові, місця собі не знаходячи.

Хтось виїхав із села в останні роки, розповідала бабуся, хтось тихо сконав від ранньої недуги, і залишився в усьому селі один мужик – ніхто вже не пам’ятав чому, але звали його Солов’єм. Він, невідомо де, кожного вечора напивався, приходив додому, тупо кричав на мовчазну дружину, яка давно все прокляла й замовкла навіки. Дітей у них не було. Вечорами в майже порожньому селі лунали крики Солов’я.

П’яний він мало кого пізнавав, ішов по селу, нічого не помічаючи, і лише тужливе обличчя дружини повертало його до мутної реальності з алкогольної далі, будячи вже фізіологічне бажання кричати й лаятися, втім, не даючи собі розумного звіту у жодному слові.

Це він, Соловей, пройшов повз будинок, коли Сашко курив у загороді. Бабуся зібрала зі столу, пішла стелити Сашкові у кімнаті, відділеній перегородкою від лежанки діда.

Розстеляючи ліжко, вона згадувала, як спав на цім ліжку Василько, кровинка, мале дитя, виплекане після війни, воно за селянською працею непомітно виросло худим, високим хлопцем, що рано облисів, пішов з рідної домівки, ще й повернувся здоровим мужиком, у якому тільки вона й могла пізнати все те ж дитя. Але ось і у Васька зупинилася кров у тілі, і він пішов із життя.

Коли у Васька вперше стало погано із серцем, він наснився їй. Уві сні Васько лежав на ліжку й говорив: «Мамо, ось тут у мене болить, дихати не можу», – і на серце показував.

Вона одразу вирушила до Васька, приїхала неочікувано в місто, де не була років десять, і вже в місті довідалася, що сон – віщий.

Сашко тоді привів її до лікарні, куди спішно поклали батька.

Батько лежав спокійно, зі стемнілим обличчям, прислухався до себе. Усередині билося хворе серце. Бабуся сиділа поруч і вдивлялася в обличчя сина. Батькові зробили операцію, розрізали груди, півгодини, поки чаклували лікарі, його серце було поза тілом. Він вижив. Пити йому було не можна. Але незабаром загинув брат Миколка, і Василь запив. Запив раз, потім ще раз, потрапив у лікарню й швидко помер, через два дні.

Сашко знав, що бабуся стелила ліжко й у котре думала, чому ж, чому, коли Васькові стало погано вдруге, він не наснився їй, не покликав її – і ніяк не могла знайти відповіді.

Не наснився й не покликав. Подзвонили взимку сусідам – по єдиному в селі телефону, сказали, що Василь помер, передайте, веземо ховати. А за три тижні після похорону прийшов Сашків лист, який той написав за півтора тижні до смерті батька. Через погану роботу поштової служби лист побив усі строки затримки – й прибув мало не пішки. У листі Сашко писав, що батько почуває себе добре.

– Як же так одразу все сталося? – запитала бабуся в Сашка, який вже покурив і прийшов спати. – Ти в листі писав, що батькові добре. Я читаю, а він уже в могилі. Чи йому там добре стало? Мучився все життя…

Бабуся дивилася на Сашка спокійно, не очікуючи від нього відповідей.

«Іноді кажуть, що онуків люблять більше, ніж дітей. Неправда…» – подумав Сашко.

Бабуся любила синів. Сашко був для бабусі невиразним нагадуванням про той час, коли родина була повна, й сини жили. Але вона не мала сил наділити Сашка рисами його батька, відчути в ньому свою – віддану синові й пророслу в онукові – кров. Сашко був окремою людиною, майже вже чужою…

Дуже рідко бабуся дивилася на Сашка з надією, що покійний син проявиться в онукові, подасть знак, але одразу осмикувала себе: «Не він, не він…»

Сашко це розумів і прийняв тиху, ледь відчутну, тоншу за волосину, відчуженість бабусі спокійно. Не усвідомивши це розумом, потай від самого себе він відчував, що так – у якомусь відчуженні від бабусі – йому легше тут буде перебувати. Коли в кожного на серці своє лихо – зіштовхуватися цим серцям, можливо, й не треба. Хіба варто йти за межу того, що й так ледве можна витримати.

Дідусь же й не збирався більше нічого терпіти, квапився до дітей. Він стоїчно переніс смерть двох синів і ще за рік до смерті третього був міцний. Міцніший за Сашка – Сашко пам’ятав, як подивувався здоров’ю діда, коли вони одного разу працювали надворі, й дід вимахував здоровенним молотом, який Сашко ледве піднімав.

Але ось пішов останній син, і дід роздумав жити.

Пам’ять діда не затримувала проблисків минулого. Не було спогадів про той час, коли він, молодий ударник, працював на комбайні, і про те, коли він – молодий офіцер, командував. Ні майже трирічний полон не згадувався, ні післявоєнне життя. Не було ясності, доброї пам’яті. Було відлуння, недомовки, змилки спогадів, жодна думка не знаходила свого завершення, усе погойдувалося, наче в темному вагоні, з мерехтливим, майже безсилим світлом, і десь чутно голоси невидимих супутників, і дзеленьчить посуд, і провідника немає, і щось невиразне миготить за вікном.

Дід прислухався, але нічого не міг розібрати.

Пройшла баба, помітив дід. І знову він нічого не зміг згадати ні про неї, ні про себе, ні про кого. Не було чого вирішувати, і нічого не вирішувалося само. Усе минуло й відмиготіло. Накочувалося безбарвне. Зрідка покапувало те, що залишилося на дні.

Дідусь завжди вмикав радіо на повну гучність – у ті часи, давно. О шостій ранку в хаті лунав гімн. Бабуся до цього часу вже вставала.

Сашко потягувався тонкими ніжками з немитими п’ятами, сердився на дідуся. Але одразу ж засинав – ледь припинялася мелодія. Вставав у доброму настрої. Їв молочний суп. Іноді в супі траплялася муха, але Сашко не гидував – виловивши й поклавши поруч із тарілкою муху, усе доїдав. Муха лежала в маленькій білій калюжці, зі злиплими крильми. Суп був незвичайно смачний, солодкий, гарячий. Після супу були коровайчики, чай. Усе було таке ніжне.

О шостій ранку радіо засипіло, заїдаючи, немов пластинка з гімном, яка уже минулася або ніяк не могла початися. Радіо важко дихало своїми чорними, курними легенями, зриваючись на хрип. Звук не припинявся.

Сашко відкрив очі.

Над головою висіли ікони.

Маленьке віконце ліворуч від ліжка цідило світло.

Бабусі в хаті не було.

Сашко прислухався, бажаючи почути дихання діда, але не почув. Вставати не хотілося. Але лежати – удвох з дідусем за перегородкою – не хотілося ще більше.

Ноги гидливо торкнулися підлоги. Плечі пересмикнуло. Вилиці стислися, стримуючи позіх. Очі метушливо метнулися по кімнаті, відшукуючи, на чому б затриматися, щоб серце заспокоїлося й ранок почався добре.

У протилежному кутку кімнати висів «сімейний іконостас» – з фотознімками, тисячу разів бачений. Але Сашко й дотепер любив розглядати його.

Він одягся, одразу обрядившись і в штани, і в майку, й у светр, і, не підпускаючи близько думки «…як там дід, глянути…», пройшов, потягуючись і намагаючись ступати тихо, у далекий кут, до карток, що біліли невиразно.

От це велике фото часто вражало Сашка: 1933 рік, сільські дівчата сидять групою, їх близько двадцяти. Дівчата пещені, можна сказати – мордаті, одна одної спокусливіші. Але ж – колективізація, працювали за галочки. Сашко все забував запитати в бабусі, як воно так? Бабуся ж бо, от вона тут, близько шістнадцяти років їй чи що (вона не знала свого дня народження й ніколи його не відзначала) – але гарна вже дівка, усе при ній. І 1933 рік надворі.

А от і дідусь із другом, 1938 рік. Обличчя ясні, очі широко розплющені, суворі чоловічі напівусмішки. Командирський годинник на руці діда, величезний, виставлений напоказ. Товариш наче кавказької зовнішності, але гідний такий кавказець, яскравий, людина-зблиск, яка ніби невідомим чином відбивала фотоспалах. 1938 рік. Чого посміхаються? Добре їм. Задоволені, що фотографуються, попереду – життя.

Товариш діда (Сашко забув його прізвище) геройськи загинув у Вітчизняній війні, льотчик був. Його погруддя стоїть біля магазину, з вічно зів’ялими квітами біля підніжжя.

Дідусь мав захист від призиву – до сорок другого року його на фронт не брали – він був кращий комбайнер в області. Дідусь тоді вже з бабусею був одружений, хоча дітей ще не було.

Але восени 1942-го й дідусеві довелося відправитися на фронт. Незабаром він потрапив у полон. І в полоні пробув усю війну. Розповідав про це неохоче. Любив тільки згадувати, як у полоні поворожив йому ведун і передбачив, що жити дідові до вісімдесяти років.

– Люди вмирали безупинно, щодня, по декілька, – говорив дід. – Спали поруч, щоб тепліше, усі рядком. Усі разом переверталися з боку на бік, кілька разів за ніч. Інший раз повертаєшся, а поруч сусід уже сконав, холодний лежить… Мені нагадали, а я не повірив: ніхто не вірив, що день ще прожити вдасться – а мені кажуть «вісімдесят років». Але дожив. Навіть більше вже.

Коли помер Сашків батько, дідові було вісімдесят чотири.

Дід на поминках ще раз розповів цю історію і додав:

– Треба було у вісімдесят помирати. Сини живі були. Щасливим би помер. А зараз, Санькя, і не зрозумію, нащо жив – нічого немає, нікого не нажив, як не жив.

Бабуся казала: у полоні дід вижив тому, що не курив. Німці видавали полоненим тютюн і хліб. Дід міняв свій тютюн на хліб в інших полонених. За так не віддавав.

Сашко думав іноді: винуватити йому діда за це чи ні? Не було б Сашка на білому світі, коли б не одержав дід зайвий шматок хліба за тютюн. Як звинувачувати в цьому? Хочеш звинувачувати, їдь у ту неволю, виживи там три роки, тютюн віддаючи за так, коли інші міняють, повернешся живий – і тоді вже звинувачуй. Коли дід повернувся з полону, він важив сорок сім кілограмів – а в дідові зросту метр вісімдесят три.

Ще дід розповідав: коли їх звільнили (союзники-американці), трапилося так, що до своїх він та декілька його товаришів подалися пішки. Ішли по звільненому німецькому селищу, знайшли бочку з білим медом.

Їх було п’ятеро – і всі, крім діда, кинулися мед їсти, руками, прямо з бочки. Дід попередив своїх доходяг, що не треба б їсти – не послухалися. Наїлися, і майже одразу їх почало рвати, крутити й судомити. Так і сконали всі – неподалік від бочки з білим медом.

Часом Сашко ясно бачив цю бочку, наповнену білим і густим. І як у мед залазять брудні, тремтливі пальці з довгими нігтями. І роти беззубі, порослі брудним волоссям, хапають мед. І мед дере гортань. А дід сидить подалі, зсутулившись і відвернувшись. Може бути, супутники діда сміялися навіть, поки жили ще кілька хвилин. Але незабаром один сів різко або впав одразу, й очі від болю вирячились…

І пішов дід сам-один.

Виключили його з комуністів за те, що в полоні був. Повернувся він до села, до дружини своєї. За кілька післявоєнних років наплодили вони трьох синів.

От вони, сини – на іншій картці. Сашків батько – Вася – стоїть між бабусею й дідусем, білоголовий, або, як тут у селі кажуть – «альняний», – це значить, що волосся світле, як льон, який вигорів на сонці. Дідусь тримає на руках середнього синка, бабуся – малого. Дідусь – сухорлявий, високий, спрацьований, строгий. Бабуся – темнолиця, худощока, сама на себе не схожа. Важко давалося дітей піднімати.

Поруч інший знімок – Сашків прадід із товаришами – дідів батько. Закарбований час: Перша світова, на тлі бліндажа чотири солдати стоять, обличчя, як у коней, витягнуті, безглузді, представницькі. У прадіда три Георгія на грудях. А він ще ж і Громадянську відвоював і теж нагороди мав. Але із Громадянської знімків не залишилося. І нагороди розгубили. А от і сам Сашко – чотирнадцяти років, рожевий, ясноокий, волосся набік зализане. Коли із села їхав, він теж був, як усі сільські пацани, «альняним» – а в місті втратив цей яскравий, рідкісний колір, став темно-русявим.

Тільки один він, Сашко, і залишився хранителем малого знання про те життя, що прожили люди, зображені на чорно-білих знімках, був хоч якимось свідком їхнього буття. Не стане бабусі – ніхто нікому не пояснить, хто тут зображений, що за народ – Тишини. Та ніхто й не запитає, кому треба. Викинуть нові хазяї іконостас у непролазні кущі через дорогу, розмиє обличчя на картках, і все. Як не було. І зараз уже Сашко не знав, що за люди на багатьох знімках – рідня якась, бабусина, дідусина, може, сусіди, з якими були дружні, може, ще хто. Але вимерла вся рідня, і друзі вимерли, у всьому селі не було вже людей, хто пам’ятав, якими були бабуся й дідусь у післявоєнні роки, – що вже тут казати про те, що було до війни. Але ж весілля було, й молоді цілувалися зніяковіло, і гості галасували й пили, і всі посміхалися, або майже всі – може, хто сидів у кутку тужливо, тихо напивався, на всякому весіллі такі є, але однаково всі щасливі були й галасливі… і жодного свідка того весілля, напевно, не залишилося.

Сашко раптом пригадав, як дід одного разу згадав, що одружений з бабусею другим шлюбом. Від першої дружини пішов наступного ранку після весілля. Що вона накоїла такого, дід не сказав. Гидливо кинув про перше своє весілля пару забутих нині Сашком слів, і все.

Те, що дід був одружений двічі, вражало Сашка навіть більше, ніж страшні роки, проведені дідом у полоні. Яка така дружина, що вона за дівчина була? Що накоїла? Невже дід застав її з кимось? Або напилася й нагрубила дідові? «А може, дьогтем ворота вимазали?» – подумав Сашко, забувши, що в селі жоден будинок не схований за огорожею – крок від дороги – й одразу двері, часто навіть не зачинені. І собак ніхто не тримав.

«Дьогтем… ворота… – передражнив себе Сашко. – Начитався книжок…»

Ніхто не знав, як усе було. А все ж було.

Як же так, га? Куди все пішло?

Дорогоцінне було б знання про те, як прожили дідусь і бабуся життя своє? Або нікчемне воно й непотрібне?

Сашко тихо пройшов до діда.

Дверні пройми в хаті – низькі, і Сашко мимоволі вклонився дідові, але той не бачив – лежав, заплющивши очі. Сашко одразу почув сиплий, нерівний подих діда й кілька митей дивився на його бліде чоло з тонкою почорнілою веною.

Дід розплющив сльозаві очі, зіниць під повіками було не розгледіти.

«Бачить? Не бачить? Сказати щось?»

– Санькя… – тихо сказав дід. – Стомився. Поспав би…

Сашко мовчав і незмигно дивився на діда. Дід дихав.

Сашко взяв табурет і поставив біля дідового ліжка – можливо, зробив усе це навіть трохи голосніше, ніж можна було, – шум начебто затирав відчуття тужливої хворобливості.

Дід ледве примітно покосився на Сашка – здригнулося повіко, блякла мітка зіниці ворухнулася, і повіко знову опустилося, випустивши малу сльозинку, що одразу ж загубилася в зморшці.

– Скоро поїдеш-то? Побув би… Почекай, поки помру… Скоро помру… Поховаєш хоч. А то бабці самій… Баби ховати будуть. Немає більше мужиків…

«Напевно, у таких випадках кажуть: “Як же ти помреш, діду, годі тобі! Полежиш і встанеш скоро!”» – подумав Сашко й промовчав.

– Скільки років прожив – не пам’ятаю, щоб баби кого ховали… У місті хоч є ще мужики?

Сашко слабко посміхнувся.

– Є, – сказав голосно, щоб хоч щось сказати.

– А в нас усі перемерли. Я останній. Усі при мені народилися, при мені всі росли, і всі перемерли. Усіх поховав… І своїх, і чужих.

Дід замовк і довго лежав мовчки.

– Не їм нічого, а все не можу померти…

Ще помовчав.

– Мою ложку срібну – пам’ятаєш? Забери, як помру. Мені батько мій її дав. Тепер твоя буде.

Сашко пам’ятав цю ложку – важка, гарна. Бабуся говорила, що дід цією ложкою своїх малих пацанів лупив по рожевих лобах, якщо пустували за столом. Сашко не вірив. Такою ложкою вбити можна. Та й не в характері діда все це. Сашко подумав, що жодного разу в житті не чув, як дід кричить, – він ніколи не підвищував голосу й ніколи не лаявся матірно. Невдоволення своє виказував жестом. Якось приїхав Сашко з батьком у село, років п’ять тому. Дідові вже під вісімдесят було. Прийшов дядько Коля, і весь вечір вони пили, і ще півночі пили. Ранком сіли поснідати, похмелитися. Бабуся, що чула, як дід важко дихав уві сні, вирішила його поберегти й, розливаючи самогон, синам налила по повній, а дідові ледве більше половини. У діда жоден м’яз не здригнувся на обличчі – ледачим рухом, краєм правої руки він хитнув склянку, – не різко, але так, що самогон розлився на столі. Потім дід устав і відсунув стілець, начебто виходити зібрався.

– Сиди вже, лісовик! Сиди! – залепетала бабуся. Умить протерла стіл, поставила склянку, наповнила до країв і пішла лаючись, – але лаючись у міру, неголосно й незлобливо, здавна знаючи міру, за яку переходити в осуді чоловіка не могла.

Дід сів, випив спокійно, і ніколи бабуся більше не намагалася своєю волею не долити йому, і ніхто про цей випадок уголос не згадував.

Сашко дивився на діда, той начебто задрімав. Сашко підвівся обережно.

На вулиці стояла похмура, сиза вогкість, особливо неприємна влітку.

Село не подавало жодної ознаки життя. Біля все тієї ж учорашньої калюжі стояв той самий хлопчик з лозиною у руці. Сичачи, він бив по своєму брудному відбиттю й відскакував від калюжі.

Від вигляду дитини, можливо, щеміло б серце, якби не стояла на серці тиха порожнеча.

– Устав Санькя, чого встав-то? – сказала бабуся, яка саме зайшла знадвору. – Підемо снідати.

Яєчня із салом, помідорами й кабачками – неприродно яскрава, немов малюнок дитини, – пахтіла, тремтіла й побризкувала, жива й радісна.

«Цікаво, а якщо старих змусити малювати – їхні малюнки будуть такими ж яскравими, як у дітей?» – подумалося Сашкові.

Самогон туманився, хліб спокійно темнів, суворий. Хліб завжди найсуворіший на столі, знає собі ціну.

Сашко все швидко з’їв і сказав, що піде погуляти. Він рушив від будинку під гірку до ріки. Згадав, як ще малим, ідучи цією ж стежкою, зустрічав гусаків сусідки й подовгу не міг пройти повз них – витягуючи шию, навперейми тупотів капосний гусак. Сашко відскакував і, озираючись перестрашено, біг, високо підкидаючи коліна. Потім подовгу стояв оддалік, переступаючи темними ніжками, як мала конячка. Якщо хтось ішов по дорозі, Сашко сідав і робив вигляд, що грає в камінці, – соромно було, що гусака боїться. Коли людина проходила, він шугав гусаків, і вони відбігали, розправивши крила й гелгочучи, як дурні.

Згадуючи себе, своє життя, Сашко тільки того хлопчика й любив – темноногого, подряпаного. Потім, випручавши білу шию, із цього маляти вимахнуло зсутулене, білотіле дурко із тупою посмішкою на обличчі й іншими підлітковими прикметами. Сашко не згадував свою підліткову пору, завжди обходив її стороною. Метушливий, задиристий, неприємний – хіба хочеться згадувати такого?

Зараз гусаків не було.

Мостки на річці кривилися, поламані.

«Невже на той берег ніхто не ходить?» – подумав Сашко, одразу піймавши себе на тому, що бабусине «невже» прилипло до язика. Але, скоріше, він вимовив це слово, заграючи зі своєю уявною сільською породою, яка, якщо й була, то давно щезла. Навіть «невже» не міг вимовити спокійно, не ловлячи себе за брехливий язик.

Сашко пішов уздовж берега, до далекого пляжу. Іноді попадалися на березі старі човни, прикріплені ланцюгами до дерев, або нічийні, діряві, нікому давно не потрібні. Сашко заглядав до кожного човна, до сирого або засохлого нутра. Село залишилося по праву руку. Дорога кривуляла вибоїнами, немов її пережували й виплюнули, і жуваник засох, зберігши криві, грубі сліди зубів чи настирних ясен.

Ріка поступово розширювалася. Іноді посередині плину лунали слабкі сплески.

Над травою дурманливо кружляла мошва. Сашко йшов до місця, яке називалося Тимохин кут. Батько казав, що тут колись жив пустельник Тимоха – біля ріки, яка, дійсно, різко повертала, утворюючи кут. Тимоха там і повісився, та ім’я його поголос подарував гарному тихому пляжу з білим, «альняним» піском.

Маленьким хлопчаком, гріючи на пляжі черевце, Сашко часто думав про долю Тимохи, але через відсутність навіть якогось знання, хто такий був цей Тимоха й чому він жив безлюдно – міркування ні до чого не приводили. І тоді хлопчик Сашко йшов купатися.

Іноді – судячи із часу, в обідню перерву – на пляж наїжджали молоді хлопці й гарні дівки. Десь не дуже далеко були торф’яні розробки, і у вільний час працюючий люд, гогочучи, хлюпався.

Саме тоді маленький Сашко вперше побачив, як міцний хлопець у плавках, до яких начебто поклали картопляну бульбу, затискав доладну дівку, і гладив її з боків, і м’яв їй білі груди, не соромлячись хлоп’яти. Завалена на спину дівчина недовго давала цілувати себе в губи, а потім штовхнула хлопця в груди. Той знехотя відстав, прибрав жадібні, гарячі свої лабети й, різко підхопившись, стрибнув з високого берега у воду, щезнувши під водою ледве не на хвилину – аж пом’ята жіночка, підвівшись і поправивши бюстгальтер, почала хвилюватися, дивлячись на воду з-під руки, поки її кавалер, як водяний чорт, не зринув з іншого берега.