Священна книга гоповідань

Навіть газовий балончик, який відкотився найдалі, Іван з особливою уважністю витер серветкою і віддав дівчині.

У цю мить І-раз уперше поглянув на її обличчя!

Чому він цього не зробив раніше?

Де він був у ці останні хвилини?

Чьо ти тупиш, кент?

Вона була чарівною. Її витончені риси пашіли рум’яно, ніби на щоках квітнули макові поля, а поруч валялися розкумарені й вбиті торчки.

В очах було щось тривожне, заворожливе і загадкове. Який ботан здатний розшифрувати цю головоломку, на якій Чукотці мешкає шаман, що розгадає цю містику?

Брови були подібні на двох тужливих птахів, що умиротворено кружляють над пустирами за спальними районами міста.

Пухкі губи, як найгрізніші кримінальні авторитети, – вимагали, шантажували і погрожували.

Ця далеко не церковна сексапільність збивала з ніг, збивала з корташів.

У Йвана на кілька секунд зупинилися серце, дихання і весь обмін речовин в організмі.

Він ледь не впав у калюжу сам. Але навіть пошкодував, що стримався від повного розслаблення. Бо захотів, щоб вона підняла його, ніби одну зі своїх дрібничок, поклала в сумочку і носила при собі, гріла би своїм стегном, об яке буде тертися сумочка.

Гострі кінчики Іванових туфлів настовбурчилися.

коха-коха на боро-боро

Гопники – річ небезпечна. Небезпечна насамперед для самих гопників. Холодні нічні під’їзди з протягами із розбитих вікон, щоденні шифри від мєнтостану, що нагадує подолання перешкод на лижному слаломі, розбірки з гопниками та іншими пітекантропами з сусідніх джунглів, легке очкування від перешуганих лохів, які, ніби затравлені в глухий кут коти, іноді кидаються з пазурами тобі на чайник. У цьому складному, нервовому способі життя немає місця ніжності та любові.

Проте саме ця зустріч щось розворушила всередині І-раз. Те, що йому самому було маловідоме, як слово «цугцванг». Його ніби легко кидонуло струмом – це коли починає трусити, але не встигаєш викупити, від чого саме.

Ситуація виглядала дивно. Її телефон був уже в Івана. Він не хотів, щоб дівчина мала його за бандита, тому на мить відвернувся, ніби й далі шукав випалі предмети, а насправді непомітно дістав її телефон зі своєї кишені, повернувся до неї – і віддав.

Уявіть, який у гопника має бути внутрішній порив, щоб віддати віджатий телефон! Як має змінитися пульс хулігана, щоб він переступив через свої глибинні переконання!

– Дякую! – усміхнулася дівчина і з релігійною відданістю поглянула йому в очі.

Його переповнювали емоції, він не міг сказати ні слова, натомість його губи ворушилися, ніби він грався шматком леза в роті, трусилися, ніби в пошуках якоїсь чоткої фрази, чогось чисто конкретного, чогось, що могло показати його з понтової сторони, чогось суттєвого, що може зацікавити її, розмова продовжиться, вони добазаряться за наступну зустріч, на крадене бабло він поведе її в ресторан, причому лавандос він підріже спецом для романтичної зустрічі. Все має бути, як у нормальних пацанів. Потім вона на зйомній хаті зніме шоколадний бюстгальтер і вафельні трусики і…

Вона вийшла з церкви, сиділа перед ним на корташах, в чорних рукавичках, в хустині. У понятті Івана її вигляд – це унікальне поєднання вулиці та релігії. Він викупив, що саме так має виглядати Богородиця гопників.

що вбиває гопника – любов чи смерть?

Вони ще кілька хвилин мовчки метушилися посеред асфальту, як дві сліпі мурахи у відрі після дощу.

Вона – пригнічена після втрати близької людини, він – з відстріленою головою через дику симпатію до неї.

Збирали речі.

І розбіглися…

І-раз навіть не встиг докумекати до того, щоби взяти у неї телефон. В сенсі, номер телефону. У гопників нема такої джентльменської манери – брати номер телефону. Є манера брати сам телефон. Або просто брати.

А ще Іван прикинув, що чиясь смерть, а саме смерть Костенюка, батька цієї красуні, не підбила його віддати їй телефон. А своє почуття до неї – таки да.

Гопник всередині І-раз помер не від чужої смерті, а від своєї любові.

вік живи, вік шукай

І-раз повернувся на своє, облюбоване довгими роками попівства, місце, сів на спинку лавочки і вже збирався стати вічним псом Хатіко, вони з пацанами якось втикали фільм про цього собаку, задушевно.

Іван весь залишок дня був величним і самотнім у своїх фантазіях про дівчину. Почувався, як єдиний глядач на багатотисячному футбольному стадіоні в час, коли нема матчу – сидиш, милуєшся зеленим спокоєм території для баталій, і відчуваєш, і згадуєш, і уявляєш, як потужно, як віддано й відчайдушно борються спортсмени за м’яч під час матчу. Тільки замість футбольного поля було місто, замість футболістів – Іван і та дівчина, замість матчу – їхня любов.

Просидів так до вечора, в чайнику кипіли думи, він прикидав, як підганяє тій дівчині крадені рожеві телефони, накоцані в теплиці прикольні макотюльпани, як по-багатому тусить з нею в ресторані на збиту з дітвори батьківську капусту, кришує її від гопників з інших районів, займається з нею сексом у найфуфиристішому ліфті свого району! Так, як уміють кохатися лише гопники – на корташах.

Єдине, через що його пробивало на тугу – не знав, як її у цьому місті вицепити, де вона живе, чим промишляє?

Так він просидів до глупої темряви, поки не увімкнулися вуличні ліхтарі. І сталося щось дуже мотивуюче, дуже надихальне. Коли загорілись вогні, з тієї калюжі, біля якої розсипалися речі дівчини, йому в око відразу блиснув золотистий обруч. Іван скочив до обруча, дістав його, роздивився і зрозумів, що пора діяти.

знаходження причетного

– Зараз прошаримося, шо у нас тут мутиться в міському морзі, які приколи, всі діла, – потираючи руки, сказав хакер в темних окулярах і зі шрамом під щокою.

Ні, він зараз не знаходився в морзі і не збирався всю ніч розглядати мерців, потираючи свій шрам під нижньою губою, що був схожий на ще одну шизоїдальну, таку ж, як і його справжня, усмішку. Він сидів перед монітором у кімнаті, яку освітлював лише цей монітор, і на офіційному сайті міського моргу переглядав статистику. Дивився список останніх, так би мовити, надходжень:

Мужчина, 29 років, смерть від перерізання пуповини. Джугашвілі Т. Т.

Не підходить за прізвищем.

Жінка, 44 роки, смерть від задушення, волосся засмоктав пилотяг. Ахеджакова Л. Є.

Не підходить за статтю.

Чоловік, смерть від довготривалого свідомого очікування смерті. Усама бен Л.

Не підходить за фотографією.

Хлопчик, 12 років, смерть від спроби стати прозорим, як пластикова пляшка.

Не підходить за віком.

Неопізнаний труп, картавить, накульгує. Знайдений на вул. Берії Л. П.

Не підходить.

Ще один труп – колишній охоронець цього ж моргу.

В чому прикол того, шо охоронці в морзі беруть і цілими днями пасуть за трупами, думав хакер, гортаючи список. Цікаво, для чого за ними пасти? Щоб не звалили? Як охоронець зможе вплинути на жмуриків, якшо вони стартануть розбігатися в різні сторони, пролазити у вікна, робити підкоп, різати собі венозні труби?

Може, охорона їм каву в морозильні камери приносить?

Ось! Костенюк С. М.! Мужчина, 47 років, смерть від серцевого збройного нападу.

Він!

Гопники І-раз, І-два та І-три сиділи поруч з хакером, пили пиво й уважно, з обличчями обезумілих медуз, вдивлялися в екран. Звісно, вони чули, що таке Вконтакті, але завжди зупинялися на моменті заведення акаунту, бо мізки не вдупляли, як це можна зробити. Вони стрімалися натиснути на будь-яку кнопку клавіатури, парились, що їх відразу вирахує СБУ.

Коли вони почули, що потрібний їм Костенюк досі в морзі, вони вдоволено поплескали хакера по плечу і навіть дали йому пляшку пива. Настільки сильна любов І-раз до тієї незнайомки, що хочеться ділитися цінностями з іншими людьми.

смерть – це око і яйце

Дехто, прочитавши подальшу історію, може подумати, що ці розповіді про гопників малоймовірні й ніколи не сталися б у дійсності. Але в даній ситуації збіглося кілька чинників, від напряму яких залежить реалізація подальших логічних дій Іванів.

Є вихідна інформація, яка дозволяє хоч якось зв’язатися з коханою дівчиною.

Є кохання, яке забороняє будь-які прояви грубощів.

Є мізки гопників, яких немає. Не гопників нема, а мізків.

І у цій ситуації вони знаходять, на їхню думку, єдиний можливий варіант розвитку подій.

цього разу хлопці замовили спеціалісту з убивств смерть І-раз

Пацани домовилися про зустріч зі спеціалістом з убивств. Збитий чоловік, голова відразу переходила в тулуб, так, ніби він примудрився сховати в пісок тільки шию. Схожий на одного з тих мультяшних колобків, які ведуть слідство.

Цей колобок мав своєрідну спеціалізацію. Він був не простим кілером. Він діяв без снайперських гвинтівок, без пістолетів з глушниками, не грубо. Йому замовляли отруту. Іноді замовник хотів, щоб слідів убивства після експертизи не залишалося. Іноді, щоб сліди отруєння були очевидні. Іноді це був один і той же замовник. Іноді один замовник замовляв іншого. Але в будь-якому випадку цей спеціаліст доводив свою справу до кінця.

Він і три гопники зібралися вдома у Іванів, у затемненій кімнаті, вікна завісили ковдрами. Пацани крапаль очкували і тому мовчали ще більше, ніж зазвичай, ніби гарячою праскою пройшлися собі по губах. І-раз парився найбільше, не знав, куди подіти свою розпальцівку, куди подіти свої смужки на спортивках.

Натомість спеціаліст з отруйних убивств ворушився активно, гигикав на кожному кроці. Він приніс із собою досить типове обладнання для невідкладної допомоги – шприци, колби, ампули, пігулки, невеличку електричну плиту для розігрівання, трубки, мазі, бинти, спирт тощо.

І-раз ліг на ліжко, його обступили братюні. Кожен з Іванів втупився в іншу точку. Зараз не час, щоб їхні погляди перетиналися. Гопники дивилися в три різні точки, ніби на три крапки в реченні – кожен бачив тільки свою, але разом це утворювало глуху недомовленість…

Спеціаліст щось варганив. Спершу він розбив кілька ампул, потім вилив їхній вміст у металеву тарілочку, кілька хвилин нагрівав цю рідину. Потім загнав під шкіру І-раз на згині ліктів кілька голок, від яких йшли трубки до крапельниць.

На чолі спеціаліста проступав піт. Але цей піт не був інгредієнтом операції.

– Евтаназія – це як поливати квіти бензином, – примовляв мультяшний герой. – Вони відкидуються, але по-тихому. І про біль ніхто ніколи не в курсі.

До рідини в тарілочці він додав дві розігріті пігулки і згодом набрав суміш, яка трішки зашипіла, у шприц. У голові І-два від думки про те, що зараз може статися, теж зашипіло. І-три стиснув кулаки і теж прошипів, лише одну букву «ссссссссс…». Це означало, що він хотів сказати «сука», але не хотів зайвий раз напружувати повітря, яке й так могло легко розірватися, як тонка біла плівка у склянці запареного молока. Брати були не менш запарені, ніж молоко.

Майстер із убивств випорснув у повітря трішки рідини зі шприца для перевірки прохідності.

Гопники заметушилися. Ващє! Як так! Зараз візьме і прикандичить нашого брата. Нерви підходили до коміра. І-два спересердя кинув на стіну жменю насіння, яке до того нервово лузав. І-три почав гикати.

І-раз зненацька для себе самого перехрестився. Він ніколи не парився з того, як правильно хреститися. Пожалкував, що не ходив у церкву через дорогу. Тому перехрестився по-своєму – не пучкою пальців, а вказівним, з виставленим вперед мізинцем, бандитською розпальцівкою. І в кінці замість «Амінь» сказав «Ітіть».

– Ну, щасливої дороги до успіху, красава, – криво усміхнувся майстер з убивств.

Спеціаліст вколов І-раз. Ввів йому вбивчу дозу.

Всі завмерли, кілька хвилин стояли заціпеніло і спостерігали, як очі І-раз перестали ворушитися й ніби посіріли. В кімнаті чулося лише гикання.

І-два та І-три перезирнулися – їх лишилося двоє…

Ітіть…

– В упор не вкурюю, пацантре, нашо вам ця тєма, але свою ділюгу я промутив, – сказав наостанок спеціаліст, зачиняючи за собою двері, і додав: – У нас не народ, не нація – у нас суцільна евтанація.

не словом, не ділом, а тілом ожилим

І-раз прокинувся в морзі від телефонного дзвінка. Мелодія рингтону – з «Качиних історій». Він відкрив очі саме в той момент, коли над ним стояли двоє санітарів, які збиралися зняти з нього одяг і помістити Івана в камеру схову, тобто в холодильник для трупів.

Працівники побачили, що труп розплющив очі, їх з переляку відкинуло до стіни, з криком, роззявленими ротами й витріщеними прожекторами!

Впродовж тих кількох секунд, поки І-раз всівся на ліжку, на якому він щойно, в буквальному сенсі, лежав трупом, поки дістав з кишені телефон, зняв трубку і промовив додзвонювачу «ващє», поки почув, як в трубці хтось гикнув, – весь цей час санітари були притиснуті страхом до стіни. Їх заціпило, вони просто спостерігали за рухами трупа. По той бік слухавки Івана почули гопники, і вони з полегшенням зрозуміли, що брат ожив і зараз почне діяти за заздалегідь узгодженим планом.

І-раз по-клінтіствудівськи просканував дві перелякані камбали у білих халатах, що приплюснулися до стіни, дістав з іншої кишені волину й навів її на них. Санітари не злякалися зброї, бо вони й так були паралізовані – вперше в їхній медичній практиці ожив клієнт!

І-раз крикнув: «Картотека!». Але ніякої рефлективної реакції від санітарів не надійшло. Навпаки, їхні обличчя стали кольору холодильника. Як би ви зреагували, якби труп, який щойно оклигав, навів на вас приціл небезпечною байдою і погрожував словом «картотека»?

– Картотека на! – вдруге гаркнув І-раз.

Чоловіки повільно заворушилися, ніби під ці дві пласкі рибини затекла холодна морська течія. Подумки почали молитися й матюкатися, в них це виходило так, як раніше в Івана – «Ітіть!».

Уже було невідомо, чим вони більше нажохані – другим життям гопника чи першою можливою смертю самих санітарів. Померти в морзі – конструктивна річ – не треба зайвої возні. Взагалі, якщо подумати, найправильніше місце для смерті – це морг. Перефразовуючи рекламу «Снікерса»: «вмер – і порядок». Відчуваєш, що от-от помреш – йди в морг, май респект до медиків та гробарів.

Ці двоє санітарів завжди роздягали трупи, доглядали їх, вносили в реєстр, допомагали проводити судмедекспертизи тощо, але хто догляне за вмерлими санітарами? Хто повірить, що вони померли через уже мертву людину?

Санітари повільно посунулися до свого кабінету, де була картотека трупів із даними та висновками патологоанатома.

І-раз забрав у них папку з записами, а також ключ від одного з кабінетів і зачинив у ньому ці дві сплюснуті морські рибини. Сам розкрив папку на останніх заповнених сторінках і почав водити пальцем по прізвищах. Так, ніби в морг приперся апостол Петро, щоб з’ясувати, хто ж порушив графік і так і не потрапив до нього з цієї установи.

кінець часто є початком

Усе спрацювало так, як і було приблизно заплановано Іваном ще на лавочці біля церкви після зустрічі з дівчиною, в яку він закохався.

А план був наступним: спершу Івани домовилися зі спеціалістом із убивств про тимчасовий летаргічний сон для І-раз, колобок ввів гопнику спеціальну ін’єкцію, потім брати занесли його на вулицю, перевдягли в бомжацькі шмотки, брякнули в швидку, сказали, що знайшли на районі трупака і попросили забрати його. «Ми ж, тіпа, чисто за чистоту района виступаєм», казали в трубку Івани. Далі за бездиханним тілом приїхав автомобіль, забрав Івана і відвіз у морг.

У приблизно обумовлений заздалегідь час гопники мали звякнути на телефон І-раз, і рингтон з «Качиних історій», як запевнив спеціаліст з убивств, відразу мусив вивести Івана з летаргічного сну. Звісно, бажано було, щоб Івани вгадали час дзвінка, оскільки їхнього брата мали в певний момент роздягнути, і санітари б виявили пістолет, телефон і все інше добро, яке було в кишенях І-раз і мало йому знадобитися. Але, як відомо, у трьох Іванів один мозок на трьох, який діє навіть в ситуації летаргічного сну.

І уже на місці, всередині моргу, І-раз сам мав розібратися в ситуації.

Ну, не вбивати ж санітарів у їхньому ж морзі. Ну, не штурмувати ж усім трьом братам цей заклад зі збройним нападом. Збоку це виглядало би пацавато, ніби вони хочуть вкрасти трупи.

Все можна було промутити якомога тихіше, і гопники діяли в цьому напрямку.

У картотеці І-раз дізнався, в якому холодильнику лежить тіло Костенюка, родича дівчини, в яку він закохався, і попрямував коридором у пошуках потрібної камери. Він відкрив холодильну камеру. А там, нічого дивного, – лежав труп. Проте в І-раз на мить дибанулося волосся, він навів на Костенюка пістолет. Але навіщо ще раз убивати мертву людину?

Він дістав з кишені обруч, який загубила дівчина в калюжі, і спробував натягнути його на зап’ястя Костенюка. Вийшло, прокрутив.

Також І-раз дістав папірець, на якому був написаний його номер телефону і незґрабно намальоване червоним зарядом сердечко.

Він обережно, з усією чоловічою грубою ніжністю і пильністю, прикріпив цей папірець до обруча.

В смертельній тиші моргу запанувала ще смертельніша тиша.

От і все.

Це кінець історії.

Запитання напрошується саме собою: а ви вмирали за любов?

а ви вмирали за любов?

Перед спаленням в крематорії трупи обов’язково ще раз будуть перевіряти на наявність зайвих предметів, щоб потім не копирсатися в попелі для того, щоб дістати кільце, сережку чи хрестик. Санітари обов’язково виявлять обруч із цим милим сердечком. Обов’язково повідомлять про знахідку рідним Костенюка.

Його близькі згодом обов’язково знайдуть власницю обруча, бо родинні таємниці серед родичів поширюються швидко, як шум сусідів за стіною.

Можливо, за обручем прийде саме Іванова кохана. Вона відразу згадає місце та обставини, де загубила обруч.

Що вона подумає, коли побачить номер телефону на зап’ясті свого мертвого батька?

Що б подумали ви?

Ви б задзвонили?

Звісно, вона зателефонує.

Можливо, не відразу, згодом, колись.

Але дзвінок буде.

Богородиця гопників

І-раз встромив ключі в замок дверей, за якими перешіптувалися про неймовірне воскресіння бомжа дві перелякані камбали, і мовчки, з відчуттям виконаної справи, перепрошую – з відчуттям виконаної смерті, вийшов з моргу.

І що тут робив цей труп? Адже нічого не зникло, ніхто, по суті, не постраждав. Хто був цей мрець, який ожив – ніхто не дізнається, бо його знайшли як неопізнану людину серед вулиці і не встигли внести в реєстр.

Нікому в голову не прийде, що саме живий труп Івана міг залишити той обруч і той папірець на зап’ясті Костенюка. Спишуть на недогляд санітарів при роздяганні Костенюка.

А що сам І-раз?

Він кохає цю дівчину. Вона – Богородиця гопників.

Заради кохання до цієї дівчини він навіть готовий ходити з нею в церкву.

Це ж просто перейти дорогу від лавки на зупинці.

До того ж він уже зробив перший крок до релігії – перехрестився перед своєю першою смертю.

От тільки цікаво, чи можна в церкві сидіти на спинках лавок?

Сокира і бабуся

У більшості громадян нашого споживацького суспільства шлунки обладнані так, що найлегше їм перетравлювати грошові купюри. Навіть металеві монети люди краще сприймають, ніж бринзу чи ряжанку.

бринза мозку

Жили-були на трьох диванах три гопники, брати Івани. Вони ніде не працювали. Хавали тільки те, що лох пошле.

Але їхні руки були постійно чимось зайняті – то шарилися в кишенях, причому – в чужих, то махали бітами, щоб відмахуватися від кумарних мух у спеку, то лузали насіння чи курили без фільтру з голодухи.

Час від часу вони вирішували заробити грошей. Для того, щоб мати можливість їсти не лише цигарки і семки.

Чим тільки пацани не пробували займатися на своєму тяжкому трудовому життєвому шляху.

Три Івани якось вирішили напасти на поїзд з продтоварами й нав’ялити вагон насіння, щоб потім збарижити це все конгломерації диких селянок, які торгують дріб’язком біля станцій метро. Чим українське село, яке з’їжджається в місто торгувати, відрізняється від Шанхаю?

Іншого разу гопники організували в школі № 24 гурток психологічної допомоги школярам. На закритих заходах вони просто збирали, чи, краще сказати, збивали гроші за те, що навчали задрипаних малолітніх лохів в окулярах правильно поставити себе перед гопниками з інших районів. Наприклад, на «дай памєряю ачкі» треба відповідати: «дай памєряю ачко».

Також брати відкрили бюро ритуальних послуг. Вони розкопували на цвинтарях якомога свіжіші могили, діставали звідти труни, чистили їх від ґрунту і виставляли на продаж у себе в салоні. А трупи закопували в ту ж яму, щоб ніхто нічого не запідозрив. Принаймні трупи точно нічого не підозрювали.

Згодом труни купували нові мерці, точніше, родичі нових мерців. Таким макаром виходив замкнений кругообіг трун у природі.

Цього разу вони вирішили спробувати ще одну схему. Вирахували на районі кілька квартир, де мешкали передсмертні пенсіонерки, постежили за ними, вибрали одну старушенцію, на їхній погляд – найменш адекватну, і запланували втертися до неї в довіру і з часом переконати її переписати квартиру на них. «Переконувати» збиралися не сюсюканням і доглядом за старою, а за допомогою наркотиків – набити їй у мозок амфетамінів, які їм іноді за півціни впарював знайомий барига. І за присутності нотаріуса, який з цієї ділюги отримає свою долю, оформити всі папери. А бабі думали затерти, що зараз тривають вибори президента, чи що вони приготували їй пакет документів на отримання додаткових субсидій. Одним словом, збиралися зробити все, щоб вона повелася і поставила підпис.

Потім хату продаєш, отримуєш нехилий лавандос, а там… Поки жоден Іван не знав, що там, у цьому «а там». Але кожен відчував своєю бринзою мозку, що така сума грошей їм самим може забезпечити спокійну старість. Пенсіонерів треба обламувати для того, щоб самим можна було дожити до пенсії, думали Івани.

Гопники знали, нащо їм гроші, але жоден іншому не хотів зізнаватися. Хоча, зважаючи на те, що у трьох Іванів мозок був один на трьох, вони все ж щось один про одного підозрювали.

І-раз висів знайомому годну суму за покоцану тачілу. Після того, як І-раз викривив бампер об високий бордюр, тачка стала схожа на усмішку Саші Грей.

І-два хотів полікувати їхню хвору бабусю. Парадокс – обдури чужу бабусю, щоб вилікувати свою.

А третій Іван хотів, як завжди, просадити всі гроші на підпільних гральних автоматах. Без шансів, без варіантів.

перший день зйомок, перший стоп-кадр

І ось гопники стоять перед дверима, у формі будівельників, яку вони спецом облили білою фарбою для більшої правдоподібності. Змахують на шматок асфальту, над яким поселилися лелеки.

Вхідні двері збоку вкриті чорними пропаленими плямами від того, що під’їзна малеча гралася сірниками. Сірники б їм понавиламувала, думала бабуся, яка мешкала в цій квартирі.

Пацани подзвонили у двері. Стара почула дзвінок, але дверей вирішила не відчиняти, бо гостей не чекала – до неї роками ніхто, крім свідків Єгови і колядників, не заходив. Одного разу і ті, й інші завітали до неї водночас і побилися під дверима. Посперечалися на питанні, чи можна взагалі колядувати. Виявляється, існують навіть гопники-колядники.

За кілька хвилин пролунав ще один дзвінок. Бабуся, яка сиділа на кухні, подивилася у вікно й помітила, як на гойдалці дитячого майданчика вистрілює вверх-вниз голова кучерявого хлопчика. Її очі рухалися ліворуч і праворуч, ніби за рядками книги. Дочитую свою книжечку, а жодного рядка так і не вловила, думала вона про своє життя.

Після третього, затяжного дзвінка, вона вирішила дізнатися, хто ж це такий придуркуватий, що так довго помиляється адресою. Бабця поставила на стіл пляшку пива, яку поволі сьорбала уже дві години – з шостої ранку, і пошвендяла до дверей.

За дверима стояли три Івани – зі своїм планом дій.

Бабуся спитала, хто там.

– Три! – їй здалося, що саме цю цифру хором сказали чоловічі голоси.

– Хто-хто? – перепитала стара.

– Відкрий! – повторили пацани. Їхній рівень соціального виховання не дозволяв відповісти якось елегантніше. Вони не дівчата з гімназії вишуканих манер.

Бабуся глянула в дверне вічко. Розгледіла трьох бритоголових хлопців у заляпаній формі.

– Свідки? – спитала вона, вгадуючи, хто б це міг бути. Думала, що це Свідки Єгови.

– З района на, – чемно відповіли пацани, їм здалося, що баба спитала, звідки вони.

– Шо хочете?

Хлопці мнулися. У них був план дій, узгоджений заздалегідь, треба було падати на порожняк, брехати. Для них це майже професія. Хоча вони не люблять зайвих розмов, зазвичай відразу дають на Одесу. А дверям на Одесу сильно не даси. Тому треба було спілкуватися з цими дверима на рівних.