Священна книга гоповідань

– Бабцю, – засюсюкав І-раз в процесі згадування того, як спілкуються нормальні люди. Він уявив себе працівником будинку престарілих. Зі старими, як із дітьми, варто говорити їхньою мовою. – У нас до вас діло єсть!

– Яке таке діло?

– Ділове діло. З грошима.

– Ну, грошей у мене нема. Цей факт можу запросить перевірити власноручно, – бідкалася бабуся.

– Та ми забирати не будемо, – збрехали Івани. – Ми наоборот, оддати вам хочемо. За услугу.

– За услугу?… – перепитала вона і подумала про сороміцьке. Після пива на старості років їй і не таке в голову приходило. Одного разу вона подумала, що сусід, який щодня виводить свого пса вигулювати, ніколи не знімає його з повідка. І коли він якось вийшов з псом на загальний коридор, вона вийшла і мовчки перерізала повідок ножицями. – Яку таку услугу, свідєтєлі?

– Та ми не свідєтєлі, – переконували Івани. – Зйомщики ми. Зняти хочемо.

У баби серце закалатало! Вона такого навіть в газетах не читала. Що це за безсоромна молодьож пішла, що отак просто, через двері, хоче її зняти і пропонує їй, старій дряхлі, любов!!

Хлопці почули рух за дверима, в замку ворушився ключ. Двері відчинилися, і перед гопниками постала статура дев’яностолітньої пенсіонерки в блідо-рожевій нічній сорочці, з якої назовні випала довга суха зморшкувата грудь.

Бабуся так жила – вдома вона у свої роки просто не зауважувала, у що вдягнена і як виглядає. Тим більше, після пива.

А хлопці витріщили очі й усім своїм одним на трьох мозком вирішили, що у неї стопудовий маразм.

з’ясування стосунків між радянською проституткою та Іванами

У житті так іноді буває – ще не встиг зручно прилаштуватися до дівчини, а вона вже з’ясовує з тобою стосунки. Точніше, так буває не іноді, а майже завжди.

Тільки якщо ця дівчинка – не пенсіонерка.

– Ну, беріть, – претензійно глянула в очі відразу трьом Іванам бабця і розставила руки.

Хлопці перезирнулися так, ніби щойно тільки вони троє вийшли сухими зі смертельного мокрушива з десятками хуліганів.

З одного боку, вони знають, що робити з будь-яким видом жіночої статі в подібних випадках – брати. Але їм ніколи дорогу не перекривала своєю висхлою груддю крива старушенція з кількома інфарктами за плечима.

Чим вигідні гопники – у них майже відсутнє відчуття огиди. Бо якщо їм щось не приколює, вони відразу б’ють по морді. Не вперли сухарики в барі – дають по сухарю офіціанту. Галіма помада нової дівчини – по губі так, що потім не доженеш, де кров, а де помада. Якась мутна вода біля річки – забити кулаками цю водойму так, шоб ласти склеїла!

Але шо їй мої кулаки, подумав І-два, якщо стара витримала удари пари інфарктів. Та й не треба її ображати, навпаки, треба ставитися так, як студентки з інституту культури. Вони ж прийшли сюди прогнутися перед бабою для того, щоб потім прогнути під себе її квартиру.

І-два зреагував першим. Він притулився своєю вимазаною формою до бабусі, обійняв її, і повільно, ніби пританцьовуючи, повів її у квартиру. Вона охнула від обіймів і закинула голову догори, як романтична балерина в танці.

Усі гопники шаснули за ними. За кілька хвилин усі розсілися на кухні.

– Чого ви мене привели сюди, а не в спальню? – здивовано буркнула вона.

– Бабцю! – сказали всі троє Іванів одночасно. – Давайте ми відложимо наше ліжко на потом, ага?

– То ви для разнообразія спершу чаю мені зробити хочете? – гостинно усміхнулася пенсіонерка.

– Спершу ми хочемо у вас попросити знімать комнату, – нарешті видихнули гопники. – А там і чаю зробимо.

– Комнату?!

– Комнату, мама, комнату.

В повітрі зависла пауза, бабця замовкла і на кілька хвилин задивилася у вікно. Вона не кліпала, не ворушилася, здавалося, що й не дихала. У вікні й далі вистрелював кучерями хлопчик на гойдалці. І-три прикинув, що на неї накотився приступ маразму. І-два здалося, що вона вже приміряє на себе сосновий лапсердак, І-раз сказав до неї:

– Ну, об’яву про зйом комнати хіба не ви оставляли на стовбі?

Ну навіщо пенсіонерці, в якої нема ні внуків на прив’язі, ні собаки в тераріумі, ні вазона в скафандрі, ні здоров’я в черепі, комусь здавати кімнату? Щоб заробити?! На що і нащо їй заробляти? Пенсії на ліки не вистачає, так хоч на пиво є, думала часом бабця.

– Мене Зося звати, – відповіла вона так, ніби на секунду випірнула з-під води вдихнути повітря, і знову скам’яніла.

– Мене – Коля, – кивнув Іван перший.

– Мене – Діма, – фантазував Іван другий.

– І я – Діма, – підтвердив Іван третій для більшої правдоподібності.

Далі знову кілька хвилин тривала підсліпувата й глуха, ніби целофан на голові, мовчанка. Івани нервово стукали пальцями по столу. Вони доганяли, що вона їх в очі не чує, у ній ніби хтось вирубав світло. Мовчки розмахували один перед одним руками і мигали очима: типу, може краще з холодильником перетремо, шоб хату на нас він переписав?

– Да, – знову прокинулася стара і залепетала далі, так, ніби їй поміняли батарейку, – оставляла я об’яву, помню. Дак по ній уже півроку ніхто не обращався. Добре, шо пришли.

– Бачте, як всьо харашо, – вишкірився І-два. Оскільки з усіх видів сміху він умів тільки реготати, то штучна приємна усмішка ледь не надірвала йому кутики губ.

– Тіки для цього діла, – взяла себе за голу грудь пенсіонерка, натякаючи на інтимне, – кімнату в мене знімать не нада. Для цього діла мені й платить не нада. Просто можете робити все, шо хоште. Живіть, скіки влізе. І мене беріть, скільки влізе. А потім вже й пийте свій чай, а мені тільки пива принесете. І хліба буханку. І стакан води перед смертю.

Хлопці перезирнулися, зі скрипом в очах, через жалісливий момент. Їхній план, зважаючи на маразм баби, треба дещо підрихтувати. В зіницях загорілася дика іскринка – вони прозріли, що стару бабу, яка б вона не була хирлява, можна буде юзати не лише за одним планом, а й за іншим, на який сама ж вона й напрошується. Гопники – народ невибагливий, їх теж можна зрозуміти.

До того ж вони знали про неї важливу деталь. Перед відвідинами бабці пацани терлися біля кожної з квартир, де живуть передсмертні пенсіонери району, й пронюхали, що у цій хаті живе радянська валютна проститутка, в якої з усіх своїх, так би мовити, трудових нажитків лишилася тільки ця трикімнатка. Дітей серед трудових нажитків у неї не було. І вона дійсно пережила кілька інфарктів, тому трішки недочувала, трохи криво ходила і останнім часом чомусь почала пити пиво, стверджували сусіди.

– Лади, бабуню, домовилися, – І-раз простягнув їй руку, як діловий партнер, хоч трохи й побілений лелеками.

стали жить-поживать і добра наживать

Далі мутка пішла, як по маслу. Хлопці почали жити в бабусі, розказали їй, що вони – будівельники, трудяться на будівництві бізнес-центру в цьому районі і тому саме підшуковували щось поруч із місцем роботи.

Зранку до вечора вони пропадали в тундрі вулиці, вранці купували старій буханку хліба й пляшку пива, ввечері вдома шпіляли в карти. Так минув тиждень – в передчутті, в притиранні до пенсіонерки.

Паралельно, на тижні інші бандити звели їх із нотаріусом, який був давно й міцно замішаний у махінаціях з підробкою документів. За плотний процент він погодився на співпрацю. Всю необхідну документацію, яку нотаріус вручив їм, вони заховали під шафою в тій кімнаті, в якій поселилися, і домовилися, що запросять його з усіма необхідними печатками та завіреннями після того, як стара підпише папери.

сокира і міліція?!

Вранці наступної суботи І-три повертався на метро на зйомну квартиру з наркотою в кишені, за якою катав до бариги.

І-раз прокинувся пізніше й пішов, як і щоранку до цього, за пивом і хлібом пенсіонерці.

І-два кімарив далі.

В останню секунду сну йому наснилося, що йому в голову летить величезна фугасна бомба, на якій були намальовані жіночі вуста. І в момент удару в голову він раптово прокинувся від справжнього удару, який пролунав в реальності, з коридора. Нічо собі сексбомба, подумав І-два.

Він прокинувся й автоматично глянув на вхідні двері в кімнату, для чіткішого розпізнавання джерела звуку. І побачив, що у двері його кімнати забуксувало лезо сокири! Гостре, довге, на кінчику стирчав шматок дверей.

Лезо заворушилося, хтось пробував дістати сокиру з іншого боку дверей.

Що Іван мав подумати в подібній ситуації? Він нічого не думав, він знав, що в подібних ситуаціях думати не треба. Підле й підступне середовище вулиці, в якому Івани здобували собі засоби на проживання, навчило, що в певні моменти думати не треба, можна тільки діяти. Так і кажуть – пацан не думає, пацан рішає. Та спершу він спитав:

– Опа, хто там? – так, ніби до нього в двері не ломляться з сокирою, а дзвонять у дзіночок, а він сидить перед увімкненим телевізором в гівношльопах і халаті в тигрових кольорах. Ні, щоб крикнути: «У мене в руках валина! Не гони!», або «Сишиш, Вася! Кому на Одесу?» тощо.

У відповідь прозвучав ще один тупий удар сокирою.

Хтось вміло і впевнено проривався в кімнату і, очевидно, не збирався розмінюватися на такі дрібниці, як привітання й реверанси. Зважаючи на це, І-два в секунду допетрав, що робити. Він вискочив із ліжка, застрибнув у спортивки, накинув на кумпол кепарик і кинувся до вікна. Відкрив його, зирнув вниз – третій поверх.

Хто і навіщо зараз проламується в кімнату? Що ці чорти зробили з бабусею? І-три прикинув, що стрибати з вікна – зависоко: весь не помреш, але переламані ноги – назавжди в пекло. Роззирнувся і помітив поруч, на зовнішній стіні будинку, каналізаційну трубу.

В цю мить Іван згадав про документи. Скочив до шафи, просунув руку під неї, помацав підлогу – бумаг не було! Глянув під шафу й побачив очима, що документів там в натурі нема. Ну що ж, більше його тут точно нічого не тримало.

І-два знову підбіг до вікна і перед тим, як вилізти, озирнувся ще раз на двері – удари лунали не часто, але впевнено. В дверях уже було кілька дірок, і крізь одну з них І-три побачив оголену грудь та викривлене обличчя пенсіонерки, яка саме замахувалася для чергового удару сокирою.

ну що б, здавалося, стоп-кран

Коли колобродиш вулицею з найлегшими наркотиками, ти вирізняєшся з натовпу тим, що завжди неадекватно реагуєш на появу міліціонерів, охоронців тощо. І зараз, коли І-три повертався на метро на район із наркотою, він теж бігав очима обличчями пасажирів, чи ніхто підозрілий його не пасе.

Але погляд затримався на маленькому хлопчикові в комбінезоні, який вовтузився біля своєї мами і хапав усе, що його зацікавлювало. Хапав не легенями, а руками.

І-три подивився на нього, і його чомусь, серед цього всього стрьому через наркотики, дуже розчулив цей малий. Йому стало шкода дитини, він впізнав у малому самого себе в дитинстві. Пройде з десять років, думав І-три, і пепс точно буде жити тими самими заманухами, шо і я зараз.

Іншими словами, людина розвивається не завдяки своїм власним переконанням та зацікавленням, а через зовнішні системи, які нав’язують спершу батьки, потім дитсадок, згодом школа, інститут, вулиця, тюрма, робота, діти, друзі. І злочини чи досягнення, які чинить людина, значною мірою залежать від соціуму, що нас оточує.

В Івановій голові основою правил було вуличне виховання, тому й планка відчуття вини у нього було вулична. Також вулиця давала ширші, ніж соціальні норми, можливості пізнання забороненого. У ній був розгул інстинктів, тваринних емоцій і неписаних правил.

Хлопчик простягнув руку до стоп-крана, мама її відсмикнула.

За якусь хвилину мама почала копирсатися в сумці, було чути, що їй хтось дзвонив. Хлопчик, зацікавлений тим, від чого відсмикнули його руку, знову взявся за стоп-кран, на цей раз – впевненіше й чіпкіше. Мама не зауважила цього, бо саме збиралася сказати «альо».

Раптом весь поїзд сіпнуло. Люди в натовпі завалилися одне на одного, почали кричати, матюкатися, перелякалися, освітлення заблимало, вагон на кілька секунд перехилило на бік. В одного діда з рота вилетіла вставна щелепа і на швидкості підбила око нафарбованій жінці в діловому костюмі. Школярка застрягла головою в животі товстуна. Сноуборд пролетів над усім вагоном і одним чітким ляском по щоці відправив у нокаут хіпстера в навушниках. Мама хлопчика так і не змогла договорити слово «альо», її переклинило на першій букві, і вийшло тільки «аааааааа!».

Іван, поки витягував свою ногу з-під якогось товстого спітнілого мужика, радісно матюкався, кивав сам до себе головою і примовляв типу: ага-ага, малий вірняк виросте таким, як і я.

на даху добре

І-раз саме зайшов у під’їзд в той момент, коли І-два виповз із вікна, тому вони не помітили один одного.

І-раз, з пляшкою пива й буханцем, пішки піднявся на третій поверх, відчинив ключем вхідні двері й одразу зазирнув на кухню, щоб віддати ласощі бабусі, яка завжди вранці сиділа перед вікном на кухні й дивилася на дитячий майданчик. Але на цей раз її на місці не було.

І-раз гукнув: «баабцюююю!», ніби кликав до себе домашню тваринку, й пішов коридором. Із наступними словами: «я вам тут пива приніс» він помітив дерев’яні друзки дверей, що валялися в кінці коридора, і очі в нього стали круглими, ніби дві кришечки з-під «Чернігівського». Він ступив ще кілька кроків і вже хотів зазирнути в свою зйомну кімнату, але помітив бабцю з сокирою в руках. Вона саме виходила з кімнати. І-раз також помітив, що його брата в кімнаті не було.

Що побачив Іван? З кімнати, де мав у цей час мирно дрімати його братан, виходить баба з сокирою, з виваленою назовні груддю, вхідні двері в кімнату прорубані.

Уява в такі моменти розгублюється. Він рішив, що І-два вбила бабця, тіло кинула у ванну і у своєму черговому шизоїдальному апофеозі чекала на інших Іванів для такої ж забави. А що він мав подумати? Не розпитувати ж у бабці, за скільки ударів вона сокирою витесує японських журавликів.

І-раз викупив, що діло пахне шашликом, і дременув по коридору з квартири.

Ну чому, чому всі люди в голлівудських фільмах завжди біжать нагору, а не вниз? Так зробив й І-раз.

Бабуся краєм ока помітила, куди він попрямував. Очі у неї в ці моменти дивилися просто перед собою, ніби нічого не бачили. Простір вона намацувала сокирою.

Раніше Раскольников рубав сокирою бабцю, тепер старенька нападає з сокирою на братів гопників. Якась тотальна антидостоєвщина.

контакт

І-два хвилини три сповзав із вікна донизу по трубі і встиг передумати про все на світі. Але перше, що він зробив, коли став на ноги – набрав по телефону І-три, щоб усе розповісти. І став чекати біля під’їзду І-раз, який саме мав повертатися з магазину. Але він не знав, що вони розминулися, і що його брат уже тікає на дах від пришибленої старої.

І-три взяв слухавку. Оскільки хлопці в житті були небагатослівні, але з одним мозком, то після кількох десятків почутих матюків від І-три І-два чітко зрозумів, що І-три стоїть в тунелі метро через натиснутий малечею стоп-кран.

І-два не стримався і вигукнув у відповідь: «Валина, баба, зйомна хата!». З цього випливало, що І-три якомога швидше мав дістатися квартири, в якій вони жили перед тим, як зняти в шизофренічки цю шизоїдальну кімнату, взяти там пістолет на ничці, прибігти на бабину хату і безпонтово її замокрушити. Їхній план із заволодіння чужою нерухомістю, який, здавалося б, філігранно вивірений і узгоджений, повністю накрився валер’янкою.

І-три, замість «папа-допобачення» спитав:

– Де брат?

І-два після цього питання тільки зараз догнав, що поки він сповзав з вікна, І-раз міг не помітити його і без жодної задньої думки прийти додому, де пенсіонерка його вбила, тіло кинула у ванну і в своєму черговому шизоїдальному апофеозі чекала на інших Іванів для такої ж забави. Це ж міг зрозуміти його брат на іншому кінці дроту, мозок спільний. Він відповів:

– Опачя!

Вони обоє кинули слухавки. І-два своїми десятьма знервованими безіменними фалангами набрав номер І-раз.

правильно казати «пальне», а не паліво

Той саме вибіг на дах будинку і зашифрувався від пенсіонерки за однією з ліфтових шахт. Він припав на ушняк і чув, як баба висунулася на дах, і тихенько почала шаритися там від кутка до кутка. Іван чекав чоткого моменту, щоб прошмигнути між безоднею і сокирою.

І саме в один із таких моментів чекання пролунав дзвінок на мобільний, який лежав у Івана в кишені. Мелодія з пісні «Залатиє купала» засиренила на весь дах, поки Іван парився і метушливими руками витягав телефон з кишені.

«Паліво», – подумав І-раз, намацав потрібну кнопку і скинув дзвінок. Ця мелодія в нього стояла на І-два, тому він зрозумів, що його брат живий, що старушенція не зарубала його брата. Це ж не пенсіонерка зараз із даху набирає його для переговорів?

«Паліво», – подумав І-два. Він прикинув, що І-раз зашнурувався десь вглибині даху від пенсіонерки. Він скинув дзвінок.

«Паліво», – подумав І-три після того, як власноручно відчинив двері метро і побіг вздовж рейок до станції. Він теж докумекав, що якщо І-два зараз брякне до І-раз, то це може викрити його сховок від баби на даху, якщо він там ховається.

Три Івани, один мозок на трьох.

Одна бабця, одна сокира на трьох.

остання медитація літа

Було саме тридцять перше серпня, фінальний день літа. Передосінні птахи втомлено сідали на тремкі дроти й чутливі антени на даху, останні овочі й фрукти пнулися з усіх сил, щоб встигнути достигнути до перших морозів. Люди вечорами вдягали светри з візерунками оленів та ялинок, прикриваючи ще жагучу засмагу. Першокласники обіймали олівці під подушкою, їм снився перший дзвоник і купа дружньої дітвори.

Баба Зося чудово почула, з якого закутка даху пролунала телефонна мелодія. Вона дістала з-за пазухи стос паперів для перепису квартири від її імені на гопників Іванів, поклала ці документи на смолянисте покриття даху, сіла на них у позі лотоса, наскільки її тіло дозволяло згадати, що таке поза лотоса, поклала поруч сокиру і задивилася вдалину. Так, ніби уявила, що дивиться за вікно, де гойдався кучерявий хлопчик.

Бабуся за свої дев’яносто з гаком років навчилася брати час за шкибарки. Вона настільки володіє часом, що коли смерть прийде до неї з косою, то вона стане перед смертю з сокирою. І ще невідомо, хто кого.

пістолєт, живі сто лєт

І-раз есемескою доклав усю малину братові, який щойно йому дзвонив: «Я на криші. Мені кришка».

Було зрозуміло, що брати мусять якомога швидше витягти брата з цієї катакомби смерті.

І-два кабаном рвонув у квартиру за пістолетом. Не в зйомну кімнату з порубаними дверима, а в їхню стаціонарну, колишню хату, саме там була зброя.

Туди ж біг І-три. Він добіг тунелем до платформи на станції, вистрибнув на станції, розкидав плечима усіх пасажирів і теж тулив у квартиру за пістолетом.

Три Івани, один пістолет на трьох.

За кілька хвилин два гопники підбігли назустріч один одному під під’їзд їхнього будинку, мовчки заскочили додому, дістали зі сховку пістолет і рвонули рятувати брата.

дах – це ох і ах

Стара пенсіонерка сиділа на важливих документах.

Із груддю, що, як завжди, теліпалася на блузці.

Із сокирою, що лежала поруч, як вірний пес.

Із розтріпаною на всі вітри сивою кучмою волосся.

Вся в зморшках. Так, ніби промені сонця, які все життя її осяювали, виявилися колючими голками.

Стара пенсіонерка, що дев’яносто третій рік живе на землі, сиділа й думала, що тільки зараз вперше в житті дісталася такого високого даху.

Що тільки зараз може вчитатися в одну зі сторінок свого життя.

Що тільки зараз може показати всім, що вона, хоч майже ні на що й не впливає у цій реальності, але може показати кільком пройдисвітам, як себе поводити.

Колишня жриця кохання.

Теперішня жриця смерті.

Ерос і Танатос.

В певний момент її вчергове переклинило. Вона почала мляво й протяжно вербалізувати в бік стіни, за якою сидів І-раз:

– Не збирай валізи, бо все рівно тебе заріжу. Або стрибни за край, або сам себе зарубай. Ти не перший і не останній, кого вб’ю я в такому стані. Вже приходили, і не раз, і не два, забирати у мене мої права. Перших пройдисвітів я отруїла, смачненьким зіллям усіх напоїла. Других махінаторів з нерухомістю я розчинила в кислотах – повністю. Довго чекала на вас, пацани, ходи, поцілую за півціни. Бо як же ви можете далі жити, якщо для вкрадань золотої жили готові мене закопати зі світу – стару, аж трухляву, та чесну кобіту! Я всі документи ваші знайшла, чекала аж тиждень, терпіла цей шлак підлості, брехень і лиця тупі! Далі нам з вами не по путі.

– Шо ти мусолиш, стара? Убивай!

– Чекаю на осінь, чекаю на рай.

Після цих слів пенсіонерка схопила себе за ліву грудь, за ту грудь, що не була вивалена назовні, так, ніби серце завжди боялося відкритися світові, ховалося за блузкою. Глибоко вдихнула повітря, аж хруснула спина. Бабуся скурутилася і щось тихенько собі під носа продовжувала крехкотіти. Всуціль зморшкувате тіло повністю розм’якло, так, ніби хтось своєю долонею обережно розпрямив її зжужманий папірець шкіри. Вона повільно і тихо погнулася до землі, глухо стукнулася лобом об гарячий засмолений дах і розпласталася так, ніби хтось все життя стискав її між двома пальцями і тільки зараз відпустив.

Її погляд застиг у далині горизонту, і десь поруч, відразу за обривом даху, вона знову задивилася на кучерявого хлопчика, який продовжував гойдатися. Вона дивилася на нього, але очі більше не рухалися. Хлопчик витав у повітрі, а сама гойдалка була прикріплена до неба.

Схопило серце.

Якщо тобі дев’яносто два роки, ти щодня п’єш пиво і щойно з сокирою вибігла сходами з третього поверху на дах дев’ятиповерхівки, то ні на що не розраховуй, краще просто – розраховуйся. Ніби на касі. За прожите життя.

у вас є право на одну смску

В цей час І-раз сидів на шифрах у своїй ничці, нервував, парився і чекав на підмогу. Він рішив не слухати, що далі йому втиратиме стара, і почав писати смску братам. Але нічого примислити не міг. Бо хлопці уже знали, що він на даху, що у пенсіонерки – сокира в руках, і що вона в будь-який момент може в черговому шизоїдальному приступі навалитися на нього. Звісно, що фізично він сильніший за неї. Але невідомо, куди спершу втрапить ця сокира. Він же не буде відбиватися пляшкою пива і батоном, які він так і не скинув, поки тікав від старої.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.