Син

– Вам телефонує Симон Хефас, – пролунав із селектора голос Інни.

Арілд Франк мимоволі пирхнув.

Симон Хефас.

Ось вам особа, якої варто уникати. М’якотілий невдаха, який переступав через трупи заради своєї пристрасті до азартних ігор. Казали, буцімто він змінився, відколи зустрів оту жінку, з якою й донині. Але ніхто не знає ліпше за помічника директора в’язниці, що люди не змінюються; Франк мав достатнє уявлення про Симона Хефаса.

– Скажи йому, що мене немає.

– Він хоче зустрітися з тобою неодмінно сьогодні. З приводу Пера Волана.

Волан? Франк вважав, що поліція визнала смерть Волана самогубством. Він зітхнув і глянув на газети у себе на столі. Про втечу повідомлялось, але принаймні не на першій сторінці. Імовірно, тому, що бракувало якісного фото в’язня-втікача. Ці стерв’ятники, либонь, вважають за ліпше зачекати, доки буде готовий електронний фоторобот убивці, на якому той матиме достатньо демонічний вигляд. Інакше читачі будуть розчаровані.

– Арілде?

Вони мали негласну домовленість, що Інна може звертатись до нього на «ти», коли ніхто не чує.

– Інно, підшукай у моєму діловому щоденнику час зустрічі з ним. Так щоб вона тривала не більше тридцяти хвилин.

Франк перевів погляд на мечеть. Незабаром мине двадцять п’ята година.

Ларс Їлберґ підступив на крок ближче.

Хлопець лежав на прим’ятій картонній коробці, укрившись довгополим пальтом. Він прибув напередодні і знайшов надійний сховок за кущами, що росли вздовж стежки і шереги будинків. Він лежав там тихо й нерухомо, немов граючи в хованки.

Два полісмени в уніформі підійшли до Їлберґа, порівняли його з фото, що мали при собі, і пішли геть. Їлберґ нічого не сказав.

Увечері того самого дня, коли почався дощ, хлопець вийшов з кущів і вклався під мостом. Не питаючи дозволу. Не те щоб він міг не одержати дозволу… Але заради ввічливості можна б і запитати… Поза тим, іще одна дивина. Він був одягнений в уніформу. Ларс Їлберґ не сказав би напевне, в яку саме уніформу – його забракували ще до того, як він устиг побачити щось армійське, крім зеленого мундира офіцера призовної комісії. Ларса відсіяли з розпливчастим формулюванням «непридатний до служби».

Час від часу Ларс Їлберґ питав себе, чи є щось, до чого він придатний? І якщо так, то чи дізнається він коли-небудь, до чого саме? А може, таки саме до цього: добування грошей на наркотики і життя під мостом?

Як оце зараз.

Хлопець спав, і дихання його уві сні було рівним. Ларс Їлберґ зробив іще один крок. Те, як хлопець рухався, колір його шкіри і щось іще підказувало Їлберґу, що то наркоман. А в цьому разі він може мати при собі якісь препарати.

Їлберґ був тепер так близько, що бачив, як тремтять у сплячого повіки, наче його очні яблука під ними рухаються уві сні. Ларс присів коло нього навпочіпки й обережно підняв полу пальта. Потягнувся пальцями до нагрудної кишені форменої куртки.

Усе сталося так швидко, що Ларс навіть не второпав, як саме. Долоня хлопця стискала зап’ястя Ларса, і той уже стояв навколішки, з обличчям, притиснутим до вологого ґрунту, і рукою, заламаною за спину.

– Чого тобі треба? – прошепотів йому на вухо голос.

У голосі не відчувалося ні гніву, ні агресії, ні навіть страху. Фраза пролунала радше ввічливо, так ніби хлопець справді цікавився, чим би він міг прислужитись. Ларс Їлберґ зробив те, що робив завжди, коли розумів, що зазнав поразки. Скоротив свої втрати до мінімуму.

– Украсти твою заначку. Або, якщо немає, то твої гроші.

Хлопець тримав його в класичному замку, зігнувши руку в зап’ясті й натискаючи на лікоть. Поліцейський прийомчик. Але Їлберґ знав, як полісмени ходять, розмовляють, знав їхній вигляд, їхній запах, і цей хлопець не був одним з них.

– Чим ти труїшся?

– Морфієм, – простогнав Їлберґ.

– Скільки ти зможеш купити на п’ятдесят крон?

– Трішки. Небагато.

Ключ було ослаблено, і Їлберґ швиденько відсмикнув назад звільнену руку.

Він подивився на хлопця. Спантеличено закліпав на простягнуту йому банкноту.

– На жаль, це все, що у мене є.

– Чувак, я не маю, що тобі продати.

– Це тобі. Я зав’язав.

Їлберґ примружив одне око. Як там казали? Коли щось видається казковим, не треба думати, буцімто це правда. Але, з іншого боку, хлопець може бути звичайнісіньким диваком без клепки в голові.

Він хапнув п’ятдесятикронову купюру і швидко запхав собі в кишеню.

– Це твоя орендна платня за ночівлю.

– Я бачив, учора сюди поліція зазирала, – сказав хлопець. – Вони часто навідуються?

– Вряди-годи. Але останнім часом аж роїться.

– А ти часом не знаєш місця, де не роїться?

Їлберґ схилив голову набік, мовби вивчаючи співрозмовника.

– Якщо хочеш уникнути поліції в цілому, тобі треба знайти кімнату в хостелі. Спробуй Центр Іла. Туди не впускають поліцію.

Хлопець задумливо дивився на річку, тоді повільно кивнув.

– Дякую за допомогу, друзяко.

– Та пусте, – пробурмотів спантеличений Їлберґ.

Чуваку точно клепки бракує.

І, ніби на підтвердження його підозр, хлопець почав роздягатись.

Їлберґ – береженого Бог береже – відступив на кілька кроків. Залишившись у самих трусах, хлопець склав докупи черевики й обгорнув навколо них уніформу.

Їлберґ, на його прохання, вручив дивакові поліетиленовий пакет, у який хлопець увіпхнув весь комплект – одяг і взуття. Затим він сховав пакет під скелею між кущами, де вчора пролежав цілий день.

– Я простежу, щоб ніхто не знайшов, – пообіцяв Їлберґ.

– Дякую, я довіряю тобі, – усміхнувся йому хлопець.

Він застебнув пальто до самісінького верху, щоб не світити голими грудьми.

Тоді почвалав геть стежкою.

Їлберґ дивився, як його босі ступні розпліскують калюжі на асфальті.

«Я довіряю тобі»?

Цілковита маячня цілковито божевільного.

Марта стояла у приймальні, дивлячись на екран комп’ютера, на якому відображались кадри відеоспостереження з Центру Іла. Зокрема, вона бачила хлопця, що дивився в камеру над вхідними дверима. Він іще не подзвонив, бо не встиг намацати невеличкий отвір у пластині з оргскла, яка прикривала дзвінок. Вони змушені були встановити захисну пластину, оскільки ті, кому відмовляли, зазвичай починали товкти дзвінок. Марта натиснула кнопку мікрофона.

– Можу вам чимось допомогти?

Хлопець не відповів. Марта вже визначила, що він не був одним із сімдесяти шести теперішніх їхніх мешканців. Хоча плинність пожильців у Центрі упродовж останніх чотирьох місяців становила сто осіб, вона пам’ятала кожного. Разом з тим, вона бачила, що відвідувач належить до «цільової групи» Іла, яку становлять – ні для кого не таємниця – наркомани. Не те щоб було видно, що він під кайфом, – бо він таки й не був, але його видавало виснажене обличчя. Зморшки навколо рота. Недбала стрижка. Вона зітхнула.

– Тобі потрібне ліжко?

Хлопець кивнув, і вона обернула ключ у замку, який автоматично відімкнув двері внизу. Вона покликала Стіне з кухні, де та готувала сандвічі для одного з пожильців, щоб стежила за приймальнею в її відсутність. Потім вона підтюпцем збігла сходами на перший поверх, пройшла ґратчасті залізні ворота, встановлені для захисту від зловмисників, на випадок, якщо вони зуміють прорватися через вхідні двері. Хлопець стояв у дверях, роззираючись довкола.

Поли його застебнутого аж до шиї пальта практично сягали щиколоток. Він стояв босоніж, і вона помітила кров в одному з мокрих слідів його ніг перед вхідними дверима. Та оскільки Марта вже чого тільки не бачила, зараз її увагу привернули насамперед очі хлопця. Те, як він дивився на неї. Вона не могла пояснити це в жоден інший спосіб. Його погляд був зосереджений на ній, і по його очах вона бачила, що він аналізує візуальне враження, яке вона справила на нього. Можливо, в цьому й не було нічого надзвичайного, але це не те, до чого вона звикла в Центрі Іла. Тож на мить їй подумалося, що, може, він, зрештою, і не вживає… але вона одразу відкинула цю думку.

– Привіт! Ходімо зі мною.

Він пішов за нею нагору, на другий поверх, у конференц-зал через приймальню. Як заведено, вона залишила двері відчиненими, щоб Стіне та решта могли бачити їх, запропонувала йому сісти і дістала анкети для обов’язкової вступної співбесіди.

– Ім’я? – запитала вона.

Він вагався.

– Мені треба вписати ім’я в цю анкету, – сказала Марта, даючи йому поблажку, психологічно необхідну багатьом із людей, що сюди звертаються.

– Стіґ, – спробував він.

– Стіґ – це добре, – схвалила Марта. – А як з прізвищем?

– Берґер.

– То так тут і запишемо. Дата народження?

Він назвав дату і рік, і вона про себе підрахувала, що йому вже виповнилося тридцять. На вигляд він мав набагато менше. Характерна для наркоманів особливість: завжди легко помилитися щодо їхнього віку в той чи інший бік.

– Хтось порадив тобі наш Центр?

Він заперечно похитав головою.

– Де ти спав минулої ночі?

– Під мостом.

– У такому разі я дозволю собі припустити, що ти не маєш певного місця проживання і не знаєш, яка соціальна служба має тобою опікуватись. Виходячи з цього, я обираю число одинадцять, – твій день народження, – і таким чином, ми одержуємо… – звірилась вона зі списком, – соціальну службу Альна, яка, у своєму безмежному милосерді, сподіваймось, погодиться тебе фінансувати.

Зробивши помітку, спитала:

– Який наркотик ти вживаєш?

Вона занесла ручку над відповідною графою, але він нічого не відповідав.

– Просто назви своє улюблене дуриво.

– Я зав’язав.

Вона відклала ручку.

– Центр Іла створений як соціальний прихисток для активних споживачів наркотиків. Я можу зателефонувати в центр на Спурвейсгата і дізнатись, чи знайдуть вони місце для тебе. Умови там набагато ліпші, ніж тут.

– Ти хочеш сказати…

– Хочу. Я кажу, що для того, щоб тут оселитись, ти повинен регулярно вживати, – втомлено усміхнулась вона йому.

– А якщо я зізнаюся, що збрехав, бо думав, що простіше буде отримати тут місце, якби я сказав, що чистий?

– Тоді ти правильно відповів на поставлене запитання, хлопче, але шансів на порятунок у тебе не так багато.

– Героїн, – сказав він.

– …і?

– Просто героїн.

Вона позначила галочкою відповідне місце в анкеті, але не дуже повірила. У цілому Осло на сьогодні навряд чи залишився хоч один споживач чистого героїну. Нині всі вживали суміші речовини з тієї простої причини, що, додавши у вже змішаний героїн бензодіазепіни, на зразок рогіпнолу, отримуєш за свої гроші більшу віддачу – як у розумінні інтенсивності, так і тривалості кайфу.

– Навіщо ти сюди прийшов?

– Заради даху над головою, – стенув він плечима.

– Якісь хвороби, необхідність медикаментозного лікування?

– Ні.

– Маєш плани на майбутнє?

Він подивився на неї. Батько Марти зазвичай повторював, що минуле людини записане в її очах, тож варто навчитись читати по очах, але немає сенсу шукати там майбутнє людини, бо його там немає. Майбутнє незвідане. Та все ж, озираючись згодом на цю мить, Марта не раз питала себе: чи не могла вона, чи не зобов’язана була прочитати бодай щось про подальші плани хлопця, який назвався Стіґом Берґером.

Він заперечливо похитав головою і таку саму негативну відповідь дав на її запитання про роботу, освіту, випадки передозування, соматичні захворювання, інфекції крові й порушення психічного здоров’я. Насамкінець вона пояснила, що Центр дотримується політики повної конфіденційності і вони нікому не повідомлять, що він у них мешкає, але якщо він побажає, то може заповнити спеціальну анкету на згоду поінформування конкретної особи, якщо та особа звернеться з відповідним запитом у Центр.

– Щоб, наприклад, твої батьки, друзі чи подруга могли з тобою зв’язатися.

Він сумно посміхнувся:

– У мене нікого немає.

Марта Ліан чула таку відповідь не вперше. Вона чула ці слова так часто, що вони більше не справляли на неї враження. Її психолог назвала таке явище compassion fatigue [13] і пояснила, що воно в якийсь момент виникає у більшості людей їхньої професії. Але Марту непокоїло те, що вона не помічала жодних ознак зворотного процесу – її чуттєва втома не минала. Звісно, вона розуміла, що не слід аж надто панікувати з приводу якоїсь краплини здорового цинізму, але річ у тім, що саме співпереживання завжди наснажувало її. Співчуття. Любов. А нині її запаси цього пального виснажувались. Тож Марту неабияк вразило те, як його слова: «У мене нікого немає» – зачепили щось у серці, наче голка, що, потрапивши у рефлекторну точку, змушує скорочуватись атрофований м’яз.

Вона зібрала заповнені папери, склала їх у течку, яку залишила дорогою в приймальні, і відвела нового пожильця до комірчини на другому поверсі.

– Сподіваюсь, ти не з параноїків, що бояться носити вживаний одяг, – сказала вона і повернулася до новачка спиною, доки він скидав пальто і вбирався в запропонований йому одяг та взував кросівки.

Вона зачекала, доки він кашлянув, і обернулася. Дивне враження: у блакитному светрі та джинсах він видавався вищим і стрункішим. І не таким худим, як до того, в довгополому пальті. Він подивився на свої простенькі сині кросівки.

– Так, – сказала Марта. – Взуття безпритульних.

Великі партії синіх кросівок були пожертвувані різним благочинним організаціям у 1980-ті роки норвезьким військом зі складських надлишків, і ця взувачка відтоді зробилася прикметою наркоманів і бездомних.

– Дякую, – промовив він тихо.

Власне, до психотерапевта Марта вперше змушена була звернутись через одного пожильця, що не став їй дякувати. То було не перше і не останнє в нескінченній низці «неподяк» від людей, котрі, самі себе знищуючи, якось іще існують лише завдяки соціальній державі та різним благочинним організаціям, на ганьблення і паплюження яких ті ж таки наркомани гайнують більшість свого часу поза кайфом. Вона тоді зірвалася. Сказала йому: нехай іде під три чорти, якщо йому не подобається розмір одноразового шприца, який він отримує безкоштовно, і нехай іде в свою кімнату, за яку шість тисяч крон на місяць сплачує соціальна служба, щоб він там накачувався наркотиками, кошти на які він здобував викраденням велосипедів по всьому кварталу. До своєї скарги на Марту той пожилець долучив іще історію свого нещасливого життя на чотирьох сторінках. Вона змушена була вибачитись.

– Ходімо, я відведу тебе у твою кімнату, – сказала вона новачкові.

Дорогою на другий поверх вона показала йому ванні кімнати і туалети. Повз них дибали чоловіки з осклянілим поглядом.

– Ласкаво просимо в головний супермаркет наркотиків Осло, – сказала Марта.

– Тут? – запитав хлопець. – Ви дозволяєте наркоторгівлю?

– Суворо за правилами Центру – ні. Але ж очевидно: якщо ти вживаєш наркотики, вони у тебе є в тій чи іншій кількості. І я кажу тобі про це, бо тобі варто знати, що ми не перевіряємо, тримаєш ти у себе один грам чи кілограм. Ми не контролюємо того, що купується і продається в кімнатах. Ми заходимо всередину, тільки якщо підозрюємо факт зберігання зброї.

– А її тут зберігають?

Вона глянула на нього скоса.

– Чому ти питаєш?

– Просто хочу знати, наскільки небезпечно буде тут мешкати.

– Наркоділери мають тут своїх кур’єрів, яких використовують також у ролі громил, і ті вдаються до будь-яких засобів, від бейсбольних бит до вогнепальної зброї, щоб вибити борги з решти мешканців. На тому тижні я брала участь у рейді на одну кімнату і знайшла там під ліжком гарпунну гвинтівку.

– Гарпунну гвинтівку?

– Так. Заряджений «Стінг-65».

На свій власний подив, вона засміялась, і він усміхнувся їй у відповідь. У нього була приємна усмішка. Як, зрештою, у багатьох з них.

Перш ніж відімкнути кімнату 323, вона постукала.

– Нещодавно сталася пожежа. Після неї ми тимчасово закрили кілька кімнат і через це змушені були підселити частину пожильців у кімнати до інших, на час, доки усунемо пошкодження. Твого сусіду по кімнаті звати Джоні, але всі називають його Джоні Пума. У нього синдром хронічної втоми, і він більшу частину дня залишається в ліжку. Але він лагідний, спокійний хлопець, тому я не думаю, що у вас можуть виникнути з ним якісь непорозуміння.

Вона відчинила двері. Штори були спущені, і всередині панувала напівтемрява. Вона увімкнула світло. Люмінесцентні лампи кілька разів блимнули, перш ніж засвітитись.

– Як приємно, – сказав хлопець.

Марта оглянула кімнату. Їй ще ніколи не випадало чути, щоб хтось змалював помешкання в Центрі Іла як «приємне», якщо тільки не в саркастичному контексті. Але, як на те, він був правий. Лінолеум, щоправда, витертий, а блакитні стіни побиті й помальовані графіті, які навіть лугом не виводяться, але приміщення чисте і світле. Меблі складалися з двоярусного ліжка, комода і подряпаного низького столика з облупленою фарбою; усе це було ціле і в робочому стані. У повітрі стояв специфічний дух від чоловіка, що спав на долішньому ліжку. Хлопець заявив, що у нього ніколи не бувало передозувань, тому вона дала йому горішнє місце. Долішні заведено було віддавати пожильцям, більш схильним до передозування: звідти їх набагато легше було, в разі чого, перемістити на ноші.

– Ось, будь ласка, – подала йому Марта брелок з ключем. – Я буду твоєю основною контактною особою. Це означає, що в разі будь-якої потреби ти можеш звертатись до мене. Ясно?

– Дякую, – відповів він, беручи синій пластиковий брелок і дивлячись на нього. – Дуже тобі вдячний.