Книга Син - читать онлайн бесплатно, автор Ю Несбьо. Cтраница 8
bannerbanner
Вы не авторизовались
Войти
Зарегистрироваться
Син
Син
Добавить В библиотекуАвторизуйтесь, чтобы добавить
Оценить:

Рейтинг: 0

Добавить отзывДобавить цитату

Син

– Осьде він, – сказала Карі. – Він тепер в уніформі та в пальті.

– Форма і пальто Сьоренсена, – підтвердив Франк. – Напевне, він перевдягся і чекав у роздягальні. Сидів на лавці, не піднімаючи голови, – вдавав, буцімто зав’язує шнурки або щось у цьому роді, доки інші заходили і йшли геть. У нас така кількість персоналу, що ніхто не придивлятиметься до новачка, який трохи забарився після зміни. Він дочекався піку ранкової метушні і вийшов з рештою. Ніхто не впізнав би Сонні без бороди і довгого волосся, які він зрізав у себе в камері і заховав у подушку. Навіть я не впізнав.

Іншою клавішею він перезапустив відтворення, цього разу з нормальною швидкістю. Екран показав молодого чоловіка у пальті й уніформі, який виходив через чорний хід саме у той час, як Арілд Франк і людина із зализаним назад волоссям та в сірому костюмі заходили у ті самі двері.

– І охоронці на КПП не зупинили його?

Франк показав на зображення у правому нижньому кутку екрана.

– Це зображення з будки КПП. Як бачите, після зміни ми випускаємо автомобілі та людей без перевірки їхніх документів. Утворювалось би стовповисько, якби ми дотримувались проходження повної процедури. Але відтепер ми саме так робитимемо щозміни.

– Так, я не думаю, що хтось стоятиме у черзі, аби сюди потрапити, – пожартував Симон.

У паузі чітко пролунало придушене позіхання Карі як реакція на Симонів відгук щодо вітального дотепу Франка.

– Отакий ваш «звичайний любитель», – сказав Франк.

Симон Хефас нічого не відповів, вдивляючись у постать на екрані, що саме проминала охоронців на блокпосту. Щось змусило Симона усміхнутись. Він зрозумів, що це хода Лофтуса. Він упізнав його манеру.


Марта стояла, схрестивши руки на грудях, і дивилась на двох чоловіків, що стояли перед нею. Вони не могли бути з відділу боротьби з наркотиками: вона знала практично всіх офіцерів з того загону, але цих двох вона ніколи раніше навіть не бачила.

– Ми шукаємо… – почав один з них, але решта його фрази потонула у витті сирени швидкої допомоги, що промчала позаду них, по вулиці Вальдемара Тране.

– Що? – прокричала Марта.

Вона питала себе, де вона бачила такі чорні костюми, як їхні. У рекламному ролику?

– …Сонні Лофтуса! – повторив менший з двох.

У нього було світле волосся, а ніс мав такий вигляд, наче зазнав повторних переломів. Марта бачила такі носи щодня, але цей, подумалось їй, – результат занять контактними видами єдиноборств.

– Ми ніколи не розкриваємо особисті дані наших мешканців, – повідомила вона їм.

Інший з двох, дебелий чолов’яга з чорними кучерями, укладеними чудернацьким півколом навколо голови, показав їй фотографію.

– Він утік із в’язниці Статен і вважається небезпечним.

Промчала інша машина швидкої допомоги. Тоді він схилився над Мартою, викрикуючи їй просто в обличчя:

– Отож, якщо тут, у вас, він замешкав, а ви не в змозі нам сказати, – то все, що трапиться, буде на вашій совісті. Ви це розумієте?

Отже, вони не з відділу боротьби з наркотиками. Це, принаймні, пояснює, чому вона не бачила їх раніше. Вона кивнула, вивчаючи фотографію. Подивилась на них знову і була вже розтулила рота, щоб щось сказати, аж тут порив вітру кинув їй в обличчя пасмо її темного волосся. Вона хотіла спробувати ще раз, як раптом позаду неї розлігся зойк. То репетував на сходах Тої.

– Ой, Марто, Бурре порізався! Я не знаю, що робити! Він там, у їдальні.

– Влітку люди весь час приходять і йдуть, – сказала Марта. – В цю пору року багато хто з наших пожильців воліють спати в парках, просто неба, а тим самим звільняють місця для новоприбулих. Важко пригадати кожного…

– Я вже сказав: його звати Сонні Лофтус.

– …і не всі бажають реєструватись під своїм справжнім ім’ям. Ми не сподіваємося, що наші клієнти матимуть при собі паспорт або інші документи. Тож ми їх приймаємо за тими даними, які вони самі нам називають.

– А хіба соціальні служби не повинні знати, хто вони насправді? – запитав блондин.

Марта закусила нижню губу.

– Агов, Марто! Бурре там буквально спливає кров’ю!

Чолов’яга з кучерявим німбом поклав свою волохату лапу на оголене плече Марти.

– Чому б вам просто не дозволити нам огледітись у вас там, усередині, і тоді ми побачили б, чи він там є?

Він помітив її погляд і відсмикнув руку.

– Коли вже зайшла мова про документи, – сказала вона, – то чому б вам не показати свої посвідчення?

Вона побачила, як в очах блондина пробігла якась тінь. І знову кучерявий здоровань простягнув свою лапу до її плеча. Але цього разу міцно обхопив його.

– Бурре там от-от сконає! – спустився до них Тої і, хитнувшись на підборах, витріщився на двох типів своїми ковзкими очима. – А що тут відбувається?

Марта, крутнувшись, вивільнила руку і поклала її на плече Тої.

– То поквапмося, щоб урятувати йому життя. Вам доведеться зачекати, шановні добродії.

Марта і Тої рушили до їдальні. Іще одна машина швидкої допомоги промчала вулицею. Три машини швидкої допомоги поспіль. Вона мимоволі здригнулася.

Коли вони підійшли до дверей в їдальню, Марта обернулась.

Тих двох уже не було.


– То виходить, ви з Харнесом бачили Сонні просто впритул? – запитав Симон Франк, коли той проводжав його і Карі на перший поверх.

Франк подивився на годинник.

– Ми побачили чисто виголеного молодого чоловіка з короткою стрижкою і в уніформі. Сонні, якого ми знали, носив брудну сорочку, сплутане довге волосся і бороду.

– З того, що ви говорите, випливає, що буде важко знайти його, зважаючи на його теперішній вигляд? – запитала Карі.

– Фотографії з камер спостереження мають низьку якість, як і слід було очікувати, – обернувся до неї Арілд Франк і втупився в неї. – Але ми знайдемо його.

– Кепсько, що ми не можемо поговорити з тим Холденом, – зауважив Симон.

– Як я вже сказав, його стан погіршився, – відповів Франк на шляху до приймальні. – Я вам повідомлю, коли з ним можна буде поговорити.

– І ти не маєш уявлення, про що Лофтус міг розмовляти з Пером Воланом?

Франк заперечливо похитав головою.

– Звичайні сповідання та духовні настанови, я гадаю. Хоча Сонні Лофтус сам був свого роду духівником.

– Себто?

– Лофтус тримався окремо від решти ув’язнених. Він дотримувався нейтралітету, не належав до жодного з угруповань, які існують у кожній в’язниці. І він ніколи не патякав. Це визначення ідеального слухача, гадаю. Він став довіреною особою для решти в’язнів, духівником, якому вони могли будь у чому сповідуватись. Кому б він що переказав? У нього не було союзників, і він мав залишатись у в’язниці в найближчі і не найближчі роки.

– За які вбивства він відбував термін? – поцікавилась Карі.

– За вбивства людей, – сухо відрізав Франк.

– Я мала на увазі…

– Вбивства найжорстокішого характеру. Він отруїв дівчину-азіатку і задушив косовського албанця.

Франк притримав для них відкритими вхідні двері.

– І подумати тільки, що такий небезпечний злочинець розгулює на волі, – промовив Симон, усвідомлюючи, що він зараз обертає ніж у рані.

Він аж ніяк не був садистом, але готовий був зробити виняток, коли йшлося про Арілда Франка. Не тому, що до Франка неможливо було відчувати приязнь: насправді його особистість виступала пом’якшувальною обставиною. Також не тому, що він погано виконував свою роботу: адже всі в поліції знали, що саме Франк був справжнім господарем у Статені, а не номінальний директор в’язниці. Ні, справа була в іншому: в отих аж надто явних збігах, що в сукупності створювали підстави для підозри, яка гризла Симона і нав’язувала йому переконання, найбільш близьке до зневіри, – переконання, яке він не міг довести. Що Арілд Франк продажний.

– Я даю йому сорок вісім годин, старший інспекторе, – заявив Франк. – У нього немає ні грошей, ні родичів, ні друзів. Він самітник, що сидить у в’язниці з вісімнадцятилітнього віку. Тобто уже дванадцять років. Він нічого не знає про світ за межами тюрми, йому немає куди йти, ніде переховуватись.

Карі ледве встигала за Симоном дорогою до машини, а він тим часом думав про сорок вісім годин, спокушуваний бажанням закластись проти цього терміну. Тому що він дещо упізнав у тому хлопчині. Він не знав напевне, що саме: можливо, тільки те, як він рухався. А можливо, він успадкував більше.

Розділ 14

Повернувшись у ліжку, Джоні Пума окинув оцінюючим поглядом свого нового товариша по кімнаті. Він не знав, хто вигадав термін «товариш по кімнаті», але знав напевне, що в Центрі Іла термін цей був хибним аж до радикального перекручення його значення. Доречніше було б казати «ворог по кімнаті». Не випадало ще йому зустріти такого сусіду, що не намагався б обчистити його в найцинічніший спосіб. Чи такого, кого б він сам не намагався безжально обікрасти. Саме тому він завжди тримав при собі всі свої цінності, які складалися з водонепроникного гаманця з трьома тисячами крон і подвійного поліетиленового пакетика з трьома грамами амфетаміну, приліпленого пластиром до стегна такого волохатого, що будь-яка спроба відірвати пакет розбудила б власника навіть з найглибшого сну.

Такі були складові життя Джоні Пуми впродовж останніх двадцяти років: амфетаміни і сон. У сімдесяті і згодом він удостоювався найрозмаїтіших діагнозів, які мали пояснити, чому молода людина віддає перевагу вечіркам перед роботою і радше ув’язуватиметься в бійки та плутатиметься аби з ким, замість купити будинок і створити сім’ю, радше ловитиме кайф від якогось дурива, замість провадити тверезе і смертельно нудне життя. Але останній діагноз причепився міцно. Міалгічний енцефаломієліт – «синдром хронічної втоми». Джоні Пума хронічно втомлений? Хто його знав, почувши таке, просто розсміявся б. Джоні Пума, важкоатлет, душа усіх вечірок, найжаданіший вантажник Ліллесана [15], який самотужки переносив піаніно! Все почалося з болів у стегні та знеболювальних, які не допомагали. А тоді знайшлися «знеболювальні», які допомагали дуже добре, і він «підсів». Тепер його життя складалося з довгих днів відпочинку в ліжку, що чергувалися з періодами напруженої діяльності, коли він мусив спрямовувати всю свою енергію на здобування наркотиків. Або на пошуки грошей на погашення тривожно великого боргу наркобаронові Центру, литовському транссексуалу на перехідному етапі зміни статі, який називав себе Коко.

З першого погляду Джоні визначив, що на молодого чоловіка, що стояв коло вікна, чекає те саме лихо. Невпинний шалений пошук. Постійний тиск. Випадкові підробітки.

– Старий, опустив би ти штори, га?

Той виконав прохання, і в кімнаті знову запанував приємний напівморок.

– Що ти вживаєш, старий?

– Героїн.

«Героїн»? Тут, у Центрі, заведено називати героїн «допінгом». Іще «гівном», «скеґом», «конякою» чи «пилюкою». Або «супербоєм», коли йшлося про новий чудодійний бренд, яким торгує в районі Нібруа [16] хлопець, схожий на Сонька з Діснеєвої «Білосніжки». «Героїном» називають його у в’язниці. Або новачки, звісна річ. Хоча насправді типовий новачок скоріше вживатиме такі вирази, як «чайна вайт», «мексікен мад» чи ще якісь безглузді слівця, підхоплені у фільмах.

– Я можу тобі притарабанити класний дешевий героїн. Не муситимеш виходити по нього на вулицю.

Джоні побачив, що постать у темряві відреагувала. Він уже не раз бачив, як наркомани, які відчайдушно потребували дози, «торчали» на саму тільки обіцянку наркотиків; він чув, що тести зареєстровували зміни в центрі задоволення в мозку ще за кілька секунд до введення наркотику. Із сорока відсотків, які можна накинути, перепродуючи новачкові дуриво, куплене у Хьовдінена з 306-ї, Джоні придбав би для себе три або чотири мішечки «спіду». Принаймні це було б ліпше, ніж знову йти грабувати у кварталі.

– Ні, дякую. Я можу піти, якщо ти хочеш спати.

Голос, що долинав од вікна, був настільки м’яким і спокійним, що Джоні не міг добрати, як він проривається крізь постійний гармидер Іли: гульбу, верескливу музику, сварки і гуркіт вуличного руху. Отже, хитрий новачок хоче вивідати, чи Джоні не наміряється заснути? Тоді він зможе його гарненько обшукати. Може, хоче знайти заначку, що Джоні передбачливо приклеїв собі до стегна?

– Я не спатиму, просто заплющив очі. Розумієш мене, старий?

Молодий чоловік кивнув.

– Я вже йду.

Щойно двері зачинилися за його новим «ворогом по кімнаті», Джоні Пума підвівся з ліжка. Йому знадобилося всього дві хвилини, щоб обшукати гардероб цього хлопця і горішнє ліжко. Нічогісінько. Ні козиного горішка. Його ворог по кімнаті не може бути новачком, коли так. Він усе тримає при собі.

Маркус Енсет злякався.

– Що, малий, боїшся? – спитав дебеліший з двох пацанів, заступаючи йому шлях.

Маркус невпевнено похитав головою і ковтнув.

– Ще б пак! Злякався, аж упрів од страху, жирна свиня. Чуєш, як смердить?

– Диви, воно зараз заплаче, – зареготав інший пацан.

Їм було років по п’ятнадцять, а може, й по шістнадцять. Або навіть по сімнадцять. Маркус цього не знав, але він чітко знав, що вони набагато більші й старші за нього.

– Ми просто хочемо в тебе його позичити, – сказав більший пацан і вхопив кермо Маркусового велосипеда. – Ми його тобі потім повернемо.

– Коли-небудь, – знову зареготав інший.

Маркус подивився на вікна будинків уздовж тихої вулички. Шибки гляділи чорними незрячими стеклами. Зазвичай він намагався не попадатись людям на очі. Він охочіше бував невидимкою: намагався непомітно прошмигнути у хвіртку і тихенько, двором до самотнього жовтого будинку. Але саме зараз він сподівався, що десь відчиниться вікно і дорослий голос нагримає на великих хлопців, щоб забирались геть. Марш до свого Тьосена, чи Нюдалена, чи звідки там вони є, до району, де місце таким розбишакам, як вони. Але вуличка залишалася мовчазною. Літня тиша. Тривали канікули, і решта дітей з їхньої вулиці роз’їхались по рибальських будиночках, по пляжах та по закордонах. Це не завдавало жодних утруднень для гри, оскільки Маркус у неї бавився сам по собі. Але доки ти малий, є певні ризики, що різко зростають, щойно ти виявляєшся сам, а не в гурті однолітків.

Великий пацан смикнув велосипед з рук Маркуса, і той відчув, що не здатен більше стримувати сльози. Велосипед мама купила йому на гроші, які вони могли б, як планували, витратити на літній відпочинок.

– Мій тато зараз удома, – сказав він, показуючи на червоний будинок – їхній, якраз навпроти порожнього жовтого на іншому боці вулиці, всередині якого він щойно побував.

– То чого ти його не погукаєш?

Здоровило вже сидів на велосипеді Маркуса, перевіряючи, чи зручно буде їхати. Він насупився, бо переднє колесо вихляло – недостатньо повітря в шинах.

– Тату! – крикнув Маркус і тут-таки сам відчув, як невпевнено і фальшиво пролунав його вигук.

Пацани вибухнули сміхом. Другий сів на багажник, і Маркус побачив, як гумові шини почали сповзати з обода.

– Я не думаю, що в тебе є батько, – сказав другий пацан і сплюнув на землю. – Германе, паняй! Тисни на педалі!

– Я тисну, дак ти ж тримаєш!

– Я не тримаю.

Всі троє обернулись.

Якийсь дядько стояв позаду велосипеда, утримуючи його за багажник. Він підняв задню частину велосипеда, й обидва пацани з’їхали вперед. Незграбно зіскочивши з рами, вони витріщились на дядька.

– Що ви, в біса, коїте?! – огризнувся на нього більший пацан.

Дядько нічого не відповів, а лише дивився на нього. Маркус помітив його дивну стрижку – логотип Армії спасіння на футболці і шрами на передпліччях. Запала така тиша, що Маркусу здалось, ніби він чує спів птахів цілого Берґа. Тепер двоє старших пацанів теж зауважили шрами цього чоловіка.

– Ми хотіли просто позичити в нього, покататись…

Голос більшого пацана набрав інших інтонацій і наче потоншав.

– Можете самі його взяти, якщо хочете, – квапливо докинув менший пацан.

Дядько й далі дивився на них. Він показав Маркусові жестом, щоб забирав велосипед. Пацани почали задкувати.

– Де ви мешкаєте?

– У Тьосені. А ви… його батько?

– Чом би й ні? Наступна зупинка – Тьосен, ясно?

Пацани кивнули в унісон. Повернулись і, мов за командою, подибали геть.

Маркус подивився на дядька, який усміхався, дивлячись на нього згори вниз. Він чув, як один з пацанів сказав іншому:

– Його батько наркоман – ти бачив його руки?

– Як тебе звати? – запитав чоловік.

– Маркус, – відповів він.

– Приємного тобі літа, Маркусе, – сказав дядько, що повернув йому велосипед, і підійшов до воріт жовтого будинку. Маркус затамував подих. Будинок був такий, як решта будинків на вулиці: не дуже великий, квадратна коробка, оточений невеличким садом. Щоправда, будинок не завадило б освіжити фарбою, а по саду пройтися з газонокосаркою. Однак це ж був саме той будинок… Дядько попрямував просто до сходів, що вели до підвалу. Не до парадних дверей, в які часом, – Маркус не раз бачив, – безрезультатно стукали комівояжери чи Свідки Єгови. Невже він знає про ключі, заховані на сволоку над підвальними дверима, що їх Маркус ніколи не забуває покласти на місце?

Він отримав відповідь на це запитання, почувши, як відчинились і зачинились підвальні двері.

У Маркуса перехопило подих. Скільки він себе пам’ятав, ніхто не заходив усередину цього будинку. Щоправда, пам’ятав він себе заледве з п’яти років, тобто впродовж семи останніх років. Але так чи інак, не випадало дивуватися, що будинок стоїть порожній: хто схотів би мешкати в будинку, де хтось наклав на себе руки?

Так, один чоловік бував тут, напевне, двічі на рік. Маркус бачив його тільки раз і здогадався, що це має бути той, хто вмикає опалення на мінімум восени і знову його вимикає навесні. Він, либонь, і за рахунками сплачує. Мама казала, що без електрики й опалення будинок за цей час одряхлів би настільки, що став би зовсім нежилим. Але хто той чоловік, мама теж не знала. Однак Маркус точно пам’ятав, що той чоловік був аж ніяк не схожий на дядька, який зараз увійшов у будинок.

Маркус побачив обличчя чужинця в кухонному вікні: в усьому будинку не було фіранок; тому, коли Маркус бував усередині, він тримався якомога далі від вікон, щоб не попастись кому-небудь на очі. Не схоже, щоб той дядько мав намір умикати опалення, то що ж йому там треба? Як би Маркусові простежити… Аж тут він згадав про телескоп.

Маркус протиснувся з велосипедом крізь ворота до червоного будинку і помчав нагору в свою спальню. Його телескоп – насправді звичайний бінокль на підставці – то було єдине, що його батько не взяв із собою, коли пішов від них. Принаймні так казала мама. Маркус націлив бінокль на жовтий будинок і навів різкість. Дядько з кухні пішов. Маркус став переводити бінокль з вікна на вікно. І осьде він! У спальні хлопця. Там, де мешкав наркоман. Маркус досліджував будинок і знав там кожен куточок. Включаючи тайник під мостиною у великій спальні. Але навіть якби господар не вкоротив собі віку у власному помешканні, Маркус ні за що не хотів би оселитись у жовтому будинку. Перш ніж будинок покинули назавжди, там мешкав син самогубця. Син був наркоманом, тож улаштував там жахливий безлад і ніколи не прибирав. Він не робив найменшого ремонту, тому під час кожного дощу дах протікав. Той син пропав невдовзі після Маркусового народження. Він потрапив у в’язницю, казала мама Маркуса. За вбивство людини. Маркус став замислюватися, чи будинок не накладає закляття на тих, хто в ньому оселяється, через що вони вбивають себе або інших. Маркус здригнувся. Хоча будинок саме тим його найбільше й вабив, що було в ньому щось зловісне: можна було вигадувати історії про те, що відбувалося в ньому всередині. Тільки сьогодні немає потреби щось вигадувати, сьогодні й без того в будинку щось відбувається.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Скіфл (англ.) – пісні у стилі фолк, блюз, регтайм, що виконуються співаком з ансамблем імпровізованих інструментів: стиль виник у США в 1920 – 1930-ті роки і на короткий час відродився в Британії в 50-ті.

2

Річка Акер протікає повз згадувану площу Александра К’єлланда і через парк Куба неподалік, яким простував востаннє Пер Волан.

3

Жувальний тютюн (норв.).

4

Бускеруд – фюльке (адміністративно-територіальна одиниця в Норвегії), неподалік від столиці.

5

Драммен – місто у фюльке Бускеруд.

6

Місто Фарсунн у фюльке Вестаґдер.

7

Tvillingen (норв.): близнюки – в прямому значенні, а також назва сузір’я.

8

Мається на увазі повіт Станге і місто Хамар у фюльке Хедмарк.

9

Право, що регулює діяльність акціонерних компаній.

10

Вестлан (норв. Vestlandet) – західна частина Норвегії.

11

«Спід» (від англ. speed – «швидкість») – наркотик з групи стимуляторів (амфетамін або метамфетамін).

12

Букв.: «Пагорби Екеберга» – паркова місцевість на південь від Осло.

13

Букв.: «втома співчуття» (англ.).

14

Так зване «громадське мистецтво» початково набуло розвитку в США у 1960-ті, коли деякі штати ухвалили постанови про те, що не менше 1 % з бюджету будівництва громадських споруд має віддаватись на їхнє художнє оформлення.

15

Ліллесан – місто у фюльке Еустагдер.

16

Nybrua (норв.): букв. Новий Міст – насправді його перекинули через річку Акерсельва у північному районі Осло Ґрюнерльокка ще в 1827 р.

Вы ознакомились с фрагментом книги.

Для бесплатного чтения открыта только часть текста.

Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:

Полная версия книги