Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей

Пісня третя

Вагони, повнії москалів

– Так ви фашист?

– Я український націоналіст.

– Так ето жє одно і то же! Пасматрітє на нєго… Шапочку одєл баварскую, галіфе нємєцкіє, того гляді крікнєт «Хайль Гітлєр!».

Передноворічний ефір кінця 2012 року на телеканалі «Інтер», куди нас запросили виступити з гуртом «Сталін унд Гітлер капут», був в усіх сенсах «гарячим». Це був розквіт «антифашистської риторики» від спікерів Партії регіонів.

Фашизм вбачали в усьому: у вишиванках, у жовто-блакитних стрічках на машинах, у цитуваннях Шевченка: «І вражою злою кров’ю волю окропіте», у перевиданні нецензурованих творів Хвильового та Івана Багряного, та й у самій українській мові, бо злочинний закон Ківалова – Колесніченка, який де-факто робив російську другою державною, було ратифіковано Верховною Радою та підписано Януковичем.

– Всє еті ваші штучкі бандеровскіє нам очєнь хорошо ізвєстни, – не вгамовувалася Олена Бондаренко, одна з провідних регіональних спікерш. – Сначала танци-пєсєнкі, а потом «ночь длінних ножей»! Забилі волинскую рєзню? Дєтєй распятих только за то, что оні нє українци, забилі? А єврєйскіє погроми! А Бабій Яр!

– Єлєна, зачєм ви пєрєдьоргіваєтє? – намагався зупинити її московський ведучий Євген Кісєльов (не той, що на ОРТ, а той, що з вусами і губами прицмокує).

– Нє останавлівайтє мєня, Євгєній, єслі ви уж прігласілі етіх господ, так називаємих артістов, в студію, то я, как народний депутат, імєю право сказать всьо, что я о ніх думаю. Ето називається «обикновєнний фашизм». Знаєтє, фільм єсть такой? Там рассказиваєтся о прєступлєніях нацистов во врємя Второй міровой войни! І там єсть епізод, когда трактор ровняєт трупи возлє Освєнціма. Так вот я єті кадри всю жизнь помніть буду! І дєтям своім і внукам завєщаю. Будь проклят фашизм!

– Так, а кадри украинского Голодомора… Дєсять мілліонов украінцев, виморєнних голодом!

– Ето всьо брєхлівая западная пропаганда, – бризкає піна з рота на комір сукні. – Нє било нікакого украинского голодомора. Ето било явлєніє в масштабах всєй страни. Там і русскіє гіблі, і казахі і, вообщє, Євгєній, я до глубіни души поражєна, как ви такіх артістов моглі наканунє Нового года пригласить в студію?

– Орєст Лютий – самий рєзонансний музикальний проект 2012 года. Мілліони просмотров в Ю-тюбє!

– Там голиє сіські тоже мілліони просмотров собірают!

– Так, давайтє продолжим діскусію чуть позже… Кстаті, голиє, так сказать, сіські в Ю-тюбє запрєщєни. Єщьо одно нєбольшоє пєрєдьоргіваніє фактов от Єлєни Бондарєнко, но ето к дєлу нє относітся. А сєйчас нєбольшой музикальний сюрпріз от Орєста Лютава. Прошу, господа!

– Дякую, панове. – Орест Лютий чемно вклоняється аудиторії. – Наступна наша пісня написана на честь людини, яку нинішній президент Янукович підступно позбавив звання Героя України. Але хіба можна забрати це звання у людини, що до останнього боролася і вмерла з ім’ям України на вустах? Отак колишні «Шаланди полниє кєфалі» в нашому українізованому варіанті перетворюються на «Вагони, повнії москалів». Герою України Роману Шухевичу присвячується! (Подивитися на реакцію Олени Бондаренко можна на Ютубі за тегом «Орест Лютий на „Інтері“».)

Сам проект матеріалізувався абсолютно спонтанно. Наприкінці 2011 року прийняли ще один антиукраїнський закон «про скорочення квоти української музики в теле- та радіоефірах», і тоді я зрозумів: «ЦЕ ВІЙНА! МОЯ ОСОБИСТА ВІЙНА!»

Тієї ж ночі до мене знову навідався Орест Лютий:

«Тепер, сподіваюся, ти зрозумів, наскільки все серйозно?»

«Так, друже».

«То вперед, до роботи. Рядки пісень мають бути, як кулі. Самі пісні – снаряди і напалм. Соціальні мережі та Ютуб – вогнемети та важка зброя. Ти мусиш цілити в саме яблучко їхньої загарбницької місії. Зачистка культурного простору та української свідомості від заразної російської естетики, демотивація імперських міфів, руйнування стереотипів. Найсакральніші, найглибинніші основи російської музичної експансіоністської навали треба зруйнувати вщент. Від наших пісень має виносити мізки і розривати серця у всіляких великодержавних шовіністів, совкових дебілів та путінських шавок. Від радикальної мистецької діяльності в українських душах має пробуджуватися воля та народжуватися шал боротьби, що долатиме рабський страх, посіяний там імперією. Звучить трохи самовпевнено? А що робити? Принаймні треба встряти в бійку, а там побачимо. Згода?»

«Згода».

Залягаю у шанці й обираю мішень.

Буквально за два тижні було написано всі пісні до альбому «Лагідна українізація». З’явилися «Вагони, повнії москалів», «КДБ працює», «Взорвали бюста в саду біля обкому», «З чого починалась Московія», «Народная шахтьорская», «Ах, Бандеро, український апостол!», «Убий у собі москаля», «Слава Україні». Після перегляду нескінченних «Голубих аганьков» з’явилося послання до російських зірок та телепродюсерів із назвою «Братішкі заїбали!», чи то пак «Алла Пугачьова».

Відгулявши новорічні свята, я скликав музичний колектив, з яким зазвичай працював на корпоративах.

– Друзі, хто готовий сісти в тюрму за українське мистецтво? – спитав напівжартома.

Прослухавши репертуар, хлопці погодилися взяти участь у цій авантюрі, і я їм за це безмірно вдячний. Адже всі розуміли, на яку небезпеку ми наражаємося самі й наражаємо своїх близьких. Антиукраїнський морок ставав дедалі нестерпнішим. За це вже били, звільняли з роботи, позбавляли бізнесу, викидали з країни.

– Та нам що? – знизав плечима наш незмінний акордеоніст Любомир Бартка, – вас реально посадять, а нам просто по шиї надавати можуть!

– У разі чого валіть усе на мене!

– Яволь, майн фюрер!

Усі засміялися, й репетиції почалися.

Перше відео знімали чи то 15, чи то 16 січня 2012 року. Знімали в студії звукозапису й одночасно писали звук. Я наполягав на тому, що всі кліпи мають бути аскетичними, наче з бандерівської криївки.

– Звук і зображення можуть бути недосконалими, – казав я до оператора і звукооператора водночас. – Це пісні воєнного часу, тому й естетика цілком воєнна, сувора.

За один день записали шість роликів. Через місяць зняли ще п’ять. Отак на музичному фронті розпочалася наша тривала і виснажлива мистецька боротьба.

За втілення проекту «Лагідна та сувора українізація» я висловлюю щиру подяку Дмитру Табачніку та його поплічникам, котрі намагалися переписати історію України за московським сценарієм. Дякуємо Олені Бондаренко за неперевершену антиукраїнську риторику. Дякую «підрахую» Ківалову та його другану Вадіку Колєснічєнкє за «мовний закон». Дякую усім комунякам та депутатам-запроданцям, які не голосували за закон про визнання Голодомору геноцидом українського народу.

Дякую Партії регіонів, Лесику Бузині, всякій журналістській наволочі, що регулярно світилася на телебаченні з промовами: «Україна – нє состоялась. Росія кручє всєх!» Дякую особисто ще одному Табачніку – Яну – за його програму «Україну мають таланти», де совкова мумія Кобзона укупі з іншими адептами радянської некрофілії та їхніми гламурними тьолками вишукано «стібалися» над усім українським.

Дякую Валіду Арфушу за брехливі глянцеві журнали і взагалі дякую всім глянцевим проросійським журналам за стійку антиукраїнську позицію. Дякую всім радіостанціям і, зокрема, «Руському радіо», радіо «Шансон», «Шарманка», «Авторадіо», «Радіо Алла» та іншим – за популяризацію російської попси, шансону, блатняка. Дякую продюсерам телеканалів за нескінченні серіали типу «ВДВ атакує», «Спецназ», «Мєнти», «Якісь там казакі», «Якісь там станіци», «Якісь там бєдниє Насті, Наташі, Свєти і Лєри», а також за дебілізуючі розважальні шоу.

І насамкінець хочу сказати велике «ДЯКУЮ» за наш проект колишньому президенту Януковичу, прем’єр-міністру Азарову, міністру МВС Захарченку та генпрокурору Пшонці. Ваші харі, слова, вчинки, тупа самовпевненість, жлобство ваших дружин та оточення, ваш несмак, ваша непереборна «совковість», малоросійство, мавпування московських звичок, православний бандитизм («однією рукою хрестимося, іншою пиздимо»), брехня, здирництво, боягузтво, ваша ницість, переляканість, ваша мерзенність – так мене ЗАЇБАЛИ, що мені нічого не лишалося, як випустити Ореста у публічний простір.

Це сталося першого лютого 2012 року, коли ми виклали в Ютуб ролик на пісню «Вагони, повнії москалів».

– Они тебя уб’ют! – ридала в трубку дружина, вагітна нашою третьою дитиною.

На ту пору я, про всяк випадок, сховався у селі під Києвом, де мав будинок і дописував не менш радикальний за проект «Орест Лютий» автобіографічний роман «Доба. Сповідь молодого бандерівця» (раджу почитати).

За один день ролик зібрав понад 30000 переглядів. Для українського Ютубу то був беззаперечний успіх.

І стало страшно! Дуже страшно.

Пісня четверта

КДБ працює

– Колишні КДБісти в залі є? – питає Орест Лютий у публіки.

– Є! – озивається хтось.

– Відповідь неправильна, і знаєте чому? Тому що колишніх КДБістів не буває. (Сміх у залі.) Вони завжди – на «боєвом посту». Все фільмують, все знімають і чекають на свій час, коли всіх нинішніх українських патріотів почнуть мочити нові загони НКВД, що прийдуть з боку путінської раші. Але ми вас уже не боїмося! Приходьте, нам є чим вас пригостити. А краще незабаром ми самі прийдемо до вас у гості. До Криму, наприклад… І заселимо його не кадебістами у відставці, а бійцями добровольчих батальйонів та воїнами, що пройшли АТО.

Скажу більше, наступна пісня написана за реальними подіями, що відбулися саме в Криму 9 травня 2011 року. Про них нам написали українські патріоти, які й досі лишаються на півострові, хіба що після анексії перебувають на нелегальному становищі. Там взагалі багато наших! І якщо ви згодні, що Крим – то Україна, озвіться оплесками!

Зал вибухає овацією. Скандує: «Крим – то Україна!»

Звучить українізований одеський блатняк на тему «Как у нашей бабушкі отобралі чєсть».

«Націонал-фашистом» я став не відразу. Це тільки тепер, коли дружина публічно мене так називає, я зрозумів, що я – таки він. Бо люто ненавиджу комуняк, совок і все, що з ним пов’язано.

Мій довгий шлях до свідомого націонал-фашизму розпочався 14 листопада 1968 року, коли о пів на дванадцяту ранку у вокалістів українського естрадного ансамблю «Мрія» корінних киян Дмитра і Валентини Мухарських народився хлопчик вагою чотири кілограми та зростом 53 сантиметри. Ця визначна для усього світового фашизму подія сталася у лікарні імені Калініна, чиї вікна виходили на Київський зоопарк, а саме в той бік, де містилися мавпячі вольєри. Цей факт, либонь, справив значний вплив на усе моє подальше життя. Адже з дитинства підсвідомо розумів, що мавпи дуже схожі на людей, а деякі люди – на мавп, що не всі люди насправді люди, а здебільшого або тварино-люди або людо-тварини, навіть якщо мають «Мерседес» С-класу, їздять на шопінг до Мілана і вже навчилися правильно вимовляти словосполучення «когнітивний дисонанс», словом, ви мене зрозуміли…

«Кончєний фашист від самого народження!» – радісно зойкнуть у цьому місці літературні оглядачі та мистецькі критики, які регулярно поливають мене брудом на сторінках різних видань, звинувачуючи у праворадикальному екстремізмі. А я їм відповім: «Пішли на хуй, гламурні підараси!». І далі абсолютно чемно продовжу…

Перший мій антропологічний бонус полягав у тому, що я народився стовідсотковим білявчиком. Таке собі гарне, жирне, пухке і рожевощоке дитинча, яке батьки принесли у старий родинний будиночок на Подолі, на вулиці Мирній, де споконвіку живуть найлютіші київські фашисти – укри, власовці, жидобандерівці, праведники Сіону, недобитки польської шляхти, гусити, таборити, сваргуни і сварожки й навіть міфічні роми, що вклоняються давньоарійській свастиці. Оця напівміфічна дрібна буржуазна наволоч і була тим живильним ґрунтом, на якому проросло, а згодом і розквітло моє рішуче «націонал-фашистське» нутро! Бо геть усі з вищеназваних категорій громадян були крайніми індивідуалістами й рішуче заперечували засади колективного існування, що їх активно насаджувала радянська пропаганда ще до мого народження.

З маминого боку я майже стовідсотковий «руський». Мій дід по мамі звався Десятниковим і був київським міщанином з тих, хто ще півтори тисячі років тому допомагав Кию будувати перевіз через Дніпро. Бабця ж була донькою дворянина Вітебської губернії (про що свідчить дбайливо збережена нею метрика), який втік з революційного Петербурга у 1918 році, а опинившись у Києві, помер від тифу, полишивши дружину з чотирма дітьми на руках. Кажуть, у Петербурзі тримав величезний будинок на вулиці Моховій, а прізвище мав польське – Машевський.

Не вдаючись в обтяжливі подробиці генеалогічних колізій, зауважу, що через усе життя моя бабуся-аристократка пронесла декілька базових життєвих принципів: «Діти мають бути нагодованими!», «Душа, взуття і білизна в домі мають бути чистими!», «Бог є! А той, хто це заперечує, – преться у дупу!». З’ясувалося, що в історичній перспективі ці принципи виявилися набагато життєздатнішими, аніж, приміром, «П’ятирічку за три роки», «Партія – ум, чєсть і совєсть нашей епохі» чи «Пролетаріат – авангард світової революції». Звичайно, що в тому бабусі завзято допомагав дідусь, який хоч і служив головним картографом на Київській поліграфічній фабриці, хоч і був комуністом, але усіх своїх дітей таємно похрестив і до кінця віку із захватом потайки згадував, як петлюрівці на його очах порубали декількох білогвардійців на Андріївському узвозі. «Ото були наші хлопці!» – казав дід, навчаючи мене правильно малювати українську хату-мазанку, так щоб і тин був, і призьба, і стріха, і мальви довкола. Він був не тільки картографом, але й прекрасним художником-графіком – оформив своїми ілюстраціями чимало підручників і наукових праць.

По батьковій лінії – теж суцільний армагеддон – москальщина та бандерівщина, разом узяті. Дід мій (батьків батько) – Олександр Олександрович Мухарський – син коваля з подільського містечка Кам’янець, уроджений гайдамака. Герой трьох воєн: Громадянської, Фінської та Великої Вітчизняної, від 18 років він тільки й знав, що воював. Спершу у складі 1-ї Кінної армії (похід на Варшаву), потім у складі бригади Котовського, де завідував польовою артилерією, а потім як командир зведеного артилерійського дивізіону з декількох батарей «катюш». З цими «катюшами» він пройшов усю війну, брав Прагу і Відень. За що дістав орден Леніна, два «Бойових Червоних Прапори», два поранення, тяжку контузію, а ще великий генеральський будинок на площі Шевченка, трофейний «Опель», купу трофейних же картин, зброї та різного краму. Словом, «погуляв» дідусь Європою не зле. Примітним фактом біографії було те, що упродовж 1947–1949 років він був військовим комендантом міста Львова. Там, на вулиці Поморській (нині Мішуги), у приватному секторі й досі стоїть шикарний будинок у стилі довоєнного конструктивізму, де він мешкав до початку 50-х.

«Так він же наш! Наш! У нього тоже дєди воєвалі», – з радості заволають «наші», але я вас мушу розчарувати. Так не любити радянську владу і ненавидіти Сталіна могли тільки ті, хто пережив ту страшну війну. Тому моя вам порада: запхніть свої убогі імперські міфи «про дідів» у сраку і послухайте нащадка справжнього героя війни – мого батька.

«Твій дід, – казав він мені, – Сталіна ненавидів люто. Пам’ятаю, як на початку березня 53-го року я прийшов до нього з траурною пов’язкою на пальті й плачу: „Тату, як же ми тепер без Сталіна жити будемо?“»

А він мені: «Нарешті ця сука здохла! Хай його чорти в пеклі деруть! Скільки людей загубив!». Потім напився на радощах і салют у себе на подвір’ї влаштував. Я питаю: «Як же так: весь народ у жалобі, а ти веселишся?». А він мені: «Бо народ не знає, скільки мільйонів ця падлюка погубила! А я знаю!»

І розповів історію з 37-го року, коли був понятим при арешті ворога народу. «Я тоді, – каже, – навчався на курсах у вищій школі офіцерів у Москві. І от ми з твоєю мамою (моєю бабусею, теж дворянкою Житомирської області – метрика є!) пішли на останній сеанс до кінотеатру „Ударник“, що поруч із Котєльнічєской набережною. Дивилися „Лєнін в Октябрє“. Після сеансу вийшли прогулятися, аж ось до нас підходять хлопці у кашкетах із синіми околишами й кажуть: „Товаріщ майор, просім вас попрісутствовать прі арєстє врага народа. Пройдьомтє“. Зайшли у той знаменитий сірий будинок на набережній, піднялися ліфтом на сьомий поверх, заходимо до квартири, в коридорі стоїть легендарний комбриг Тухачевський в кальсонах. Як побачив мене, аж затрусився… Ми ж з ним і у 20-му на Варшаву ходили, а потім білих на всіх фронтах ганяли, а потім скільки разів на полігонах зустрічалися. „Саша, – каже, – як ти міг?! Ти віриш у те, що я ворог народу?“. Певне думав, що я спеціально його здав. А я стою, слова не можу вимовити. Закляк увесь. Страшно. НКВДисти довкруж орудують, все перевернуте догори дриґом. Не пам’ятаю, як той протокол арешту й підписав. Досі собі цього простити не можу. І Сталіну не прощу! І Берії, цьому жирному пацюкові, не прощу! Стількох людей великих загубили!»

«Тату, тихше, тихше!» – намагався я його заспокоїти, і мені самому було страшно, що чую такі слова.

«Крові на них ріки, синку! На Гітлері й на Сталіні! І невідомо, хто з них гірший!»

«Тату, що ти кажеш! Тебе посадять! Тебе розстріляють за такі слова!»

«Вже не розстріляють! Все! Здохла тварюка, і хай! Зараз до Берії доберуться, а стріляти вже, синку, не будуть… І так уже всі постріляні, хто хоч щось знав. Тепер ваш час настає жити, будувати. Ми вже все – відстрілялися!»

Отаке мені розказував батько про мого діда, якого я бачив рідко, бо він після війни жив з іншою родиною. Але те, що Сталін сука, я знав від самого дитинства.

Подальше моє становлення як лютого «націонал-фашиста» відбувалося завдяки дитячим дворовим іграм «у войнушку» та суперпопулярному фільму «Сімнадцять миттєвостей весни». Саме цей фільм, без перебільшення, породив наймасовішу фашизацію дітей середини-кінця 1970-х. Оця красива, шляхетна ССівська форма, оці загадкові піратські черепи у петлицях, кашкети з вигнутими околишами, чорні автівки, кабінети, бар «Елефант», уся ця виважена арійська естетика… Яка там на хуй Лєні Ріффєншталь! Тетяна Ліознова – ось хто прославив Третій рейх на увесь Радянський Союз. Розумні, виважені, підтягнуті німці зі шляхетними рисами облич, на відміну від усіх цих замурзаних чортів-комбатів з рязанськими пиками та фронтовими «стограмами», в обвислих на сраках, вічно обісраних галіфе, увесь цей колгоспний командний склад із тлустими генералами на чолі, з кривоногим Жуковим на білому коні…

Словом, в іграх про войнушку усі міські діти переважно хотіли бути «німцями», а уся колгоспна гопота, що понаїхала до Києва зі своїх Свєрдловсков і Краснопєрєкопсков, Стаханових та Днєпродзєржінсков, однозначно опинялася на протилежному боці.

А ще були іграшкові індіанці, ковбої, залізниці з будиночками, жувальні гумки, справжні дерев’яні форти та інші фантастичні іграшки, що їх мені батьки присилали з далекої та казкової Німеччини. На відміну від наших уйобіщних радянських виробів дитячого легпрому, вони здавалися прибульцями з іншої планети.

«Дарма німці не перемогли у тій війні! Зараз усі мали б такі іграшки, як у тебе!» – заздрили мені діти, навіть з Магнітогорська і Чити (їхні мами працювали викладачками російської мови у нас у школі).

У дев’ятому класі до школи прийшов преферанс. Його заніс до нас Валєра Румянцев, який грав краще за всіх. Отак потроху за першу чверть я програв майже двісті карбованців. Де такі гроші взяти – не знав і був впав у відчай, але той-таки Валєра прийшов на допомогу. «Можна відпрацювати на стометрівці», – запропонував він утаємничено на уроці НВП (начальной воєнной подготовкі). «Стометрівкою», як з’ясувалося згодом, на сленгу київських фарцовщиків називався шматок Хрещатика від магазину «Каштан» (аналог валютної «Берізки») на перетині з бульваром Шевченка і до Центрального гастроному (звідки починалася вулиця Леніна – нині Богдана Хмельницького).

«Ти ж неповнолітній, до того ж приводів до міліції не мав. З гарної родини, отже перший раз пробачать. Але краще не попадатися й у разі чого казати: знати нічого не знаю, просив у дяді жувальну гумку», – напучували мене «старші товариші» перед першим виходом «на панель». Моє завдання – «чіпляти інтерів», тобто закордонних громадян, що їх якимись вітрами задуло до Києва. Розговорившись (англійську я знав непогано), я мав довести наш діалог до фрази: «Вот ебаут чендж?».

Половина респондентів зазвичай відмовлялися, решта ж проковтували наживку, питаючи: «Вот кайнд оф чендж?». «Совієт амі юніформ, спешел сувенірс, флегс, айконс, коінс, олд бук, мегезін енд мені азер». У «жирний» день за чотири години на ту мульку чіплялося до п’яти чоловік, у поганий – один-два. І тоді я вів їх до старших товаришів у дворик на Пушкінській, де вони брали інтерів під свою опіку і влаштовували їм «чендж», міняючи радянську військову форму, ордени-медалі, радянські монети і різний сувенірний крам (ложкі-матрьошкі) на уживані та не дуже – фірмовий одяг, сумки, фотоапарати, плеєри, а інколи й справжню валюту у вигляді американських доларів, німецьких марок та фінських крон. За кожного клієнта я отримував три карбованці.

Отак, десь за два місяці, особливо не переобтяжуючись, працюючи по п’ятницях, суботах та неділях, я віддав увесь борг та й покинув цю справу, бо ледь не потрапив під облаву, що відбулася за півгодини до моєї чергової «зміни». Знайомих хлопців замели усіх разом зі старшими товаришами. Когось відпустили, комусь дали умовний термін, а когось навіть закрили за валютні операції (від восьми років з конфіскацією). Я реально пересцав і покинув свою нетривку кар’єру фарцовщика, збагатившись твердим переконанням, що Радянський Союз програв ЕСТЕТИЧНУ війну західному світу.

Програв на культурологічному, інтелектуальному рівні. Ми слухали західну музику, ми вдягалися у західні шмотки і намагалися читати західних авторів. Йобаний совок завжди заганяв інтелігенцію та вільну думку в підпілля, у концтабір, стріляв, душив, труїв. Завжди апелював до маси та тваринних інстинктів, продукуючи саме таку – плебейську, антиестетичну – традицію.