Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей

Пісня п’ята

Взорвали бюста в саду біля обкому

– Наступна наша пісня присвячується бойовим побратимам з товариства «Тризуб» імені Степана Бандери, – продовжує Орест концерт. – Саме вони у 2010 році підірвали бюста Сталіну перед Запорізьким обкомом партії. За мотивами цієї події створено текст пісні, що від самого початку увійшла в наш сталий репертуар. Ба навіть більше: восени 2012-го після виходу в світ першого альбому, до мене підійшла дружина одного з так званих «васильківських терористів», яких ув’язнив режим Януковича за брехливим звинуваченням у підготовці теракту, і сказала: «Ваші пісні підтримують у тюрмі їхній бойовий дух. Пишіть ще». Її слова не те щоб змінили наше ставлення до проекту. Вони вкотре переконали нас у правоті нашої справи. Всім лютим бандерівцям, славним героям тризубівцям, УНА-УНСОвцям, «Патріотам України», футбольним фанам та всім, хто згодом утворив добровольчі батальйони «Правий сектор», «Азов» та інші, присвячується наступний твір. Співається на мотив «Поспєлі вішні в саду у дяді Вані».

Замість останнього рядка: «І замість Сталіна стоїть тепер клозет».

Аби називатися повноцінним бандерівцем і «націонал-фашистом», маєш насамперед стати українцем. Це аксіома. І не має значення, скільки в тобі російської, польської, єврейської чи німецької крові. Бо українець – це не тільки національність, це стан духу і душі. Адже за часів, коли я свідомо включився у визвольний рух, право бути українцем треба було спершу вибороти, а тоді щодня боронити.

У 1989-му, після армії, я вже не застав тієї країни, котру пам’ятав. За два роки все змінилося. Я вперше – клянуся! – вперше почув у Києві українську мову… Не в телевізорі, не в інститутських стінах, де українською в побуті спілкувалися лічені професори, яких усі вважали старими маразматиками, й не з вуст селян на базарі, що розмовляли здебільшого страшним суржом…Трапилося це в Будинку культури авіазаводу ім. Антонова на концерті групи «Воплі Відоплясова» – у зал набилося тоді повно моїх однолітків, студентів університету Шевченка, педінституту, політеху, інших вузів, і всі довкола говорили українською…

Саме тоді я, «русифікована київська падлюка», – вперше! – теж перейшов у побутовому спілкуванні на українську і, не повірите, відчув захват і піднесення, відчув себе представником молодої модерної нації, що народжувалася у мене прямо на очах. Не українцем шароварно-жлобського розливу, не тупим фольклорно-етнографічним ембіцилом, не холопською почварою кремлівсько-імперського штибу, а СПРАВЖНІМ, ЖИВИМ УКРАЇНЦЕМ! Не зважайте на певну пафосність моїх слів – у цьому місці своєї оповіді я не можу втриматися від подібних нот, бо вони якнайкраще передають ту піднесено-романтичну атмосферу, в якій моя генерація з дітей гомо-совєтікус перетворювалася на українських патріотів.

Пам’ятаю, тоді виголив собі на голові справжнього чуба, почепив на чорну вишиванку червоно-чорний прапорець з портретом Степана Бандери і ходив так Києвом, наражаючись інколи на ненависні погляди відставних кадебістів, потворних комуняцьких старушенцій та колишніх партактивістів, які буравили мене очима, а я чхати на них хотів! «Комуняку – на гілляку!», – проказував про себе як молитву цю фразу, аби відвести порчу, хоча про всяк випадок завжди носив у полотняному рюкзаку своєму важкеньку гирьку та армійський ремінь з мідною пряжкою, яким вправно міг відбитися від ворогів у разі фізичного нападу.

Мама часто заламувала руки і плакала, що мене заметуть у КДБ, а я їй на це відповідав: «Хай беруть! За Україну і життя покласти не жаль!» – «Дурак! Ой, молодий дурак!» – бідкалася мама. «Ну як справи, бандерівець?» – завів тоді й батько звичку жартома називати мене «бандерівцем». «Та нічого, – теж ніби жартома, відповідав я йому, – от незабаром виборемо незалежність й усіх вас, комуняк та кадебістів, вишлемо з країни». На те батько трохи ображався, бо хоч не був кадебістом, але в партії «состоял», не стільки через ідеологічні принципи, скільки через необхідність, бо служив режисером-постановником у великому відділі фестивалів та концертних програм. «Ну-ну, – відказував він мені, – ти таки будь із цим обережний, бо мені здається, ще трохи, і знову почнуть закручувати гайки. І буде тобі справжня тюрма, а не Незалежність!».

Хоча про яку незалежність можна було говорити, коли ніхто уявити собі не міг, що велика радянська імперія посиплеться в один день. Адже довкола простиралася величезна, безкрайня територія – від самих Карпат аж до Курильських островів, – щільно заселена численними племенами гомосовєтікус. Велетенська сіра біомаса, чи то пак «особлива порода» людей, у яких імперська держава прагнула відібрати-вишкребти національні, культурні, ментальні відмінності, – плекаючи у такий спосіб «єдиний радянський» народ, таку собі мільйонноголову гідру, що її селили в будинках барачного типу (байдуже що «хрущовської», що «брєжнєвської» забудови), довбешку задурювали визначною місією (типу «світлого майбутнього»), годували мистецьким ерзацом (типу естрадної попси), шлунок набивали дешевою вареною ковбасою, а розум заливали доступним алкоголем.

Аж раптом якомусь придуркові на прізвисько Горбачов (хоча чому придуркові – була б моя воля, я б спорудив йому монумент на центральній площі Києва як асоційованому творцю Незалежної України) спало на думку позбавити народ алкоголю. І все – імперія завалилась. На її руїні постала, а правильніше буде сказати «впала нам на голову», Незалежна Україна. І що з нею робити, гадаю, мало хто знав – ті десятки, ну, може, сотні патріотів, які направду відсиділи за Україну у мордовських чи пермських таборах, просто фізично не спромоглися б охопити усі ділянки та фронти державотворчої діяльності, ладнаючи підмурок нової країни.

Натомість зайняли їхні місця хохли-перевертні, московські запроданці, повилазила нагору хижа, бандитського виду наволоч – всілася у Верховній Раді, приймає якісь закони, радиться, «мутіт», «рєшаєт»… Навіть Народний рух України, що так славно виступив на початку дев’яностих, тріщить по швах, бо не здатні й самі патріоти домовитися між собою. І в цьому я бачу запоруку подальшої запеклої борні між «дійсно Україною» і «псевдоУкраїною», або таким собі сурогатом УРСР, в який нас може знову потягнути уся та комуно-фашистська компартійна зараза, нині перефарбована на адептів незалежності (повбиралися у вишивані сорочки й зі слізьми на очах співають «Ще не вмерла…», прикладаючи праву руку до серця).

Ну, почали видавати книжки Стуса, Винниченка, Хвильового; згадали усіх, хто належав до когорти Розстріляного відродження, відродили пам’ять про Курбаса, Крути й УНР. Почали майже потайки, але все ж говорити про Голодомор 1932–1933 років. Із Західної України доходили звістки, що то тут, то там на сільрадах вивісили жовто-блакитні прапори. Але то, радше, була гра – в Україну. Імперія здавалася чимось могутнім і незборимим.

Це вже потім була перша «Червона рута», Брати Гадюкіни, Сестричка Віка, Андрій Миколайчук, потім була «революція на граніті» й багатотисячні мітинги, «живий ланцюг» на день злуки УНР і ЗУНР, Янаєвський путч (ми з моїм армійським товаришем Шурою Бойком збирали під ялинами біля Центральної пошти цеглини – мали намір скористатися ними проти танків, якщо б їх кинули на придушення «антинародних виступів»).

На щастя, танків не трапилося, натомість впала до наших рук Незалежність, і всі сп’яніли від щастя. Ходили, браталися, співали стрілецьких та повстанських пісень. А за мною в родині так і закріпилося прізвисько «бандерівець», хоча насправді про Бандеру я знав мало – він був для мене радше уособленням спротиву совєтській системі, тому імперському комуно-фашизму, що поховав мою державу й закатував мільйони безневинних моїх земляків.

Степан Бандера був найближчим, найдосяжнішим, ще майже живим втіленням того незборимого українського Духу, який промовляв у мені. «Бо Бандера для комуняк і азіатів як червона ганчірка для бика! Бояться понад усе вільної, щасливої та справді незалежної України, бо як буде така Україна, то не відродиться вже більше імперія!» – отак думав я собі у ті благословенні часи.

Пам’ятний червоно-чорний прапорець з портретом провідника ОУН-УПА лежить тепер у кришталевій НДРівській вазі поруч з іншими артефактами тієї вільної щасливої пори – ручкою В’ячеслава Чорновола, яку він забув на столі, а я поцупив після його виступу в Спілці письменників на зборах РУХу, довгою стрічкою індійських презервативів, на якій Левко Лук’яненко лишив напис чорним фломастером «За Вільну, Єдину, Соборну Україну!» (так, певно, і не зрозумівши, на чому він розписався), та календариком з портретом Тараса Петриненка на тлі українського прапора та надписом: «Вірне серце твого сина я кладу тобі до ніг» і, знову-таки, автографом на зворотному боці. І дарма, що я вже давно не ношу того оселедця, проте в душі однаково лишаюся відданим усім тим принципам і думкам, що ними жив на самому початку дев’яностих, коли відчув себе СПРАВЖНІМ УКРАЇНЦЕМ, або, якщо хочете, «бандерівцем».

Уривок з роману

«Доба. Сповідь молодого бандерівця», 1994 рік.

Пісня шоста

Дарино

А тепер трохи про баб. Про кацапських баб.

Страшні вони, кацапські баби, для чоловічої природи. Завжди усім незадоволені, які б скарби до їхніх ніг не складали. Згубить чоловіка така баба, яким би хорошим не був. Усе перекрутить, усе переінакшить, облає, оббреше, по світу пустить з дурною славою. А все тому, що кацапська баба. Повно таких у світі, повно у Раші, та й у нас достоту розвелося.

Позасідали в редакціях глянцевих журналів, рекламних відділів, на телеканалах – чоловіків собі гідних виглядають, а самі хижі, мов гієни степові, тільки про статки та свіже м’ясо думають. Що б де в кого урвати, за чий рахунок кудись поїхати, кому піхву свою подорожче продати.

Буває, закохаються, запурхають, заметушаться: мовляв, знайшла чоловіка своєї мрії. Місяць, два, півроку, аж дивишся – вже плаче, а тоді сльози висушить, і знову металом блискають очі, сталь у голосі: «Всі вони сволочі, всі гандони і підараси, і нема їм прощення. Мочити їх по повній програмі!»

Бо закохується кацапська баба у гідних чоловіків, статечних, незалежних, зі своєю думкою і життєвим проектом. Проте, як домоглася свого, як причарувала, як на одне місце сіла, то вже й бере віжки до рук, уже наказує, що робити, а чого не робити, з ким товаришувати, як гроші заробляти, кому шану віддавати, а кого послати якнайдалі. А як стане чоловік дибки, як скине тварюку зі своєї шиї, то вже скиглить і верещить: «Падонак, нігодяй, я тєбє добра жєлаю, а ти со мною вона как!». Усе видає себе за золоту рибку із казки, а насправді – лише лайлива стара.

І не візьме до голови, що чоловіка поважати треба, бо на те й дається чоловік жінці, щоб жінкою бути – лагідною, мудрою, надихати, а не сварити, кохати, а не примушувати, болі й рани лікувати, а не всаджувати гострі пазурі у саме серце. Тоді й чоловік відгукнеться, відкриється, все зробить, аби щасливою була, подарує дари небесні й життя вічне у вигляді дітей щасливих і здорових. Але невідомі ці почуття для неї, бо не знає справжнього Бога, а лише хреститься, ніби циркова папуга, та проклинає Божим іменем.

А ще вона завжди права – кацапська баба, а навіть якщо не права, то все одно права, бо «я же – женщіна». А ще, не дай Боже, – мати, то все – ховайся. Материнство для кацапської баби – свідоцтво її біологічної повноцінності. Як для кацапа у тюрмі відсидіти чи в армії відслужити, так для кацапки – «дєтєй нарожать». Дарма, що ростуть забиті й недокохані, хоча пристойно вдягнуті й до школи споряджені. «А хулє, я ж їх абєспєчіваю!». Сидить кацапська баба у Фейсбуці чи по телефону балакає – кістки всьому світові перемиває, бо тільки у лайці, брехні та словоблудді щасливою робиться і значущість свою відчуває тільки тоді, як притопить когось чи з лайном змішає.

Цілі армії невдоволених, хижих, заздрісних кацапських баб позасідали в редакціях бульварних видань та таблоїдних сайтів, чигаючи на поживу: кого б заклювати, кому б на голову помиї вилити, а кого й заживо зжерти. Варяться у цих міазмах, тхнуть, старіють, роблять собі підтяжки, накачують губи силіконом. І ото сидить собі самотня кацапська баба перед телевізором, шостим чоловіком покинута, дітьми забута, і дивиться чергове шоу «Як вийти заміж» чи «Битва екстрасенсів». Гине, шкарубне від злості й люті, що зсередини її мов пекельний вогонь спопеляють. Типова відьма – кацапська баба. А поруч із нею розбите корито.

– Ось чому я й досі не одружений, – каже Орест зітхаючи, – бо не знайшов того єдиного кохання, але вірю, знаю, що зустріну ще дівчину своєї мрії, отаку, як у наступній пісні, що її ми присвячуємо українським жінкам: нашим берегиням, нашим янголам-охоронцям. Мамам, дружинам, сестрам, донькам, які завжди поруч у найважчі моменти. У горі й у радості, у мирі і війні, у скорботі й тріумфі. Дякуємо вам, наші єдині, вірні, милі та прекрасні, за те, що ви – не кацапські баби. Ми вас любимо!

Орест співає на мотив «Катюші»:

– Та вона ж у тебе кацапка! Типова кацапка…

– Не кажи так, друже, вона все ж таки мати моїх дітей…

– Добре, вибач. А боляче робить, бо любить.

– Та ну її на хєр, таку любов! У мене вже серце не витримує від її «обіймів».

– Так, а якого хуя одружувався?

– Дитину хотів зберегти. Ну і любив її страшенно. Красива вона, зараза… Очей не відвести. Таке, знаєш, кохання-пристрасть, що вбиває. І наче бували у нас непогані часи, але сказати, що жили «душа в душу», – не можу. Весь час якісь сварки, якісь суперечки… Сподівався, що якось налагодиться, але чим далі, то ставала все нестерпнішою. Інколи ноги додому не йшли, бо щовечора – скандал. Та сказала про тебе те, а та – те…

Оці її гламурні подруги і друзі-гомосексуалісти, яких постійно у домі було повно, мене на дух не переносили. Я її попереджав: «Не пускай нікого в наше життя, не винось сміття за поріг, бо розірвуть, пошматують, розжують і виплюнуть». А вона мені: «Чого ти мені рота затикаєш? Що хочу, те й кажу, з ким хочу, з тим і спілкуюся!» Знаєш, є така порода «жінка з хуєм», так ото вона така. А на хєра мені «жінка з хуєм»? У мене свій є. І весь час намагається тим «хуєм» зі мною помірятися. Усюди я не правий і все роблю не так… І тут дебіл, і тут козел. Не жінка, а кінь із залізними яйцями. Останнім часом взагалі нестерпною стала: вважає, що з’їхав з глузду з усією цією революційною діяльністю. Спинний мозок вигризає…

– Невже не розуміє?

– Та яке там «розуміє»? Вона розуміє тільки те, за що гроші платять. Каже, що я дебіл, піарюся на крові, здохну під парканом, й узагалі через мене розпочнеться Третя світова війна.

– Я тільки не можу зрозуміти, скільки у вас точно дітей?

– Троє спільних: Андрійко, Орися та Іванчик. Та ще по двоє дітей від попередніх шлюбів. У мене Софійка та Іванка, а у неї Стася і Саша – вони разом із нами живуть. От і виходить, на двох – сім, у кожного по п’ять, а спільних троє…

– Це пиздець!

– Про те й кажу. Оце вже десять місяців минуло, як вигнала з дому. За дітьми скучив нестерпно.

– То, може, помиритися?

– Як? Вона ультиматум ставить: або Орест Лютий, або родина.

– Зовсім подуріли баби!

Ми з друзями сидимо у підпільному пабі «Бактерія» на Подолі й поволі цмулимо світле «бердичівське», інколи запиваючи його радикально ірландським «Джеймсоном». Довкола буяє фашизм. Молоді дизайнери обговорюють за барною стійкою результати матчу «Манчестер» – «Челсі», філологи з «Могилянки» сперечаються з приводу заяви Андруховича, що Донбас і Крим – це невиліковно проросійські землі, які гальмують розвиток модерної України. Фанати київського «Динамо» грають у настільний футбол два на два.

У пабі ще купа цікавого модного люду, як зазвичай і буває суботнього вечора. Якісь пихаті дизайнери, спраглі до богемного спілкування мультимільйонери, справжні фашизоїди з Білорусі, – всі у сваргах, зігах та свастонах (і куди Лукашенко дивиться?), милі слов’янські дівчата в намистечках та оберегах, якісь розгульні англосаксонські тітки з товстими сраками та розпущеним рудим кучерявим волоссям (чим довше п’єш, тим привабливішими здаються), художник Ройтбурд – приставлений до України світовим сіонізмом, аби не допустити антисемітських проявів (хоча з огляду на фейсбук-пости – праворадикал та жидобандерівець ще той, але ми його страшенно любимо за блискучий гумор і найвищий рівень єврейської скорботи, що, мовляв, усе пиздець, «припливли» з будь-якого приводу), а ще режисер та кінопродюсер Даня Ковжун, поет Артем Полежака, Дмитро Жила (натхненник і співвласник закладу), наш львівський побратим веселий Ванца, Олексій Шемотюк – архітектор, Гєна Тітов – скульптор та багато інших. Гарна фашистська компанія.

Ми сидимо з художниками за правим кутовим столиком. Я, Сем, Бурмиленко і Манекен – кістяк націонал-анархічного мистецького угруповання Союз Вольних Художників «Воля або смерть». На порядку денному презентація великого арт-буку «Жлобологія» на Львівському Форумі видавців та заключної виставки проекту «Жлоб-Арт» у «Мистецькому Арсеналі» в листопаді 2013 року. Арт-бук лежить перед нами. Понад триста сторінок тонкого гумору та нищівної сатири, а ще радикальних висловлювань та конфронтаційних суджень, суперечливих фактів, відвертих провокацій, геніальних ілюстрацій та парадоксальних доктрин. Розкішне видання.

Всі робочі питання обговорено, і бесіда продовжується у вільному руслі.

– Зараз питання «ліві-праві» неактуальне, – бушує Манекен, який нещодавно повернувся із закордонної подорожі і п’є виключно горілку. – Ну які, на хуй, «ліві» типу Р. Е. П., усі ці Кадани, Кадирови, SOSка й уся ця пінчуківська хуйня, які вони ліві? Ліві в

Греції мочать урядовий квартал чи в Неаполі захоплюють будинки і роблять з них галереї, доки туди не прийде поліція! А ці сидять на соросівських чи пінчуківських грантах і грають у лівизну. Це скоріше ми «ліві», бо ми реально працюємо із соціальним контекстом, за який можна по пиці отримати. І взагалі, я вважаю, що від цього шаблону «праві-ліві» треба відходити. Є реально протестне мистецтво, низове, люте – жодними інституціями не фінансоване, а отже вільне від будь-якого впливу, а є мистецтво пригодоване, фейкове – такий собі радянський «госзаказ» – тільки у різних буржуазних ЛГБТ-формах і формочках.

– Та підараси вони конкретні! – рубонув рукою Сем. – Пішли, покуримо…

Ми виходимо на ґанок, хоча в «Бактерії» можна курити і за столами.

Над Києвом пливе тихий ліловий вечір. 31 серпня 2013 року. Останній день літа. Рівно 12 років від того дня, коли ми з дружиною стали близькі. Це сталося в поїзді «Севастополь – Київ».

– Скрути мені цигарку, Іване, – прошу я Сема.

Поки він це робить, я сідаю на східці. Прокляті спомини не дають спокійно жити, особливо коли вип’ю.

Ми познайомились у 1989-му, коли я повернувся з армії. Вперше побачив її того ж 31 серпня на сцені театрального інституту, де проходила церемонія посвяти у студенти. Ця дата взагалі якась міфічна для наших стосунків. Виходить, що сьогодні 24 (!!!) роки, як я її знаю! Офігєть!

Вона стояла у рожевій сукні в чорний горошок у стилі «пін-ап» і була найвищою на курсі. Метр вісімдесят чотири. Мені завжди подобалися високі дебелі дівчата. Жодних комплексів щодо зросту з моїм метр вісімдесят я ніколи не відчував. Ще тоді ми з моїм другом Сашком Самаром звернули на неї увагу. Вона виділялася серед однокурсниць якоюсь гордовитою поставою і незалежною, трохи самовпевненою манерою поведінки. Була мов та степна кобилиця – демонстративно зухвала, показово розкута, зверхня і норовлива. Читала щось зі сцени, чи про «мавку лісову» чи про Зою Космодем’янську, я вже не пам’ятаю.

Нагода познайомитися особисто трапилася того ж тижня. Ввечері я зайшов до гуртожитку, і Саша Самар мені її представив: «Знайомся, Анжела Грищенко з Нової Каховки».

«Привіт», – сказав я, і ми зустрілися поглядами.

Як би це не банально звучало, то була любов з першого погляду. Любов, доля, рок, божественний задум, кармічний вузол – називайте, як хочете, знаю напевне: так починаються усі справжні любовні драми на землі.

За кілька днів запросив її на прогулянку. Ми ходили золотим осіннім Києвом. Я читав їй власні іронічні вірші, смішив, розважав, купував морозиво. Одного разу ми навіть цілувалися. Це було у скверику на Львівській площі. Там і досі стоїть та лавочка. На тій лавочці ми і розсталися. Адже я, падлюка, «закрутив роман на стороні». Їй про це донесли «подруги».

Оскільки Анжела була на курс молодша, ми навчалися у різних корпусах. Вони – на Ярославовому валу, а ми – на Хрещатику. На курсі ми підтримували абсолютно дружні стосунки з двома одеськими дівчатами Мариною і Тамарою. Марині я відверто симпатизував. А була ще третя – Муля, яка навчалася з нами, але жила у гуртожитку з Анжелою в одній кімнаті. Саме вона розказала їй, що я симпатизую Марині, хоча нічого серйозного між нами тоді ще не було. Проте Анжела люто приревнувала, сказала, що я покидьок і брехло, і не треба їй ніяких віршів, і взагалі вона киян за людей не вважає, бо всі ми маминькини синки, життя не знаємо, за батьківськими спинами ховаємося, карочє, гандони і підараси.

«І щоб я тебе більше у моєму житті не бачила!» – встала і пішла геть.

Отака була від початку норовлива і горда.

Через якийсь час я одружився із Мариною, Анжела побралася із Сергієм Негоровим, більш відомим як Вілен Єгоров – нині знаний український кліпмейкер. У нас народилися діти. І жили ми десь у паралельних світах, аж доки наприкінці літа року 2001 від Різдва Христового доля не звела нас на кримському узбережжі, де ми обоє знімалися у фільмі Оксани Байрак… назви навіть не пам’ятаю.

– Тримайте цигарку, пане отамане! – Сем простягає мені самокрутку. – Зроблено, як для себе.

Взагалі-то, я не палю. Але як приходжу до «Бактерії», то можу собі дозволити пару-тройку самокруток із міцним голландським тютюном.

– Дякую, друже! – Він дає мені прикурити.

Глибоко, з насолодою затягуюсь і випускаю у повітря сизу хмару тютюнового диму, в якому постають далекі спогади.

Ось ми сидимо в кадрі на терасі татарського ресторанчика «Старий Крим», що висить на скелі поблизу траси Сімферополь – Ялта. Тепер, коли буваємо у Криму, ми завжди називаємо цей ресторанчик «своїм», бо там наші почуття спалахнули знову. Вона у зеленій сукні. Руде волосся розсипане по плечах. За сценарієм ми – молоде подружжя у стані медового місяця. У перервах між дублями вона щось без упину говорить, розповідаючи, як їй важко далися останні зйомки у Києві, які всі ці оператори й освітлювачі гандони і підараси, а я дивлюся на її пухкий рот, довгу шию, граціозні пальці, що тримають келих із червоним вином, і мені її страшенно хочеться.