Проект «Украiна». Галичина в Украiнськiй революцii 1917–1921 рр.
Микола Романович Литвин
Поштовхом до початку Украiнськоi революцii 1917–1921 рр. стала Лютнева революцiя в Росiйськiй iмперii. В тi часи Украiна пережила рiзнi форми нацiональноi державностi – УНР, Украiнська держава, ЗУНР, але державну незалежнiсть утримати все-таки не змогла, Украiнська нацiонально-демократична революцiя зазнала поразки. Причин було багато: це i незгуртованiсть полiтичноi елiти, i незавершенiсть процесу формування нацii, i вiдмiнностi мiж нацiональними та соцiальними завданнями визвольного руху, i його обумовленiсть зовнiшнiми полiтичними й насамперед военними факторами.
У книжцi львiвського iсторика М. Литвина розповiдаеться про роль i мiсце Галичини та галичан в Украiнськiй нацiонально-демократичнiй революцii. Особливу увагу придiлено державотворенню Захiдно-Украiнськоi Народноi Республiки, провокативнiй полiтицi бiльшовицькоi Росii, яка намагалася влiтку 1920 року прищепити «любов» галичан до Галицькоi Соцiалiстичноi Радянськоi Республiки. І хоча своеi мети Украiнська революцiя не досягла, ii значення важко переоцiнити, оскiльки вона спонукала новi поколiння до спроб розбудови власноi держави та здобуття незалежностi.
Микола Литвин
Проект «Украiна»
Галичина в Украiнськiй революцii 1917–1921 рр.
Вступне слово
Історiю люди, як правило, не люблять i не знають, бо ii уроки та наслiдки, насамперед трагiчнi, мають властивiсть повторюватися. Зрозумiло, що це не завжди подобаеться новим полiтикам i представникам влади. Зрештою, уроки вiйн i революцiй першоi половини ХХ ст. мають засвоiти не лише лiдери Украiнськоi революцii гiдностi 2013–2014 рр., але i ii опоненти та супротивники, якщо вони хочуть жити в демократичнiй незалежнiй Украiнi, в сiм’i вiльних европейських краiн.
Утiм, сучаснi суспiльно-полiтичнi проблеми Украiни неможливо вирiшити лише економiчними реформами, е потреба також з’ясувати причини i засоби функцiонування колективноi та iсторичноi пам’ятi в окремих регiонах держави, вплив на iх формування зовнiшньополiтичних чинникiв, насамперед краiн-сусiдiв – Росii, Польщi, Румунii, Угорщини та iн. На жаль, наша колективна пам’ять е дуже травматичною: влада i полiтики тривалий час вiдзначали, як правило, не перемоги, а поразки вiд агресорiв i тим самим толерували мiфи сусiдiв про украiнця як молодшого брата, якому завжди бракувало державного досвiду й етнокультурноi досконалостi. Майдан 2013–2014 рокiв та вiйськово-полiтичнi протистояння з росiйськими сепаратистами на Донбасi засвiдчили бажання бiльшостi громадян усiх регiонiв держави жити в единiй державi, боронити соборнiсть украiнських земель, шанувати етнокультурнi та iсторичнi традицii Галичини, Закарпаття, Буковини, Надднiпрянщини, Донбасу, Криму. На жаль, радянський спадок та iнформацiйнi експансii ворогiв сприяли iсторичному безпам’ятству кiлькох поколiнь спiввiтчизникiв.
Окрiм того, треба пишатися тим, що ми маемо тисячолiтню традицiю украiнськоi нацiональноi державностi. Ідея соборностi теж мае тисячолiтню традицiю. На свiтанку нацiональноi iсторii вирiшальну роль для територiальноi й духовноi едностi наших предкiв русинiв вiдiграло прийняття християнства 988 р. князем Володимиром. Вiрнi християнству землi об’еднали в Киiвську Русь. Вiдтак виникла Киiвська церква як гiлка Вселенськоi церкви. Традицii Киiвськоi Русi продовжила Галицько-Волинська держава. Один з ii трьох королiв – Данило пiд час коронацii короною, надiсланою 1247 р. папою Інокентiем IV, пiдкреслив, що прагне едностi всiх християн, поеднання Риму з Константинополем. Однак вже в наступнi столiття живе тiло народу було розчленоване: захiднi землi опинилися пiд владою Литви, а згодом Польщi; Буковина i Придунайськi землi потрапили до Молдовського князiвства, а потiм Польщi, Угорщини, Туреччини. Ще ранiше, в XI ст., Закарпаття вiдiрвала Угорщина. На жаль, у цьому регiонi залишилися сили, якi прагнуть будь-якими засобами маркувати кордон iсторичноi Угорщини. Видаеться, що величний пам’ятник угорцям на Верецькому перевалi, неподалiк могил карпатських сiчовикiв 1939 р., як, зрештою, росiйськiй iмператрицi в центрi Одеси, Ленiну в мiстах Сходу i Пiвдня Украiни служать десоборизацii iсторичноi свiдомостi, розтлiнню нацiональноi/колективноi пам’ятi мiльйонiв украiнцiв нашоi держави.
Украiнська козацька держава XVII ст., на жаль, теж так i не зумiла включити Галичину i Захiдну Волинь, але ii створення стало справою не лише Б. Хмельницького, а i представникiв усiх краiв. 1659 року Украiнська держава втрачае права на самостiйнi зносини iз зарубiжними партнерами, згодом у залежнiсть вiд Росii потрапляе торгiвля, вiдтак фiнанси, аж поки у 1764 р. автономiю Украiни було лiквiдовано повнiстю. Це фактично стало початком повноi лiквiдацii украiнськоi державностi. Вже у 1775 р. сумнозвiсна Катерина II знищила Запорiзьку Сiч, чим позбавила украiнцiв власного вiйська, а на початку вiсiмдесятих рокiв на Украiнi вводився iнститут намiсництва, – вона дiлилася на губернii, що фактично означало включення Украiнськоi держави до загальноiмперськоi системи.
Що ж до Галичини i Буковини, то вони з кiнця XVIII ст. до закiнчення Першоi свiтовоi вiйни входили до складу Австро-Угорськоi iмперii. І це справдi суспiльний феномен, що наш пошматований столiттями народ зберiг еднiсть мови й усупереч чужинцям залишився одним народом, етнокультурним тiлом.
У XIX ст. iдея державностi й соборностi була обгрунтована в творчостi дiячiв нацiонального вiдродження – Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Пантелеймона Кулiша, «Руськоi трiйцi» на чолi з Маркiяном Шашкевичем, Михайла Драгоманова, Івана Франка, публiкацii яких були добре знанi украiнцям по обидва береги Збруча[1 - Кармазина М. Ідея державностi в украiнськiй полiтичнiй думцi. Киiв, 1998. С. 13–20; Касьянов Г. Теорiя нацiй та нацiоналiзму. Киiв, 1999. С. 263–264; Райкiвський І. Ідея украiнськоi нацiональноi едностi в громадському життi Галичини ХІХ столiття. Івано-Франкiвськ, 2012. С. 144–797.]. Вперше вiльнолюбнi Шевченкiвськi поезii прилюдно декламовано у Львовi на лiтературно-музичних вечорах товариства «Руська бесiда» у 1862–1863 рр. у недавно зведеному Народному домi. Тодi ж започатковано традицiю Шевченкiвських поминальних богослужiнь. Незважаючи на конфесiйнi подiли, мiсцевi греко-католики брали участь у православних богослужiннях на честь Кобзаря, твори якого давали романтичне бачення звитяг украiнського козацтва та пропагували iдею незалежностi Украiни[2 - Каднiчанський Д., Литвин М., Орлевич І., Середа О., Стеблiй Ф., Хахула Л. Тарас Шевченко: галицький вимiр. Львiв, 2014. С. 15–17.].
Визначним досягненням суспiльно-полiтичноi думки кiнця XIX?–?початку ХХ ст. було й чiтке обгрунтування стратегii вiдновлення соборностi земель. Власне в роботах галичанина Юлiана Бачинського «Украiна iрредента» (1895) i харкiвського адвоката Миколи Мiхновського «Самостiйна Украiна» (вийшла 1900 р. у Львовi) iдею соборностi етнiчних украiнських земель пов’язано iз завданням виборення державно-полiтичноi незалежностi Украiни. Нещодавно львiвська громада увiчнила iнтелектуальну звитягу цього харкiвського полiтика, а згодом вiйськовика-самостiйника УНР меморiальною дошкою на будинку «Народноi гостиницi» (нинi регiональна митниця). Вдячнi львiв’яни також встановили меморiальну дошку уродженцю Мелiтополя, iдеологу украiнського нацiоналiзму Дмитру Донцову, який, уникаючи переслiдувань росiйського царату, перед Першою свiтовою вiйною замешкав неподалiк Наукового товариства iменi Шевченка; не полишив вiн Львiв i в мiжвоенний перiод.
На початку ХХ ст. державницькi традицii надднiпрянського козацтва на захiдних землях пропагували вихованцi парамiлiтарних товариств «Сокiл», «Сiч», «Пласт», спортивного товариства «Украiна». Як вiдомо, стрiльцi i старшини легiону Украiнських сiчових стрiльцiв 3 вересня 1914 р. на вокзальнiй площi Стрия на Львiвщинi заприсягли не лише цiсарю, але й майбутнiй незалежнiй Украiнi. Це вони довели бойовою звитягою проти царських вiйськ на горi Макiвка, Лисонi пiд Бережанами. Напередоднi та в роки вiйни уродженець Полтавщини Михайло Гаврилко створив у Львовi декiлька проектiв пам’ятника Шевченковi для Киева, в якому намагався втiлити iдею «пробудженоi Украiни». Скульптор-емiгрант виготовив також низку пропам’ятних металевих i гiпсових медальйонiв, плакеток i вiдзнак. До речi, деякi експерти вважають, що проект пам’ятника Кобзаревi М. Гаврилка через чверть столiття використав скульптор Матвiй Манiзер для побудови величного монумента у Харковi[3 - Коваль Р. Шевченкiана Михайла Гаврилка. Киiв, 2014. С. 9—65.].
Хронiку Украiнськоi революцii 1917–1921 рр. регулярно висвiтлювало щоденне львiвське «Дiло». Украiнськiй Центральнiй Радi, молодiй дипломатii Украiнськоi Народноi Республiки допомагав львiвський iсторик Іван Крип’якевич, пiдготувавши для переговорiв у Берестi-Литовському 1918 р. карту захiдних етнiчних кордонiв Украiни. У 30-тi роки колектив галицьких i надднiпрянських iсторикiв пiдготував пiд орудою Крип’якевича «Історiю украiнського вiйська», яка стала хронiкою визвольних змагань украiнцiв вiд давнини до новiтнього часу. Нинi цiнний архiв i бiблiотека вченого переданi до Львiвськоi нацiональноi науковоi бiблiотеки Украiни iм. В. Стефаника НАН Украiни. До речi, в Галичинi та на Волинi в мiжвоенний час оселилося чимало членiв Центральноi Ради, вiйськовикiв та урядовцiв УНР. А серед них – у Стрию член Центральноi Ради, соратник Михайла Грушевського, дiяч кооперативного руху Дмитро Ісаевич. Його син iсторик Ярослав Ісаевич тривалий час очолював у Львовi Інститут украiнознавства iм. І. Крип’якевича НАН Украiни, а також Мiжнародну асоцiацiю украiнiстiв, яка з успiхом провела першi Мiжнароднi конгреси украiнiстiв у Львовi, Харковi, Одесi, Донецьку.
Авторовi цих рядкiв пощастило: у сiчнi 1990 р. у спецфондах тогочасного Центрального державного архiву Жовтневоi революцii у Киевi вiднайдено Акт Злуки УНР i ЗУНР 1919 р. – важливий державно-полiтичний документ, виготовлений на картонi друкарською машинкою iз сургучевою печаткою. На щастя, киiвськi архiвiсти його швидко розсекретили, i за 50 тогочасних радянських рублiв (третину зарплати молодшого наукового спiвробiтника) було зроблено копiю, яка потрапила на велелюдний Софiiвський майдан i ланцюг соборностi вiд Львова до Киева. У багатьох украiнських родинах збереглися вiд того часу синьо-жовтi прапорцi, самвидави Народного Руху Украiни, «Просвiти», «Меморiалу», Товариства Лева, надрукованi у Литвi, Польщi або ж Львовi.
Що ж до самоi злуки УНР i ЗУНР та ii урокiв, то деякi науковцi i полiтики нерiдко говорять про злуку 1919 р. лише як про iдею. Однак Акт Злуки обгрунтовано та закрiплено юридично, ii схвалили украiнцi по обидва боки Збруча, зокрема вiйськовi гарнiзони у Станиславовi, Золочевi, Тернополi, Киевi, численнi вiча селян i мiщан. Надднiпрянцi видiлили галичанам грошi на закупiвлю палива, металу, перешивку галицьких вузькоколiйок, розвиток «Сiльського господаря» та iнших товариств. Уряд УНР надав допомогу родинам загиблих стрiльцiв Галицькоi армii, сиротам, бiженцям, якi повернулися у рiднi краi. А ще вiдправлено пiвтори тисячi вагонiв з цукром, борошном, збiжжям. Галичани вiтали навеснi 1919 р. гастролi надднiпрянського театру Садовського. У Станиславовi – тимчасовiй столицi ЗУНР побували Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Михайло Грушевський. Надднiпрянський генерал Михайло Омелянович-Павленко у груднi 1918 р. став начальним вождем Галицькоi армii, з ним приiхало чимало досвiдчених командирiв-надднiпрянцiв. Водночас Галицька армiя отримала 20 лiтакiв для авiазагону в Красному i Стрию, а також 80 гармат, 20 тис. гвинтiвок, 80 мiльйонiв набоiв, навiть дирижабль.
Надднiпрянцi спiльно з галичанами боронили соборну УНР проти вiйськ Польщi, Румунii, бiльшовицькоi Росii. На жаль, державно-соборницький процес у 1917–1921 рр. так i не вдалося завершити. В антибiльшовицькiй вiйнi краiни Антанти вiддали перевагу нацiонально консолiдованiй Варшавi. Надднiпрянськi полiтики шукали порятунку в Варшавi, а галичани прагнули заручитися пiдтримкою бiлоi, а навiть червоноi Росii. Вiдтак Украiнська революцiя зазнала поразки. Армiя УНР iнтернована на територii Польщi, про що нагадують сучасникам численнi цвинтарi та окремi поховання надднiпрянцiв, якi поступово вiдновлюються у Варшавi, Перемишлi, Люблiнi, Краковi, Александровi-Куявському, Ланцутi. Галицькi бригади армii ЗУНР вiдiйшли до Чехословаччини, де iнтернованi у таборах Нiмецького Яблонного, Йозефова, Лiберцiв. Поховання галицьких стрiльцiв i старшин на чеських землях, на щастя, не були зруйнованi. Вдалося зберегти й документацiю ЗУНР в архiвах Праги, Ватикану, Киева i Москви. Натомiсть багато галицьких емiгрантiв навiки спочили у безiменних могилах на росiйських просторах ГУЛАГу. Щоправда, немало галичан i надднiпрянцiв вже у роки Другоi свiтовоi вiйни поедналися в антиiмперськiй боротьбi у лавах УПА та повоенному дисидентському русi.
А зараз, шановний читачу, спiльно перегорнемо маловiдомi сторiнки лiтопису вiдродження украiнськоi державностi на захiдноукраiнських землях. Першi кроки на шляху пiзнання iсторичноi правди про ЗУНР зробили самi учасники Визвольних змагань першоi чвертi ХХ ст. Джерелознавчу цiннiсть мають спогади та iсторичнi розвiдки Михайла Грушевського «На порозi новоi Украiни» (Т. 1–3. Киiв, 1917), Володимира Винниченка «Вiдродження нацii» (Т. 1–3. Киiв; Львiв, 1920), «Заповiт борцям за визволення» (Киiв, 1991), «Щоденник. 1911–1920» (Т. 1–2. Нью-Йорк, 1980), Павла Скоропадського «Спомини» (Киiв, 1992), Костя Левицького «Історiя полiтичноi думки галицьких украiнцiв в 1848–1914» (Львiв, 1926), «Історiя визвольних змагань галицьких украiнцiв з часiв свiтовоi вiйни 1914–1918» (Львiв, 1928), «Великий зрив» (Львiв, 1931), Дмитра Дорошенка «Моi спомини про недавне минуле» (Ч. 1–2. Львiв, 1923), «Історiя Украiни 1917–1923» (Т. 1–2. Ужгород, 1923–1930), Олександра Лотоцького «Сторiнки минулого» (Т. З. Варшава, 1920), Осипа Назарука «Рiк на Великiй Украiнi» (Вiдень, 1920), «Галицька делегацiя в Ризi» (Львiв, 1930), Миколи Чубатого «Державний лад на захiднiй областi Украiнськоi Народноi Республiки» (Львiв, 1921), Осипа Думiна «Історiя легiону УСС 1914–1918» (Львiв, 1936), Антона Чарнецького «Спомини мого життя» (Лондон, 1964), Євгена Бородiевича «У чотирикутнику смертi» (Львiв, 1931), Євгена Коновальця «Причинки до iсторii украiнськоi революцii» (Прага, 1929), Зенона Стефанiва «Коротка iсторiя украiнського вiйська» (Т. 1–3. Львiв, 1937), Володимира Галана «Батерiя смертi» (Нью-Йорк, 1968), Павла Христюка «Украiнська революцiя» (Т. 1–3. Вiдень, 1921–1922), Олекси Кузьми «Листопадовi днi 1918 р.» (Львiв, 1931), Омеляна Поповича «Вiдродження Буковини» (Львiв, 1933), Івана Крип’якевича, Богдана Гнатевича «Історiя украiнського вiйська» (Львiв, 1937), Михайла Гуцуляка «Перший листопад 1918 року на захiдних землях Украiни» (Нью-Йорк; Ванкувер, 1973), Андрiя Чайковського «Чорнi рядки» (Львiв, 1928), Михайла Омеляновича-Павленка «Украiнсько-польська вiйна 1918–1919 рр.» (Прага, 1929), Степана Шухевича «Спомини з УГА 1918–1920» (Львiв, 1929), Ісаака Мазепи «З iсторii Украiнськоi революцii» (Прага, 1930), «Украiна в огнi й бурi революцii 1917–1921» (Ч. 1–3, 1950–1951), Антона Кравса «За украiнську справу» (Львiв, 1937), Олекси Левицького «Галицька армiя на Великiй Украiнi» (Вiдень, 1921), Никифора Гiрняка «Останнiй акт Украiнськоi Галицькоi армii» (Нью-Йорк, 1958), Михайла Лозинського «Галичина у рр. 1918–1920» (Вiдень, 1922), Івана Максимчука «Кожухiв» (Львiв, 1930), Дмитра Палiiва «Листопадова революцiя» (Львiв, 1929), Миколи Капустянського «Похiд украiнських армiй на Киiв – Одесу в 1919 р.» (Кн. 1–2. Львiв, 1921–1922), Матвiя Стахiва «Захiдна Украiна: Нарис iсторii державного будiвництва та збройноi i дипломатичноi оборони в 1918–1923 рр.» (Т. 1–4. Скрентоп, 1959–1960), Сидора Ярославина «Визвольна боротьба на захiдно-украiнських землях 1918–1923 рр.» (Фiладельфiя, 1956), Василя Кучабського «Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Fahren 1918–1923» (Berlin, 1934), Івана Боберського «Щоденник» (Киiв, 2003).
Цим драматичним подiям присвяченi також документальнi збiрники: «Украiнська суспiльно-полiтична думка в XX ст.» (Нью-Йорк, 1983), «Украiнська Галицька Армiя. Матерiали до iсторii» (Т. 1–5. Вiннiпег, 1958–1970), «За волю Украiни» (Нью-Йорк, 1967), «Євген Коновалець i його доба» (Мюнхен, 1974), «Денник Начальноi Команди Галицькоi Армii» (Нью-Йорк, 1974), «Ukrainе and Роland in Documents 1918–1922» (Hunchac Т., ed. Vol. L—2, New York; Paris; Sidney; Toronto, 1983), «Захiдно-Украiнська Народна Республiка. 1918–1923. Документи i матерiали» (Т. 1–5. Івано-Франкiвськ, 2001–2011).
Вказану тему намагалися розробляти науковцi Олександр Карпенко, Юрiй Сливка, Степан Макарчук, Володимир Гордiенко, Сергiй Лилик, Олександр Реент, Володимир Великочий, Богдан Якимович, Орест Красiвський, Ярослав Лялька, Кiм Науменко, Борис Тищик, Олександр Вiвчаренко, Олександр Павлюк, Іван Патер, Ігор Соляр, Олег Павлишин та iн.[4 - Карпенко О. До питання про характер революцiйного руху в Схiднiй Галичинi у 1918 р. // 3 iсторii захiдноукраiнських земель. Киiв, 1957. С. 59–60; Сливка Ю. Боротьба трудящих Схiдноi Галичини проти iноземного поневолення. Киiв, 1973; Макарчук С. Республiка, що обрала поразку // Вiльна Украiна. 1989. 22, 24 сiч.; Гордiенко В. Листопад. Сходження на Голгофу // Лiтопис Червоноi Калини. 1991. № 1–3; Лилик С. ЗУНР: бiла пляма в iсторii Украiни // Пост iменi Ярослава Галана. Львiв, 1990. Кн. 24. С. 178–206; Лялька Я., Науменко К. Захiдно-Украiнська Народна Республiка // За вiльну Украiну. 1990. 1 лист.; Якимович Б. Западно-Украинская Народная Республика: мифы, история и значение // Высокий замок. 1991. 31 окт.; Тищик Б., Вiвчаренко О. Захiдноукраiнська Народна Республiка. Коломия, 1993; Павлюк О. Дипломатiя злуки. До питання про об’еднання УНР i ЗУНР // Всесвiт. 1992. № 1–2. С. 176–178. Його ж. Вiд злуки – до розриву: Взаемини урядiв УНР i ЗУНР у 1919 р. // Наука i суспiльство. 1994. № 4–6, 7–8; Захiдно-Украiнська Народна Республiка 1918–1923. Історiя. Івано-Франкiвськ, 2001; Захiдно-Украiнська Народна Республiка 1918–1923. Ілюстрована iсторiя. Львiв; Івано-Франкiвськ, 2008; Павлишин О. Євген Петрушевич (1863–1940). Ілюстрований бiографiчний нарис. Львiв, 2013.] Проблеми украiнсько-польськоi вiйни 1918–1919 рр. порушував й автор цього дослiдження в книзi «Історiя галицького стрiлецтва» (Львiв, 1990; друге вид. 1991), «Украiнсько-польська вiйна 1918–1919 рр.» (Львiв, 1998). І все ж багатогранна дослiдницька робота тiльки починаеться, оскiльки лише нинi стають доступними унiкальнi документи з архiвосховищ Киева, Львова, Москви, Праги, Вiдня, Варшави, Риму, Оттави.
До пiдготовки цього рукопису спонукали ще й польськi колеги-iсторики, якi в останне двадцятилiття значно об’ективнiше, нiж ранiше, почали висвiтлювати процес вiдродження польськоi й украiнськоi державностi у 1918–1920 рр.[5 - Dabkowski Т. Ukrainski ruch w Galicji Wschodniej. 1912–1923. Warszawa, 1985; Kozlowski M. Miedzy Sanem a Zbruczem: Walki o Lwоw i Galicje Wschodnia 1918–1919. Krakоw, 1990; Konieczny Z. Walki polsko-ukrainskie w Przemyslu i okolicy. Listopad – grudzien 1918. Przemysl, 1993; Klimecki M. Wojna polsko-ukrainska 1918–1919 r. // Wojsko i wychowanie. 1993. № 5. S. 43–46; № 6. S. 36–39; Ibidem. Polsko-ukrainski konflikt wojskowy o Galicje Wschodnia. 1918–1919 r. // Akcja «Wisla» na tle stosunkоw polsko-ukrainskich w XX wieku. Materialy z sesji naukowej 12–14. VI. 1992. Szczecin, 1994. S. 29–37; Ibidem. Polsko-ukrainska wojna o Lwоw i Wschodnia Galicje 1918–1919 r. Warszawa, 1997; Koko E. Przed ryskimi preliminariami. Z dziejоw stanowiska ukraincow galicyjskich w 1920 r. // Polacy o Ukraincach, Ukraincy o Polakach. Materialy z sesij naukowej pod redakcja Tadeusza Stegnera. Gdansk, 1993. S. 118–138; Szmytkowska B. Stosunek rzadu Zachodnio-Ukrainskiej Republiki Ludowej do Panstwa Polskiego i polakоw na podstawie prasy oficjalnej tego rzadu // Polacy o Ukraincach, Ukraincy o Polakach. S. 139–145; Lukomski G., Partacz C., Polak B. Wojna polsko-ukrainska 1918–1919: Dzialania bojowe – aspekty polityczne – kalendarium. Koszalin; Warszawa, 1994; Leinwand A. Obrona Lwowa w listopadzie 1918 roku // Rocznik Lwowski 1993–1994. Warszawa, 1995. S. 37–57; Jagoda M. Walki o Lwоw od stycznia do kwietnia 1919 roku // Wojskowy Przeglad Historyczny. 1995. № 1–2. S. 184–200; Krotofil M. Ukrainska Armia Halicka 1918–1920. Torun, 2012.] Але, зрозумiло, не з усiма iхнiми аргументами (щодо схiдних кордонiв II Речi Посполитоi, гуманностi ведення бойових дiй легiонiстiв та iн.) автор цього дослiдження погоджуеться. А тому пропонованiй студii чимало уваги вiдведено переговорам мiж воюючими сторонами, аналiзу позицiй «режисерiв» iз Парижа й Москви, нацiональнiй полiтицi уряду ЗУНР, соборницьким процесам в УНР, складним проблемам функцiонування iсторичноi (нацiональноi) пам’ятi в сучаснiй Украiнi.
Встане славна мати-Украiна
Вiд Шевченкового здвигу до вибуху Украiнськоi революцii
Революцiйний вибух 1917 року каталiзувала Перша свiтова вiйна, у кривавий вир якоi були втягнутi бiльшiсть краiн та народiв свiту. Для генералiв-фронтовикiв це був час випробовування нових видiв зброi – авiабомбометань, перших танкових атак, хiмiчноi зброi. Для полiтикiв вiйна стала новим дискусiйним майданчиком, у ходi якого обговорювалися плани реформування старих iмперiй, перекроювання кордонiв. Велика вiйна ще бiльше розколола украiнський нацiональний табiр: надднiпрянцi пiдтримували переможний наступ росiйськоi армii i прагнули виторгувати у царату автономiю для Надднiпрянщини; галицькi полiтики пiдтримали у вiйнi Габсбургiв, якi, на iхню думку, мали надати Галичинi нацiонально-державну автономiю.
Наболiлi нацiональнi проблеми галицька громадськiсть широко обговорювала в ходi святкування 100-рiччя вiд дня народження Тараса Шевченка. Вказаний ювiлей на захiдних землях Украiни вiдзначено не лише поетичними вечорами, але й масовим Шевченкiвським здвигом 28 червня 1914 р. у Львовi за участю 12 тис. представникiв галицьких парамiлiтарних товариств «Сокiл», «Сiч», «Пласт», культурно-освiтнiх i кооперативних структур. У той день на площi Сокола-Батька в околицях Стрийського парку вони дiзналися не лише про вбивство у Сараево наступника австрiйського престолу архiкнязя Франца Фердинанда, але й ще раз актуалiзували iдею вiдродження украiнського вiйська як зав’язку майбутньоi Украiнськоi держави. Активнiсть стрiлецтва сприяла консолiдацii украiнського полiтикуму, яке сформувало мiжпартiйну Головну украiнську раду (ГУР) на чолi з К. Левицьким[6 - Левицький К. Історiя полiтичноi думки галицьких украiнцiв 1848–1914. Львiв, 1926. С. 716–720; Украiнська сила з покликом Тарасовим. Великий ювiлейний здвиг Сiчей i Соколiв у Львовi // Свобода. 1914. 16 лип.]. Утiм, вiдповiдi на головне питання часу «Чи дасть нам тепер Австрiя Украiну»[7 - Історiя сiчових стрiльцiв: вiйськово-iсторичний нарис. Киiв, 1992. С. 22.] залишалося серед галичан, буковинцiв i закарпатцiв риторичним.
2 серпня 1914 р. ГУР у Львовi створила Бойову управу УСС, яка звернулась до австрiйського уряду з проханням дозволити сформувати легiон Украiнських сiчових стрiльцiв. Попри отриману згоду, вiд перших днiв створення частини iй чинилися перешкоди. На прохання вiдкликати з вiйськ сто украiнських старшин цiсарське командування видiлило лише 16, серед них Г. Коссака, С. Горука, В. Дiдушка, Д. Вiтовського та iн. Для легiону Украiнських сiчових стрiльцiв австрiйцi передали тисячу важких однозарядних крiсiв, якi ще 1888 р. були знятi з озброення. Всього до Украiнських сiчових стрiльцiв зголосилось 28 тис. галичан, але уряд i польськi полiтичнi кола, побоюючись створення украiнського вiйська, обмежили чисельнiсть легiону 2,5 тис.[8 - Див.: Литвин М., Науменко К. Історiя галицького стрiлецтва. Львiв, 1991. С. 12–15.] Добровольцями насамперед записувалися тi, хто офiцiйно був визнаний непридатними до вiйськовоi служби, а також особи, якi ще не мали (гiмназисти, студенти унiверситетiв Львова, Грацу, Вiдня, деякi жiнки) або вже були непризивного вiку з пiдданих Австро-Угорщини[9 - Дорнiк В. Полiтика Австро-Угорщини щодо Украiни в роки Першоi свiтовоi вiйни // Перша свiтова вiйна та проблеми державотворення у Центральнiй та Схiднiй Європi (до 90-рiччя закiнчення Першоi свiтовоi вiйни). Чернiвцi: ЧНУ, 2009. С. 11.]. Основна маса галичан-украiнцiв – понад 100 тис. – була мобiлiзована до частин, якi вiдправлено подалi вiд Украiни, на iталiйський фронт.
Невишколених сiчовикiв командування 55-i австрiйськоi дивiзii 25-го корпусу вирiшило одразу ж кинути на фронт проти наступаючих росiйських вiйськ, де на легiон чекала б неминуча загибель. Але тодiшнiй тимчасовий командир легiону Т. Рожанковський вiдмовився виконувати авантюрний наказ, за що був усунутий з посади. Пiд командуванням нового командира, одного iз засновникiв «Просвiти», директора Рогатинськоi украiнськоi гiмназii М. Галущинського 3 вересня 1914 р. новобранцi прийняли на привокзальнiй площi у Стрию (Львiв був уже окупований царськими вiйськами) присягу й вiдбули на доукомплектування у закарпатськi села Горонда та Страбичiв пiд Мукачеве[10 - Див.: Галущинський М. З Украiнськими сiчовими стрiльцями: спомини з рокiв 1914–1915. Львiв, 1934. 216 с.; Галактiон Ч. 3 вересня 1914 // Свобода. 1952. 6 верес.; Савчин М. Украiнськi сiчовi стрiльцi на «Срiбнiй землi» // Свобода. 1951. 16, 17 листоп.; Рiпецький С. Про сотню, що почала визвольнi змагання // Свобода. 1954. 10 верес.]. Ядро легiону становили активiсти сiчового, сокiльського i пластового руху, вчорашнi гiмназисти та студенти. Серед новобранцiв були й дiвчата-студентки О. Степанiв, С. Галечко, А. Дмитерко, І. Кузь, О. Пiдвисоцька та iн.
7 вересня затверджено органiзацiйну структуру легiону УСС, призначено командирiв куренiв, сотень i чот. Перший курiнь очолив отаман М. Волошин, 35-рiчний львiвський адвокат, пiсля вiйни вiдомий дiяч центристськоi полiтичноi партii – Украiнського нацiонально-демократичного об’еднання (УНДО). Йому пiдпорядковувалися сотнi В. Дiдушка, Р. Дудинського, Н. Гiрняка i О. Будзиновського. Другим куренем командував народний учитель iз Ясеницi, що пiд Дрогобичем, 32-рiчний отаман Г. Коссак, батько чотирьох дiтей. До цього куреня ввiйшли сотнi колишнього редактора львiвського часопису «Руслан», вiдомого сокiльського дiяча сотника С. Горука та О. Семенюка, О. Букшованого, вчорашнього студента Чернiвецького унiверситету та Львiвськоi торговоi академii М. Барана. Третiм курiнним отаманом був адвокат С. Шухевич, а його двома сотнями командували вiдповiдно педагог Д. Вiтовський i виходець iз селян Дрогобиччини, недавнiй професор Чорткiвськоi учительськоi семiнарii І. Коссак. Отримали посади командирiв чот (взводiв по-сучасному. – Авт.) чимало представникiв молодоi нацiональноi iнтелiгенцii, зокрема випускник Паризькоi художньоi школи Я. Струхманчук, журналiст В. Коссак, вчорашнiй студент-хiмiк П. Франко, вихiдцi iз селянства І. Цяпка, М. Яворський, І. Рогульський, Г. Іваненко, багато iнших. Все це створювало особливий тип взаемовiдносин мiж старшинами i стрiльцями, сприяло високим бойовим якостям легiону. До речi, формою звертання було слово «товариш», прийняте згодом у Радянськiй армii. Отже, не витримуе критики довголiтне твердження радянських iсторикiв i полiтикiв про «буржуазний» та «реакцiйний» характер старшинського складу УСС i Галицькоi армii. Як вiдомо, це «тавро» стало приводом для масового знищення у 30-тi роки, пiд час сталiнських репресiй, величезноi кiлькостi колишнiх галицьких старшин, якi пiсля поразки Украiнськоi революцii 1917–1921 рр. залишилися на Надднiпрянщинi або прибули до неi пiзнiше. Серед них були вiдомi вiйськовi, партiйнi, радянськi та науковi дiячi, письменники Г. Коссак, О. Нагуляк, Г. Іваненко, Й. Крiлик, О. Букшований, М. Яворський, Я. Струхманчук, М. Ірчан, багато iнших[11 - Див.: Рубльов О., Черченко Ю. Сталiнщина й доля захiдноукраiнськоi iнтелiгенцii (20—50-тi роки ХХ ст.). Киiв, 1994. 350 с.; Рубльов О. Захiдноукраiнська емiграцiя у загальнонацiональних полiтичних i культурних процесах (1914–1939). Киiв, 2004. 648 с.; Рубльов О., Реент О. Украiнськi визвольнi змагання 1917–1921 рр. Киiв, 1999. 320 с.].
У тi днi на 450-кiлометровому фронтi вiд Івангорода до Кам’янця-Подiльського розгорнулася одна з найбiльших у Першiй свiтовiй вiйнi Галицька битва за участю з обох бокiв пiвтора мiльйона солдат i офiцерiв. Вона почалася загальним наступом росiян 6 серпня. Через мiсяць, 3 вересня 3-тя армiя генерала М. Рузького зайняла Львiв, а 8-ма пiд командуванням О. Брусилова вiдтiснила цiсарську армiю в Карпати. 17 вересня вiдступив гарнiзон Перемиськоi фортецi (131 тис. осiб, 21 тис. коней). Отже, росiйська армiя окупувала Галичину, а вiйська Австро-Угорщини втратили до 400 тисяч воякiв, з них майже 100 тис. полоненими[12 - Яковлев И. 1 августа 1914. Москва, 1974. С. 69; Bator J. Wojna Galicyjska. Krakоw, 2008. S. 35—104, 223.]. Пiд час цiеi операцii начальник штабу 25-го австрiйського корпусу полковник С. Шептицький (один iз перших претендентiв на посаду командира легiону УСС) писав своему братовi – митрополиту Греко-католицькоi церкви Андрею Шептицькому: «Росiяни атакують. Ми зазнали поразки. В районi Гнилоi Липи точаться тяжкi боi. Твое селянське вiйсько, твоi Украiнськi сiчовi стрiльцi бою ще не бачили навiть здалека, та вiдомо, що при першiй же нагодi вони збираються „зi славою“ здатися москалям»[13 - Даниленко С. Дорогою ганьби i зради. Киiв, 1972. С. 42.]. До певноi мiри вiн мав рацiю: чимало украiнцiв, силою рекрутованих до австрiйськоi армii, зовсiм не рвалися проливати кров за цiсаря i часто здавалися в росiйський полон. Однак щодо легiону УСС зневага полковника не була обгрунтованою, що засвiдчили першi боi сiчовикiв.
У зв’язку з важким становищем на фронтi вже 10 вересня 1914 р. австрiйське командування вiддало наказ ввести легiон УСС у боi. Через тиждень сотня В. Дiдушка вийшла на Верецький перевал, де зустрiла наступаючi частини 2-i кубанськоi козачоi дивiзii. Тодi ж зайняла лiнiю сторожових постiв на Ужоцькому перевалi сотня О. Семенюка, уродженця Сокаля, талановитого органiзатора сiчового руху на Львiвщинi, який пiзнiше, у 30-х, загинув в УРСР. Саме вона першою серед пiдроздiлiв легiону 25–26 вересня зав’язала бiй у районi Сянок з кубанцями i зазнала перших жертв вiйни – 22 стрiльцi були вбитi. Водночас, не врахувавши думки украiнських старшин, австрiйське командування роздробило решту легiону на бiльше ста розвiдувальних стеж (груп) по 20 стрiльцiв у кожнiй i наказало просочуватись у росiйськi тили. Пiсля невдалих спроб перетнути лiнiю фронту, зазнавши втрат, стежi поверталися назад. Лише стежа чотаря Г. Іваненка досягла Дрогобича, а Р. Бiленький пройшов зi стрiльцями до Болехова. Кiлька груп зникли безслiдно. Переконавшись у безплiдностi своiх намiрiв, австрiйське командування вiдмiнило наказ. 7 жовтня всi сотнi зайняли лiнiю оборони на Бескидах[14 - Литвин М., Науменко К. Украiнськi сiчовi стрiльцi. Киiв, 1992. С. 10–12; Трофим’як Б. Фiзичне виховання i спортивний рух у Захiднiй Украiнi (з початку 30-х рокiв ХІХ ст. до 1939 р.). Киiв, 1997. С. 153; Савчин М. «Пiд бiлою березою козаченька вбито…» // Свобода. 1953. 3 сiч.].
Отримавши пiдкрiплення з Балканського фронту, австрiйська Пiвденна армiя у першiй половинi жовтня перейшла в наступ через карпатськi перевали у загальному напрямi на Стрий, Миколаiв, Львiв. «Я був атакований з фронту майже удвiчi бiльшими силами противника, – згадував генерал О. Брусилов. – Здiйснювалось охоплення мого лiвого флангу вiйськами, якi спускались з Карпат вiд Турки i, нарештi, у напрямi на Стрий – Миколаiв – Львiв виходили до мене в тил»[15 - Див.: Брусилов А. Воспоминания. Москва, 1951. С. 57.].
У ходi наступальноi операцii легiон УСС пiд командуванням отамана Г. Коссака, що дiяв в авангардi 130-i австрiйськоi бригади, провiв успiшний бiй за Тухольку. За ним спостерiгав особисто генерал П. Гофман: адже галичани дiяли на дуже важливiй дiлянцi – вздовж долини Латорицi, на залiзницi. Долаючи сильний опiр противника, украiнськi куренi оволодiли пiзнiше селами Синьовидне i Любiнцi, вийшли у район нафтового басейну i 20 жовтня вiдбили у росiян мiста Борислав, Дрогобич, Стрий. Тiльки коли О. Брусилов перекинув з-пiд Перемишля найбоездатнiшу 58-у пiхотну дивiзiю та пiдтягнув резерви, йому вдалося вiдновити становище. Австрiйськi вiйська, а з ними легiон УСС вiдiйшли до Карпат.
Майже без перерви 3 листопада чотири армiйськi корпуси О. Брусилова та три кавалерiйськi дивiзii розпочали штурм перевалiв з метою прорватися до Закарпаття. У запеклих боях 3–5 листопада сотнi УСС пiд командуванням В. Дiдушка, К. Гутковського, Р. Дудинського, С. Горука, З. Носковського зумiли не лише вiдстояти своi позицii пiд Синьовидним, але й завдати противнику серйозних втрат. Тiльки у полон захоплено 130 солдат. У районi Тухольки вiдзначився зi своею сотнею Д. Вiтовський, який разом з панцирним поiздом утримував залiзничний вiдтинок Тухолька – Гребенiв. Невдовзi пiсля цих боiв командир 55-i дивiзii генерал Г. Фляйшман прибув до легiону, щоб особисто вручити першi бойовi нагороди сiчовикам – медалi Хоробростi II класу старшинам З. Носковському, Я. Струхманчуку, вiстуну І. Андруху, хорунжiй О. Степанiвнi, а також С. Галечко[16 - Литвин М., Науменко К. Украiнськi сiчовi стрiльцi. С. 13.]. Вчорашнiй студентцi фiлологii унiверситету в Грацi до того ж присвоено звання пiдхорунжоi.
«Я на Закарпаттi, в рядах Сiчових стрiльцiв. Дивний якийсь сон, – писала Софiя Галечко у щоденнику 11 вересня 1914 р. – Вiсiм днiв iзди поiздом, три днi голодiвки, примусова мандра по Мукачевi вiд 3-i ночi до 8-i ранку та приiзд до Горонди – а тепер тихi зiтхання слабих у шпиталi. Моi мрii здiйснилися – працюю для Украiни, йду кувати кращу долю… Кинула я книжки, науку, старий спокiйний Грац, забула про рiдню, про iспити й увесь свiт… Крила вистрiлили з рамен i лечу на стрiчу сонцю золотому. Чи спалить воно мене, чи зiгрiе своiм вогнем?.. Завтра, позавтра може пiдемо вже в поле, хто вернеться з дороги, не знаемо. Що там! Поки кров грае в жилах i серце б’еться сильно в грудях – вперед! Вперед! Поломимо скали, перепливемо рiки, спалимо вогнем молодоi душi всi твердинi, всi замки, всi ворожi думки i дiла»[17 - Угрин-Безгрiшний М. Нарис iсторii УСС. Львiв; Киiв, 1923. С. 103.]. Дiвчину-стрiльця, потiм хорунжу i командира чоти в сотнi З. Носковського любили i поважали всi. І тому як велике особисте горе для них стала ii трагiчна загибель 20 липня 1918 р.[18 - Дмитерко-Ратич Г. Зi зброею в руках (Пам’ятi Софii Галечко) // Наше життя. 1958. Листопад. С. 3–5.]
У листопадi здiйснена часткова реорганiзацiя легiону. Тепер вiн складався лише з двох куренiв – С. Шухевича i С. Горука. М. Галущинський вибув у штаб генерала П. Гофмана референтом у справах УСС, а його посаду обiйняв отаман Г. Коссак.
Рiздво 1915 р. галицькi стрiльцi зустрiли на Бескидах. У ту зиму стояли трiскучi морози, крутi схили вкрилися глибоким снiгом. Старшини i стрiльцi, якi майже безперервно перебували на гiрських вершинах, у першiй бойовiй лiнii, постiйно мерзли. Часом втрати вiд холоду перевищували бойовi[19 - Гiрняк Н. Органiзацiя i духовний рiст Украiнських сiчових стрiльцiв. Фiладельфiя, 1955. С. 21–22; Рiпецький С. Украiнське Сiчове Стрiлецтво. Визвольна iдея i збройний чин. Нью-Йорк, 1956. С. 98–99.]. У тi сiчневi днi сiчовики билися на Ужоцькому перевалi. Долаючи глибокий снiг, вони зайняли Славське, Лавочне, досягли Татарiвки, що декiлька разiв переходила з рук у руки. На початку березня сотнi легiону УСС вийшли в район гори Макiвки. У цей момент командування цiсарськоi армii завдало украiнськiй частинi нового дошкульного удару – лiквiдувало Начальну команду i цiлком самостiйнi куренi Г. Коссака i С. Горука пiдпорядкувало вiдповiдно 129-й i 130-й австрiйським бригадам 55-i дивiзii генерала Г. Фляйшмана. Тодi ж встановлено штатну чисельнiсть усусусiв – 2200 стрiльцiв i 48 старшин, яким присвоенi вiйськовi звання.
Верхiв’я гiр, верхiв’я слави.
Шумить, шумить, шепоче лiс:
По битвi на полях Полтави
Тут вперше украiнський крiс
Спиняв московських полчищ лави,
І вперше по лiтах недолi
Слова упали тут стрiльцевi:
«Ми не поклонимось царевi!
Ми прагнем волi!»
Цi рядки стрiлецький поет О. Бабiй присвятив битвi на горi Макiвцi у квiтнi—травнi 1915 р., яка увiйшла золотою сторiнкою у лiтопис легiону УСС.
22 березня вперше сотнi курiнного отамана С. Горука зайняли позицiю на цiй горi, яка стала ключовим пунктом оборони австрiйськоi Пiвденноi армii, бо не давала можливостi росiйським вiйськам пробитися по долинах рiчок до Тухлi й Славська. З того дня боi на цьому вiдтинку майже не припинялись. Учасник тих звитяг 18-лiтнiй командир сотнi львiв’янин О. Яримович, який загинув у липнi 1917 р. пiд Конюхами, залишив нащадкам спогади. Ось як вiн описуе цi подii: «Вночi з 7 на 8-го квiтня зiйшли москалi з Погару (сусiдня гора. – Авт.), перейшли мiсток на р. Головчанцi, пiдсунулися яром до половини пiвнiчного спаду Макiвки пiд стрiлецьке становище i ранили кiлькох стрiльцiв ручними гранатами. Нiч була темна, без мiсяця. Пiшла стрiлянина на цiлiй лiнii Макiвки, трiскали свiтлянi ракети. Москалi вiдступили. Рано було видно слiди ворога i погубленi шапки. Цiлий напад москалiв звернений був на вiдтинок, обсажений стрiльцями, тому стрiльцi дiстали того дня вiд бригадира Вiтошинського похвалу за оборону Макiвки. Сотня Дудинського стояла, пiд проводом хорунжих Свидерського, Никорака i Ковалика, сотню Московського провадив чотар Сушко, в сотнi Семенюка провадили пiд той час чоти чотар Чмола, я i хорунжа Степанiвна»[20 - Яримович О. Картина з боiв за Макiвку // За волю Украiни: iст. зб. УСС. С. 287.].
У тi днi на Пiвденно-Захiдний фронт прибув разом iз кiнооператорами росiйський самодержець Микола II. Зi Львова вiн приiхав до штабу 8-i армii генерала О. Брусилова у Самбiр, потiм побував у Хировi та недавно зайнятому Перемишлi. Командувачу фронтом генералу М. Іванову, мабуть, дуже хотiлося порадувати iмператора «побiдною» реляцiею з Карпатського фронту. Отож, пiдтягнувши важку артилерiю, вiн кинув у наступ на Макiвку кавалерiйську дивiзiю генерала О. Каледiна (майбутнього отамана Донського козацтва, керiвника антирадянських заколотiв 1918 р.) та пiхотнi частини. Найбiльшоi напруги боi досягли 1 травня. «Клекотiли по обох боках скорострiли, при землi гупали ручнi гранати – здавалося, гора рухаеться, дихае пеклом. Так минала година за годиною. Це був третiй пам’ятний день московського наступу на Макiвку, – писав Д. Вiтовський, сотня якого прийняла на себе чи не головний удар. – Змагалося двi сили. Одна сказала: за всяку цiну вiзьму, а друга вiдповiла: за всяку цiну не вiддам»[21 - Шляхи. Львiв, 1915. С. 195.].
Запеклий кривавий бiй тривав весь день. Та втримати позицii сiчовикам не вдалося. Частково iз-за вiдступу сусiднiх австрiйських частин. У нiч на 2 травня на схили Макiвки прибув резерв – курiнь Г. Коссака. Його сотнi з ходу пiшли на штурм вершини гори. Двiчi вона переходила з рук в руки. «Щойно за третiм разом московськi полки покинули пiд напором стрiлецькоi сили й завзяття добутий верх та пiшли в ростiч, – згадував стрiлецький iсторик i учасник бою Б. Гнатевич. – На побоевищi залишилися гори трупiв, вiд смерти врятувалися лише тi, що попали в полон»[22 - Украiнськi Сiчовi Стрiльцi. Львiв, 1935. С. 32.].
З травня всi пiдроздiли сiчовикiв виведенi у другий ешелон. А вже наступного дня росiяни вщент розгромили австрiйську 129-ту бригаду i захопили Макiвку. При цьому потрапили у полон понад тисячу цiсарських солдат i офiцерiв. Своерiдною помстою був раптовий контрудар куреня отамана Г. Коссака пiд Плiткою, у ходi якого захоплено до тисячi полонених. У битвi на Макiвцi загинули 42 сiчовики, 76 зазнали поранень i 35 потрапили до полону. Полеглих поховали на пiвденних схилах гори. Серед них були уродженцi Коломийщини І. Ганущак, Ю. Григорщук, І. Грицюк, Ю. Пiтиляк; iз Косiвщини – М. Бiлячук, П. Данищук, В. Зитенюк, брати Михайло i Дмитро Мицканюки, В. Палiйчук, І. Ребеньчук, Ф. Ткачук; Ф. Карпин iз Звенигорода, О. Матковський iз Турки, Ф. Пик iз Самбора та iншi[23 - Величко М. Макiвка. З карпатських боiв УСС-iв. Нью-Йорк, 1951. 32 с.; Рiпецький С. Про тих, що полягли та пролляли кров у боях на Макiвцi // За волю Украiни. С. 295–313.]. У незалежнiй Украiнi цей стрiлецький цвинтар поновлено, встановлено пам’ятний знак.
Украiнська громадськiсть краю високо оцiнювала мужнiсть галицького стрiлецтва у тiй карпатськiй битвi. «Макiвка – це перший визначний етап на тому шляху, по якiм украiнська нацiя зi стану пасивностi переходила до стану активностi, до чину, – зазначала львiвська газета „Дiло“ 2 травня 1915 р. – Битва на Макiвцi – це перша велика спроба галицьких украiнцiв стати самим активним чинником iсторii, стати ковалями й творцями своеi будучини».
В перiод з 19 квiтня до 10 червня 1915 р. нiмецько-австрiйськi вiйська здiйснили так звану Горлицьку операцiю, у ходi якоi вiсiм армiй пiд загальним командуванням генерала А. Макензена прорвали оборону росiйських вiйськ i рiшучим наступом на Перемишль – Львiв змусили противника майже цiлком залишити Галичину. У цiй операцii легiон УСС наступав у складi 2-го австрiйського корпусу, не зустрiчаючи опору з боку росiян. Лише 29 травня бiля села Лисовичi за Болеховом росiйськi частини завдали сильного контрудару 130-й австрiйськiй бригадi й вийшли на сотнi куреня Г. Коссака. Пiд страшний удар потрапили новобранцi сотнi чотаря І. Цяпки, якi щойно прибули на фронт (було втрачено вбитими, пораненими i полоненими 180 стрiльцiв). На iншiй дiлянцi росiяни полонили пораненого сотника О. Букшованого. 24-рiчний командир, виходець iз верховинського села Жаб’е, зарекомендував себе смiливим добрим старшиною, заслужив любов i повагу стрiльцiв, якi за ним довго сумували[24 - Литвин М., Науменко К. Вiйськова елiта Галичини. Львiв, 2004. С. 7–8.].
