Гетьман вiдразу запропонував командирам корпусу сiчових стрiльцiв Є. Коновальцю i А. Мельнику визнати нову владу i перейти до неi на службу на вельми вигiдних умовах. Але рiшення про цей союз Стрiлецька рада вiдхилила[100 - Скоропадський П. Спомини. С. 110.]. Сiчовики були роззброенi i розбрелися по всiй Надднiпрянщинi.
Голод, хлiбнi ревiзii, терор чорносотенцiв спричинили численнi селянськi виступи. Зокрема, грiзну силу становив 10-тисячний загiн 29-рiчного анархiста Нестора Махна (пiсля революцii проживав у Польщi в м. Торунь i у Францii, помер 1934 р.). Успiшно вiв партизанську боротьбу проти iнтервентiв 22-рiчний прапорщик росiйськоi армii Юрiй Тютюнник. Активiзували дiяльнiсть украiнськi самостiйники, бiльшовики. У вiдповiдь гетьман пiшов на деякi поступки украiнськiй суспiльностi i вiдкрив украiнськi банки, зареестрував Украiнську православну автокефальну церкву, заснував Украiнський театр драми, Нацiональну галерею мистецтв, Украiнський iсторичний музей, Украiнську академiю наук.
Водночас в Украiнськiй державi легально або напiвлегально дiяли проросiйськi сили – члени росiйськоi партii конституцiйних демократiв, представники iмперськоi родини Романових, шовiнiстичнi органiзацii «Союз возрождения России», «Русь», «Русский союз». З метою захисту росiйських шкiл засновано «Общину русской школы на Украине»[101 - Пирiг Р. Гетьманат Павла Скоропадського: мiж Нiмеччиною i Росiею. Киiв, 2008. С. 157–164.].
Гетьман також постiйно координував своi дii з Нiмеччиною. На початку вересня П. Скоропадський навiть зустрiвся у Берлiнi з Вiльгельмом ІІ, з яким обговорював договiр (пiдписаний 10 вересня) про передачу нiмцям 35 % нового врожаю[102 - Шаповал М. Велика революцiя i украiнська визвольна програма. Прага, 1928. С. 111–112.].
Але як тiльки 14 листопада 1918 р. Скоропадський проголосив грамоту про лiквiдацiю самостiйностi Украiнськоi держави i проголошення ii федерацii з Росiею, проти гетьмана вибухнуло повстання, ядром якого став щойно створений Осадний Корпус Сiчових стрiльцiв. 14 грудня в апартаментах турецького дипломата готелю «Палас» гетьман зрiкся влади i за сприяння нiмецьких вiйськових виiхав до Нiмеччини, де навiки спочив наприкiнцi Другоi свiтовоi вiйни.
Як бачимо, гетьманська модель державностi так i не вивела Украiну iз нацiонально-полiтичноi кризи, а тому була змiнена новими полiтичними опонентами, прихильниками вiдродження УНР[103 - Верстюк В. Горобець В., Толочко О. Провал проекту малоросiйськоi Украiни // Украiна i Росiя в iсторичнiй ретроспективi. Киiв, 2004. Том 1. С. 448–464.]. 19 грудня вiдбувся урочистий в’iзд до Киева Директорii на чолi з В. Винниченком.
Передреволюцiйний Львiв: гарячий привiт i глибока повага Центральнiй Радi
Украiнська революцiя захопила i Карпатський край. Нацiональний рух особливо активiзувався пiсля утворення Центральноi Ради у Киевi, проголошення Украiнськоi Народноi Республiки, розгортання збройноi експансii бiльшовицькоi Росii на Сходi Украiни.
1 сiчня 1918 р. бiля книгарнi НТШ у Львовi зупинився чорний автомобiль, iз якого на промерзлу брукiвку вийшли чотири незнайомцi. Невдовзi у iхнiх руках був стос свiжонадрукованих книг i украiнських часописiв. Перехожi, звичайно ж, не здогадувались, що це були украiнськi вiдпоручники мирноi делегацii у Брестi, у тому числi колишнiй «революцiйний губернатор Схiдноi Галичини» Дмитро Дорошенко (1882–1951). Опiсля, перед вiдбуттям до Бреста, вони наспiх переговорили iз групою украiнських послiв, висловивши надiю, що «незадовго матиме Львiв спромогу зноситись свобiднiше з Киевом»[104 - Украiнське слово. 1918. 2, 4 сiч.].
Через кiлька днiв у львiвському часописi «Украiнське слово» з’явився привiтальний вiрш-звернення Олександра Колесси до Великоi Украiни:
Ти сходеш вже огниста наша зоре!
Ти недосяжна i велика мрiе,
Ти здiйснена всiх поколiнь надiе,
Що iх ратай в могилах переоре…
Гей! В Киевi ревуть i дзвони i гармати!
Мов полки прадiдiв воскресли з-пiд могил
І молодих, нових набрали сил,
Щоби ще раз за Тебе умирати!
На щоглах кораблiв стяги жовто-блакитнi
І моря Чорного шумлять Тобi поклiн.
Заграли радiсно Кубань i синiй Дон,
Пороги гомонять Тобi пiснi привiтнi.
Тобi й Бескидовi вклоняються вершини,
Хвалу Тобi гудуть i Прута водопади,
І тужно шепотять над Тисою левади,
І Волинi хрустальних вод долини.
Ти чуеш клич трембiти з Чорногори?
Ти чуеш зойк конання з-за Карпат?
Ти знаеш Галича журбу велику й горе?
Чи знаеш, як за братом тужить рiдний брат?
Прийми ж поклiн i вiд землi Данила!
Скрiпи склепiння Твойого хорому,
Простри над людом волi тихi крила
І йди назустрiч сонцю золотому![105 - Колесса О. Украiнi // Украiнське слово. 1918. 6 сiч.]
А вже у нiч з 8 на 9 лютого дипломати суверенноi УНР домоглись пiдписання у Брестi iз воюючими сторонами довгожданого миру. Про це стало одразу ж вiдомо не тiльки у Киевi, але й у Львовi, Тернополi, Чернiвцях.
На другий день, 10 лютого, львiв’яни стали свiдками величноi украiнськоi манiфестацii на честь заключення мирного договору з Украiною. У цей недiльний полудень на площi Ринок зiбрались тисячi украiнцiв: залiзничники з оркестром, шкiльна молодь, стрiльцi, члени «Сокола» з городоцького передмiстя… З балкону «Просвiти» iх привiтав посол Кость Левицький (1859–1941), зазначивши, «що саме наша молода держава перша простягнула руку до згоди, перша здержала криваву вiйну». Вiдтак громовицею пронеслись здравицi на честь Центральноi Ради i Ради народних мiнiстрiв, залунало «Вже воскресла Украiна…» i похiд рушив вулицею Коперника, повз пошту, до Музичного iнституту iм. Лисенка (нинi площа Шашкевича, музучилище). Знову вiдбувся мiтинг. Із балкону виступив досвiдчений посол Лонгин Цегельський:
– Се не случай, що наша держава заключуе нинi мир, бо через цiлу iсторiю украiнського народу тягнеться нитка згiдливостi, культури та терпимостi. Навiть тi сусiди, що нам тут не хочуть признати нiяких прав, тi дiстають в Украiнськiй Республiцi широку автономiю…
– Слава!.. – виступ посла заглушувало радiсне багатоголосся львiв’ян.
Пiсля вiдспiвання «Вже воскресла Украiна», «Ми гайдамаки», «Не пора» мiтинг закiнчивсь[106 - Украiнське слово. 1918. 12 лют.]. Але полiтичнi дебати продовжились поруч, у парку. У руках багатьох було свiже число «Украiнського слова», у якому посол закликав «стрясти iз себе апатiю зневiри» i «пiдняти нацiональний дух». Наприкiнцi тексту – велика бiла пляма: значну частину статтi конфiскувала цiсарська цензура[107 - Украiнське слово. 1918. 10 лют.].
Через день, 12 лютого, у залi «Украiнськоi бесiди» вiдбулось зiбрання украiнськоi громадськостi, яке обговорило «становище украiнцiв м. Львова до миру з Украiною», а також схвалило «заключення миру мiж Украiною й осередними державами» i повернення «многостраждальноi холмськоi землi i Пiдляшшя» до «матiрного краю – Украiни». Закiнчились урочистостi прийняттям телеграми, яку запропонував Михайло Лозинський:
«Збори Украiнцiв мiста Львова засилають свiй гарячий привiт i глибоку подяку Украiнськiй Центральнiй Радi, Украiнськiй Радi Народних Мiнiстрiв та Украiнськiй Мировiй Делегацii за заключене мира, що ставить Украiну в ряд держав культурного свiта»[108 - Украiнське слово. 1918. 14 лют.].
Активнiсть украiнцiв усерйоз занепокоiла польськi шовiнiстичнi кола, галицькi газети заполонили «протести» польськоi академiчноi молодi, фiлософiв, полiтикiв. Зокрема, 13 лютого у середовищi польських професорiв, доцентiв Львiвського унiверситету народилась цинiчна резолюцiя: «Берестейский договiр противиться непередавненим правам полякiв i iх найсвятiйшим почуванням. Кривавий бiль i жаль переймае польськi серця до глибини. Берестейський договiр нарушуе схiднi границi польського конгресового королiвства… Берестейський договiр представляеться насильством… Се повий розбiр Польщi»[109 - Украiнське слово. 1918. 16, 27 лют. Детальнiше див.: Piotr S. Wan-dycz. Sowiet-Polish Relations, 1917–1921. Cambridge, 1969.]. Пiшли у хiд i кулаки. Зокрема, 14 лютого поляки на вулицi пiдступно побили дружину вiдомого адвоката i чотаря УСС Стефанiю Новаковську. Цей факт украiнський часопис пiдсумував так: «Полилася перша кров на доказ, що поляки хочуть з нами вiд тепер жити в згодi. Поляки дали незбитий доказ, як вони розумiють вiдношення до нас та чого вiд нас хочуть»[110 - Украiнське слово. 1918. 19 лют.]. У вiдповiдь украiнськi професори i доценти Унiверситету 21 лютого ухвалили розважливу заяву, у якiй грунтовно доводилась праукраiнськiсть Пiдляшшя i Холмщини[111 - Украiнське слово. 1918. 27 лют.]. Ідеi договору схвалив i митрополит Андрей Шептицький[112 - Дiло. 1918. 3 берез.].
На пiдтримку дiй уряду УНР 3 березня повсюди вiдбулись «свята миру i державностi». Особливо величаво вони пройшли у Львовi (60 тис. осiб), Дрогобичi (50 тис.) Бiбрцi (20 тис.), Хировi (15 тис.), Сяноку (14 тис.), Старому Самборi (10 тис.), Белзi (8 тис.), Сколе (8 тис.), Стрию (20 тис.), Миколаевi (10 тис.), Яворовi (20 тис.), Журавно (15 тис.), Ходоровi (20 тис.), Щирцi (10 тис.), Мостиськах (12 тис.), Жовтанцях (7 тис.), Устрiках Долiшнiх (10 тис.), Любачовi (12 тис.), Равi-Руськiй (15 тис.), Жовквi (10 тис.), Тернополi (10 тис.), Бережанах (12 тис.), Чортковi (30 тис.), Пiдгайцях (12 тис.), Коломиi (32 тис.), Солотвино (8 тис.), Калушi (30 тис.), Городенцi (10 тис.), Товмачi (10 тис.), Кутах (15 тис.), Богородчанах (10 тис.). У мiстах i селах було вiдправлено святковi богослуження, пройшли стрiлецько-сокiльськi походи, прийнято i надiслано привiтальнi телеграми Украiнськiй Центральнiй Радi, особисто М. Грушевському[113 - Украiнське слово. 1918. 8,10, 12–21, 23 берез.; Дiло. 1918. 5, 7–9, 13 берез.].
У цей день педагог з Перемишля, поетеса Уляна Кравченко написала «Молитву»:
Держи, хорони нас, Великий, Єдиний,
З низу слiз i кровi, благаем Тебе!
Ти всякоi днини своеi Вкраiни
Є захист. Святися нам Ім’я Твое.
На дiло ми смiло будемо ставати
На труди у груди нам силу подай,
А труд наш початий дасть успiх багатий
Як Ти з нами будеш в борбi за наш край!
Спiльнiсть устремлiнь всiх украiнцiв до державного самовираження i еднання засвiдчив також iмпровiзований мiтинг, що вiдбувся 6 березня на львiвському вокзалi. Цього надвечiр’я у мiстi зупинився ешелон вiйськовополонених надднiпрянцiв, який з iнiцiативи Союзу визволення Украiни направлявся iз Фрайбурга до Володимира-Волинського. Козацтво привiтав посол Л. Цегельський, побажавши куреню «успiхiв i щастя у вiрнiй службi Украiнськiй Центральнiй Радi». У вiдповiдь виступили: курiнний Ганджа, сотник Сергiевський, рядовики Балицький i Славинський. На превеликий сором галичан, зустрiч була затьмарена злiсним iнцидентом; польськi залiзничники пiдступно поздирали з вагонiв синьо-жовтi прапорцi i великий малиновий прапор iз гербом Украiни i синьо-жовтими стяжками з написами «Вже воскресла Украiни i слава i воля»1.
Водночас галицькi часописи iз сумом писали про злодiяння муравйовцiв у столицi. Зокрема, 9 березня «Украiнське слово» у репортажi «Масовi розстрiли у Киевi» iнформувало: «Жертвою большевицьких самосудiв впало 5000 украiнцiв цивiльних i офiцерiв, 300 офiцерiв росiйських i iнших народностей. Большевики не дарували життя нiкому, вiд кого бодай трохи заносило „буржуазiею“…» Такi повiдомлення гасили пробiльшовицькi настроi бiдноти, носiями яких ставали тисячi галичан-вiйськовополонених iз Росii.
25 березня у Львовi, в залi Музичного iнституту iменi Лисенка, вiдбувся з’iзд украiнських нотаблiв – спiльне зiбрання 500 представникiв украiнських партiй. Серед гостей був представник УНР генерал Коленко. Делегати насамперед привiтали проголошення незалежноi Украiнськоi Народноi Республiки, а також ухвалили резолюцiю iз такими вимогами: «з украiнських земель Галичини та Буковини утворити окремий державний органiзм; надання нацiональним меншостям на цiй територii повного забезпечення iх нацiональноi автономii та полiтичноi рiвноправностi; припинення насильницькоi колонiзацii Холмщиии; злука всiх нацiональних сил»[114 - Украiнське слово. 1918. 27 берез.]. Як бачимо, з’iзд взяв курс на вiдновлення у краi украiнськоi державностi, створення засад демократичного суспiльства.
Реалiзуючи цi плани, Украiнська парламентська репрезентацiя домагалась вiд уряду вiдмови вiд будь-якого утиску «правнодержавного становища Схiдноi Галичини», зменшення у краi контингенту австрiйських вiйськ, замiни вiйськовоi адмiнiстрацii цивiльною, видiлення коштiв для закупки на Великiй Украiнi хлiба, якнайшвидше повернення до рiдних домiвок бiженцiв i переселенцiв, припинення польського терору на Холмщинi i Пiдляшшi. Для консолiдацii i змiцнення нацiонального господарського життя у квiтнi засновано Украiнський банк. Пiсля довготривалоi вимушеноi перерви у травнi проведено з’iзди «Рiдноi школи», Союзу украiнок, якi висловились за активiзацiю громадськоi дiяльностi украiнського учительства i жiноцтва. Почали вiдроджуватись товариства «Сiльський господар» i «Пласт». Масово приймались протестацiйнi листи i декларацii украiнського населення до цiсаря.
У вереснi украiнська вiчева хвиля заполонила Львiв, Стрий, Дрогобич, Перемишляни, Рудки, Броди, Сокаль, Белз, Жидачiв, Золочiв, Яворiв, Мостиську, Щирець, Жовкву, Миколаiв, Тернопiль, Теребовлю, Залiщики, Ярослав, Копичинцi, Збараж, Товмач, Долину, Болехiв, Снятип, Печенiжин, Коломию та iншi населенi пункти. Учасники вiч та мiтингiв вимагали об’еднання всiх украiнських земель в украiнський коронний край з окремим сеймом, намiсником i украiнською адмiнiстрацiею, а також якнайшвидшоi ратифiкацii Австро-Угорщиною Берестейського мирного договору. Цi вимоги пiдтримало також украiнське населення Вiдня. Ще радикальнiшу резолюцiю ухвалило двотисячне повiтове вiче 7 жовтня у Сколе, висловивши «привiт Украiнськiй державi з бажанням злуки всiх украiнських земель»[115 - Украiнське слово. 1918. 21, 22, 24, 26–28 верес., 4, 5, 10, 15, 20 жовт.; ЦДІА Украiни у Львовi. Ф. 146, оп. 4, спр. 5193, арк. 140.].
Галичани пильно слiдкували за подiями на Великiй Украiнi, з ознайомлювальними мiсiями туди неодноразово виiжджали галицькi парламентарi[116 - Цегельський Л. Вражiння з Украiни // Украiнське слово. 1918. 7, 10, 14, 21 лип.]. Особливо плiдними були iх зустрiчi iз надднiпрянськими дипломатами в Австро-Угорщинi.
Перший украiнський посол Андрiй Яковлiв прибув до Вiдня ще 26 квiтня 1917 р. Народився вiн 1872 р. у славному Чигиринi. Пiсля закiнчення унiверситету займався адвокатською практикою i журналiстикою, був завзятим дослiдником козаччини, членом партii соцiалiстiв-федералiстiв, членом Украiнськоi Центральноi Ради. Готель «Бристоль», де вiн замешкав у столицi, i став мiсцем зустрiчей iз галичанами. До речi, там йому асистував Григорiй Косинка (1899–1934) – талановитий поет i прозаiк, добрий танцюрист славнозвiсного «кеквоку»[117 - Вiсник полiтики, лiтератури i життя. 1918. 5 трав. № 201; Календар Червоноi Калини 1939. Львiв, 1938. С. 41–42.].
Через кiлька мiсяцiв А. Яковлева змiнив (до червня 1919 р.) В’ячеслав Липинський – вiдомий iсторик i полiтик. Народився вiн 5 квiтня 1882 р. у селi Затурцях Володимирського повiту на Волинi у сiм’i польського шляхтича-дiдича. Його рiд походив iз Мазовii i переселився на Украiну у XVIII ст. Навчався у гiмназiях Житомира, Луцька, Киева. Пiсля вiйськовоi служби при кiннотi та унiверситетських студiй у Краковi (iсторiя, астрономiя) та в Женевi (соцiологiя) вiн осiв в успадкованому маетку на Уманщинi. 1917 року став одним iз органiзаторiв Украiнськоi демократично-хлiборобськоi партii, основними iдеями якоi були вiдстоювання державноi суверенностi Украiни та збереження приватноi власностi на землю. Став iдеологом украiнського монархiзму, виступав фактично за украiнське королiвство з конституцiйно-демократичною формою правлiння. Останнiй перiод життя Липинського пройшов у кiлькох австрiйських санаторiях та в гiрськiй мiсцевостi Баден бiля Грацу, де вiн за допомогою братiв купив невеликий будинок i де пiсля затяжного грипу i серцевого приступу 19 червня 1931 р. помер. Пiд час своеi хвороби Липинський боявся, що його можуть у станi каталепсii поховати живцем. Тому, згiдно з волею покiйного, йому зроблено посмертний прокол серця. Похований у рiдному селi, де створено меморiальний музей[118 - Лисяк-Рудницький І. Мiж iсторiею й полiтикою. С. 139–162.].
4 жовтня сеймовий посол Семен Вiтик (1876–1934) внiс до палати послiв Державноi ради таку заяву: «Украiнський народ, який в Австрii числить бiльш 4 мiльйонiв, а на Украiнi бiльш 40 мiльйонiв населення, е положеним мiж слав’янськими державами i межуе також з румунськими, турецькими i угорськими племенами. Украiнський народ мусив через сотнi лiт досвiдчувати на собi гнiт i поневолення з боку слов’янських правительств i бути ограбленим з своеi самостiйностi на цiлi столiття так само з боку польського, як i росiйського правительства.
Тому домагаемося права самоозначення також для украiнського народу. На основi права самоозначення жадаемо далi, щоби австрiйсько-угорська i нiмецька скрита окупацiя украiнських областей, як наслiдок Берестейського мирного договору була знесена… Украiнський нарiд жадае як одинокоi умови свойого нацiонального життя мiж свобiдними державами Європи, сполучення всiх украiнських областей Австро-Угорщини, Холмщини, Пiдляшшя i Волинi з областями Украiни в Одну самостiйну республiканську державу, яка е i остане независимою вiд всiх слов’янських i других сусiднiх держав…»[119 - Дiло. 1918. 12 жовт.]
Такого вiльнодумства з уст украiнця цiсарський парламент, насамперед його польське коло, мабуть, ще не чув. Але, очевидно, очiкував. В унiсон цим словам прозвучав i голос революцiйноi Надднiпрянщини – «Заява Украiнського Нацiонального Союзу про внутрiшне i мiжнародне становище Украiни» за пiдписом В. Винниченка i П. Дiдушка: «…Украiнський Нацiональний Союз вважае цiлком природним i необхiдним злучене в один державний украiнський органiзм всiх заселених украiнцями земель, якi до цього часу через iсторичнi та мiжнароднi обставини не ввiйшли в склад Украiнськоi держави, як-то: Схiдноi Галичини, Буковини, Угорськоi Украiни, Холмщини, Пiдляшшя, частини Бесарабii з украiнським населенням, частини етнографiчно-украiнськоi Донщинiи, Чорноморii, Кубанi…»[120 - Украiнське слово. 1918. 18 жовт.]
За нацiональну державу боролися й буковинцi. 13 жовтня у Чернiвцях зiбралися представники украiнських партiй i посли, якi вже категорично зажадали: «Разом з прочими украiнцями Австро-Угорщини хочемо самi рiшати про свою долю… Вiд Карпат по Чорне море межують нашi границi…» Зiбрання вели Омелян Попович та Іван Рибачок. Резолюцiю довiрено зачитати учителю Осипу Безпалку. Через кiлька днiв велика делегацiя буковинцiв (М. Василько, М. Спинух, І. Семака, С. Смаль-Стоцький, О. Бурачинський, Т. Драчинський, М. Кандиба, Р. Цегельський, О. Безпалько та iн.) вирушила до Львова[121 - Захiдно-Украiнська Народна Республiка. 1918–1923: iлюстрована iсторiя. Львiв; Івано-Франкiвськ, 2008. С. 142–145.].
У час, коли вiдбувся розпад iмперii, Габсбурги через архикнязя Вiльгельма (В. Вишиваного) 17 жовтня звернулися до К. Левицького iз закликом, щоби «украiнська конституанта заявилася за притуплення до Австрii». Наступного дня К. Левицький одержав вiд нього нову телеграму, в якiй просив «президента сьогоднiшнiх нарад Укради у Львовi проголосити самостiйне королiвство у вiрностi династii i скипетровi цiсаря Карла». Звернення завершувалося пафосно: «Хай живе князiвство Галич»[122 - Захiдно-Украiнська Народна Республiка. 1918–1923. Історiя. Івано-Франкiвськ, 2001. С. 88.]. Як бачимо, Габсбурги прагнули переформатувати Малоросiю лише у «союз вiльних народiв».
