Та вибила хвиля кервавоi плати,
Здрiгнулися гори i бори,
Схитнулися сильнi ворожii рати —
І впали московськi запори.
Загримiли крiси, здрiгнулися гори,
Кров плила широко, як море…
А вiйсько Сiчове – Стрiлецькii Чети,
На Галич iшли на багнети!..
Так писав про червневий наступ 1915 р. поручник легiону УСС, член його Пресовоi кватири (1915–1917), письменник, автор текстiв i мелодiй багатьох стрiлецьких пiсень, уродженець Зборiвщини Р. Купчинський[25 - Стрiлецький Календар-Альманах на 1917 p. Львiв, 1917. С. 54.].
27 червня 1915 р. синьо-жовтий прапор замаяв над княжою столицею Галицько-Волинськоi держави – Галичем[26 - Украiнськi сiчовi стрiльцi першi ввiйшли до давньоi галицькоi столицi // Свобода. 1915. 7 серп.]. «Було нас чотири сотнi пiд командою курiнного Дiдушка. Першою ввiйшла в Галич сотня Левицького, а за нею iншi. Сотник Д. Вiтовський обняв команду над мiстом у ратушi. Незадовго злетiла стрiмголов з ратуша росiйська хоругва, а на ii мiсцi замаяла гордо наша. Мiж нами i москалями розпочалися малi перепалки, що другого дня розвинулися у велику й кроваву битву…» Цього фронтового листа чотаря І. Балюка вiд 5 липня 1915 р. надрукував вiденський «Вiстник СВУ» (№ 21–22). То була остання кореспонденцiя талановитого поета й автора нарисiв. 27 липня 20-лiтнiй юнак iз с. Трибухiвцi Бучацького повiту загинув у бою.
Пiд сильним вогнем противника галицькi стрiльцi по палаючих мостах форсували Днiстер i продовжували переслiдувати вiдступаючi частини брусиловськоi армii. 2 липня пощастило Д. Вiтовському зi своею сотнею визволити рiдне с. Медуху пiд Галичем. На честь славного земляка селяни побудували трiумфальну арку, квiтами зустрiчали сiчовикiв. Продовжуючи наступ, куренi легiону вийшли на рiчку Золота Липа, де зустрiли шалений опiр противника, який встиг закрiпитися на лiвому березi. Спроби з ходу форсувати рiчку не вдалися. Мало того, сiчовики, особливо пiдроздiли чотарiв Цяпки, Гаврилка i Балюка, зазнали серйозних втрат, а хорунжа О. Степанiвна iз групою своiх стрiльцiв була оточена i захоплена у полон (вiдправлена у табори Туркестану)[27 - Литвин М., Науменко К. Вiйськова елiта Галичини. С. 208–222; Степанiв Я. Олена Степанiвна в Ташкентi (1916–1917 рр.) // Украiна. Наука i культура. Киiв, 1994. Вип. 28. С. 30–41; Олена Степанiв – Роман Дашкевич. Спогади i нариси / упоряд. Г. Сварник, А. Фелонюк. Львiв, 2009. С. 51–80, 124–139.]. 7 липня обидва куренi виведено в тил.
Пiсля звiльнення 6-м корпусом 2-i австрiйськоi армii 22 червня 1915 р. Львова i згодом майже всього краю до галицьких стрiльцiв стали надходити вiстi вiд рiдних i знайомих. Стало вiдомо про тяжкi наслiдки новоi окупацii краю, депортацii ненадiйних громадян на схiд[28 - Крип’якевич І. Галичина пiд час росiйськоi окупацii. Серпень 1914 – червень 1915. Вiдень, 1915. 116 с.; Реент О. Украiна в iмперську добу (ХІХ – початок ХХ ст.). Киiв, 2003. С. 309–311.]. «Галичина пiд час окупацii опинилась в руках всякоi полiцейськоi i чиновничоi наволочi, котру посилано сюди на посади, а вона, користуючись з военного стану, робила, що хотiла, i не тiльки буквально грабила доми i людей… але й вiд себе додавала жару руйнуванню украiнського життя, ii культурних сил»[29 - Цит. за: Лiтературна Украiна. 1991. 1 серп.], – писав пiзнiше М. Грушевський у працi «Новий перiод iсторii Украiни». Зрештою, голову Наукового товариства iменi Шевченка у Львовi, майбутнього провiдника Украiнськоi революцii М. Грушевського 1916 р. теж вислано далеко в Росiю[30 - Каппелер А. Мала iсторiя Украiни. Киiв, 2007. С. 144.].
Вперше серед фронтових сотень з’явилося молоде поповнення iз Коша – запасноi частини, створеноi у березнi 1915 р. Кiш, або, як його називали сiчовики, Кадра, займався набором поповнення на територii усiеi Галичини, часом навiть за лiнiею фронту. Поборовцi залучалися до юридичного всеобучу, культурно-освiтньоi працi спортивних змагань, органiзацii Шевченкiвських свят[31 - Гiрняк Н. Органiзацiя i духовний рiст Украiнських сiчових стрiльцiв. Фiладельфiя, 1955. С. 25–31; Кадра УСС // Дiло. 1916. 2 серп.]. 250 юнакiв протягом 4–6 тижнiв опановували зброю, навчалися влучно стрiляти, бойовим вправам. Мiж iншим, регулярнi австрiйськi частини таких пiдроздiлiв не мали. У липнi 1915 р. Кiш iз Закарпаття перебрався у Сколе, невдовзi в Пiсочну пiд Стрием. У Кошi дiяла бiблiотека, деякий час – Пресова кватира, стрiлецький хор i оркестр пiд керiвництвом талановитого композитора, автора численних стрiлецьких пiсень М. Гайворонського.
У тi днi в легiонi УСС побував як военний кореспондент вiдомий угорський письменник Ф. Мольнар. «Починаючи уже вiд московського осiннього пролому, цi вiдважнi й хоробрi галицькi добровольцi змагались в тяжких боях в походi через Карпати, брали участь в оборонних дiях зимою, а коли рвонулась вперед наша офензива, вони по кривавих днях пiд Болеховом i пiд Галичем пiшли також на схiд, – повiдомляв кореспондент у вiденському часописi „Нова вiльна преса“ 19 серпня 1915 р., – iх легко розпiзнати, попри iх жертвенну хоробрiсть, ще й по синьо-жовтiй кокардi, яку носять на своiх шапках». Ф. Мольнар був надзвичайно здивований зустрiччю з дiвчатами-стрiльцями i навiть пiдстаршинами, чого не було в австрiйських частинах. «Сьогоднi мав я довшу розмову з одною з цих украiнських дiвчат – панною С. Галечко. 24-лiтня п. Галечко е студенткою унiверситету; вона блондинка, незвичайно дiвоча, з делiкатно викроеними чертами лиця, дуже поважна i дуже гарна. Вона одiта в простий, дещо уже надшарпаний польовий стрiй, з крiсом на раменi, мае на ковнiрi вiдзнаки старшого десятника, на грудях медалю хоробрости… Їi приятелька О. Степанiв, яка вiд початку вiйни теж стояла в перших рядах, е в росiйському полонi. Олена також студентка Львiвського унiверситету. 19-лiтньою вона не тiльки кинулась у боротьбу за украiнську справу, але була теж активною в органiзуваннi добровольцiв. Вона була провiдником стеж i незвичайно хороброю дiвчиною, вiдзначеною за хоробрiсть медалею… Анна Дмитерко, львiвська студентка, Павлина Михайлишин, молода вдова, i 17-лiтня Ольга Пiдвисоцька, що просто з семiнарiйноi лавки пiшла в поле, – усi вони борються рам’я об рам’я з мужчинами. Про цi хоробрi дiвчата знае ворог i поважае iх. Росiйський часопис „Голос Народа“ рознiс вiстку про вiдзначення пань Галечко i Степанiв»[32 - За волю Украiни. С. 185–187.].
Влiтку того ж року керiвники Головноi Украiнськоi Ради i Союзу Визволення Украiни пiд тиском вiйськових звернулися безпосередньо до iмператора Франца Йосифа з пропозицiею збiльшити чисельнiсть Украiнських сiчових стрiльцiв до 12 тис., а Коша до 5 тис. та реорганiзувати легiон у бригаду. Цiсар врештi-решт дав згоду i пообiцяв розглянути це питання з командуванням армii. Але нова пропозицiя не вписувалася у полiтику влади, особливо впливових польських кiл, щодо украiнського нацiонального вiйська, а тому й не була реалiзована. Мiж iншим, у той же перiод полякам дозволили створити кiлька легiонiв, зокрема Першу бригаду Польських легiонiв (грудень 1914 – жовтень 1916 р.) пiд командуванням Ю. Пiлсудського, активiста довоенних львiвських «Стшельцiв»[33 - Encyklopedia wojskowa. Warszawa, 2007. T. 1. S. 512–513; Зарецька Т. Юзеф Пiлсудський i Украiна. Киiв, 2007. С. 38–44; Kryska-Karski T., Zurakowski S. Generalowie Polski niepodleglej. Warszawa, 1991. S. 19; Крип’якевич І. Слiдами польських легiонiв // Дiло. 1915. 21 жовт.].
Наприкiнцi серпня галицькi куренi знову втягнулися у запеклi боi в подiльських степах мiж Серетом i Стрипою. Кiлька разiв частини 55-i дивiзii робили спроби прорвати росiйську оборону на Стрипi. На цей час щойно реформований полк складався лише з двох куренiв пiд командуванням С. Горука i В. Дiдушка, кожен з яких мав чотири сотнi. Сотня складалася з чотирьох чот (мала 4 роi по 10–15 стрiльцiв). У кожнiй сотнi служили два телефонiсти, п’ять санiтарiв, кравець, швець, писар, помiчник писаря.
У тi лiтнi днi австрiйськi вiйська несли тяжкi втрати, але вперед не просувалися. Тiльки протягом одного бою 27 серпня 1915 р. сотня Д. Вiтовського втратила 27 стрiльцiв. На початку вересня росiяни перейшли у контрнаступ: козача кiннота розтрощила кiлька австрiйських полкiв i напоролася на завзятий опiр сiчовикiв. Зрештою i iм довелося вiдiйти за Стрипу, де вони утримали мости через рiчку бiля Семикiвцiв i Соколова на Тернопiльщинi. Запеклi боi на цьому вiдтинку фронту точилися два тижнi. Особливо тяжкi випробування випали на сотнi iз куреня отамана Г. Коссака, якi трималися на 7-кiлометровому фронтi вiд Семикiвець до Соколова. Був момент, коли ворог захопив обидва села i оточив курiнь щiльним кiльцем. Але сiчовики вiдчайдушно захищалися, доки не пiдiйшла допомога – курiнь С. Горука з частинами 130-i бригади. Росiян вiдкинуто за Стрипу, але Г. Коссак втратив 39 стрiльцiв i старшин вбитими, 100 пораненими. Серед загиблих був чотар І. Чмола, вiдомий у Львовi органiзатор довоенного сiчового стрiлецтва[34 - Украiнськi Сiчовi Стрiльцi. С. 42.].
Ще у липнi, коли на фронт прибув наслiдник престолу архiкнязь Карл, отаман Г. Коссак звернувся до нього з пропозицiею реорганiзувати легiон у полк зi штатною структурою австрiйськоi армii. Та лише у вереснi, пiсля наполегливих вимог провiдних дiячiв Головноi Украiнськоi Ради та командування УСС, було прийнято рiшення про реорганiзацiю. У той час сiчовики стояли в селi Вiвся (нинi Козiвського району на Тернопiльщинi). Три куренi – В. Дiдушка, С. Горука i Д. Вiтовського об’еднувалися у 1-й полк Украiнських сiчових стрiльцiв. Його командиром став полковник Г. Коссак. Чисельнiсть особового складу встановлена 1700 старшин i стрiльцiв, крiм того, 500 зараховано до Коша. Полк отримав штатне озброення: гармати, мiномети i кулемети, яких ранiше не мав.
На початку жовтня 1915 р. усусуси знову зайняли оборону на берегах Стрипи. І знову потрапили в пекло боiв, якi почалися 7 жовтня наступом росiян пiсля довгоi артилерiйськоi пiдготовки. «Гудiло i гримiло у воздусi вiд наших i ворожих гармат, – описував цi боi у листопадi до своеi нареченоi С. Гузар отаман С. Горук. – Представ собi, що п’ять секунд або й частiше трiскае iз лоскотом недалеко у воздусi шрапнель i викидае около 300 олов’яних кульок, величини гiлкового орiха. Кого така кулька поцiлить, той пропав. Або гранат, як запоре в землю i зi страшним гуком трiсне, то викине землю вгору вище львiвського ратуша. Кавалочки залiза розлiтаються на всi сторони i несуть смерть i рани. Серед такого пекла сидить чоловiк безрадний, бо кулi трiскають i тут i там, i не знати, що найблизча секунда принесе»[35 - Центральний державний iсторичний архiв Украiни у Львовi. Ф. 385, оп. 1, спр. 2, арк. 30–31.].
Пiсля обстрiлу вперед пiшла росiйська пiхота, завдавши головного удару на Семикiвцi, де Стрипа була мiлкою, з сухими берегами. Але сотнi А. Мельника, В. Будзиновського вiдбили ворожi атаки. Та боi продовжувалися, протягом мiсяця росiяни майже безперервно штурмували позицii сiчовикiв на Стрипi. 14 жовтня вони прорвали фронт 129-i сусiдньоi бригади, зайняли Соколiв, причому захопили у полон весь 1-й запасний полк гонведiв (угорцiв. – Авт.). Перший курiнь С. Горука оточили з трьох бокiв, а з четвертого була Стрипа з багнистими берегами. Над куренем нависла смертельна загроза. «Останньоi хвилини вирятував курiнь iз клiщiв ворога його курiнний отаман Горук, – зазначали вiйськовi лiтописцi. – Вiн вивiв людей лiвим берегом Стрипи на Соснiвський причiлок, який був ще тодi в руках австрiйцiв»[36 - Крип’якевич І., Гнатевич Б. Історiя украiнського вiйська. Львiв, 1936. С. 326.].
Нова битва на Стрипi, яка розгорiлася 1–2 листопада 1915 р., перевершила всi попереднi боi. Вранцi росiянам вдалося прорвати оборону 55-i дивiзii i захопити Семикiвцi. Щоб закрити пролом, були кинутi куренi полку УСС. Сотнi отамана С. Горука вийшли пiд С. Ішкiв, стрiмкою контратакою вiдкинули противника на своiй дiлянцi. Особливо вiдзначився пiдроздiл пiд командуванням П. Франка. «Розстрiльна пiд проводом чотаря П. Франка, – писав С. Горук про сина Каменяра, – iшла живо вперед, незважаючи на шалений вогонь артилерii i скорострiлiв. Вони першi захопили рови»[37 - Думiн О. Історiя легiону УСС 1914–1918. Львiв, 1936. С. 149.].
Наскiльки то були запеклi боi, свiдчить донесення вiд 1 листопада курiнного отамана С. Горука, командиру полку: «Коло мене страшнi рiчи. Ранених сила. Убитих маса. Не можна навiть iх винести з ровiв, бо машиновi крiси формально всiх сконують. От перед 1/2 годиною я вислав два цельта амунiцii i одного хлопця, несучих вже нема при життю. Росiйська артилерiя б’е на шварш лiнiю i на всi боiвки „Іванами“. Коло нас направо е одна компанiя Нiмцiв, а налiво сидять в наших ровах… Москалi. Там була необсажена просторiнь, i они там виiхалися. Дальше налiво коло самого Ішкова е також Нiмцi. Сотням можна довезти iсти лише вечером. Як буде так дальше, то мало хто з тих двох сотень остане. Прошу щось зробити, щоби нас вечером вицафали, бо вогонь без перерви тривае вiд досвiта, а у нас половина рекрутiв непривичних до таких речей». Того ж таки дня ввечерi С. Горук надiслав друге донесення: «Прошу конечно постаратися, щоб отi двi сотнi на становищах на полудне вiд Ішкова злюзовано нинi вечером, бо готово нiчого з них не залишить ся. Сотня Носковського майже знищена. Хлопцi не спали цiлу нiч, цiлий день нiчого не iли, та позастилюють на пни. Прошу-бо не знаю де е чотар Сушко – о ласкаве заряджене, щоби довезено много амунiцiй. Може би якi нинi сотнi змiнили сеi двi сотнi. Вже маемо задушки»[38 - ЦДІА Украiни у Львовi. Ф. 353, оп. 1, спр. 28, арк. 16–17.]. 2 листопада 1915 р. зусиллями сiчовикiв становище було вiдновлено, прорив росiйських частин на Бережани вiдбито. У листi до брата у Дрогобич полковник Г. Коссак 3 листопада писав: «У нас третiй день страшний бiй. Боротьба йде на життя i смерть. Ще такого не було. Страти в нас великi: 40 убитих, 80 ранених, а понад 100 полоненими. Украiнськi Сiчовi стрiльцi здобули собi знов велику славу. Врятували ситуацiю. Та що з того?.. Трупи та й трупи, а що за те?»[39 - ЦДІА Украiни у Львовi. Ф. 353, оп. 1, спр. 7, арк. 56.]. Пiсля Макiвки це була друга велика битва полку УСС, у якiй вони вiдзначилися хоробрiстю i стiйкiстю.
Усю зиму до травня 1916 р. полк Г. Коссака перебував у тилу. Старшинам i стрiльцям були дозволенi чотириденнi вiдпустки додому. Поряд з регулярними заняттями по вiйськовiй пiдготовцi проводилася культурно-освiтня робота. Активну дiяльнiсть розгорнула Пресова кватира, у складi якоi плiдно працювали А. Баб’юк (М. Ірчан), А. Лотоцький, О. Назарук, Ю. Шкрумеляк, Л. Лепкий, О. Курилас, М. Угрин-Безгрiшний та iн. талановитi письменники, журналiсти, митцi. Восени 1915 р. вона перебралася на фронт, на хутiр Тудинку (Тернопiльщина), де розташувався штаб полку[40 - Див.: Іванець І. Дещо про Пресову Кватиру УСС // Новий час. 1934. 10 верес; його ж. Пресова Кватира УСС // Історичний календар-альманах Червоноi Калини на 1935 р. Львiв. 1934. С. 5–9; Пресова Кватира УСС // Календар «Батькiвщина» на 1939 р. Львiв, 1938. С. 31.].
Чи не найбiльшу послугу нащадкам вони зробили, зiбравши та залишивши чимало документiв i матерiалiв про життя i дiяльнiсть усусiв. «Стрiльцi вже тодi тямили, що творять першу сторiнку новiшоi украiнськоi iсторii i що треба зберiгати своi слiди, щоби потомки не стояли перед пустими сторiнками нашоi минувшини, – зауважив старшина Л. Граничка. – Писалися дневники, повстала в Командi Пресова кватира, яка збирала всякi документи, робилися численнi свiтлини (фотографii. – Авт.), якi й досi милують наше око славою минулого»[41 - Шляхи. Львiв, 1915. С. 199.].
Великий внесок у цю справу зробили письменники та iсторики. Весною 1915 р. на фронт приiхав О. Назарук, який невдовзi написав нариси «Слiдами УСС» i «Над Золотою Липою». У Львовi почав видаватися щомiсячник «Шляхи», де публiкувалися художнi твори, спогади, листи В. Бобинського, М. Ірчана, М. Заклинського, Ю. Шкрумеляка, Л. Лепкого та iнших. Тодi ж В. Бобинський i Л. Гец уклали збiрник «Стрiлецька антологiя», який мiстив 36 творiв та 144 фотографii i малюнки. Серед авторiв «Антологii» були Д. Вiтовський, О. Назарук, Р. Купчинський, І. Коссак, Л. Лепкий, О. Курилас, І. Іванець. Стрiлецькi художники О. Курилас i О. Сорохтей заснували сатиричнi журнали «Самопал» i «Самохотник». Зусиллями А. Лотоцького, В. Огоновського i Ю. Шкрумеляка у Пiсочнiй на Львiвщинi, де дислокувався Кiш УСС, налагоджено випуск журналу «Червона Калина». О. Назарук у Вiднi 1915 р. видав «Спiванки УСС» – збiрник творiв Р. Купчинського i молодого композитора М. Гайворонського, пiснi якого «Чуеш, брате мiй», «Їхав стрiлець на вiйноньку», «Човен хитаеться серед води», «Засумуй, трембiто» та iншi добре знанi на Прикарпаттi й Надзбруччi й понинi[42 - Назарук О. Спiваник стрiльцiв // Дiло. 1918. 4 жовт.; Ой у лузi червона калина. Украiнськi сiчовi стрiльцi у пiснях. Тернопiль, 1991. 112 с.; Ой у лузi червона калина (Пiснi УСС). Львiв, 1950. 180 с.; Олексин Б. Пiсня про Червону калину. Нью-Йорк, 1974. 96 с.; Стрiлецькi пiснi: пiсенник. Киiв, 1992. 80 с.].
М. Гайворонський народився 15 вересня 1892 р. в Залiщиках. Закiнчив мiсцеву вчительську семiнарiю, Музичний iнститут iменi М. Лисенка у Львовi. Одягнувши мазепинку, не полишив улюбленоi справи i незабаром став капельмейстером полкового оркестру. Згодом М. Садовський запросив його диригентом театру в Кам’янцi-Подiльському. Пiсля Першоi свiтовоi вiйни викладав у Музичному iнститутi, був диригентом львiвського «Бояна». Пiзнiше емiгрував до США. Помер i похований у Нью-Йорку[43 - Див.: Вiтвицький В. Михайло Гайворонський. Життя i творчiсть. Нью-Йорк, 1954. 207 с.].
Творчо працював безпосередньо на фронтi уродженець Щирця на Львiвщинi художник О. Курилас. Син мiсцевого дяка з малих лiт виявив хист до малювання. Закiнчив Львiвську художню школу, Кракiвську академiю мистецтв. За короткий час створив двi сотнi портретiв старшин i стрiльцiв, зокрема Г. Коссака, С. Горука, Д. Вiтовського, чимало батальних картин – «Макiвка», «Битва на Лисонi» та iншi. У Пресовiй кватирi Курилас був старшим за вiком i провiдним у групi художникiв, до якоi належали І. Іванець, О. Сорохтей, В. Оробець, Л. Лепкий[44 - Крижанiвський А. Осип Курилас. Львiв, 2008. 280 с.; Науменко К. Стрiлецький маляр Осип Курилас // Украiнський альманах Об’еднання украiнцiв у Польщi. Варшава, 2001. С. 288–289; В’юник А. Осип Курилас. Киiв, 1963. С. 3—16; УСС у боях та мiжчассi. Мистецька спадщина. Львiв; Киiв, 2007. 192 с.; Яцiв Р. Украiнське мистецтво ХХ столiття: iдеi, явища, персоналii. Львiв, 2006. С. 151–158.]. 1952 р. у львiвських музеях були варварськи знищенi двi тисячi «нацiоналiстичних» творiв, у тому числi всi картини стрiлецьких митцiв.
Наприкiнцi травня 1916 р. до стрiлецьких окопiв долинула звiстка про смерть славетного Каменяра, якого пов’язували iз галицьким стрiлецтвом найтiснiшi стосунки. Його син Петро служив у легiонi, а згодом – у Галицькiй армii. Восени 1915 р. І. Франко оселився в стрiлецькому «Приютi для хорих i виздоровцiв УСС», заснованому у Львовi 1914 р. Вiн знаходився у великому будинку по вулицi Петра Скарги (нинi Пирогова), 2а i опiкувався Львiвською станицею УСС, очолюваною отаманом М. Волошиним. Тодiшня управительниця приюту О. Косакевичева вiдвела хворому письменниковi затишну кiмнату на першому поверсi. Разом iз фронтовиками І. Франко лiкував серце i немiчнi ноги. У зимовi днi на каву до стрiлецькоi вiтальнi приюту часто заходили львiвськi газетярi О. Назарук, Г. Голубець, М. Когут, театрали Л. Новина-Розлуцький, О. Гiрняк, а також фронтовики в часи коротких вiдпусток. Пiд одним дахом з Франком жив i працював вiдомий художник О. Новакiвський, який теж користувався гостиннiстю усусусiв[45 - Литвин М., Науменко К. Украiнськi сiчовi стрiльцi. С. 23.; Лазарович М. Легiон Украiнських сiчових стрiльцiв. С. 159–160.].
На похорони Каменяра 31 травня прибула з фронту велика стрiлецька делегацiя на чолi з Г. Коссаком. Сiчовикам довiрили винести домовину i супроводжувати катафалк до Личакова. Сотник З. Носковський i чотар О. Навроцький поклали на могилу вiнок з написом: «Великому Каменяреви – Ми ломимо скалу». Тут же був i вiнок вiд Украiнського Сiчового Союзу з написом: «Спiваковi Самостiйноi Украiни». У прощальному виступi З. Носковський зазначав, що «його духовнi дiти – Украiнськi сiчовi стрiльцi, вихованi та викормленi його думками i iдеями, перейнятi до глибини душi його животворними словами», вони пiшли «в бiй сповнити дослiвно та найточнiше його заповiт, – пiшли з оружжем у руках ломити ворожу скелю, щоб промостити шлях народному щастю». З. Носковського доповнив голова Украiнськоi бойовоi управи К. Трильовський: «Іван Франко був не лиш пророком суспiльноi справедливостi й борцем за свобiдну думку! Вiн поклав рiвночасно величезнi заслуги для украiнськоi нацiональноi справи в строгiм значiнню цього слова! Поминувши сотнi його праць на полi украiнознавства, чи ж не вiн дав украiнському народовi другий славний нацiональний гiмн „Не пора, не пора“, гiмн, котрий став тепер справдi найбiльше популярною пiснею нашого загалу? І той гiмн був, певно, одною з головних причин того запалу, з яким на поклик Головноi Украiнськоi Ради та Бойовоi управи вже протягом першого мiсяця теперiшньоi свiтовоi вiйни – 30 000 охотникiв зголосилося пiд синьо-жовтий прапор Украiнських сiчових стрiльцiв»[46 - Цит. за: За вiльну Украiну. 1990. 21 груд.].
Весною 1916 р. в росiйськiй ставцi пiд проводом Верховного Головнокомандувача iмператора Миколи II вiдбулася велика нарада, на якiй затверджено план операцiй на лiто. Самодержець вимагав покiнчити з позицiйною вiйною i перейти до активних дiй. У планах наступальноi операцii Пiвденно-Захiдний фронт (7, 8, 9, 11-а армii – 714 тис. штикiв i шабель), яким з березня командував генерал О. Брусилов, отримав другорядне завдання. Та невдовзi цей 63-лiтнiй кавалерiйський генерал став нацiональним героем Росii. Адже в ходi прориву, який увiйшов в iсторiю воен пiд найменуванням Брусиловського, за пiвтора мiсяця австрiйська армiя втратила 400 тис. солдатiв i офiцерiв, понад 300 гармат[47 - Залесский К. Первая мировая война: биогр. энцикл. словарь. Москва, 2000. С. 78–85.].
Все почалося 4 червня 1916 р. Австрiйськi вiйська Пiвденноi армii, що зарилися глибоко в окопах уздовж захiдного берега Стрипи, вранцi не побачили сонця. Перед його сходом тисячi снарядiв накрили позицii 55-i дивiзii. І коли вперед пiшла росiйська пiхота, австрiйськi бригади не витримали, покотилися назад на Бережани. Вiдiйшов без бою i полк УСС, яким iз травня командував пiдполковник А. Варивода[48 - Начальний Комендант УСС // Дiло. 1916. 8 берез.]. Як вже не раз було ранiше, генерал Фляйшман прикрив сiчовиками найважливiший вiдтинок фронту – залiзницю i мурований шлях iз Пiдгаець на Бережани в районi пагорба Лисоня. Цiлих два мiсяцi – серпень i вересень – майже безперервно на цьому рубежi точилися запеклi боi. Найбiльшоi сили вони досягли у кiнцi вересня. Цiла росiйська дивiзiя 29 вересня йшла на приступ у напрямi сiл Посухiв, Потутори. Наступного дня противник наголову розгромив сусiднi турецькi та угорськi частини. Полк УСС опинився у щiльному кiльцi. «Тодi обiйшли Москалi нашi позицii i почалася страшна битва, – писав вiстун С. Гузар своiй сестрi Стефанii, дружинi отамана Горука, до Львова. – Вже по окружению нас iз бригади iшла депеша за депешою, аби триматися до послiднього чоловiка… Своею обороною урятували стрiльцi Бережани, а через це завдячуе нам управа вiйськова, що тепер аж в Карпатах… Але що нам з того, коли ми стратили свiй полк… Горук до послiдньоi хвилi приказував – боронити ся, а навiть приказав з ножами продерти ся через Москалiв, але се було неможливим. Рiжно люди сповiдають. Однi кажуть, що оба отамани Лисняк i Горук суть убитi, а другi кажуть, що в неволi. В кожнiм разi та цiла оборона – то заслуга Горука i вiдтепер вiн е украiнським героем, яких мало»[49 - ЦДІА Украiни у Львовi. Ф. 385, оп. 1, спр. 27, арк. 14–15.].
Так Лисоня стала свiдком завзяття i хоробростi сiчовикiв. Незнана досi гора пiд Бережанами стала знаним на украiнських землях мiсцем геройськоi слави i болючих втрат Украiнських сiчових стрiльцiв. Нинi на Лисонi, що пiдiймаеться на 399 м над рiвнем моря, височить Хрест скорботи i слави. Це була одна з найтрагiчнiших сторiнок бойового лiтопису полку УСС. 133 старшин i стрiльцiв (вiком вiд 16 до 36 рокiв) полягли на пагорбах Лисонi. Близько тисячi потрапили в полон. Серед них старшини С. Горук, З. Носковський, В. Коссак, О. Навроцький, І. Рогульський, Ф. Черник, О. Будзиновський, яких вивезли у Симбiрськ, а також А. Мельник, В. Кучабський, Р. Сушко, А. Домарадський та iншi, якi потрапили до таборiв вiйськовополонених Царицина. У строю залишилося лише 16 старшин i пiвтораста стрiльцiв[50 - Дзiковський В. Лисоня // За волю Украiни. 317–323; Рiпецький С. Украiнськi сiчовi стрiльцi полягли в боях пiд Потуторами i на Лисонi в серпнi i вереснi 1916 р. // За волю Украiни. С. 338–346; Лазарович М. Легiон Украiнських сiчових стрiльцiв: формування, iдея, боротьба. Тернопiль, 2005. С. 147–151; Лисоня. 1916–1996. – Документи, щоденники, спогади, листи, поезii, пiснi, знимки. Бережани, 1996. С. 3—113.].
У жовтнi 1916 р. залишки полку УСС виведено до Пiсочного i Розвадова на Львiвщинi, мiсця дислокацii недавно створеного Вишколу УСС – навчального центру для новобранцiв i видужуючих фронтовикiв. Ним командував досвiдчений старшина, 47-лiтнiй майор М. Тарнавський. Уродженець села Барилiва на Радехiвщинi пiсля закiнчення Бродiвськоi гiмназii всупереч волi батька-священика замiсть духовноi кар’ери обрав вiйськову. Украiнець та ще й вiльнодумець не вписувався в офiцерський корпус австрiйського вiйська, тож просувався по службi повiльно. В перших боях свiтовоi вiйни пiд Радзивiловом, Бродами, Львовом проявив себе розсудливим мужнiм командиром, був важко поранений i пiсля одужання у сiчнi 1916 р. прибув до Вишколу УСС[51 - Див.: Генерал Мирон Тарнавський (1869–1938): зб. ст. i матерiалiв. Броди: Просвiта, 2011. 320 с.].
Таких частин в австрiйськiй армii не було. Часто новобранцiв, особливо з числа нацiональних меншостей «клаптиковоi» iмперii, без елементарноi пiдготовки кидали у боi. Боездатнiсть солдатiв була надзвичайно низькою, що часто проявлялось у ходi вiйни. За допомогою вишколу сiчовикам удавалося уникнути цiеi хиби. Пiд керiвництвом М. Тарнавського старшини навчального пiдроздiлу домагалися високоi iндивiдуальноi пiдготовки стрiльцiв та вишколу десяткiв i чет. При вишколi у Роздолi на Львiвщинi дiяли двомiсячнi курси пiдстаршин, а в Трускавцi готувалися старшини. Вишколом, що налiчував вiд 300 до 3000 стрiльцiв, командували авторитетнi старшини Г. Коссак, М. Тарнавський, Ф. Кiкаль, К. Слюсарчук. До нього приiздив наслiдник престолу Карл, а також митрополит Андрей Шептицький, який 28 жовтня 1917 р. освятив прапор полку УСС. Вiн був створений стрiлецьким художником І. Іванцем – iз синього шовку та золотими лiтерами «УСС» на малиновому полi, а з другого боку – герби Галичини та Киева[52 - УСС у боях та мiжчассi. Мистецька спадщина. С. 3, 85; Галактiон Ч. Два прапори // Свобода. 1953. 2 трав.].
Призначений командиром полку УСС М. Тарнавський вiдроджував галицьку частину на базi вишколу i коша. 13 жовтня 1916 р. у своему першому наказi вiн зазначав: «В тяжких боях, якi нашi Украiнськi Сiчовi стрiльцi звели в днях 14-го серпня, 2, 3, 4 i 16 вересня, а вкiнцi внаслiдок великих страт з дня 30-го вересня, – став наш Легiон нездiбною одиницею до бою iз-за малого боевого стану. Тому на зарядження корпусноi команди стягнено рештки Легiону, крiм сотнi пiонерiв, на вiдпочинок i зорганiзовання нових стрiлецьких сил. І нинi вже стоiть знов Легiон з 6-ма сотнями, яких пересiчний стан е так великий, що по вiдпочинку i вiдповiднiм пiдготованню може станути в короткiм часi знов проти ворога як бойова одиниця. З нинiшнiм днем зорганiзовано 6 польових сотень i обозний вiддiл. Командантом 1-оi сотнi – п. сотник д-р О. Левицький, 2-оi сотнi – п. чотар Г. Трух, 3-оi сотнi – п. чотар Іван Іванець, 4-оi сотнi – хор. О. Телiщак, 5-оi сотнi – п. сот. Н. Стронський, 6-оi сотнi – хор. Н. Никорак»[53 - За волю Украiни: iст. зб. УСС. С. 419–420.].
Тодi ж у складi полку УСС створено Гуцульську сотню чисельнiстю 180 стрiльцiв. Але наприкiнцi жовтня прийшов наказ вилучити ii та направити до Великого Бичкова на Закарпаттi у пiдпорядкування австрiйськiй частинi. Гуцульськi стрiльцi i там показали свiй характер – вiдмовилися прийняти австрiйських офiцерiв, крiм одного чотаря А. Ерле (пiзнiше воював у складi УГА), вимагали повернути до свого полку. Сотня врештi-решт повернулась у червнi 1917 р.[54 - Гуцули у Визвольнiй боротьбi: спогади сiчового стрiльця Михайла Гробового. Киiв; Вiнниця, 2009. 472 с.; Зiнь О. Гуцульська сотня УСС // Календар «Канадського фармера» на 1964 р. Вiннiпег, 1964. С. 40–46.] до полку пiд Конюхи на Бережанщинi, а невдовзi взяла участь у походi на Херсонщину.
Восени 1916 р. розпочалася культурно-освiтня мiсiя галицьких стрiльцiв на Волинi. Їх направили туди для органiзацii комiсарiатiв по набору рекрутiв до армii, бо мiсцеве населення ставилося до австрiйцiв вороже. У груднi сотник Д. Вiтовський заснував комiсарiат УСС у Ковелi, чотар М. Саевич – у Володимирi-Волинському, а чотар М. Гаврилко – у Луцьку. Однак головним своiм завданням усусуси вважали розвиток украiнського шкiльництва, яке було вкрай занедбаним. За короткий строк у краi сiчовики заснували 85 шкiл та прийняли до навчання бiльше тисячi дiтей. Зокрема, у школi iменi Т. Шевченка у Володимирi-Волинському, крiм 117 украiнцiв, навчалися евреi (91 особа), чехи (11), нiмцi (2), всього 221 учень. 16 старшин i стрiльцiв, серед них Д. Вiтовський, І. Вербовий, Б. Заклинський, Р. Гриневич, К. Коник, О. Вахнянин, М. Угрин-Безгрiшний працювали вчителями. За допомогою громадських дiячiв Львова К. Студинського, Л. Мишуги, І. Крип’якевича сiчовики придбали для шкiл 3000 пiдручникiв i 1000 художнiх i церковно-релiгiйних книг, необхiднi навчальнi прилади[55 - Крип’якевич І. Украiнськi школи на Волинi // Календар товариства «Просвiта» на 1917 рiк. Львiв, 1917. С. 116–121; Украiнськi школи на Волинi // Вiсник Союза визволення Украiни. 1916. 9 лип.; Украiнське шкiльництво на Волинi // Вiсник Союза визволення Украiни. 1917. 12 берез.; 26 серп.; Украiнськi школи на Волинi // Дiло. 1916. 11, 12 лип.; Лазарович М. Легiон Украiнських сiчових стрiльцiв. С. 293–308.]. Для мiсцевоi дiтвори у Володимирi-Волинському видано «Украiнський Буквар»[56 - Украiнський Буквар. Володимир-Волинський: Вид. Комiсар УСС у Володимирi-Вол., 1917. 60 с.].
На фронт, у знайомi мiсця пiд Бережани, полк УСС повернувся 17 лютого 1917 р. Ним командував тепер австрiйський офiцер майор Ф. Кiкаль, доволi бездарна особа. Чотири сотнi полку В. Дiдушка, О. Семенюка, П. Орзи i О. Букшованого зайняли рубiж оборони бiля села Куропатники. До речi, сотник О. Букшований щойно повернувся з росiйського полону. Будучи засланим у Сибiр, вiн через Туркестан втiк до Персii, очолив у горах загiн курдiв, а потiм перебрався до Туреччини. Разом iз турецькими частинами вiдважний галицький старшина повернувся на Батькiвщину[57 - Литвин М., Науменко К. Вiйськова елiта Галичини. С. 7—19.].
Невдовзi у стрiлецькi окопи дiйшла звiстка про Лютневу революцiю в Росii, про падiння монарха Миколи II, створення Украiнськоi Центральноi Ради. На фронтi наступило затишшя: вiйна набридла всiм – i австрiйцям, i росiянам, а тим бiльше галичанам. Їхнiй моральний дух був серйозно пiдiрваний ганебним рiшенням цiсаря вiд 4 листопада 1916 р., за яким Галичина фактично вiддавалася полякам. «Серед украiнськоi суспiльностi цей злочинний прямо акт, – писав пiзнiше стрiлецький iсторик А. Крезуб (псевдонiм сотника О. Думiна. – Авт.), – викликав зрозумiле обурення i скрiпив переконання, що вiд Австрii нема чого надiятись украiнському народовi»[58 - Лiтопис Червоноi Калини. Львiв, 1930. С. 5.]. Дедалi частiше старшини i стрiльцi полку УСС вели розмови про те, що марними виявилися надii здобути волю Украiни пiд австрiйськими прапорами. У березнi, пiд час вибуху Украiнськоi революцii, 77 старшин склали звернення до Загальноi Украiнськоi Ради та Украiнськоi парламентськоi репрезентацii, в якому вимагали енергiйно вiдстоювати iнтереси украiнського народу. «Не смiе наш Нарiд бути пiд цю пору як судно, на якому суперники виривають собi взаемно керму з рук. Домагаемося покiнчення недостойних Великого Народу компетенцiйних спорiв. Домагаемось вiд наших провiдникiв негайно порозумiння i поставлення в чолi Нацii органу з неоспоримим правом проводу i заступництва»[59 - За волю Украiни: iст. зб. УСС. С. 421–422.]. Звернення пiдписали Г. Коссак, Н. Гiрняк, Р. Дудинський, І. Коссак, І. Цьокан, М. Стронський, Р. Купчинський, Л. Лепкий, В. Старосольський та iншi.
Проявом революцiйних настроiв сiчовикiв стало братання мiж ними i солдатами-надднiпрянцями росiйських частин у районi сiл Куропатники – Бишки – Конюхи на Тернопiльщинi. А почалося з того, що вечорами з росiйських окопiв стали лунати украiнськi пiснi. Незабаром в окопах i землянках усусусiв з’явилися киiвськi, петроградськi часописи. Почалися зустрiчi стрiльцiв i солдатiв на нейтральнiй смузi, де на дротянiй загорожi було встановлено поштову скриньку i галичани надсилали листи рiдним за лiнiю фронту.
«Становище Украiнських Сiчових стрiльцiв, звернених крiсами проти вiдродженоi Украiни, було справдi нестерпне, – згадував колишнiй командир Коша Н. Гiрняк. – Пiсля палких дебат над проблемою ролi Легiону в новiй ситуацii команда коша скликала нараду всiх формацiй Легiону. Вона вiдбулася в травнi 1917 р. в постою Коша. Проводив Д. Вiтовський»[60 - Там само. С. 265.]. Отож 26 травня у Пiсочнiй на Львiвщинi галицькi старшини вирiшували, що робити далi. Бiльшiсть iз них, в першу чергу Г. Коссак, І. Сiяк, О. Букшований, висловили пропозицiю розпустити полк УСС, тим бiльше, що вiн складався iз добровольцiв i у цьому був незалежним вiд австрiйського вiйськового командування. Всiм пропонувалося повернутись на батькiвщину i готувати сили для визволення Галичини. Частина учасникiв наради на чолi з Д. Вiтовським, Н. Гiрняком i представником К. Левицького та Є. Петрушевича (керiвники Украiнськоi парламентськоi репрезентацii) В. Старосольським, який прибув iз Вiдня, закликали зберегти сiчову формацiю i звернутися до полiтичного проводу Галичини з листом, в якому викласти пропозицii стрiлецтва. На тому й зiйшлися.
Серед документiв легiону УСС тих часiв чимало свiдчень про широку культурно-освiтню дiяльнiсть коша пiд командуванням отамана Н. Гiрняка. Протягом усiеi вiйни мiж кошем i дiячами культури i мистецтва Галичини пiдтримувалися тiснi дружнi стосунки. У травнi 1916 р., наприклад, управителька львiвського театру «Украiнська бесiда» i видатна акторка К. Рубчакова звернулася до отамана Н. Гiрняка з проханням звiльнити вiд служби до 15 липня того року для участi у спектаклях пiдхорунжого О. Гiрняка (брата командира коша, пiзнiше вiдомого актора театру «Березiль» у Харковi, репресованого у 30-х роках, який згодом емiгрував до США), десятника Л. Лiсевича та Е. Банаха. Крiм того, просила вiдпустити до Львова хористами театру пiдхорунжого Баландюка i десятника Луцького. 30 сiчня 1917 р. пише до Н. Гiрняка письменник В. Стефаник: «Я хотiв би глянути на Ваш Кiш i тому прошу Вас, як господаря, шоб Ви пустили мене до Украiнських сiчових стрiльцiв». У березнi того ж року В. Барвiнський просив командування коша дозволити взяти участь у виступi хору товариства «Львiвський Боян» кiльком стрiльцям на вибiр отамана Гiрняка. У березнi К. Рубчакова просить вiдпустити iз коша до ii театру знаного стрiлецького актора Новiну-Розлуцького. В. Гнатюк наполягав вiдпустити до етнографiчноi комiсii Наукового товариства iм. Шевченка пiдхорунжого І. Романкiва[61 - ЦДІА Украiни у Львовi. Ф. 353, оп. 1, спр. 7, арк. 79–87.].
У цей час пiд тиском Антанти, а також з метою збити наростання антивоенних настроiв у Росii та на фронтi, вiйськовий мiнiстр О. Керенський за згодою Тимчасового уряду готував новий наступ на Пiвденно-Захiдному фронтi. Вiн особисто прибув до Галичини, де зупинив на декiлька днiв свiй бронепоiзд у прифронтовому мiстечку Козова. 15 червня 1917 р. О. Керенський приiхав до Тернополя. Перед десятитисячним строем вiйськ виголосив патетичну промову, агiтуючи за вiйну до переможного кiнця. Однак вона не справила на фронтовикiв очiкуваного враження, навпаки, офiцери вручили мiнiстру антивоенну резолюцiю, яка була прийнята на мiтингу корпусу. Переконавшись, що на заклики фронтовики не реагують, Тимчасовий уряд вiдновив вiйськово-польовi суди, запровадив на фронтi смертну кару. Пiсля цього 18 червня було вiддано наказ про наступ. Деякi частини i пiдроздiли, зокрема Гренадерський полк, роти Фiнляндського, Павловського полкiв, вiдмовилися брати в ньому участь. За це вони були негайно роззброенi, а «заколотники» кинутi за грати в’язницi Кам’янця-Подiльського. Кровопролиття на фронтi продовжувалося, а братання закiнчилося[62 - Литвин., Науменко К. Історiя галицького стрiлецтва. С. 45–46.]. У тi лiтнi днi у складi росiйськоi армii у бою пiд Зборовом вiдзначився чехословацький легiон (3300 воякiв) пiд командуванням полк. Троянова, який був сформований 1914 р. з украiнських чехiв (70 тис. осiб) Киiвщини та Волинi[63 - Ceskoslovenskе Legie za 1 svetovе vаlky a Ceskoslovenskа obec Legionаrska. Praga, 2004. S. 2–9.]. Про той бiй нинi нагадуе пам’ятний знак, до якого часто приiжджають офiцiйнi делегацii та туристи з Чехii i Словаччини.
Незважаючи на значнi бойовi заслуги Украiнських сiчових cтрiльцiв, австрiйське командування все-таки не позбавилося почуття недовiр’я до них. Начальник штабу 25-го корпусу граф Р. Ламезан-Сален пiсля огляду полку об’ективно вiдiзвався про вишкiл стрiльцiв: «Добрi вояки, хоча боюся, що вiд них можна всього сподiватися». Наслiдком такого ставлення i було призначення командиром усуcусiв австрiйця Ф. Кiкаля та нове обмеження кiлькiсного складу. Полк вiдведено у другий ешелон оборони в околицi села Конюхи на Бережанщинi.
Боi на вiдтинку сiчовикiв вiдновилися 29 червня потужним артилерiйським обстрiлом. 520 росiйських артбатарей шматували оборону австрiйських вiйськ на фронтi вiд Бишок до Зборова протягом 48 годин. Дощового дня 1 липня росiйськi частини без великих зусиль прорвали оборону австрiйцiв та вийшли в район оборони полку УСС. Ф. Кiкаль i штаб полку проявили у скрутний момент безпораднiсть: органiзувати кругову оборону не вдалося, та й бойовий дух у сiчовикiв був уже не таким, як ранiше. В результатi командир полку з великою групою старшин i стрiльцiв потрапили у полон. У строю залишилося всього 9 старшин i 444 стрiльцiв[64 - Лазарович М. Легiон Украiнських сiчових стрiльцiв. С. 179–180.].
На початку липня 1917 р. шiсть вiдновлених сотень полку УСС пiд командуванням М. Тарнавського знову брали участь у боях. Пiсля дводенного штурму вони оволодiли Козовою i в час загального наступу австрiйських вiйськ прямували до Купчинцiв, Бурканова, Дзвиняча i зупинилися в Бурдикiвцях над Збручем. Коли ж 11 липня австро-нiмецькi вiйська захопили Тернопiль, росiйське командування звинуватило у поразцi Перший гвардiйський корпус, який нiбито пiд впливом бiльшовикiв самочинно покинув мiсто. Горезвiсний генерал Корнiлов кинув на гвардiйцiв козакiв Донського полку з бронемашинами. На околицях Тернополя розiгралась кривава трагедiя – кiлька годин козаки рубали шаблями вiдступаючих солдат. Лише восени 1917 р. бойовi дii на галицькому фронтi повнiстю припинилися. Полк УСС перебував у цей час у надзбручанському с. Гуштинi. 11 грудня за iнiцiативою Д. Вiтовського знову була скликана нарада старшин, на якiй обговорювалася ситуацiя на фронтi i в краiнi та плани на майбутне. На нарадi фронтовикiв висловлювалися рiзнi думки. Д. Палiiв (пiзнiше старшина Галицькоi армii, провiдний дiяч Украiнськоi вiйськовоi органiзацii польського сейму вiд УНДО, один iз творцiв дивiзii СС «Галичина» 1943 р., загинув у липнi 1944 р. пiд Бродами) виступив за негайний i повний розрив з Австро-Угорщиною, що означало розпуск УСС. І. Цьокан закликав не брати участi нi в яких бойових дiях, з розпуском зачекати. Д. Вiтовський висловив виважену думку про збереження полку УСС та змiцнення його для майбутньоi боротьби за вiдродження Украiнськоi держави. Його пропозицii були схваленi нарадою фронтовикiв. До них приедналися старшини коша на чолi з Н. Гiрняком i вишколу, де збори провiв отаман Г. Коссак. Цi подii у полку УСС та настроi серед його старшин викликали в австрiйського командування явне незадоволення. Це призвело до того, що було усунуто з посади командира усусусiв М. Тарнавського i призначено на його мiсце сотника О. Микитку. 40-рiчний старшина народився у с. Заланiв на Рогатинщинi, з 1902 р. служив на офiцерських посадах в австрiйськiй армii. Пiзнiше, в ходi украiнсько-польськоi вiйни, став командиром корпусу, генералом, нарештi, командувачем УГА. Розстрiляний на Луб’янцi у серпнi 1920 року[65 - Литвин М., Науменко К. Вiйськова елiта Галичини. С. 193–207.].
Галицьке стрiлецтво таку замiну зустрiло обурено. «Тому мабуть, що отаман Тарнавський пiд цю пору стояв бiльше на украiнськiм, чим австрiйським становиську, рiшено замiняти його нiкому незвiсним капiтаном Микиткою. Накинення нового, нижчого рангою команданта, а вiдкомандування единого чоловiка, що мае повне довiр’я всiх стрiльцiв, викликало мiж стрiлецтвом зовсiм оправданий фермент»[66 - За волю Украiни: iст. зб. УСС. С. 427.], – писали у листi до Центральноi управи 25 грудня 1917 р. Д. Вiтовський i М. Стронський.
У лютому 1918 р. полк УСС перейшов Збруч i здiйснив похiд на Правобережну Украiну у складi групи австрiйських вiйськ пiд командуванням архiкнязя Вiльгельма Габсбурга. У наказi, оголошеному перед вступом на землi Надднiпрянщини, зокрема, говорилося: «Нiяких насильств i борб не зводити, а суперечки полагоджувати поки що своiм громадським судом. Кара смерти заборонена… Поведене з людьми мае бути чемне. Говорити тiльки по украiнськи до населення»[67 - Лiтопис Червоноi Калини. Львiв, 1934. С. 7.]. Тодi ж до стрiлецтва звернулася Центральна управа УСС. Вона ставила завдання на Великiй Украiнi проявити «карнiсть, гарний лад i порядок, знаменитий послух i охоче сповнювання своiх вiйськових обов’язкiв». Крiм того, пропонувалося «ширити скрiзь серед украiнського населення нацiональну свiдомiсть, знання iсторii, лiтератури, краю i людей, пiснi i музики, пошанування i культу всього рiдного, своiх нацiональних пам’яток, своеi минувшини… Полишити по собi серед украiнського народу iз днiв свiтовоi вiйни пам’ятку не тiльки гарного, добре вишколеного i карного, але i в найвищим степенi культурного вiйська»[68 - За волю Украiни: iст. зб. УСС. С. 436–437.].
Напередоднi вступу австрiйських вiйськ на Украiну перейшов на бiк Антанти у повному складi польський легiон Ю. Галлера. Розгнiване австрiйське командування негайно роззброiло iншi польськi вiйськовi частини, а заодно мало намiр лiквiдувати легiон УСС. На його захист виступили не лише украiнськi посли вiденського парламенту, а й представники армii. Тодi цiсар Карл пiшов на компромiс: поставив командиром усусусiв сина австрiйського ерцгерцога Стефана – Вiльгельма Габсбурга. Цього офiцера з 13-го пiхотного полку, де служили виключно украiнцi iз Золочiвщини, сiчовики знали, i його приiзд у березнi 1918 р. не викликав особливих заперечень. Народився вiн 19 лютого 1896 р. на берегах Адрiатики. Отримав пристойну освiту, досконало володiв декiлькома европейськими мовами. Украiнську 18-лiтнiй принц опанував уже серед стрiлецтва в австрiйському вiйську, вiдтак полюбив твори М. Грушевського, Т. Шевченка, В. Стефаника, І. Франка. Пiд iх впливом навiть почав вiршувати – оспiвувати красу Украiни, що стала його другою духовною Вiтчизною, i украiнцiв, своiх братiв по серцю i думах:
Минають днi розкошного кохання,
Минають днi журби,
Минають днi великого страждання,
Важкоi боротьби…
(«Минають днi…»)
О хмари, що в сторони рiднi йдете,
Гуцулiв вiд мене вiтайте —
