Війни художників

20 березня 1940 року, 2 год. 50 хв

Москва, Ближня дача, Кунцеве

Сталін нервово міряв кроками кімнату від дверей до вікна. Над чорним конусом сосни, що здіймалася над високим парканом, зійшов і повис білий серп місяця. Було дуже схоже на мусульманський мінарет. За вікном первісна тиша. Навіть сова замовкла. А за кілька місяців цю тишу може зруйнувати ревіння танків з білими хрестами на броні! І все через слабкість, яку він продемонстрував у фінській кампанії. Звісно, публічно не визнав поразки, намагався витримати гарну міну. Гарну міну за поганої гри.

Сказав про перемогу радянської зброї, роздав усім нагороди. Навіть зараз пам’ятав текст: «Ми перемогли не тільки фінів, ми перемогли ще їхніх європейських учителів – англійську оборонну техніку перемогли, французьку оборонну техніку перемогли. Не тільки техніку передових держав Європи, ми перемогли їхню тактику, їхню стратегію. Вся оборона Фінляндії й війна велися за вказівкою, за порадою Англії й Франції». І тільки він знає, чого йому коштувала ця гарна міна!

Сталін зупинився біля каміна, кочергою поворушив вугілля. Погляд знову впав на Віру Давидову. Вона перекинулася на живіт, і ковдра знову сповзла на підлогу. Від вигляду її розкішного тіла приємно защеміло внизу живота. Що, якщо…

Ні, спершу Берія. Він поглянув на годинник. Після того, як Берія виїхав, пройшло 20 хвилин. Щонайбільше хвилин за 10 він має бути тут.

Сталін підійшов до широкого ліжка, поклав люльку на тумбочку й накинув ковдру, що сповзла зі співачки. Вона відкрила очі й заклично простягнула до нього руку.

Сталін похитав головою. Почекаєш. Вона ображено відвернулася. Через хвилину її дихання знову стало рівним.

Він сам наказав Власику привезти сюди Давидову. Артистку Давидову. Гусар-бабу. Як він любив говорити, «для приємного відпочинку».

Але після цієї шифровки йому в скронях стугоніли слова пісні єврея Лебедєва-Кумача:

Може, накаркав? Уже котрий місяць у Європі тривала «дивна війна». Влучна назва! Війна без пострілів. Без бойових дій. Війна в газетах і нотах дипломатів. І край. А якщо завтра справжня війна? Звісно, німці підписали пакт про ненапад, але тоді вони думали, «что от Москвы до Британских морей Красная армия всех сильней…» А після фінського паскудства вони так не думають…

Він підійшов до письмового столу і дістав зроблений на його замовлення переклад «Майн кампф», оправлений у шкіряну палітурку.

«Майн кампф» – біблія Третього рейху. Він давно прочитав її. Не тільки тому, що йому була цікава філософія Гітлера. Він любив читати. Йому перекладали все, що мало резонанс за кордоном, – твори Ремарка, Ніцше, Драйзера, Араґона.

Він багато читав. Щодня йому приносили кілька книг і журналів. Він читав, щоб учитись. Тому що був самоучкою. Читаючи – вчився. І приховував це. Він вождь. І мав учити, а не вчитися.

Їх, радянських яйцеголових – Булгакова, Еренбурга, Толстого, обурювало те, що він береться судити їхні «геніальні» твори. А він брався і судив. Бо, прочитуючи щотижня по книзі видатних європейців, поступово почав вважати себе експертом у царині літератури й філософії. Він знав, що п’єса Булгакова «Батум» і п’єса Олексія Толстого «Хліб», написані про нього і для нього, відверта халтура. Він любив лестощі, але не у вигляді халтури. Досі ще ніхто не написав про нього справжній твір.

Сталін відкрив «Майн кампф» навмання. З книги випала велика розкішно оформлена вітальна листівка із золотим орлом, вручена йому три місяці тому німецьким послом Шуленбургом:

«Пану Йосипу Сталіну. До дня вашого шістдесятиліття прошу прийняти мої найщиріші вітання. Із цим я пов’язую свої найкращі побажання. Бажаю доброго здоров’я Вам особисто, а також щасливого майбутнього народам дружнього нам Радянського Союзу. Адольф Гітлер. 23 грудня 1939 року».

Сталін зі злістю зім’яв листівку і кинув у кошик зі сміттям.

Подумав: «Справді, настільна книга вождя світового пролетаріату». Не було повного перекладу цієї книги жодною іноземною мовою. Гітлер не дозволив цього робити, побоюючись, що «гнилі» західні демократії будуть передчасно налякані його ідеями. Для Сталіна книгу купили в Берліні. Доставили в Москву диппоштою. Працювали кращі перекладачі, довго дискутуючи над кожним словосполученням, аби максимально точно передати не лише «букву», а й «дух» творіння фюрера німецького народу.

Нарешті Сталін знайшов те місце, заради якого і взявся за книгу:

«Отже, нині ми, націонал-соціалісти, повертаємося до того, що було шість сторіч тому. Ми припиняємо нескінченний німецький рух на південь і захід Європи й звертаємо наші погляди у бік земель на Сході. Коли ми говоримо сьогодні про придбання нових земель і нового простору в Європі, то насамперед думаємо про Росію й про підпорядковані їй окраїнні держави. Здається, начебто сама доля вказує нам дорогу туди. Ця колосальна імперія на Сході дозріла для її ліквідації, і кінець єврейського панування в Росії стане кінцем Росії як держави».

Думати, думати, думати… Щойно вони підписали мирний договір з Фінляндією. Ганебний договір. Посунули кордон від Ленінграда на кілька десятків кілометрів. А були впевнені, що візьмуть Гельсинкі! Можна було воювати ще. Але він не міг далі ганьбитися! Йому потрібна була Червона армія у центрі Європи, а не у фінських снігах. Та ще й посол Майський сповіщав, що ті мерзотники – Англія й Франція – можуть виступити на боці фінів, або завдати удару по нафтових промислах біля Баку. А чого ж, підстави є: СРСР за напад на Фінляндію виключили з Ліги Націй.

Німці тріумфально крокують Європою. Супероперації – одна за одною! Воюють не числом, а вмінням! За Суворовим. А вони не можуть здолати крихітну Фінляндію! Ганьба! Нечувана демонстрація слабкості.

Він нервово ходив кімнатою, позираючи на настінний годинник. Де Берія? Утім, ще п’ять хвилин.

Гітлер, мабуть, реготав, як скажений, коли дізнався, як ганебно все було у Фінляндії. Лайно! Довелося навіть відмовитися від формування народного фінського уряду. І піти не на капітуляцію фінів, а на мир!

І тепер, коли СРСР так продемонстрував свою слабкість, той скажений єфрейтор збирається рушити на схід. Хоча, може, він помиляється?

У двері знову постукали. Сталін підвівся з крісла. Підійшов до дверей, примружив очі від світла, яке з коридора вдарило в очі.

Офіцер охорони доповів:

– Товаришу Сталін, приїхав Берія.

– Нехай пройде в зал.

20 березня 1940 року, 3 год. 02 хв

Москва, Ближня дача, Кунцеве

Берія домчав за півгодини від центру Москви до Ближньої дачі, розташованої поблизу села Давидкове. Кунцеве знаходилося значно далі. Назва дачі «Кунцівська» була одним із численних заходів безпеки. Мовляв, якщо знайдеться зловмисник, який буде розпитувати про дачу Сталіна, то буде шукати її в Кунцевому, а не в Давидковому.

Охорона була попереджена про приїзд наркома внутрішніх справ, і його автомобіль безперешкодно впустили за перший п’ятиметровий паркан.

Потрапивши на територію дачі, авто зробило круту петлю навколо дерев, що приховували будинок. Комусь спало на думку створити ще й таку петлю безпеки, щоб дати додатковий час охороні периметру, аби ще раз оглянути автомобіль. Швидше за все, це спало на думку самому Сталіну. Навряд чи до цього міг додуматися Власик – керівник особистої охорони вождя – колишній унтер-офіцер з освітою у три класи церковно-приходської школи.

Охорона в особі двох офіцерів, що формально підпорядковувалася Берії, а фактично лише Власику, зазирнула в середину автомобіля. Нарком вийшов, поблискуючи пенсне і розстібаючи ґудзики шинелі. На воротах другого триметрового паркану відкрилося оглядове вічко. Охоронець упізнав його і відчинив двері.

Берія зайшов у передпокій. Тут стояли дві великі вішалки – одна для Сталіна, інша, із дзеркалом, для гостей. Зняв шинель, кинув охоронцеві на руки. Той оглянув його з голови до п’ят на предмет наявності зброї. Ніхто, навіть найближчі соратники, не могли заходити до вождя зі зброєю. Мова, звісно, не йшла про якийсь злий намір, а, наприклад, про те, що хтось із військових міг просто забути відстебнути кобуру.

– Товаришу Берія, товариш Сталін чекає на вас у великому залі.

Сталін причинив за собою двері до спальні й увійшов до залу. Зал був найбільшою із семи кімнат Ближньої дачі. Стіни були оббиті фанерою під морений дуб. На стінах – бра з круглими плафонами, на підлозі – паркет, на вікнах важкі зелені штори. Це була найрозкішніша кімната. Решта – набагато скромніші. Своєрідним шиком і стилем життя Сталіна були атрибути показної скромності – солдатська шинель, пара чобіт, яку він носив кілька років, скромна оздоба помешкань. Живий бог повинен одягатися так само скромно, як і його народ. Утім, його значимість і так завжди підкреслюється пишністю свити.

Берія увійшов в інші двері. На ньому була темно-зелена форма, ремінь, портупея. З невиспаного обличчя видно було, що його щойно витягли з ліжка. Можливо, з ліжка чергової коханки, до яких, як уже не раз доповідав Сталіну Власик, той був дуже охочий. У букеті жінок, з якими спав Берія, були дуже відомі й зовсім невідомі. Хоча за якістю цей букет поступався букету вождя. І, звісно, обидва букети не мали спільних «квітів», адже це було смертельно небезпечно – для наркома, звичайно.

Утім, інтимні успіхи Берії зараз цікавили Сталіна найменше. Він кивнув наркому, вказав на стілець. Руки не подав, що вважалося серед оточення Сталіна поганим знаком. Берія сів. Йому здалося, що за ті кілька годин, що він не бачив Сталіна, той наче постарів. І навіть став ще меншим на зріст. Значить, трапилося щось справді дуже серйозне.

– Ти читав це? – Сталін сердито жбурнув теку на стіл, і та, обертаючись, полірованою поверхнею під’їхала до Берії.

Нарком розкрив її і з заклопотаним виглядом схилився над аркушем. У тиші, що оточувала їх, десь далеко і ледь чутно кричала сова. Поскрипування м’яких, пошитих на кавказький манер – без підборів – чобіт Сталіна свідчило, що він ходить у Берії за спиною. У Сталіна був поліартрит, через біль у ногах він не міг довго сидіти. Берія взяв аркуш у руку, і той ледь помітно затремтів, виказуючи хвилювання наркома. Прочитав, вирячивши очі й кліпаючи віями. Хрипко сказав:

– Кобо, я в це не вірю. Ти ж знаєш, що німці дуже зацікавлені дружити з нами. Їм же Англія й Франція оголосили війну, – обережно відповів Берія.

Обидва говорили з грузинським акцентом: «Ті чітал єта? Коба, я в єта нє верью». Тільки вузькому колу було дозволено називати Сталіна Йосипом Віссаріоновичем, для решти він був «товариш Сталін». І лише кільком найближчим соратникам дозволялося називати його Кобою – Молотову, Берії, та й то – в розмовах сам на сам.

Малий Йосип-Сосо в юності сам обрав собі це ім’я-прізвисько. Запозичив з грузинського роману Олександра Казбеги «Нуну». У ньому Коба був героєм повстання, вождем горців, що кладе життя за ідею.

Сталін підійшов до наркома, взяв у руки шифровку, ще раз перечитав, згори вниз утупився важким поглядом у Берію (видно було, як на чолі пульсує синя жилка), сказав:

– Зацікавлені дружити? Були зацікавлені! Коли думали, що ми сильні.

На хвилину запала мовчанка. Вони дивилися один на одного. Берія відвів погляд.

– Німці нізащо не будуть воювати на два фронти, – Берія поправив пенсне. У світлі настільної лампи, яку нервово то вмикав, то вимикав Сталін, було видно відбиток пальця на скельці.

– А який перший фронт? З Англією? – Сталін говорив тихо, переходячи іноді ледь не на шепіт. Цей його шепіт зазвичай лякав, а іноді просто паралізував людей. – Ти, Лаврентію, сліпий! Думаєш не головою, а задом! Вони не воюють! І не збираються! Сьогодні фронту не існує. Англійці й французи воюють з Адольфом лише на папері – в газетах та дипломатичних нотах. Жодних серйозних бойових дій! Навіть натяку! Сидяча війна. Чи навіть лежача. Дивна війна. Так це називають американці. А якщо Гітлер доб’ється миру з Чемберленом? Ти ж знаєш, що Гітлер не раз пропонував це. І Чемберлен не хоче війни! Затримка лише за прийнятними умовами, які влаштують і Лондон, і Берлін!

Сталін кинув шифровку на стіл. Ударив по ній долонею, як припечатав. Пройшов до дверей і назад. Продовжив:

– І, як мені доповів Молотов, на днях утрутилися американці. Які сплять і бачать, як помирити Гітлера з буржуями. І натравити на нас! Ти знаєш, що особистий посланець Рузвельта Уоллес на днях відвідав Адольфа і тепер поїхав до Лондона? Впевнений, Адольф знову висунув умови перемир’я через цього Уоллеса. А німецькі літаки? Тридцять два літаки вчора порушили наш кордон! Бомбардувальники і розвідники! Що ти про це скажеш?

– Наш генштаб говорить, що порушили випадково. Кордон новий, німці погано орієнтуються на місцевості. До того ж один літак ми збили, – невпевнено відповів Берія.

– Збили! Один із тридцяти двох! Що з пілотами?

– Один загинув, другий живий.

– Живого допитати.

– Але Молотов буде проти.

Сталін підвів на Берію роздратований погляд, кілька секунд мовчки дивився на наркома – майже просичав:

– Скажеш Молотову, нехай доповість німцям, що загинули обидва. Зрозумів? А пілота допитати, як слід! Крути його, як хочеш, а правду витруси! Я хочу знати, чи дійсно це випадкові «зальоти», чи Адольф щось замислив. Вони будуть вимагати тіла пілотів. Віддаси їм. Потім. Після допиту. І не дай бог, німці дізнаються, що другий потрапив у наші руки ще живим! Вони повинні бути впевнені, що обидва загинули під час падіння літака. Ти все зрозумів?

– Так точно!

– І що ти думаєш про загальну ситуацію? Нападуть чи ні?

– Кобо, ми щодня женемо їм ешелони з нафтою і з хлібом, – заперечив Берія, дістав хустинку і витер спітнілий лоб. – Хоча навряд чи Адольф вдячна людина…

– Ти починаєш трохи «вкурювати». Добре, а уяви, що після того, як ми зганьбилися у Фінляндїї, він тепер укладає з Англією пакт про ненапад і розриває пакт з нами. Він же розірвав пакт з Польщею! Саме такий, як тепер має з нами!

Сталін довго вибивав люльку в попільничку. Поклав її на стіл. Пройшов кімнатою з кінця в кінець.

– Та ми самі уклали, а потім розірвали пакт із фінами! Ці пакти нічого не варті! Хіба це не зрозуміло, Лаврентію?! Напружуй мізки! Чому він досі не виступив проти Англії й Франції? Чому вони не виступили проти Гітлера? Чому він відмовив, коли Молотов запросив його відвідати СРСР? Що це за війна?

– Але після нападу на Польщу розірвати ще й з нами угоду? Від нього відвернеться увесь світ, – невпевнено заперечив Берія.

– Чхати йому на увесь світ! – Сталін стиснув кулаки, кущі темних брів заворушилися. – Звісно, він мав би придумати якесь виправдання. Влаштують серйозну провокацію. Нагадай, як вони зробили подібне у Польщі…

Берія опустив голову і наморщив чоло, зосереджуючись. Потім зняв і почав протирати пенсне. Нарешті видушив із себе:

– Із того, що доповіла розвідка: німці організували напад своїх людей у польській формі на німецьку радіостанцію в Ґляйвіці. Захопили її. І вийшли в ефір польською мовою, що, мовляв, прийшов час війни. Потім усіх нападників німці перебили.

Тільки сьогодні, через півроку після нападу Німеччини на Польщу, стали відомі всі рушійні сили тієї таємної операції. Як стверджує наше джерело із Signals Intelligence Service армії США, Гітлер підписав секретну директиву, в якій зазначалося: «Важливо, щоб відповідальність за початок воєнних дій падала повністю на Польщу…»

Німецька військова розвідка, очолювана адміралом Канарісом, разом з гестапо пішли на провокацію. У суворій таємниці була розроблена операція «Гіммлер», відповідно до якої готувалася інсценівка нападу карних злочинців (кодова назва «Консерви»), спеціально відібраних у німецьких в’язницях і перевдягнених у форму польських солдатів, на радіостанцію прикордонного німецького містечка Ґляйвіце в Силезії. За це в’язням обіцяли свободу. Здійснення операції було доручено генералові Эріху Лахузену й штурмбанфюреру Альфредові Науйоксу.

О 20 годині злочинці у польській формі напали на радіостанцію. Після перестрілки з німецькою поліцією й захоплення радіостанції один із німців, який знав польську мову, прочитав перед мікрофоном текст, складений у гестапо: «Прийшов час війни Польщі проти Німеччини». Щоб знищити сліди провокації, учасників нападу розстріляли есесівці. Тіла «консервів» були залишені на місці, і тут їх незабаром виявила місцева поліція. Через кілька годин Гебельс заявляв, що Польща напала на Німеччину і Німеччина відповість адекватно.

– Ось так, Лаврентію. Перебили своїх! Не пошкодували німців, аби обдурити цілий світ. Що їм завадить утнути щось подібне і з нами? Якщо наступні ми, то який буде привід? Убивство Шуленбурга? Ще якогось високопоставленого німця? Чи кількох? Хто з німецьких посадовців у нас із візитом? Які делегації? – Сталін похмуро втупився в Берію, з його легень зі свистом виривалось дихання.

– Я зараз не володію цією інформацією, Кобо! – він підняв руки й опустив їх на коліна. – Мені потрібен час.

На обличчі Сталіна з’явилася тінь невдоволення:

– Терміново дізнатися! Завтра доповіси. І нехай наш посол в Англії Майський за будь-яку ціну дізнається про результати візиту Уоллеса в Лондон. Терміново! І за будь-яку ціну!

– Майський підпорядкований Молотову, а не мені. В’ячеслав образиться, якщо я через голову… – несміливо спробував заперечити Берія.

– Як кисейна баришня, Лаврентію! – Сталін стиснув кулак. Його кадик нервово засмикався. – Ти, як кисейна баришня! І мені здається, не розумієш серйозності моменту. Добре, я скажу В’ячеславу. А ти задій резидентуру. Де твоя інформація? Де твій славетний Іноземний відділ? Де інформація резидентури?

– Кобо, може, ти забув, що я недавно на цій посаді. – Берія розвів руками й винувато схилив голову. Увесь його вигляд говорив: ось моя голова – рубай.

Брови Сталіна зійшлися над переніссям, він долонею ляснув по столу:

– Я нічого не забуваю, Лаврентію! – гортанно крикнув він. Коли Сталін нервувався, грузинський акцент ставав особливо помітним. – Нічого! Запам’ятай це! А те, що ти ще не увійшов у курс справ, мене не цікавить. І попрошу мені більше про це не говорити. Ніколи! У кого я маю запитувати про паскудну роботу резидентури? Може, у покійного Єжова? То ти так і скажи, що не по Сеньці шапка! Чи я маю чекати ще рік, поки Адольф зробить із СРСР Велику Німеччину?! А нас із тобою підвісить за яйця на Красній площі! Я не чекатиму й дня, Лаврентію. І спуску тобі не дам! І не сподівайся. Запам’ятай: у чекіста лише дві дороги – на підвищення і в тюрму! Вище від тебе – тільки я, так що роби висновки!

Він узяв люльку. Помітив, що вона погасла, зі злістю жбурнув її на стіл. Сказав тихо і жорстко:

– Кажуть, у нас у тюрмах сутужно з місцями. Але пам’ятай – для тебе одне завжди знайдеться.

Берія метушливо засовався на стільці, нервово смикнув головою. Його зіниці злякано розширилися. Тепер він нагадував велику муху, якій раптом обірвали крильця. І рада б злетіти, та не може.

– Я все зрозумів, товаришу Сталін! Для чекіста не повинно бути завдань, які він не може виконати, – голос Берії майже зірвався на фальцет, на лобі виступив піт.

– Не повинно бути чи немає? – холодно запитав Сталін.

– Немає, товаришу Сталін! Якщо потрібно, я готовий віддати за справу Леніна – Сталіна життя. – Берія облизував умить пересохлі губи. – До останнього подиху боротися з ворогами зовнішніми і внутрішніми під вашим мудрим керівництвом…