Війни художників
– Тебе забрали до Денікіна силою?
Гущенко промовчав. Він не мав однозначної відповіді. Стенув плечима.
– Ти пам’ятаєш, як це було? – продовжувала сипати запитаннями Марія.
– Дуже добре пам’ятаю. Нас забрали прямо із занять. Всіх підняли і повели до казарм. Видали форму. Мене мобілізували влітку 1919 року. Як зараз пам’ятаю, ми у сірих шинелях йдемо Юзівкою по Першій лінії. Перша лінія – це центральна вулиця, що перетинає все місто. Навколо купи сміття. Битого скла. Уламки меблів. Все, що залишилося після відступу червоних.
– Не уявляю тебе в шинелі, – зауважила Марія.
– Я й сам не уявляв. Йдемо. Командир полку кричить: «Полк, смир-р-р-на! Равнение напр-р-рава!» Тоді я вперше побачив Денікіна. Маленький чоловічок з розкішними вусами і стриженою борідкою, у величезній папасі, як влитий, скакав на гнідому жеребці. За ним мчала свита. Два десятки людей у дорогих шинелях із золотими погонами.
Зупинився. Крикнув: «Здр-р-равствуйте, молодцы!» – «Здра жла-м, Ваше Высок-ди-тство!» – горлаємо ми у відповідь.
– Ти стріляв у червоних? – в її голосі відчувався страх. Вона боялася ствердної відповіді.
– Ні, жодного разу, – після довгої паузи відповів він. – Я дуже мало був у війську. Перша кінна Будьонного вдарила нам у фланг. І перед новим роком – як зараз пам’ятаю, 31 грудня 19-го року – наш полк почав тікати. Ми відступали на захід.
Підійшов напівпорожній, мабуть, останній тролейбус. Вони увійшли, віддали кондуктору гроші й сіли на задньому сидінні, де ніхто їх не міг почути. Незважаючи на це, вона запитала французькою – прошепотіла у вухо:
– Et ce qui s’est passé ensuite? (І що було потім?) – прихилилася до його плеча і шепнула у вухо: – Dites-moi! (Розкажи!)
– Нічого цікавого не було, rien d’intеressant, – він теж перейшов на французьку. – Втеча і втеча. Рештки денікінської армії пішли на південь. І тільки невелика частина – на захід. Ми йшли на захід. Пам’ятаю: їдуть підводи. Колеса скриплять. Здається, цей скрип відлунює вже у мозку. Годину йдеш. Потім хтось устає з підводи і ти можеш трохи посидіти. Більшість підвід зайняті пораненими. Всі прислухалися: чи не чути стрільби. Зі сходу могли щосекунди налетіти будьонівці й порубати всіх. У полон вони нікого не брали. Що робити з полоненими в кінній армії? Тож залишали за собою лише трупи. Стрільба ледь чутно починалася, потім стихала. Іноді долинало «ура». Невідомо чиє. Може, будьонівців, а може – денікінців.
Іноді над головами пролітала шалена куля. Такий звук… важко передати. Різкий, високий – «піу». Всі пригинаються. Ніхто не хоче загинути від шальної кулі.
І досі, у вухах стоїть стогін поранених! Як зараз пам’ятаю: на сусідній підводі поранений кричить, б’ється в передсмертній агонії. Три кулі в животі. Наш візник увесь час повторює: «Та добийте ж його хто-небудь – нехай не мучиться». На що йому відповідають: «То йди сюди і сам добий». Ніхто не хоче брати гріх на душу. До ранку сердешний помер. Усі полегшено зітхають. Тіло швидко присипали снігом на узбіччі. Намалювали хрест. І знову скрип коліс і відступ, більше схожий на втечу.
– Це все жахливо! – вона похитала головою, притисла до щік долоні.
– І досі думаю, якби мене в той злополучний день не було на заняттях, мене б не мобілізували до Денікіна. А коли вже так сталося, що було робити – дезертирувати? – запитував він ніби сам у себе.
– Чому б і ні? – запитала вона.
– Міліція червоних могла б заарештувати мене за «пособництво білим», а якби повернувся – «за втечу з білими». «Все бежавшие с мест, в которых восстанавливается советская власть, объявляются врагами трудящихся и подлежат суду ревтрибунала». Нікого не цікавило, що ти студент, що тебе забрали силою. Розумієш?
Вона кивнула. Після кількох хвилин мовчання запитала:
– І що було далі?
– Ти впевнена, що хочеш знати всі ці пристрасті? У тебе і так сьогодні аж занадто песимістичний настрій.
Вона хвилину вагалася. Сказала:
– Так. Я хочу знати все.
– Йшли на захід. Кілька тижнів. Поранені на підводах під шаром снігу, накриті якимось дрантям. До них додалися застуджені й обморожені. Щоранку ховали тих, хто помер уночі. Удень помирало менше. Далі, коли живих залишилося зовсім мало, мертвих уже не ховали навіть під снігом. Просто скидали на узбіччя. Дехто тихо помирав уночі. Трупи на ранок примерзали до возів. Їх можна було вирубати лише сокирою. Хочеш слухати далі?
Вона похитала головою. Ні. Це вже було занадто. Знову виявилось, що вона не готова це чути. Нехай іншим разом.
Гущенко замовкає. Марія помічає, що його обличчя помітно зблідло, і більше не дістає його запитаннями, відчуває, що він десь далеко у спогадах. Вона зручно вмостилась. Сперлась на нього спиною і дивиться на темні московські провулки, що повільно пропливають повз вікна. Решту він розповість їй пізніше, іншим разом.
А Гущенка поглинули спогади. Обоз ішов три тижні. Нарешті – кордон. Польща. Табір для переміщених осіб. Він тримає в руках кайло і щосили б’є по величезному каменю. Каменоломні. Робота з ранку до ночі. Потім барак. Дерев’яні нари, прикриті дрантям. Суп із картопляного лушпиння.
За два місяці його валить з ніг тиф. Ліків немає. Він дивом вижив. І вирішив – це Богом даний останній шанс. Треба тікати. Вночі зробив підкоп під колючим дротом. Далі поїзд, Берлін.
Він ночує на лавці у Тиргартен-парку, на березі Шпреє. Удень бродить містом. Іноді знаходить роботу за шматок хліба і тарілку супу. Він – людина другого сорту. Без громадянства, без документів. Поневіряння. Кілька років. Як промінь світла у темному царстві – навчання малярству. І раптом пропозиція його нового знайомого, секретаря радянської дипмісії Олександра Довженка, який теж бере уроки малярства. Громадянство в обмін на співпрацю. Добре, хай так. Тоді він ще міг легко відмовитися. Але не відмовився. Чому?
Не варто брехати самому собі. Треба сказати відверто. Він не хотів гинути від голоду або жебрати. Ради вирішили більшість його матеріальних проблем на найближчі півтора десятки років. Він отримав паспорт. І громадянство. Для себе, для Марії.
До смерті не забуде, як у Берліні спав у картонній коробці у напіврозваленому будинку, як тягав у магазині важелезні ящики за кілька марок. Таке не забувається.
Потім у Парижі Ради купили йому ательє на вулиці Волонтерів. Чи тоді він ще міг відмовитися? Мабуть, міг. Що б із ним зробили? Тоді, швидше за все, нічого. Але він мав би забути про комфорт, про Марію і перебратися жити у Вулик.
Так званий Вулик на Монпарнасі був відомий кожному, хто цікавився життям паризької мистецької богеми. У цьому вбогому будинку, позбавленому елементарних санітарних зручностей, жили, працювали, пили й кохалися напівголодні молоді люди. Крихітна кімната у Вулику обходилася всього у 5 франків на місяць. Тут жили переважно невизнані художники і письменники, а також жінки легкої поведінки.
А він мав свою квартиру і власне ательє. Ради надали йому можливість жити пристойно. Але примусили робити ледь не найбруднішу і найризикованішу роботу. «Червоний граф» Ігнатьєв домовлявся про купівлю креслень французької секретної техніки. А він зазвичай робив те, що вартувало 25 років в’язниці для людини, яка не має дипломатичного імунітету – передавав гроші й отримував креслення. Ательє художника чи не найкраще для цього місце. Щодня купа відвідувачів. Щодня господар спілкується з десятком найрізноманітніших людей – отримує гроші, передає картини.
І тоді, у 36-му році, після десяти років нелегальної роботи, він уже був упевнений, що за ним прийдуть, якщо не сьогодні, то завтра. Треба було тікати – терміново виїхати до СРСР. Через зв’язківців він просив у резидента «чоботи». Що на шпигунському жаргоні означає фальшиві документи для втечі. Резидент обіцяв. Але з дня на день відкладав і видачу «чобіт», і від’їзд.
Тоді він дуже хотів виїхати до Москви. Так було краще і для Марії, і для Шурика. Хоча Шурика тоді ще не було. Але, мабуть, краще б йому було народитися у Франції. А може, і стати громадянином Франції. Чому краще? Франція у стані війни з Німеччиною. Невідомо, як усе повернеться. Усе ж краще жити в бідному, але мирному СРСР, ніж у багатій Франції, яка воює.
Але головне – він просто не міг залишитися. Він був упевнений, що його ось-ось заарештують.
Так усе й було.
Він подивився на Марію і посміхнувся їй. Вона посміхнулася йому. Він поцілував її у м’які губи. Вона прихилилася до його плеча: ось воно, щастя!
«Я міг відмовитися, – сказав його погляд. – Але тоді, можливо, не було б ні тебе, ні Шурика». – «Ти все зробив правильно, любий, – відповів її погляд. – Хоча вийти заміж за шпигуна – було безумством».
Ось і все. Вона більше не нервувалася. І не боялася. Нікого. Навіть того страшного наркома в пенсне, схожого на жабу. Він зник з її свідомості. Його витіснив її Гущенко.
Тролейбус зупинився на вулиці Біговій. Вони вийшли і під руку повільно пішли до будинку, до своєї крихітної кімнати у комунальній квартирі.
Розділ 15
Берія любив жінок. Були часи, коли він купував жінок за гроші. Тепер, коли він керує Конторою, у нього було багато грошей. Скільки завгодно. Але саме тепер він міг мати будь-яку жінку абсолютно безкоштовно. Жодна не могла опиратися всесильному наркому внутрішніх (та ще й яких внутрішніх!) справ. Звісно, у Москві було чимало жінок, що й самі кидали в бік наркома закохані погляди, але такі цікавили його значно менше. Йому подобалося долати опір.
Скільки у нього було жінок, він і сам не знав. Може, 300, може, 400 або 500? Якось він прочитав, що у Тамерлана була 1000 наложниць. Він і був як Тамерлан! Він, як Тамерлан, прийшов з Азії. Йому подобалося підкорювати слов’янок – з ними він почувався завойовником. Грузинки – зовсім інша справа. Грузинки його не надихали. Досить йому дружини грузинки!
Для Лаврентія Берії табу становили лише кілька жінок, на яких поклав око вождь усіх часів і народів Йосип Сталін.
Амурні справи Берії залагоджував один із його найближчих помічників – старший майор держбезпеки Саркісов: високий, худорлявий чоловік з неприємним вилицюватим обличчям, в гімнастерці захисного кольору з трьома емалевими прямокутниками в петлицях.
Старший майор Саркісов вірив у комунізм і товариша Берію. І старший майор Саркісов міг зробити дещо з того, що не міг зробити сам товариш Берія. Так, старший майор Саркісов міг підрахувати жінок товариша Берії. Усіх їх він заносив у спеціальний записник. Записничок мав близько ста сторінок. На кожній сторінці було 24 рядки. На інформацію про кожну жінку він відводив один рядок. Адреса, телефон, іноді додаткові помітки. Раптом товариш Берія захоче якусь із колишніх, він знає, що досить лише назвати ім’я і прізвище. Ось такий чарівний записник! Нині приблизно третина записника була списана (деякі сторінки були заповнені на чверть. Деякі на третину). Значить, він уже завіз до товариша Берії близько 700 жінок! Крім того, що старший майор держбезпеки Саркісов возив жінок до товариша Берії, він возив жінок і чоловіків у «турму». Він уже говорив, як товариш Берія. Не у «тюрму», а у «турму». Так звучить ефектніше і страшніше.
Сьогодні, коли товариш Берія ледь помітно кивнув йому на дружину того художника, він зрозумів натяк і записав її дані у свій записник. Гущенко Марія Давидівна. Далі з’явиться адреса і, можливо, якісь особисті примітки, що стосуються лише її.
Але спочатку дружина художника пройде стандартну процедуру, через яку пропускаються всі дами, які сподобалися Лаврентію Павловичу.
Про таких він, Саркісов, мав дізнатися все. Чия дружина чи коханка. Де працює, де живе, кого має з родичів. Коли приходить додому, коли йде з дому. З ким спілкується. Важливо не натрапити на дружину якогось дипломата чи жінку, що має зв’язки з іноземними диппредставництвами. А ще важливо не натрапити на жінку Хазяїна. Але їх не так багато…
Якщо Лаврентій Павлович укаже старшому майору Саркісову на якусь жінку, він мав зібрати всю наявну інформацію про об’єкт інтересу. І потім, якщо треба, доставити жінку в особняк Берії на розі Качалова і Садово-Триумфальної… Або на конспіративну квартиру в фешенебельному будинку на Кутузовському проспекті.
Іноді Лаврентій Павлович вимагав жінку, яка сподобалася, відразу. Без попередньої рекогносціровки – скажімо, та сподобалася на вулиці. Тоді старший майор виконував усі процедурні питання після «контакту». Ризик нарватися на вулиці на жінку, що влаштує міжнародний скандал, був мінімальний. Утім, він зазвичай представлявся і вимагав назватися. І жертва, зачувши магічне слово НКВС, відразу викладала про себе все.
І ось ще один рядок заповнено. Дружина художника Гущенка. Не обов’язково Лаврентій Павлович згадає про неї швидко. Але може згадати й завтра. Хоча завтра навряд чи. Нині він захоплений секретаркою Олександра Герасимова.
Наприкінці робочого дня старший майор Саркісов сидів у машині біля секретаріату Спілки московських художників і чатував на секретарку товариша Герасимова Лілю Гофман.
Лілія Гофман після закінчення університету два роки викладала у школі німецьку мову і літературу. Увесь педколектив вважав, що з неї вийде гарна викладачка. Розумна, начитана і, нарешті, гарна. Але не так сталося, як гадалося. Якось на виставці вона підійшла взяти автограф у відомого художника Герасимова і висловила захоплення його картиною «Виступ Й. В. Сталіна на ХVI з’їзді партії».
Безпосередність, обличчя, як у ляльки, високі груди, довге русяве волосся і стрункі ніжки так запали живому класику соцреалізму в душу, що він запропонував Лілії працювати у нього секретаркою. Зарплата була удвічі вищою за вчительську, а роботи було значно менше, і вона з радістю погодилася. Так і померла, ледь народившись, в особі Лілії Гофман викладачка німецької мови і літератури.
Саркісов уже дізнався, що Лілія Гофман походить із донбаських німців з містечка Міллерове, має лише стареньку маму, не має покровителів. Тож вирішив з нею особливо не церемонитися.
Саркісов чекав, коли Герасимов піде. Герасимов пішов близько 16-ї. Рівно о 16-й годині 10 хвилин Саркісов підійшов до секретарки Лілії Гофман і попросив слідувати за ним. Навіщо? Дуже просто – її для короткої розмови запрошує товариш Берія.
Він любив під час такого запрошення дивитися в очі жертві. Ловити момент, коли в її очах з’являється страх. Чого боятися? Їх же везли не в «турму», тим більше не на розстріл. За умови вдалого розвитку подій вони могли навіть розраховувати на вдячність наркома. На гарну посаду, квартиру, якийсь подарунок. Коли нарком запрошував жінку на кілька побачень, Саркісов у своєму блокнотику починав заповнювати графу «особливі примітки»: улюблені квіти, розмір одягу, яка подобається косметика. Раптом нарком захоче зробити символічний подарунок.
Саркісов іноді навіть заздрив цим жінкам. Покрутила задницею – і може отримати якщо не все, то принаймні дуже багато. А тут доводиться з ранку до ночі крутитися, як вуж на сковороді, аби тільки нарком був задоволений. А подяка? Та будь-яка коханка Берії (з постійних, звичайно) може отримати більше за нього! Але, як кажуть, кожному своє.
Зараз він спостерігав, як в очах Лілі Гофман наростає страх. Коли вона, навіть нічого не запитавши, приречено пішла до машини, він зрозумів, що проблем із цією особою не буде. Її волю було паралізовано однією згадкою імені наркома Лаврентія Берії.
Його машина проїхала по Садовому кільцю, повернула на Качалова. Зупинилася біля височенного зеленого паркану, за яким майже ховався будинок. Він вийшов, стукнув у браму. Повз нього, опустивши очі, не пройшов – майже пробіг перехожий. Саркісов провів його важким поглядом – перехожий явно не здогадується, хто тут господар. А то перейшов би на інший бік. Крізь віконечко визирнув охоронець у синьому форменому кашкеті.
Високі металеві ворота розчинилися, пропускаючи автомобіль у двір.
Старший майор Саркісов провів Лілію коридорами, заштовхнув у якусь кімнату і зник. У другі двері відразу ввійшов Берія. Був у розстебнутому френчі й захисного кольору галіфе. Сів на диван, розкинувши руки. На губах грала посмішка, пенсне хижо виблискувало. Сказав майже беземоційно:
– Підійди.
Тремтячи всім тілом, вона наблизилася. Він простягнув руку до її обличчя, вона спробувала відхилитися, але він уже встиг зняти з неї окуляри.
– Одягаєш на себе чорт зна що! У цих окулярах ти схожа на бібліотекарку з провінційного містечка. Щоб я більше не бачив цих окулярів! І цих сірих костюмів. Купи собі гарну сукню! Така розкішна жінка не повинна ховати себе під такою похмурою тканиною.
Він притягнув її до себе, стиснув руками сідниці. Вона інстинктивно вперлася йому в груди руками. Сказала тремтячим голосом:
– Як ви можете так… поводитися! Ви ж народний комісар!
Він не відповів, обійняв її за талію і повалив на диван. Упився в губи поцілунком. Вона спробувала пручатися:
– Ви ж культурна людина! Облиште мене!
І тоді він із силою вдарив її долонею по щоці.
– Культурна людина? Роздягайся!
Вона закрила обличчя руками, але він ударив її ще раз. Тепер по другій щоці.
– Роздягайся!
Вона повільно почала роздягатися, та він нетерпляче сам зірвав з неї одяг.
Не роздягаючись, навалився на неї. Вона спробувала стиснути ноги, та він, тримаючи за волосся, ударив її головою об дерев’яну спинку дивана, біль заполонив її свідомість. І Ліля здалася.
Не пам’ятала, коли він зник. Увійшла якась жінка і провела її в душ. Коли вона одягнулася і вийшла, все ще перебуваючи у прострації, до кімнати зайшов Саркісов. Він майже силоміць узяв її за лікоть і повів до машини. У машині на задньому сидінні лежав букет із семи розкішних червоних троянд. Саркісов сів поруч із водієм, повернувся, тицьнув їх Лілії в руки.
За півгодини зупинив автомобіль і висадив її біля будинку, де Лілія знімала кімнату, хоча вона й не сказала йому адресу. Коли Лілія увійшла до себе, годинник показував сьому вечора. Пройшло менше трьох годин після того, як вона вийшла з роботи.
Наступного дня працівник НКВС приніс їй ящик, схожий на той, в яких пошта доставляє посилки. У ящику було дві дорогі сукні й набір французької косметики.
Розділ 16
«Конверти з навантаженням». На надруковану під таким заголовком замітку у номері від 15 березня 1940 року начальник обласного відділення зв’язку повідомив, що факти примусового продажу разом із конвертами брошур і журналів підтвердилися. На винного накладено стягнення».
* * *24 березня 1940 року, 5 год. 30 хв
Москва
Микола Гущенко проснувся раптово. Від того, що за стіною, у кімнаті його сусіда – робітника з «Ленінської кузні» Семена Васильовича Гвоздикова загорланив гучномовець:
Вставай, проклятьем заклеймённый,Весь мир голодных и рабов!Кипит наш разум возмущённыйИ в смертный бой вести готов.Хор виспівував «Інтернаціонал» – гімн СРСР. Пів на шосту. Подумав: вставай, «проклятьем заклейменный». Клятий Гвоздиков. Йому й на думку не спадає, що його гучномовець комусь може діяти на нерви!
Згадав свій нічний сон. Уночі Гущенкові снилося, що він у горах зустрів Сезанна. Сезанн – високий, кремезний, лисий чоловік із чорною бородою. У зім’ятому костюмі-трійці, з палітрою в руках. Стоячи на вузенькій доріжці, яка зміїлася вниз по схилу, він писав пейзаж. Стрункі тополі на фоні гірського схилу, порослого польовими квітами. Коли він побачив чоловіка з палітрою, серце його стрепенулося. Він ні на мить не сумнівався, що то Сезанн і що він його, Гущенка, добре знає.
– Привіт, Ніколя! – вигукнув Сезанн, махнувши йому рукою з пензлем, наче старому знайомому.
– Привіт, Полю. Що то за гора в тумані. Де це ми? – Гущенко наче й не був здивований, що зустрів тут Сезанна.
– Це узгір’я Лове. Ми в містечку Ексі, неподалік Парижа, – пояснив художник.
– Ага. І ти з’явився, бо хочеш повчити мене, як жити?
– Ні, навіщо? По-перше, це ти завітав до мене, а не я до тебе. А по-друге, я просто хочу тебе підтримати. Порадою. Знаю, що ти вже котрий день не береш пензля в руки.
– А ти? – відповів питанням на зауваження Гущенко.
– За життя я працював щодня. І в вихідні, і в свята. Із шостої до одинадцятої ранку. Далі обідав і працював до вечора. А потім відразу лягав спати. Зранку все знову. Працюю, обідаю, працюю, сплю. День за днем. І так багато років. Мистецтво вимагає самозречення, – він говорив і робив мазки. Один за одним. Швидкі, сильні мазки яскравими фарбами, що ніби виблискували у розсіяному світлі.
– Але ж ти ще за життя зажив популярності і встиг добряче покористуватися плодами своєї праці, – зауважив Гущенко, стоячи поряд і зазираючи Сезанну через плече.
– Ні, це не так. Мене стали помічати, коли мені вже виповнилося шістдесят. А до того я гірко бідував. Шістдесят років я працював, ні на що не сподіваючись! Місяцями не продаючи жодної роботи, – Сезанн облишив малювати. Повернувся до Гущенка і подивився йому в очі. Його зіниці палали, як дві вуглини.
Погляд пропікав Гущенка наскрізь. Він опустив очі. Ці зіниці-вуглини злякали його.
– Я так не зможу. У мене дружина і син Шурик. Я їх дуже люблю, – ледь чутно пробурмотів Гущенко. Однак був упевнений, що Сезанн його добре чує. – Я не хочу, щоб вони злидарювали, і тому йду на компроміси. Я справді займаюся якимось лайном замість того, щоб служити високому мистецтву.
– Це слабкість, Миколо. – Сезанн відвернувся і знову почав наносити сильні мазки. – Їхнє життя – то лише мить. Невже ти не розумієш, що життя людини – лише мить в історії? А ти залишишся у пам’яті мільйонів і значить – будеш жити вічно! Якщо не виявишся слабаком… Скажу тобі більше. Саме через твою слабкість їм загрожує небезпека. Більш того – тобі теж загрожує небезпека!
– Від кого виходить ця небезпека, Полю? – серце Гущенка шалено закалатало.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Примечания
1
Від фр. fauve – дикий.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
Полная версия книги