Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994
На вершині Білої Кобили ми читали вперше один одному свої вірші. У Дмитровому уривку з поеми «Довбуш», незважаючи на збиту тему, я вловив свіжі інтонації, вправну ритміку і позаздрив – в мене виходило кострубатіше, хоч Дмитро похвалив мої вірші. Я сказав: «Ти будеш поетом, Дмитре, – і додав: – Я намагаюся писати прозу, але вона в мене надто черемшинівська». – «Пиши новели, Романе, – ніби зрадів Дмитро, що може сказати мені щире слово, – нема нічого кращого, як короткі психологічні новели». (Коли я повернувся з армії і прочитав йому свій «Бузьків вогонь», який потім приніс мені перший успіх, він вигукнув утішно: «А що я казав тобі ще на Білій Кобилі!»)
То було наше свято щирості й зізнання в найпотаємнішому. Ми вперше відчули себе творцями – не в рівень нинішнім рангам, а набагато вищими – і, втішаючись виявленим у своїх душах здібностям, підкорювали собі тоді і шум потоків та гаджуг, і глибини диких ізворів, застиглу бурю гір, і жаб’євську улоговину, з якої починається найбільше в світі село, і хатки, що приліпилися до кичер, мов ластів’ячі гнізда. Все тоді було наше, і ми були всесильні, мов боги.
До центру Жаб’я, над Черемош, прибились аж на третій день. Ми мали у своїх кишенях по п’ятдесят карбованців, тих прастарих грошей із своїх стипендій, і завернули їх додому: з нас не брали гуцули плати ні за їжу, ні за ночівлю, от хіба що старий та немічний газда попросив дужих хлопців нарізати й наколоти дров. Нам співали пісні молодиці, діди розказували легенди, ми все те записували і йшли нетрями далі, поки в самому Жаб’ї нас не затримали енкаведистські патрулі й замкнули на півдня у підвалі сільради. Вони кудись там дзвонили, з’ясовували, хто ми, а потім наказали швидко «змотуватись» із прикордонної зони.
Саме сплавляли дараби по Черемошу. Ми з Дмитром зайшли по пояс у воду, вчепились за останній пліт і так добрались до Криворівні, а звідти через Франкову гору подались у бік Брустор.
Тут на нас чекала смерть. Не встигли ми видряпатись на пологий хребет, як з маленької хмарки, що вмить набухла, як це часто буває в горах, впала злива, а потім вдарив град величиною у волоський горіх; полонина враз укрилася льодяною жорствою, ми йшли, застрягаючи у ній по кістки, промокли до нитки, а довкола – жодної хати! Йти ставало дедалі тяжче, ми вже падали з ніг, а град з дощем не вгавав, довкруж стало темно, ми вже йшли навмання і просто-таки наткнулися на пастушу колибу, замкнену на колодку, тільки дверці на стриху були відхилені. Я видряпався Дмитрові на плечі, щоб залізти наверх, а потім подати йому руку, і схопився рукою за щось холодне, залізне.
Був це автомат ППШ, затиснутий між чобітьми, я ще встиг побачити заросле чоловіче обличчя на сіні, чоловік мав заплющені очі, він міцно спав, – і я зрозумів: криївка!
Я знав, що за викриття криївки – смерть. Притьмом зіскочив униз, схопив Дмитра за руку, і ми помчались навмання, наслухаючи пострілів. Бігли, поки не звалились з утоми у якомусь яру.
Того ж літа приблизно в такій ситуації загинув наш однокласник з Космача Василь Середжук…
Так хотів Бог: ми мали жити. Може, тому сьогодні вельми тяжкою працею відплачуємося за життя.
А подорож у гори… Нас з Дмитром багато чого нині єднає, але та подорож, коли ми вирушали на пошуки Храму своїх душ, не мала ні крихти ганджу, і залишилась вона в нас найкращою згадкою під час гутірок, чистим моментом побратимства, на сторожі якого стояли тоді поезія і смерть.
Тепер – про consilium abendi.
«Ми разом не будемо закінчувати університету», – сказав якось відверто-погрозливо «Панчишин».
Я відчував уже своє приречення. 24 жовтня 1949 року був убитий Ярослав Галан, почалися масові репресії студентів. Та відступати я вже не мав куди – хіба зламатись перед «Панчишиним».
Убивство Галана буквально всіх спаралізувало: хто, за що і з якою метою його вбив? Був комуністом – та чи ж він один? Можна було дивуватися, як здужав він залишитись вірним комуністичним ідеям після того, як його молоду дружину Анничку в 1937 році розстріляли в Києві більшовики, – але й за фанатизм ніхто нікого ще не карав смертю. Писав ганебні памфлети проти папи римського – ну й що: памфлети писали тоді всі, кому не ліньки, скільки більшовицьких памфлетистів довелося б знищити?
А що Галан був незалежний і не ходив на пальчиках перед комуністичними бонзами, що своєю участю в Нюрнберзькому процесі здобув певний авторитет хоча б у Львові, що воював з руйнівниками української культури і захищав не тільки газові ліхтарі, а й картини і книги, які тоді стосами спалювали на внутрішніх подвір’ях музеїв і бібліотек, що Галана не приймали в партію і майже не друкували його творів, а п’єс не ставили – про це знали всі.
Знали окремі люди, наближені до Галана, що напередодні вбивства йому наказали здати в НКВД револьвер і кудись поділася його улюблена вівчарка… А почерк, почерк убивства: чи не так само був убитий Троцький – сокирою по голові? А недавно в пресі з’явилося свідчення про те, що убивця Галана Стахур, коли його вели на страту, закричав: «Я не вбивав, не вбивав Галана!» А ще є версії, що Стахура зовсім і не розстрілювали…
Історія колись скаже своє слово, та я, залишаючи для себе право на помилку, переконаний, що вбивство Галана було продуманою акцією Сталіна – Берії, в результаті якої НКВД і партія, позбувшись невигідної для них політичної фігури, отримали можливість розпочати в Галичині нову хвилю репресій. Це був маленький «львівський рейхстаг». А пам’ятники Таланові поставили більшовики не за його літературні заслуги, ті пам’ятники – то знаки боротьби з українською національною ідеологією, і тому їх треба знімати. Я каюсь, що колись, пройнятий певною повагою до культурницької діяльності й освіченості Галана, взяв участь у його глорифікації, забувши на мить, що він став уособленням запеклої боротьби з українською незалежністю.
Після похорону Галана в університеті запало тривожне й гнітюче затишшя: голосні суперечки у нашій групі припинилися, зате студенти чітко розділилися на два табори, більший з яких помимо своєї волі очолив я при підтримці двох студентів-фронтовиків – Івана Денисюка та Сергія Пушика, а менший – «Панчишин» при підтримці Миколи Грицюти та Володимира Здоровеги.
Тоді-то я й почув ті погрозливі слова від «Панчишина».
Я чекав грому. Та не було поки що чутно навіть передгрозового рокоту, і я, як ніколи дотоді, гарячково працював у бібліотеках, намагаючись у такий спосіб втекти від дійсності.
Мені це не вдалося: 13 грудня 1949 року вдарив грім у саму мою маківку.
Тож треба: того ж дня на перерві знайшла мене лаборантка з іноземної кафедри й повідомила, що після третьої пари чекає на мене в такій-то аудиторії професор Михайло Рудницький.
Рудницький?! Сам Рудницький чекає на мене? Хто ж я такий, що на мене чекає сам професор Рудницький?
З останньої півпари я вийшов з аудиторії і побіг на четвертий поверх. Професор Рудницький тряс борідкою, придивляючись до мене то скептичним, то поважно-прискіпливим поглядом, попросив сісти і поклав переді мною стосик листків, на яких були списані чужою рукою мої поезії, які я вислав колись поштою академікові Возняку.
«Ви їх писали?» – спитав.
«Так», – відказав я, мов на допиті.
«І ви вважаєте, що це поезія?»
«Не знаю, але…»
«То я мушу вам сказати, що їх ніхто не надрукує. Чи, може, ви розраховували на інше? Ви читали Бодлера, Верлена або Валері? Не читали. А сонети Шекспіра? Та звідки, коли не знаєте англійської мови. Про переклади не згадуйте, Шекспіра ще ніхто добре не переклав».
Професор передихнув, я весь напружився, мов підсудний під час оголошення вироку, і мовчав.
«У ваших поезіях, – продовжував Рудницький, – багато почуття і деяка технічна вправність. А життя не знаєте. І тому вдаєтеся до міфології й містики».
«Але ж Леся Українка…»
«Ого, не зовсім скромна аналогія!.. А ви вважаєте, Лесю Українку всі розуміють? Ви перший не розумієте. Бо ж то треба знати те, що вона знала. Ви хоч трохи знайомі з мистецтвом? Не кажіть, бо – ні. Прийдіть колись оглянути мою колекцію, і я б’юся об заклад, що найцінніші картини ви оціните як найгірші. Ви зараз пошлетеся на Стефаника. А на Стефаникових творах більшість розуміється так, як ваша мама на шампанському… Але не занепадайте духом. Те саме, що зараз вам, я говорив не одному нині відомому поетові. Тепер вони гадають, що втерли мені носа, і до смерті самі собі не зізнаються, що на поезії розуміються приблизно так, як я на китайських стравах. Отже, кажу, що з вас може вийти поет. Вибирайте собі добрих учителів, багато читайте, а насамперед вивчайте мови. Ніхто нині не хоче вивчати мов! Колись один професор знав їх десять, а нині десять професорів – одну. Це ж національна трагедія… Ну, йдіть, можливо, з вас колись будуть люди».
(Через багато років після цієї розмови професор Рудницький аналізував – сам на сам зі мною – мою першу повість «На краю ночі». Він розбив її дощенту. Збентежений, я запитав, чи йому сподобалася бодай одна сторінка. «Мені сподобалися всі 256 сторінок, – відказав професор. – Бо якби ні, то я не прочитав би всієї книжки». Отакий був наш професор!)
А тоді я вибіг з аудиторії – п’яний. Зі мною розмовляв професор Рудницький, учений-поліглот Рудницький, і не розчавив, а підбадьорив!
З п’яної ейфорії вивів мене голос Денисюка – він шукав мене:
«Йди в залу Коперника… Там курсові збори, на тебе чекають».
Він був блідий мов крейда.
Весь у тривозі й поганих передчуттях я зайшов до зали Коперника: там сиділа вся кафедральна професура, весь комітет комсомолу і – наш курс. За кафедру вийшов «Панчишин» і без вступу посипав звинувачення на мою адресу.
Я не вірив своїм вухам… Іваничук поширював релігійну пропаганду, а на Великдень приходив на лекції у святковій одежі. Зривав політінформації. Агітував проти вступу в комсомол. Індивідуаліст, позбавлений чуття колективізму – чи бачив хто, щоб він танцював з нашими дівчатами? (Я був тоді закоханий в Данусю Хому і танцював тільки з нею.) Потайки вивчає англійську мову – для чого? Розколов курс. І так далі…
Тупо дивився я в обличчя викладачів, сподіваючись побачити хоча б на одному тінь обурення, протесту, адже я був у них круглим відмінником. Нічого не побачив: обличчя були затягнуті масками страху, тільки академік Возняк, який мав тік, заперечливо похитував головою, і це мене трохи підбадьорювало.
«Панчишин» запропонував виключити мене з університету за антирадянську поведінку; мені тієї миті здалося, що я вже дуже старий і професор Рудницький розмовляв зі мною десятки років тому.
Я підвівся і все, в чому звинувачував мене «Панчишин», заперечив. Аргументи мої були до смішного ґрунтовні: я атеїст (мав, на жаль, тоді такі переконання) і маю тільки один костюм. Не пропустив жодної політінформації тільки тому, що цікавився політикою. Обіцяю танцювати з усіма дівчатами по черзі. Англійську мову вивчаю для того, щоб її знати. Курс розколов «Панчишин», який у кожному галичанинові вбачає ворога радянської влади…
Я побачив на обличчях присутніх глузливі посмішки, я вигравав бій, і якби під кінець свого виступу не кинув самим дияволом підказаної фрази: «Який гріх, який злочин ти покриваєш своєю мерзенною поведінкою, „Панчишин“?», може б, усе щасливо обійшлося, та після моєї репліки схопився з місця наш курсовий куратор викладач Федір Неборячок і, обізвавши мене скритим ворогом народу, поставив пропозицію «Панчишина» на голосування. Проте курс своєю більшістю проголосував проти мого виключення. Тоді Неборячок і «Панчишин» почали викликати на середину аудиторії кожного, хто голосував «проти», й запитували, чи хоче він учитися в університеті. Після такої обробки всі, крім трьох, проголосували «за». Залишилися зі мною Іван Денисюк, Сергій Пущик і Ганнуся Сива. Їх теж виключили. Тільки Івана Денисюка як інваліда війни потім поновили.
Всі розійшлися, а я сидів і не хотів нікуди йти: не мав бажання більше жити, всі мої мрії в один момент згасли. Не вийшов з аудиторії теж і академік Возняк. Він сидів за столом біля кафедри і далі заперечливо похитував головою, ніби осуджував ганебне судилище, якого ще не бачила досі альма-матер… Віднині вона бачитиме ще не таке: будуть тут виключати десятки студентів, будуть тут і арештовувати, буде тут потім каятися сам професор Рудницький, а доцент Василь Лесик, який напам’ять вивчив курс лекцій з «Вступу до літературознавства» і впродовж десятків років патетично виголошував їх, не міняючи й слова, скаже професорові крилату фразу, яку пам’ятають в університеті й донині: «Михайле Івановичу, якби в те, що ви написали, загорнути оселедця, то ним отруївся б навіть пес». Зазначмо, що Рудницький знав чотирнадцять мов і був найкращим знавцем західноєвропейської літератури…
Академік Возняк, перед тим як вийти з аудиторії, сказав мені: «Якщо ти любиш Україну, то все зроби для того, щоб залишитися в ній».
Я потім написав скаргу на несправедливе судилище першому секретареві комсомолу Михайлову. Була створена комісія, і мені дозволили відвідувати лекції. Та ненадовго. «Панчишин» організував запит про мене в коломийське НКВД, звідки прийшло повідомлення, що мій брат репресований, в чому я в своїй біографії під час вступу до університету не зізнався.
Мене викликав до себе ректор Савін і наказав назавжди залишити стіни університету. На другий день я пішов у військкомат, розказав там усе по правді, і мене забрали в армію. Так я ще раз уникнув тюрми. За чотири роки, після смерті Сталіна, демобілізувався і був поновлений на другий курс.
А ще, коли я служив у армії, із листа моєї сестри Наталки дізнався, що виключили з університету і «Панчишина».
Було так. Великий погромник секретар комітету комсомолу Череповський майже щодня проводив збори студентів, що тривали до півночі, і щоразу когось виключали. А коли вже не стало жертв, він сказав: «Признавайтеся самі, хто має гріх перед радянською владою, ми все знаємо. Все знаємо! Зізнавайтеся, поки не пізно, і вам буде прощено».
Тоді підвівся «Панчишин» і сказав:
«Я був в УПА».
І дивно: йому потім було-таки прощено, він закінчив університет.
То чому ж ви, пане «Панчишин», не признаєтеся привселюдно – чому вам було прощено? Врятуйте хоча б руїни храму душі своєї!
7
Московсько-більшовицька імперія, яку я колись в одному інтерв’ю назвав стодолою і це ймення прийнялося в політичному жаргоні, остаточно розвалилася 8 грудня 1991 року, коли в Мінську був ухвалено кравчуківський варіант Співдружності незалежних держав. Колос, який здавався незмірно могутнім і таки насправді десятки років потрясав світом, стояв на глиняних ногах, і ахіллесовою п’ятою була в нього Україна: недарма ж виморював її голодом Сталін, а команда Брєжнєва нагально русифікувала, намагаючись перетворити велику націю в населення, знеособлений народ; кожен тиран як тільки міг дбав про те, щоб Україна, залишившись багатою і людно заселеною землею, втратила назавше своє родове ім’я.
Та ось нація пробудилася. Власне, не прокинулася, бо й не спала – підвела голову. Ми ніколи не будемо знати, за що Бог так довго карав Україну, – мені здається, що він на одну Божу мить забув про неї і тривала ця мить кілька віків; проте мав-таки Господь в полі зору наш край, коли розділив його на частини і не залишив український народ гуртом в одній неволі.
Якби вся Україна опинилася під Росією, вона б давно уже загинула, зденаціоналізована валуєвими, столипіними, Сталіними, брєжнєвими і, зрештою, горбачовими: її задушила б русифікацією і фізичним мором Московія. Бог залишив частину України – Галичину – в легшій, австрійській і польській неволі, де панувала скупа, а все ж таки елементарна демократія, і в ній мали можливість вирости духовні й політичні провідці – Іван Франко, Мирон Тарнавський, Богдан Лепкий, Євген Коновалець, Роман Шухевич, Михайло Горинь. Такі провідці нашої нації могли визріти тільки в Галичині, яка стала українським П’ємонтом. Не столицею, ні, наша столиця може бути тільки в Києві; зрештою, сам Гарібальді йшов своїм визвольним походом з П’ємонту на Рим.
Кілька років тому повіяв новий весняний вітер з галицького заходу на всю Україну. Спочатку у Львові створилося Товариство української мови «Просвіта», від якого покотилася перша хвиля нашого відродження; у Львові було засновано перший осередок РУХу – найбільш популярної політично-громадської організації, яка підготувала демократичні вибори і створила в українському парламенті першу опозицію – Народну Раду, котра врешті-решт вирішила політичну долю України; 22 січня 1990 року з Івано-Франківська аж до Києва протягнувся живий людський ланцюг, який пригадав усій Україні її символіку і ствердив ідею єдності українських земель; з Галичини й досі розходяться по всій Україні політичні місіонери, і в Галичину на Різдво і Великдень з’їжджаються з усіх кінців України, мов до Мекки, учні, студенти, робітники, вчителі…
Не бурчіть на мене, галичанина, мої дорогі східняки, почекайте хвилинку – я зовсім не хотів вас принизити. Така вже наша реальність, що українське відродження завжди йшло із заходу, проте я водно був лютим ворогом галицького сепаратизму, бо знаю: головна сила незалежної України – на сході, і нема твердішого українського патріота, ніж прозрілий східняк. Поміркуймо лише: сьогодні одним із духовних провідців нації є зрусифікований колись уродженець Донецька Іван Дзюба, а з політичних – затятий комсомолець з Теліженець Іван Драч. Не кидаймо каменем у людину за те, ким вона була: думаймо, хто вона є нині і що робить для України. Хто дав останнього штурхана імперській стодолі? – колишній партократ, а нині Президент України Леонід Кравчук!
Тільки не допускаймо до себе патріотичної ейфорії, не забуваймо ані на мить слова Тараса Шевченка: «Правда ваша, Польща впала та й вас роздавила».
Остання в світі імперія валиться, та уламки її тяжкі. Страшна й нахабна українофобія, яка завжди була стрижнем імперського московського месіанства, спалахнула сьогодні блудним полум’ям в Росії: вона, бач, не мислить себе без України, вона мусить мати колонію, житницю, рабів, бо, зайнята ремеслом завойовництва, відучилася сама працювати. Та Росія, яка є власне Росією, – колишнє Московське царство – заросла бур’яном, там села зяють чорними ямами розбитих вікон, там животіють – на багатій землі – напівголодні люди, так правдиво описані у творах заклятого шовініста Василя Бєлова, які замість працювати й видобувати із своєї землі матеріальні й духовні скарби ходять Москвою з плакатами, на яких написано: «Борис, заставь хохлов накормить Россию!» До якої ганьби й самоприниження дійшов талановитий народ, керований історичними й нинішніми політичними горепровідцями! А звідси – сьогоднішня економічна блокада України, а звідси – погроза демократа Єльцина: вдарити атомною бомбою по хохлах…
«Ах, ах, – закликав колись Керенський, – не відривайтесь, брати українці, від спільної батьківщини, не розвалюйте спільного війська!» «Ах, ах, – бідкався недавно Горбачов, – не рассоединяйтесь, нельзя же резать по живому!» «Що ви, хіба може Україна існувати сама по собі, вона ж не має таких сил!» – волав з трибуни українського парламенту народний депутат України Олександр Мороз. «Украйна – вообще не нация, а ветка русского тысячелетнего народа!» – втрачає глузд автор редакційної статті в газеті «Литературная Россия».
Спам’ятайтеся! Тисячу років тому вас ще не було. Московське князівство, територія якого нині забута вами самими, Московське князівство, в історичні межі якого ви, що розповзлися по всьому світу, раніше чи пізніше вернетесь і розкопаєте свою землю і станете нормальною, не імперською нацією, – народилося значно пізніше… Панове російські шовіністи Бурбуліс, Бабурін, Руцькой і Солженіцин, спам’ятайтеся самі і спам’ятайте свій народ: ваша імперська психологія ніколи не дасть розвинутися його матеріальним і духовним силам, ви зможете стати багатими тільки вдома. Коли ж ви це нарешті втямите?
Як полюбляла казати Ірина Вільде: «Тепер я запитую сама себе».
«О люде османський! Коли тобі стане досить свого власного добра, занехаяного, нерозкопаного? Чого повзеш на чужі землі, не розоравши своєї, чому не нагодуєш власним багатством рідних дітей, а примушуєш їх голодними рискати по чужих полях і дарма проливати сусідську кров? Коли ти вгамуєш свою захланну спрагу? В тебе є сьогодні влада, і ти сваволиш. Хто ж захистить тебе від Божої помсти, коли вона прийде? А прийде. Сповнюється вже круг віків, і ти вернешся туди, звідки прийшов, виконавши свою страшну місію на землі. Вернешся, осуджений світом» («Мальви», 1968).
25 грудня перший і останній президент Радянського Союзу подав у відставку. Він був каталізатором розвалу московсько-більшовицької імперії, хоч сам цього й не хотів. Своєю діяльністю він навічно вписався в історію. А міг був зробити це достойніше: сам мав розпустити союз. Та до такого політичного розуму не дозрів іще жоден імператор.
Завтра, 30 грудня 1991 року, відбудеться в Мінську нарада голів незалежних держав, які входять до так званої СНД. Розпадеться й вона. І чим швидше, тим краще. Ініціатива Леоніда Кравчука у створенні Співдружності була тактичним ходом. Так принаймні думаю я. Треба було поставити хрест на союзі і виграти час. А далі…
Україна – держава європейська і на Європу мусить бути зорієнтована. З Росією нам треба жити в згоді, але йти поруч з нею та ще й в одній упряжці нам не можна: вона звикла мати Україну своєю колонією і від імперських апетитів ще довго не зможе відмовитися.
Я починаю вірити Леоніду Кравчукові: він поки що міцно стоїть на українських державних позиціях. Зрештою, побачимо, як наш Президент поведе себе завтра.
…Хто не знає, які вишукані прокльони вивергала довженківська баба Марусина на голову маленького Сашка, котрий повисмикував з грядки моркву!
«Царице небесна, заступись за мене, щоб ріс він не вгору, а вниз, щоб не почув він ні зозулі святої, ні Божого грому, щоб його болячки з’їли та шашіль поточила!» Та не додала темна бабуся та й не могла знати такого найтяжчого прокльону: «… а щоб тебе Бог покарав такою роботою, щоб ти не знав ні сну, ні відпочинку, щоб усе твоє життя було заповнене тим клятим ділом, і ти – ходячи, розмовляючи, горілку п’ючи та й зовсім іншою справою зайнятий, працював і працював, навіть уві сні».
Не вимовила цього прокльону баба Марусина, бо таких слів у її мовному арсеналі не було, та, мабуть, у творчій підсвідомості цієї талановитої жінки жив той проклін, бо проніс його через усе своє життя Олександр Довженко, – а хтось же й нас прокляв, усіх, хто пише – і все довколишнє життя, події, розмови, радощі й горе, зовнішній вигляд людей, запахи квітів і трав, сонце і дощ, навіть звироднілі партократи в українському парламенті і все-все, що тільки є на світі, перемінюється для нас у творчий матеріал. Тяжка наша доля, але й щастя велике маємо від того, що вміємо створювати нереальну реальність, і коли це прокляття буде врешті з мене зняте, я не захочу жити більше на білому світі.
Та не все встигаєш вилити на папір, і в мене є борги.
Несплачений борг маю перед Василем Палієм, який живе собі у Львові і, напевно, постарів, як і я, та не бачу його ніколи: чи то дороги наші не перетинаються, чи уникає він мене. А таки уникає, бо сказав колись під час останньої нашої зустрічі: «Чого б то я мав здибатися з тобою у кав’ярнях, коли я не розумію того, що робиш ти, а ти не годен зрозуміти нас – ремісників».
Ми з ним подружилися у вагоні-телятнику, завантаженому рекрутами; ешелон з рекрутами тягнувся зі Львова до Кіровабада (Гянджі) майже тиждень, і ми з Василем мали час для знайомства.
Чому ж не склеїлася розмова у кав’ярні, коли соціальне співвідношення залишилось між нами те саме: я мав тоді нескінчену вищу освіту, а він був швець-початківець; тепер я маю закінчену, а він став учителем шевського ремесла в ПТУ…
Мені сумно: я ж ні разу не зрадив своїх поглядів, а були вони у нас з Василем однакові, мені не вдарила в голову слава, і я з людьми вітаюся не раз набагато чемніше, ніж вони зі мною; я не відцурався ні від селян, ні від міщан – та хіба я зміг би написати всі ті книги, якби відцурався? Чи то заздрість – та ні, ніколи не був заздрісний Василь Палій, а все-таки існує, існує та прірва між соціальними станами… Та, напевно, бар’єром між нами – і я це добре знаю – став мій вступ до комуністичної партії. Більшовизм умів ділити народ на ворожі табори, і мого валенродизму не міг зрозуміти мій приятель.
Ми служили в одному полку біля Кіровабада майже чотири роки, мешкали в одній казармі і ділили нашу долю порівну.
До армії Василь працював у Львівському оперному театрі в шевському цеху – робив для балерин балетки. Він не пропустив жодної опери і знав напам’ять усі арії; мав Василь прекрасний тенор, і якби доля склалася в нього інакше, він – поставний красень – міг би стати оперовою зіркою. Василь до зустрічі зі мною не прочитав жодного художнього твору, я ж примусив його взяти в руки «Знедолених» Віктора Гюго, і він проковтнув роман – проковтнув і наситився назавжди: твір Гюго запам’ятав до деталей, але жодної книжки більше не хотів читати, свято переконаний, що кращого художнього твору, ніж «Знедолені», на світі нема. Василь знав, що я пробую писати (в армії я написав повість «Прут несе кригу», вислав її в Кабінет молодого автора Спілки письменників України і отримав розгромну рецензію – на жаль, автора рецензії не запам’ятав, бо тут же її знищив, а в ній мене було обізвано апологетом бандерівщини, хоч у повісті я описав події, за яких про Бандеру ніхто ще й не чув). Василь щиро бажав, щоб я став письменником і написав українські «Знедолені»; я написав – гірше чи краще, але він, я впевнений, не прочитав жодної моєї книжки, бо що доброго може написати комуніст… (Б’є, б’є і довго ще буде бити по нас наш конформізм!) Василя я навчив грати в шахи, і за півроку він став полковим чемпіоном – такий був Василь Палій, львівський швець!