Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994
Та не тільки це було фундаментом нашої щирої дружби. Ми якось зізналися один одному, що кожного з нас викликали поночі в полковий «особый отдел», і лейтенант НКВД Пінчук вербував його й мене в сексоти, щоб ми доносили один на одного. Василеві було простіше, він заявив, що швець на таких тонкощах розумітись не може, мене ж – виключеного з університету студента, до того ж, брата репресованого упівця – лейтенант шантажував і тероризував аж до арешту Берії. Мене й донині морозить на згадку про ті постійні нічні виклики. Не знаю, що було б зі мною, може б, я, стероризований, колись і застрелився на посту, якби не Василь, з яким я ділився кожною крихтою своєї біди.
Подай звістку мені, мій старий приятелю!
Моя служба в армії була довгою, і я постійно карався жалем за втраченими роками (мої однокурсники закінчували десь там університет, а я – «через день на ремень, через два – на кухню»), не знаючи ще того, бо й звідки було мені знати, що за тяжке прокляття письменник раніше чи пізніше щедро винагороджується.
Свої прозові спроби я висилав батькові й отримував від нього довгі й мудрі листи, в яких він суворо оцінював мою писанину, але й заохочував (я ті листи свято зберігаю донині), а одна його порада стала моєю творчою засадою, від якої я й донині ні разу не відступився: «Письменник мусить постійно вчитися і без упину працювати над словом, інакше не вмітиме і не матиме що переливати у творчість».
Я схопився, сприйнявши цю пораду: адже доля закинула мене на Закавказзя один тільки раз, більше не закине, коли ж я матиму знову таку можливість – пізнати життя цього неповторного краю, його мистецтво й культуру?
Я взявся за вивчення азербайджанської й грузинської літератур. Незабаром моїми кумирами стали Акакій Церетелі і Мірза Фаталі Ахундов, я почав писати вірші, наслідуючи великого грузина, й оповідання, сюжети яких навіювалися п’єсами знаменитого азербайджанця. Я захотів увіч пізнати обидві батьківщини письменників, а тому у вільний час блукав ізворами Малого Кавказу неподалік Гянджі, пішки добирався в аджикентські відроги гір до ока азербайджанської землі – високогірного озера Гйок-Гйоль, обкурювався солоним пилом євлахського степу (як болить мене серце, що там нині ллється кров); зачарований стояв перед пам’ятником Руставелі на проспекті в Тбілісі й спинався на Мтацмінду і хребет Шавнабада (і там нині ллється кров!) – й журився марністю набутих знань, не відаючи з причин зелепужної юності, що в житті людини, а тим паче письменника, ніщо не пропадає даром, що кожна зернина життєвого досвіду проросте у свій час.
Тож трапилося потім у моєму житті те, чого я тоді зовсім і не сподівався… Давно я вже зазнав насолоди від терпкої, з присмаком гірчичного зерна праці історичного романіста, мандрівки стали для мене не розвагою, а робочою потребою: та ось, проїздивши півсвіту, я враз шемно затужив за тим краєм, куди завели мене стежини юності, де дивиться в небо голубим оком озеро Гйок-Гйоль, де пливе, поєднуючи живильною артерією Грузію й Азербайджан, повновода Кура й куриться солоний степ біля Євлаха, де я збагатився творчістю Церетелі й Ахундова, Нізамі й Руставелі…
Восени 1978 року я приїхав сюди у складі делегації на Дні української культури в Азербайджані. Через двадцять п’ять років побачив мою Гянджу – на рівнині Шейха, у притворі гробниці Нізамі. З Дашкесанських гір вихоплюється той самий бурхливий Кошкор-чай, над яким за тридцять кілометрів від Гянджі скупчилося село Ял-кишлак, де стояли наші казарми, і схожі на азербайджанку Айну, в яку я був безнадійно закоханий, чорноокі красуні перуть білизну в річці, і такі ж як колись кучеряві хлопчиська, замурзані ягодами шовковиці, вибігають назустріч, і я втираю сльози, і приходить до мене святкове усвідомлення того, що моє серце міцно зрослося з цим краєм.
Секретар кіровабадського міськкому партії Гасан Азізович Гасанов, який нині обіймає високу посаду в незалежному Азербайджані, робить для мене й Івана Драча, з яким ми мешкаємо в одному готелі, парадоксальне відкриття: в Гянджі доживав віку цілком забутий у нас сподвижник Тараса Шевченка, засновник Кирило-Мефодіївського братства, вчений-поліглот, дослідник грузинської й азербайджанської літератур Микола Гулак.
Нам з Драчем соромно. У Гянджі є вулиця М. Гулака, на стелі в центрі міста серед нізамізнавців світу пишається його барельєф, а ми, українські письменники, не знаємо, куди він подівся після шліссельбурзького ув’язнення. Іван Драч з властивою йому наполегливістю спонукає мене написати пошуковий роман про М. Гулака: «Хто це зробить як не ти, ти ж знаєш кавказький антураж!»
Недовго гаючись, я виїжджаю у Гянджу й Тбілісі й збираю матеріал. Через кілька років за книжку «Четвертий вимір» мені присуджено Державну премію України ім. Т. Шевченка. Я незмірно гордий цією нагородою. Та чи не найкраще віддячила мені доля за мою вимушену солдатчину – визнанням грузинського письменника Рауля Чілачави і азербайджанського – Абдулли Аббаса, кожен з яких, не змовляючись, дав ідентичну оцінку моєму романові: «Цей твір міг написати тільки грузин»; «Цей твір міг написати тільки азербайджанець».
Ніщо не минає даремно для письменника, до того ж, заклятого музою Кліо.
…5 березня 1953 року раннім ранком розбудив наш полк у Ял-кишлаку металево-казенний голос Левітана: помер Сталін.
«Здох Сталін!» – мало не вихопилося мені з уст, та я силою згасив утіху в очах, глипнув на Василя, і він теж згасив радість; не дивлячись один на одного, ми притьмом вибігли на майдан.
Солдати й офіцери стояли розгублені, дехто втирав сльози. Сила Сталіна і його кліки була насправді диявольською: народ, повергнутий терором у дике рабство, де навіть людоїдство було звичайним явищем, не мислив свого існування без тирана. Тільки в очах Василя Палія кипів нестримний глум, і я боявся, що той насміх прочитають і стане Василь першим агнцем для заклання на тризні по бузувірові.
До мене підійшов комбат капітан Гольдман і прошепотів, перериваючи подих:
«Сержант Іваничук, тобі треба виступити нині на розводі зі словами скорботи».
Це було неможливо, я не міг, не мав права прославляти, хай і по смерті, виродка, через якого серед мільйонів невільників мучиться мій брат. Я сказав, опустивши очі:
«Не можу… Мені надто важко… Не вимовлю й слова».
«Я розумію тебе», – погодився капітан.
А Василь, слухаючи це, насилу стримував регіт, і я був у паніці: він таки засміється!
Слова скорботи виголошував хтось інший, а я думав про свою сім’ю, яка пережила – вже пережила найтяжче лихоліття. Я скоро вернуся додому, і ми з батьком будемо довго розмовляти, і завжди я буду ділитися з ним найпотаємнішим і вголос читатиму йому все, що написав.
А ще повернеться Євген. І припаде батькові до колін, благаючи прощення. А може, батько проситиме прощення в нього?
Перед моїми очима постала картина. Мене випустили з тюрми, я прийшов у Трач і застав Євгена ще дома. Він був одягнений у бушлат, з-під якого визирав кожух автомата.
«Я тебе не пускаю, – говорив батько ослаблим голосом. – Ти йдеш на певну смерть». – «Але ж не тільки я один, весь народ бореться». – «Це безнадійна боротьба». – «Але ж упродовж усієї нашої історії ми програвали в боротьбі. Чи ж це означає, що ми маємо назавжди перестати боротися?» – «Ти занапастиш нашу сім’ю», – благав батько. – «А інші не мають сімей, тату?»
Євген поцілував маму, кивнув мені рукою, ще зупинився на порозі.
«До побачення, татусю», – сказав.
«Я тебе проклинаю!» – забив батько головою об стіл.
«То чому, чому ви мене так виховували?!» – пролунала відповідь.
І друга картина. Я йду зі школи і бачу, як центром міста чотири енкаведисти ведуть арештованого. Крадькома придивляюся до нього: руки закладені за спину, обличчя в синяках… Мати Божа, це ж Нусько! Я знову біжу в Трач і кричу на порозі: «Сталося найстрашніше!»
«Вбили?»
«Ні, спіймали…»
«Пропали ми всі», – тільки й сказав батько.
Я осуджував Євгена аж до цієї миті – найрадіснішого траурного мітингу для всіх народів світу. У цю хвилину великих надій з приводу смерті тирана я подумав: «Слава вам, хлопці, що не зганьбили нашу націю і довели народам усієї землі, що не рабами єсьмо. Друга світова війна між державами світу тривала шість років, а українська партизанська боротьба – десять! Слава вам!» Мене демобілізували швидше за всіх – помер мій батько. Це було несправедливо, він мав усього п’ятдесят шість років і – дожив до смерті Сталіна. Сказав тоді полегшено: «Діти мої зійдуться до хати». І почав чахнути, никнути, ті сили, які тримали його перед обличчям смерті, вичерпались, і він тихо відійшов від нас, не діждавшись каяття сина і не покаявшись перед ним.
Я запізнився на похорон. Могила батька була ще свіжа, і мене діймало дике бажання розгребти її й востаннє глянути… Мабуть, тому, що не бачив батька в останню хвилину, він і досі приходить до мене в снах, і я дивуюся уві сні: хто пустив брехливу чутку про його смерть? Ми завжди з ним розмовляємо – бо не договорили – у трацькій хаті, а потім він каже «мені пора» і віддаляється, немов пливе, до горизонту. Може, це приходить до мене його молода енергія? Зрештою, я вірю в потойбічне існування людського духу…
Мати-вдова – їй виповнилося тоді всього сорок сім років – просила мене залишитися при ній і вчителювати в селі на батьковому місці. Та я поцілував її, взяв у рюкзак ворок кукурудзяної муки і глечик бринзи й далі пішов у світ райські сади садити. Я знав уже, чого хочу. Мій хребет зміцнів, і я вибрав для себе свій жанр: прозу!
У Львові знайшов Павличка. Він втішався тоді першою славою, вчився в аспірантурі, мав неабиякий авторитет, і сорокарічний ректор університету професор Євген Лазаренко був його приятелем. То був єдиний за моєї пам’яті ректор!
Ми пішли до нього. Я – у військовій уніформі, в сержантських погонах.
Євген Костянтинович – лисуватий, з випуклим чолом і відкритим благородним обличчям – уважно вислухав Дмитра, який просив поновити мене на другий курс. Потім пройшовся по кабінету, зупинився переді мною, пильно приглядаючись до мене, далі сів за стіл і мовив скрушно:
«Поновити його неможливо. Він же ж мав перерву в цілих чотири роки. До того ж, нині не серпень, а жовтень. На другому українському в цю мить Юрій Мушак втовкмачує своїм „ослам“, як він називає другий український, латину. Вже другий рік втовкмачує, а вони нічого не знають. Навіть найздібніший хлопець не може всього того наздогнати… Іваничук, – звернувся ректор до мене, – на другий рік поступите на перший курс, я вам гарантую».
«Не можете ви так зробити! – підступив до ректорського столу Павличко і твердо поклав на папери долоню. – А може, в цю хвилину ви вбиваєте письменника… Великого письменника!» – заволав Дмитро, звівши вгору руки.
Треба було чути, як щиро сміявся ректор.
«Ну й демагог, ну й нахаба!» – хлипав Лазаренко від сміху, пишучи наказ про моє поновлення на другому курсі українського відділу.
Перед дверима зали Коперника, біля тієї самої аудиторії, в якій мене чотири роки тому виключили з університету, я зупинився, зірвав погони і, не чекаючи перерви, тихо прочинив двері.
На мене видивилися півсотні здивованих очей незнайомих мені студентів, а професор Мушак – той самий дивак, який знав усі мертві мови світу, – не звертаючи на мене уваги, водно повторював латинське словосполучення й допитувався в аудиторії, яка це конструкція? Студенти мовчали. Я сів за першу парту, мізкуючи: а що ж, це справді за конструкція?
Мушак безсило розвів руками і аж тоді мене помітив.
«То, може, ви скажете, не знаю, хто ви такий і чого прийшли?» – звернувся він до мене.
«Ablativus absolutus», – скромно відказав я.
«А бачите – і на лекції не ходить, і знає!» – заспокоївся врешті Юрій Федорович.
Я знову став студентом.
8
Починаючи з цього розділу, я говоритму здебільшого про літературу.
Український народ, який в нерівних і програшних битвах утратив зброю і припинив народжувати політичних вождів, народ, якого окупанти позбавили навіть князів, гетьманів, отаманів, генералів – ворон не позбирає їх кісток, мусив витворити для свого порятунку новий політичний інститут, в якому б едукацію здобували не регіментарі, що із озброєним до зубів військом відвойовують народові незалежність, а мислителів, які йдуть на приступ ворожої фортеці з натужною мислю.
«Zmiana pozycji», – сказав би польський фацетист, а воно так і є: загальна концепція усіх моїх історичних романів теж зводиться в мене до єдиної формули «меч і мисль», яка означає переміну зброї, засобів боротьби.
Це закономірно, так воно є. «Зміна позицій» відбувалася не тільки в нас – багато народів у різні часи обирали своїми політичними вождями поетів (Хосе Марті на Кубі, Христо Ботєв у Болгарії, Шандор Петефі в Угорщині, перелік можна б вести й далі), проте в Україні політизація літератури набрала явної однобокості. Аж так багато літературних вождів як Україна не мав жоден народ світу – не було ніде в цьому потреби. В інших народів при першому спалахові боротьби за незалежність літературні провідці ідентифікувалися з політичними вождями і йшли на штурм чужої ворожої фортеці; в нас же ворожою фортецею став власний народ, його впродовж віків невпинно штурмують митці, хльоскають його нагайками, славлять і лають, повертають йому пам’ять, аби він не заснув мертвим сном і не став жорствою на завойовницьких трактах.
Тому в нас література стала функціональною, а не самодостатньою, як у більш цивілізованих народів; всі українські письменники досі були і нині є національно заангґажованими, творці незалежної поезії традиційно вважалися мало що не відступниками; гасло «мистецтво для мистецтва», що закликає до розвитку високої штуки як самостійного духовного самовираження, оголошувалося політичним гріхом, за який безжально шмагав українських модерних поетів своїм критичним канчуком Іван Франко.
А з Тараса Шевченка патріотична українська еліта, з одного боку, а російський держиморда – з іншого – спільно зробили ідола, і він з великого поета поступово перетворювався в рупор ідей національних організацій і соціальних станів; над ним маніпулювали, мов сектанти над Біблією, професійні політики й політичні невігласи, патріоти і яничари, свої макіавеллісти і чужі фальсифікатори, солодкі українофіли й закляті українофоби… І навіть ми, сучасні письменники, й донині цитуємо Шевченка де треба і не треба, підсилюємо його поезією свої політичні аспірації, а про його поетику, його науку мистецтва знаємо дуже мало, бо так мало мали часу – через постійну загрозу національного зникнення – вникати в секрети шевченківської поетичної творчості.
Проте без політизації літератури ми б не вижили як нація, давно б уже втратили не тільки мистецтво, а й елементарні національні ознаки; українські письменники протягом століть штурмували свій власний народ і таки перемогли його – пробили міцний панцир підневільної лінивості і сплячки, а за це платили волею і життям, висилаючи з-поміж себе на рідні барикади найкращих своїх представників: Шевченка – в солдатчину, Грабовського – в тюрму, Франка – на розтерзання польським шовіністам, Лепкого, Маланюка, Самчука, Багряного – у вигнання; віддали, зрештою, на смерть усе літературне відродження двадцятих років, загатили мордовські табори у сімдесятих і нарешті послали їх у перший український парламент, де вони, перемагаючи інфаркти, проголосили незалежність України.
У всіх письменників мого покоління, які вважають себе українськими патріотами, іншого засобу боротьби, ніж політизованість і літературна професійність, не було. Адже більшовицька система нічого позитивного у собі не мала – позитивним було тільки те, що її опротестовувало. В антирадянській мережі протесту на перше місце вийшла література, і тому більшовизм так нещадно з нею боровся.
Ми ще не знаємо, що з наших набутків залишиться жити в наступній епосі вільного національного розвитку. Можливо, найкращі наші твори стануть неактуальними й нецікавими. Будьмо до цього готові. А тому я закликаю нинішнє молоде письменницьке покоління йти в зворотному напрямку, проте – вперед: від політизованої літератури до чистого і незалежного мистецтва.
Усвідомлюю, що це не швидко станеться. До новітньої якості мистецтва ще довго будемо йти заанґажовані, проте неухильно звільнятимемось від політичної залежності. Паростки українського модерну ми вже бачимо – це передовсім поезія Ігоря Калинця, а теж Віктора Неборака, Івана Малковича, Василя Герасим’юка, Ігоря Римарука, проза Юрія Андруховича, Євгена Пашковського, Галини Пагутяк, Ярослава Павлюка…
На нинішньому ступені національного розвитку функція літератури повинна категорично змінитися: надалі письменники підуть уже не за схемою «література і держава», а навпаки – «держава і література», інакше навіть тоді, коли станемо зовсім незалежними, – залишимося нікому не цікавим народом на своєму духовному загумінку.
…Цей короткий розділ пишу 1 січня 1992 року. Настав перший Новий рік за незалежної Української держави. Вперше по телебаченню вітав наш народ не московський імператор, а український Президент – під звуки національного гімну, на тлі синьо-жовтих кольорів. Як не розірветься від щастя серце! Адже попереднє покоління ще гинуло в безнадії, переконане, що Україна навіки пропала. Чи міг хоча б на секунду уявити собі нинішній день мій стрийко Михайло Іваничук перед тим, як більшовицький убивця вистрелить йому в потилицю? Таж ні…
А втім, вірили. Адже писав Богдан Лепкий у своїй епопеї «Мазепа»:
«Нинішній програш (Полтавська битва) переміниться у завтрашню перемогу, бо перемінитися мусить, бо земля наша завелика, щоб її можна чужим шумовинням залити, і завеликий народ, щоб його можна винищити докраю або перетворити на чужий лад».
Вірили. Та це були тільки мрії: ніхто тоді не знав, у який спосіб можемо стати незалежними, маючи тільки обскубану літературу і не маючи елементарних державних ознак, не кажучи вже про армію. Я ще три роки тому в поїзді, коли ми верталися з Києва з установчого з’їзду РУХу, відказав скептично Михайлові Гориню, який передбачав парламентський спосіб боротьби за незалежність: «Твої б слова та Богові в ухо!»
А воно так і сталося. Наш народ нині не долив до моря крові, пролитої протягом віків за незалежність, більш ні краплі. Видно, досить було її – переповнилась чаша.
Та чи не проллє іще? Чи маємо ми вже незалежність? Ми ж працюємо й досі в старій скорумпованій системі: ніхто ще не поміняв державних механізмів, нова влада подекуди не вміє інакше діяти, ніж по-більшовицькому. Всі ж вийшли з тієї страшної школи. Корупція шаленіє й далі, чимало демократичних депутатів усіх рівнів ловляться на гачок мафіозі, підпільний більшовизм сіє загальне недовір’я до нової влади, змучений народ піддається провокаційним чуткам, жадає твердої руки і, звиклий до чужої, у власну тверду руку не вірить, і я не здивуюся, коли знову обдурений український люд піде громити нову владу й просити на свою шию варяга. А той варяг уже готовий до цього: з хижою усмішкою Камінного господаря він нетерпляче жде в своєму московському Білому домі, коли нашому недержавному народові увірветься терпець і зіткнуться ворожі угруповання під однаковими прапорами. Як у Грузії…
Не допустім до того, щоб нас і надалі запитували, що ми за народ такий? Кажуть, десь на початку нашого століття візитував у Києві Микола II. Милуючись мазепинським чудом – Миколаївським собором (його зруйнував Постишев у 1934 році), він запитав у прихожан: «Ви вдячні Мазепі за цей храм?» – «Аякже, ваша величносте, – відповіли прихожани, – він же його побудував». – «І проголошуєте йому анафему у цьому ж соборі щороку на Великдень?» – «Не можна інакше, всі проклинають, ваша величносте». – «І що ви за народ такий?!» – вигукнув цар, вражений нашою роздвоєністю.
Не допустімо. Виведім на правий суд новітніх псевдопатріотів-злодіїв, але не захитаймо віри до своєї ж влади. Бо загинемо.
Мусимо виховати почуття державності в психології нашого народу. Це довгий процес, коли брати до уваги, що державності ми, власне, й не мали. Хай у цьому допоможе новітнє українське – ще політизоване і вже самодостатнє – мистецтво.
І ці рядки – теж.
…У другому турі свого університетського навчання я свідомо почав виковувати з себе професійного літератора, втямивши, що, тільки так використовуючи власні здібності, можу вийти на передній край боротьби за незалежність України.
Тоді в політичній атмосфері вперше почувся запах відлиги.
Я застав в університеті тих самих викладачів і професорів, які були присутні на моєму consilium abendi чотири роки тому; вони мене впізнали, підкреслено тепло прийняли, доцент Федір Неборячок, який дослужився до заступника декана, призначив мене старостою групи, про старе ніхто не згадував, ніби його й не було, і я почав потроху забувати – боявся тільки зустрітися де-небудь з «Панчишиним» – мені здавалось, що вчеплюся йому руками в горло, чого потім не сталося, коли він зважився просити в мене вибачення, я тільки не прийняв його руки, тієї руки я не зможу прийняти вже ніколи: важив негідник ні більше, ні менше – а на мою долю. Та досить про це… Я втішався новим моїм життям і радів, що з людських облич сповзають маски страху.
Тюрма, проте, ще міцно стояла на своїх підвалинах, вона іще довго стоятиме, та сталося в просторому більшовицькому концтаборі те, що відбулося у справжніх каторжних тюрмах Воркути, Колими, Караганди, Магадана після зеківських страйків: знято грати з вікон й дозволено контрольоване спілкування із зовнішнім світом. Після розстрілу Берії народ ковтнув дрібку свіжого повітря.
Для львівської інтелігенції, а теж і студентів, стали можливі зустрічі (під пильним зором сексотів) з американськими й канадськими українцями – представниками так званої «прогресивної» еміграції, що зосереджувалася в ТОУК (Товариство об’єднаних українців Канади) та ЛАУ (Ліга американських українців): були це перші галицькі емігранти, переважно комуністи, які, проте, вигідно відрізнялися від наших партократів, оскільки виховались у вільному світі, – і ми ловили кожне їхнє слово.
Та куца можливість спілкуватися з іноземцями здавалася нам справжньою свободою, бо ми ще не знали і знати не могли, що, крім комуністичних українських осередків, існує в тій же Америці, а теж і в Канаді густа мережа українських національних товариств, де зосередилася головна маса другої і третьої еміграції – від комбатантів УГА і петлюрівської армії до комбатантів УПА, які, незважаючи на міжпартійні суперечки, а то й ворожнечу, заснували поважні видавництва й зайняли українські кафедри в університетах; ми не знали, що там працюють могутні українські письменники Улас Самчук, Василь Барка, Іван Багряний, Євген Маланюк, Богдан Кравців, що там скрупульозно досліджено творчість розстріляного українського відродження 20-х років і виходять твори Миколи Хвильового, Миколи Куліша, Михайла Грушевського; що в Гарвардському і Колумбійському університетах виросли поважні українські професори Омелян Пріцак та Юрій Шевельов; що працює в діаспорі невтомний літературознавець і критик Іван Кошелівець, який знає українську сучасну літературу набагато краще, ніж хто-небудь із материкових дослідників. Та навіть якщо хтось про них і знав, то мовчав, бо на них було накладено тавро «лютих ворогів українського народу», і лише трохи згодом наші продажні публіцисти – ревні борці проти «українського буржуазного націоналізму», вислужуючись перед більшовицькими хлібодавцями, як могли зневажали їх, брудно лаяли, принижували і висміювали, не усвідомлюючи, що цим самим інформують нашого читача про потойбічний український світ.
Потім, коли я видав першу свою книжечку новел «Прут несе кригу» (із повісті, яку написав у армії, тільки заголовок залишився), ректор Лазаренко, втішений, що Павличко не обманув, обіцяючи, що з мене вийде письменник, вислав цю книжку до ТОУКу, і на неї у своїй газеті відгукнувся Петро Кравчук, зробивши для мене перше міжнародне паблісіті. Згодом з Кравчуком ми подружили, я й донині не можу сказати про нього жодного лихого слова. Вони ж, «прогресисти», були на той час єдиними зв’язковими між нами й діаспорою: коли вся українська еміграція мала можливість слухати хор Вірьовки и дивитися ансамбль Вірського, то в цьому виключна заслуга ЛАУ і ТОУК. Проте півроку тому, коли я летів до Канади на запрошення вінніпезької «Просвіти» і в літаку випадково зустрівся з Петром Кравчуком, мені мимоволі стало шкода, що такі діяльні, як він, люди – а їх було чимало – через свою сліпу вірність комуністичним ідеалам навіки залишилися на узбіччі всеукраїнського культурного і політичного процесу…
Львівські студенти почали організовувати наукові гуртки і літературні студії – їх і далі контролювали ті самі череповські із комітету комсомолу, і, хоч хижа хватка більшовицьких кураторів помітно ослабла, залишився і продовжував все ж таки лякати нас зловісний їх оскал. Коли в малому актовому залі, наприклад, зачитували закритий лист Хрущова про культ Сталіна, і я, не приховуючи зловтіхи, голосніше за всіх плескав у долоні, Череповський «по-дружньому» порадив, щоб я вгамовував свої емоції, якщо не хочу бути ще раз виключений з університету. Проте вже ніщо не могло стримати відлиги: більшовицький кулак невтримно розтулювався. Дивувалась зима…