Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994
Найдужче зневажав його посередній прозаїк Денис Лукіянович, про якого писала колись Леся Українка, що його твори читати – все одно що жувати вату, – він називав його «хрунем». Мені самому доводилося чути: маленький гном з довгою білою бородою, який завжди чомусь сидів у президії й іншого місця в залі засідань Львівської організації Спілки письменників для себе не знаходив, попискував картаво, коли до зали заходив Михайло Яцків: «О, х’юнь пйийшов!» І коли хтось не розумів, що сказав Лукіянович, Михайло Рудницький, який завжди сидів у передньому ряді, пояснював: «Він каже, що до нас зайшов хрунь».
Рудницький теж був вартий свого. Ерудит, скептик і літературний цинік, він водно глузував з молодих поетів, які читали в залі засідань свої поезії або виступали із роздумами про літературу; кидав з першого ряду в’їдливі репліки, які згодом усім приїлися й остогидли: «Назвіть хоча б двох французьких поетів», «Щоб говорити про „Варлаам і Йоасаф“ Франка, треба знати стільки мов, скільки знав він», а найулюбленішою його фразою було: «Ваші вершики можна читати знизу вверх і зверху вниз, і від того їх зміст не міняється».
Мав Рудницький необережність сказати це на адресу молодого Павличка, і той тяжко відомстив професорові. Переклав «Осінь» Пушкіна українською мовою з останнього рядка доверху (Стояв листопад біля двору, Надходила нудна пора – і т. д.) і прочитав на засіданні поетичної секції, видаючи вірш за свій. Рудницькому поезія сподобалася, він схвально похитував головою й почісував пальцем борідку, а Павличко, закінчивши, сказав: «Так ось, Михайле Івановичу, я щойно прочитав знизу вверх вірша Пушкіна „Осінь“ у своєму перекладі». Пирснув у залі сміх, Михайло Рудницький вийшов, на засідання більше не приходив, і від цього ми, звісно, багато втратили.
Але – про Яцкова. Надходила відлига шістдесятих років, і молоді письменники потягнулися до чистих джерел, відшукуючи в літературній спадщині і в сучасній поезії те справжнє, що не було вражене фальшем і політичною спекуляцією. Знайшли молодого Тичину, Фальківського, Зерова; відкрили поетичну скарбницю Богдана Ігоря Антонича; я вчився лаконічності в Івана Керницького («Святоіванські вогні»), а зразком лапідарності була для мене новела Михайла Яцкова «Гермес Праксителя».
Аж потім я дізнався, що львівські молоді літератори (працював тоді в Щирці) за кілька років до мене відкрили для себе Михайла Яцкова: внадилися до нього, слухали з відкритими ротами його цікаві розповіді про літературне життя минулого століття і водили старого на каву, бо любив метр добре й випити. Та коли ті безпардонні молодики – В. Лучук, М. Петренко. Б. Горинь – намагалися завести Яцкова в третю або четверту кав’ярню, він вивільнявся з рукавів свого чорного сюрдута з кротовим коміром і втікав додому, знаючи, що на другий день хлопці принесуть йому сюрдут і викуп – «бенькартик» монопольки.
Звісно, всього цього я не знав, коли з тремтінням у серці переступав поріг його квартири по вулиці Мечникова. Зробив я це з лукавої намови директора видавництва «Каменяр» Дмитра Цмокаленка. Мені було запропоновано вступити до Спілки письменників – я збирав рекомендації. Мав уже їх дві – від Ірини Вільде і Дмитра Павличка, а за третьою зайшов до видавця моєї першої книжки Дмитра Цмокаленка. Цмокаленко мене не любив: я писав інакше, ніж його пристосовницьке покоління, він у нас, молодих, небезпідставно вбачав майбутню опозицію прокомуністичному письменницькому кланові і, звісно, рекомендації дати не хотів. Та щоб якось викрутитися, підступно порадив вдатися до Яикова («О, як він дасть рекомендацію, то тебе приймуть без жодного слова!»), знаючи наперед, що Яцків жодної цидули за своїм підписом нікому не дасть.
Мені відчинив двері старезний вісімдесятип’ятилітній дідуган з обвислим аж на груди жировим волом і довгим тонким носом, що хилитався, мов п’явка; чорні гострі очі, що збіглися до перенісся, пройняли мене недовірою, цікавістю і лукавим блиском; не маючи вже аж надто доброї пам’яті, старий подумав, певне, що це прийшов до нього Горинь або Лучук, постояв якусь мить – чистий тобі римський патрицій у банному халаті – і помахав сварливо пальцем:
«А бенькартика приніс?»
Я не зрозумів. Вийняв із внутрішньої кишені піджака свою тоненьку книжечку «Прут несе кригу» і, подаючи йому, мовив затинаючись:
«Я… Я хочу вам подарувати…»
«Ого-го, пишеш! Це добре! – вигукнув Яцків, забираючи в мене книжечку. – А пляшечки не приніс?»
«З чим – пляшечки?» – запитав я, відчуваючи, як душа йде в п’яти.
«Таж не з водою… Не приніс? Ну, то принесеш другим разом».
Я втямив, що мені треба йти геть, але все ж наважився сказати, чого ж врешті-решт завітав до нього.
«Я вступаю в Спілку письменників і прошу вашої підтримки».
«А що, не приймають? О-о, вони такі, я їх знаю! То скажіть їм, що старий Яцків стоїть за вас по-козацьки – ого-го!»
«А ви мені це „ого-го“ напишіть», – випалив я.
Він глянув на мене, мов на ворога, і відказав коротко:
«Е ні. Щодо того – то ні!»
Я аж тепер зрозумів, що мене обдурено, і позадкував до дверей. А Яцків умить забув про мене, сів за бюрко в своє вольтерівське крісло і, покручуючись на ньому то в один, то в другий бік, розгорнув мою книжечку і почав читати новелу «Бузьків вогонь», якою збірка врозпочиналася.
Я затамував подих і стояв біля порога. Яцків читав, читав, потім шморгнув носом, взяв ручку, аркуш паперу і довго щось писав. Коли закінчив, сказав сам до себе: «О, я в молодості вмів ще краще писати! А тепер мене знають більше в Японії, ніж дома». Він глянув на двері й зовсім не здивувався, що я стою іще біля порога.
«На! – подав мені записаний папір. – Але на другий раз без бенькартика не приходь».
О, що то була за рекомендація! Й говорити незручно…
Мене прийняли до Спілки, як і передбачав Цмокаленко, – «без жодного слова». Я справив у ресторані бенкет, а Ірину Вільде попросив, щоб вона привела і Яцкова.
Яцків мене не впізнав. Він сидів за столом, попивав коньяк і був відсутній. За рік його не стало. А тоді, на бенкеті, Ірина Вільде вилила мені на голову чарку горілки і поблагословила в літературу. Я назвав її «нанашкою», і це ніжне прозвисько залишилося за нею назавжди: хотів назвати нанашком і Яцкова: виголосив тост за його здоров’я, подякував за рекомендацію, та він нетерпляче похитав носом-п’явкою і мовив:
«Юначе, я тридцять років нікому нічого не підписую і нічого не пишу, та й вас бачу вперше».
Нині, дякуючи Миколі Ільницькому, ми маємо опубліковані всі твори Яцкова і пишаємося знаменитим письменником. Чи додасть щось до його імені цей мій спогад? Можливо…
Про молодомузівського характерника можна – і варто – написати цілу книгу. Його образ я вивів у романі «Шрами на скалі», проте дуже фрагментарно – Яцків заслуговує на більше… Та ми й донині вражені комплексом неповноцінності. Вічно осміяні і чужим сміхом принижені, втратили почуття самоіронії, не вміємо кепкувати самі з себе, боїмося сказати звичайну правду про великих людей, творимо з них ідолів і залишаємося нудними, мов старі діви або монашки, і зрештою, будучи такими, створюємо й нудну літературу. А потім скаржимося, що нами не цікавляться чужинці…
Тут би годилося відвести цілий розділ для Ірини Вільде. Та боюся, що не зумію цього зробити: вона увійшла в моє життя як рідна, як справжній приятель. Я любив її і сперечався з нею, я навіть посмів одного разу не прийти до неї на багатолюдні посиденьки в день її народження: перед тим вона необачно скомпрометувала себе неприхильною, з політичною інкримінацією, статтею проти молодих письменників – було й таке, хай їй Бог гріха не пише… Якось з Романом Кудликом ми серед ночі втекли із її дачі в Дорі, не витримавши міщанської компанії. Вільде, у свою чергу, сварила мене, мов мама, коли я без рації задирався в суперечках, – та це були стосунки сина з матір’ю, а про маму що напишеш – тільки й те, що вона мама.
Вільде була єдиною особою серед львівських письменників, біля якої гуртувалася літературна молодь. Вона була енергійною, дотепною, деколи смішною – якщо брати до уваги її забудькуватість і недбалість щодо зовнішнього вигляду, але завжди цікавою і мудрою. Новаторка у прозі, сама чужі новації не завжди сприймала, і прикро не раз було Ніні Бічуї, яку Ірина Вільде називала донею і водночас зізнавалася, що не вміє читати її творів.
Не можу пробачити їй змарксищення знаменитої епопеї «Сестри Річинські» – як те все тепер відредагувати?
Але й не міг я натішитися її пожадливістю до життя: де тільки її не носило! То Японія, то Америка, то Коломия, то Москва… Ну, а що б ви сказали на те, що одного разу, вибравшись із своєю мамою на весілля до її далекої родини в селі Микитинцях на Косівщині – у той глухий закуток за річкою Пістинькою, через яку треба було вміти перейти хисткою кладкою і не запаморочитись, – побачив я за весільним столом на чільному місці свою «нанашку»!
«Хлопці, кудись поїдемо! Виберемося в гори на санки! Поїдемо бригадою в рідні села, і по тому, як нас там будуть приймати, дізнаємося, хто ми є! Хлопці, скільки я можу бути між вами наймолодшою?»
А на моїх сорок років вона принесла в подарунок свій п’ятитомник з таким автографом: «Може й таке бути, що ці книжки, Романе, переживуть твоє й моє життя. Хай тоді знають нащадки, що нас з тобою в’язала козацька приязнь – ніжна і сувора».
Тож, напевно, зможете, дорогі читачі, уявити мій біль, коли настав такий страшний і несправедливий час, що Ірина Вільде мене не впізнала, і навіть моє прізвище нічого для неї більш не означало…
Постать Вільде буде присутня у моїх спогадах весь час. Хай буде благословенне її ім’я.
1961 року я перебрався зі Щирця до Львова. Довго не зустрічав однодумців, і мене загрозливо засмоктувала чужа компанія. Я зблизився з Петром Козланюком, але ж його «собутильниками» були Романченки і йому потрібні графомани, що плазували перед «вуйком» і тікали від нього й доносили кому треба, коли він, сп’янівши, затягував стрілецької «Вернуться ще тії стрільці січовії, задрижить тоді Варшава!».
Любив я Юрія Мельничука: він так багато зробив для мене, публікуючи і всюди рекламуючи мої писання. Але не міг Юрко стати моїм другом – адже все своє коротке творче життя змарнував на блюзнірські памфлети, в яких очорнював історію Галичини і її стражденний народ. Не знаю, в ім’я чого робила це така талановита і вродлива людина. А задля кар’єри – більш нічого.
Тарас Мигаль, мій земляк і приятель, робив таке саме не задля кар’єри: через свою відданість Вакху жодного вивищення він здобути не міг. Коли п’янів, обзивав себе найгіршими словами, каявся, а потім переконував, заспокоюючи мене й себе самого, що пише антинаціоналістичні памфлети задля популяризації заборонених імен та ідей. Можливо, так воно й було – але якою ціною! Письменник, який написав найкращий і найправдивіший твір про часи німецької окупації у Львові «Шинок „Оселедець на ланцюзі“», людина енциклопедичних знань, сердечний і добрий чоловік – свідомо йшов із світу з неславою.
Найстрашніше те, що вороття до національної порядності цим людям не було. Хто вкусив плоду із комуністичного дерева пізнання зла, той був злом покараний, а добра уже принести не міг, як би не переконував себе, що замасковано чинить справедливе діло. Хто раз піддався спокусі більшовицької змії, тому ворота у світ порядності назавжди закривалися.
У таке оточення потрапив я, переїхавши із Щирця до Львова. Не обливаю брудом цих людей – вони були жертвами комуністичної системи. Та між ними залишатися мені було б смерті подібно. Що сталося із здібними людьми Богданом Василишиним і Аркадієм Пастушенком? Зазнавши дешевих вигод і сумнівної популярності, ці молоді й енергійні люди пішли далі за своє оточення…
Доля була для мене милосердною. Я знайшов молодших за себе друзів – чистих, мов кришталь, згуртував їх біля себе і з ними – окремою міцною ланкою – увійшов у гурт Ірини Вільде, з ними перебув лихоліття сімдесятих років, і сьогодні у незалежній Українській державі йдемо ми разом визначеним нам відрізком життєвої дороги.
10
Лютий 1992 року. Розпочалася П’ята сесія Верховної Ради України. Приватизуємося, воєнізуємося, окультурюємося. В село повинен повернутися господар, на сторожі держави має стати Українська Армія, парламент приймає нарешті Закон про культуру. Одеський, Прикарпатський і Київський військові округи присягнули на вірність Україні, крім головнокомандуючих – Президент замінив їх іншими. Адмірал Касатонов не допустив українських депутатів на кораблі, ситуація загострюється, Кравчук вимагає від маршала Шапошникова зняття з посади командуючого Чорноморським флотом. Ціни ростуть, карбованець втрачає будь-яку вартість, Українська держава чекає своєї валюти.
Видавництва, преса, зрештою вся культура віддана на поталу ринкового хаосу, хоч до справжнього ринку ще далеко. Гинуть газети і журнали, закриваються видавництва. Українські письменники, які створили «Просвіту», РУХ, Народну Раду і врешті-решт були ініціаторами проголошення незалежної України, перші постраждали від самостійності: не мають можливості видавати свої книги, національна література відтісняється на ринку російськомовною бульварщиною і порнографією.
Комуністичні й націоналістичні екстремісти чекають соціального вибуху знедоленого люду, щоб захопити владу. В Одесі бойовики з Української націоналістичної партії проголошують винятковість української нації, яка повинна завоювати світ і стати імперією; імперські недобитки в Москві виходять на демонстрації з портретами Сталіна, а в Україні народний депутат Олександр Мороз збирає комуністичний люмп під червоні прапори Соціалістичної партії України.
Нині, як ніколи, треба бути єдиними. Та чи може бути єдиною зчервивлена традиційною охлократією і комуністичною автократією українська нація? Видно, поки що не може. Монолітний РУХ розколюється, і вбиває в нього клин не хто інший, як В’ячеслав Чорновіл, пекуча спрага влади якого не вгасилася на президентських виборах і не зреалізувалася на посаді голови Львівського облвиконкому. Чого в нього більше – патріотизму чи егоцентризму? Нині треба підтримувати Президента, а не боротися з ним, в опозицію до нього стали сьогодні колишні партократи, Народна Рада вийшла з опозиції, хіба цього не розуміє Чорновіл?.. Але як казав хтось із моїх знайомих: людина перевіряється владою і горілкою. Чорновіл не п’є…
Я дивлюся все-таки з оптимізмом на цю тяжку ситуацію. З біди ми вийдемо, як тільки відсунемося подалі від Росії. Росія ніколи демократичною не буде, імперський шовінізм – у душі майже кожного росіянина. Тому підтримуймо зовнішню політику Кравчука, який прагне наблизити Україну до демократичної Європи. Тільки там наш народ пройде школу справжнього демократизму: про це говорив ще Микола Хвильовий.
«Хто ж він – Кравчук? – запитали мене вчора у Вінниці, куди я їздив на літературні – нарешті літературні – виступи. – Патріот чи заложник престолу?»
Не знаю. Те, що він робить нині, можна робити тільки з патріотичних спонукань. Він гордо і незалежно веде себе супроти Росії, відверто називає російських шовіністів держимордами, я не бачу в його поведінці ні тіні страху чи залежності. Так хто ж він – Кравчук, вчорашній комуністичний партократ? Справді – Мазепа? Але на нинішній день кращого – хитрішого, зваженішого й рішучішого президента годі й видумати. Проте не квапмося з оцінками: ми ще не знаємо, чим дихають вчорашні комуністи, котрі стали нині при кермі незалежної України. Чи не загрожує нам комуністична самостійність?
Одне слово – цьогорічне Різдво проминуло хоч і в тривогах, зате в чіткій визначеності: ми маємо свою державу і готові стояти за неї на смерть.
А минулого року на Різдво держави ще не було, і ми не знали, коли її збудуємо. Тепер готові обороняти проголошену державу, а тоді лише боролися за її створення. На нас чигав, мов гриф на мершу, новоогарьовський союзний договір – остання петля для нашого народу, яку зсукала імперська армія і її слухняний пахолок Горбачов. Тоді запахло в країні військовим переворотом, і це невзабарі сталося. Тоді сидів Степан Хмара в тюрмі й писав звідти свої безвідповідальні листи, в яких закликав до розпуску парламенту на нашу і свою погибель. Тоді було так тривожно, що навіть колядники не прийшли заколядувати.
І ось у надвечір’ї третього дня Різдва почувся дзвінок у дверях. Таки прийшли! Я, невимовно втішений, кинувся зустрічати колядників, відчинив нарозтвір двері – а там Юрко Брилинський, актор театру ім. Марії Заньковецької, один з тих, які мали право кликати мене «папою». Непрошений зайшов.
Не встигли ми розговоритися – як знову дзвінок. Відчиняю: стоять Ніна Бічуя і Роман Кудлик – непрошені прийшли.
Тільки випили чарочку – і знову: то вже Роман Безпалків – теж непрошений.
Сказала Ніна: «Немає тільки Володі Яворівського і не буде – він у Києві». Тільки вона це сказала, а до мого кабінету, де ми розсілися, входить разом з Сонею наш красень!
Хто про таке міг подумати? Я ж нікого не кликав, і вони не змовлялися. Що це за знак, що вся моя компанія, яка вірно і дружно, підтримуючи одне одного, втішаючи, допомагаючи, ціло пройшла через тяжке двадцятиріччя, зібралася, не домовляючись, рівно в такому складі, як колись, – і теж у мене!
То сказав я, тамуючи сльози розчулення:
«Гряде до нас, братове, велике лихо або велике щастя. Якщо лихо – то знову вкупі його перебудемо, коли ж щастя – разом зустрінемо його».
…Влітку 1960 року перед святом Івана Купала я приїхав до Криворівні у гості до свого приятеля і колишнього однокурсника доцента Івана Денисюка, який перебував там із студентами на діалектологічній практиці.
Криворівня завжди вабила мене до себе ще з тих пір, коли ми з Павличком втікали з-над Черемоша від граду через гірські хребти і мало не зажили смерті на брусторській полонині; потім я не раз примандровував у цю дивовижну закутану Карпат, де не тільки очманієш від суворої краси довколишньої природи, а й фізично відчуєш вкраплені у криворівненські стежки сліди великих людей, а ще жили тоді дев’яносторічний Микола Потяк, в якого квартирував Михайло Коцюбинський, коли писав свої «Тіні забутих предків», і стоп’ятилітня Параска Харюк, котра з подробицями розповідала про те, як колись до каменя, що зветься нині Франковим, виносила поетові щоранку збанок свіжого молока.
Цього разу я тут застав стареньку, важку тілом і молодечо енергійну дружину Гната Хоткевича Платоніду Володимирівну, молоду Михайлину Коцюбинську і компанійського Платона Воронька, з яким вже встиг подружитися в Станіславі, куди він щоліта приїжджав на відпочинок. Нема вже нині ні Платоніди, ні Платона, постаріли й ми з Іваном та Михайлиною, а купальська ніч у Криворівні не забувається та й не забудеться ніколи: освятилися тоді новітні стосунки між людьми, які входили в літературу не для того, щоб тільки писати, мати ім’я і отримувати гонорари, а й утверджувати в нашому національному житті нову зброю – правдиве слово, за яке потім всі якось поплатилися, та не відступили, поки те слово не проголосило найзаповітнішого політичного акту, – а вже потім воно трансформуватиметься в новітню художню сутність.
Винятком у цій компанії був хіба що один Платон Воронько, цей симпатичний, веселий паруб’яга і здібний поет… а може, й не був він надто здібний, коли не зумів і не хотів сприйняти нові віяння, як це сталося з Рильським і Малишком, і став на боці Шереметів, Равлюків і Левад у боротьбі проти «шістдесятників».
Я повів товариство на Писаний Камінь, там ми розпалили ватру, Платон пригощав усіх горілкою, ми п’яніли від алкоголю, гірської краси і своєї молодості, з нами були й студенти – розумні й вільнодумні хлопці і одна в одну дівчата-красуні, які у відблисках полумені здавалися неземними істотами.
З гурту хлопців до мене пильно приглядався юнак з татарським чи то циганським обличчям; це, мабуть, той, подумав я, котрий – коли Денисюк представляв мене студентам – хмиркнув зневажливо: «Іваничук написав „Прут несе кригу“ і „На краю ночі“, то, може, скажете, що ви той Іваничук?» Мені лестило те, що студенти обрали вже мене своїм літературним кумиром, і я не образився: тепер хлопець не знав, видно, як загладити свій нетакт, а познайомитися зі мною ближче явно хотів, та не встиг. Мене взяли попідруч дві красуні і повели на сінокоси – були це Жанна Храмова і Таня Кобржицька; ми до світанку блукали левадами й царинками, доночовували під копицею, і можете уявити собі мій стан, коли їх було дві, а я один, і жодна з них і в думці не мала, щоб заснути.
З тим студентом я познайомився пізніше на літературному вечорі в Політехнічному інституті. Був це Роман Кудлик. Він прозрівав тоді, нещадно зривав з очей комсомольську полуду й ідеалізував Хрущова. «Лікував мене лікар у двобортному костюмі», – писав він в одному вірші, але й цих ілюзій Роман швидко позбувся під впливом Богдана Гориня і, певне, моїм: Кудлик викристалізовувався в непоступливого протестанта проти комуністичної фальші і таким залишився й досі – мовчазним, сердитим юнаком, якому нині вже, слава Богу, за п’ятдесят.
Ми стали побратимами, і було нас два.
Не знаю, як зараз спілкується творча молодь, а тоді ми, формально належачи до офіційних спілок, гуртувалися, як це було в двадцятих роках, у творчі асоціації за смаками й поглядами, і не було такого поета чи прозаїка, який би не спілкувався з художниками і акторами, композиторами і молодими вченими.
Ми збиралися, звісно, в художніх майстернях – у скульптора Еммануїла Миська і подружжя – скульптора Теодозії Бриж та графіка Євгена Безніска. На ці «бімбери» приходили актори Богдан Антків, Федір Стригун, Богдан Ступка, Юрко Брилинський, Володимир Глухий, письменники Роман Кудлик, Микола Петренко, Дмитро Герасимчук, художники Іван Остафійчук, Володимир Патик, Любомир Медвідь, відвідували ці вечори зовсім не знайомі нам прихильники мистецтв, серед яких були й стукачі; ці майже підпільні зустрічі ставали для всіх нас і для мене високою, хоч дещо хаотичною, школою пізнання новітніх напрямків у мистецтві й поезії, і я навіть не уявляю, яким я став би письменником, якби – затятий послідовник традиціоналізму – залишився поза цією компанією, у Щирці.
Партійні бонзи забили тривогу. Львів був оголошений особливим містом, з Москви і Києва нагрянули комісії, почалися відвідини майстерень – з’являлися ідеологи на чолі з секретарем ЦК КПУ Скабою і львівським партійним посіпакою Маланчуком; художників Бриж, Патика та Остафійчука оголосили абстракціоністами, що ототожнювалося з націоналізмом; журнал «Жовтень», в якому зібрався колектив однодумців (головний редактор Ростислав Братунь, завідувач відділу критики Микола Ільницький, завідувач відділу поезії Роман Кудлик, прозою відав я), був оголошений ідейно хибним, над Р. Братунем зависла загроза зняття з посади.
І саме в той час, гнітючий і тривожний, відбувся несподівано для партократів і для нас також мистецький акт української соборності, предтеча живого ланцюга між Києвом і Львовом.
Були це поетичні гастролі перших «шістдесятників» – членів київського Клубу творчої молоді – Івана Дзюби, Івана Драча і Миколи Вінграновського та експлікація п’єси Миколи Куліша «Отак загинув Гуска», яку провели у Львівському театрі ім. Марії Заньковецької молодий режисер, президент Клубу Лесь Танюк і художниця Алла Горська.
Тоді я ще не мав тісних зв’язків з письменниками Києва. Товаришував лише з Борисом Олійником, який познайомив мене з молодим і лютим критиком, який дотепно і нищівно висміяв львівських графоманів у памфлетах «Радість безмежна» та «Життя і пригоди рожевощокого Ананія», Анатолієм Шевченком: вірну дружбу ми з ним пронесли до сьогоднішнього дня. Зустрічався також з мудрою Михайлиною Коцюбинською, яка мені розповідала про молодих і зовсім незвичайних у контексті сучасної літератури поетів Івана Драча та Миколу Вінграновського, які назвали себе «шістдесятниками», а Платон Воронько – який жаль! – дражнив їх у своїх віршах «сестидесятниками» та еквілібристами і глузував: «Гризи Драчеві терпуги!» Івана Дзюбу я вже читав: його критичні статті засвідчували, що в Україні з’явився критик-новатор, безоглядний і чесний, а щонайголовніше – глибоко ерудований: ми звикли були фіглювати іменами європейських письменників, а він їх творчість досконало знав і умів визначити її вартість для нас. Такої методології в літературній критиці ми після Івана Франка не знали, тож не дивно, що всі Дзюбою зачитувалися, і навіть скептик М. Рудницький прийшов на зустріч з київськими гастролерами, щоб почути живу мову Івана Дзюби.
У актовому залі Львівського університету я побачив трьох красенів, які, до речі, всі до одного потім поженилися у Львові; вони були горді, але приступні, вони заговорили зовсім іншою поетичною мовою, яка зачаровувала і викликала мимовільний протест: їй треба було піддатися або заперечити новими, спородженими тільки тобою художніми формами.
І коли «Ніж у сонці» Івана Драча викликав обурення в партійних наставників, а в літературних жуїрів – глузи, то в мене сталася різка зміна у ставленні до авангардистської літератури: я зрозумів, що мені треба вириватися з традиційних пут, мов метеликові з лялечки, і піти далі, полетіти своїми манівцями і знайти свою нову дорогу, щоб не засохнути, мов шовкопряд в коконі, і я відчув, що зможу.