Веронiка замовкла. Раптом зiбрала всi карти. Глянула на iмператора. А вiн задивився вдалечiнь, здаеться, пронизав очима ii огрядну постать, дивився, певне, на свiт, а може, ще й у могилу, в якiй люба його серцю iмператриця Жозефiна тепер гнила й розкладалася. Веронiка мовчала, лiвою рукою судомно притуливши карти до грудей.
Імператор, глузливий та усмiхнений, нарештi глянув на неi.
– Ну, що, Веронiко, – запитав вiн, – добре чи погано?
– Добре, добре, Ваша Величносте! – квапливо запевнила вона. – Ще довгi лiта судилися Вашiй Величностi. Довгi лiта!
Імператор висунув шухляду. Там стояли невисокi стовпчики золотих монет, охайнi i блискучi золотi вежi. З однiеi вежi iмператор зняв десять монет, десять дзвiнких наполеондорiв.
– Ось, вiзьми на пам’ять, – проказав iмператор.
Хтось вiдчинив дверi. Мадам Веронiка притьмом почала виходити задки, судомно намагаючись стримати свiй важкий вiддих. Вiдчувши позаду вже близькi вiдчиненi рятiвнi дверi, Веронiка спробувала ще раз виконати свiй незграбний смiховинний кнiксен. Уже вийшла, дверi зачинилися, i там, перед зачиненими дверима, втрете зробила кнiксен. Потiм гiдно й квапливо пiшла, похитуючись, сходами вниз. На передостаннiй сходинцi була змушена зупинитися. Вперше в життi вона вiдчула, що от-от зомлiе. Поручнi сходiв, на яких вона сподiвалась урятуватися, раптом мов вiдсунулись вiд неi. Зненацька вона важко гупнула на пiдлогу. Двое охоронцiв пiдняли ii. Винесли в парк. Вона отямилась, глянула на солдатiв, пiдвелася й проказала:
– Нехай Господь допоможе нам усiм… А надто йому!..
Потiм, важко сапаючи, заквапилася до великоi iдальнi для челядi. Було пiзно, вже подавали страви.
XIX
Увечерi, коли iмператор покинув свою резиденцiю, щоб iхати на вiйну, купол небес над мiстом був ясний, темно-синiй i всiяний зорями. На вулицi перед парком чекали палкi прихильники iмператора i просто цiкавi. Челядь, дотримуючись шанобливоi вiдстанi, зiбралася коло iмператорськоi карети. Імператор швидко вийшов iз брами, ранiше, нiж передбачали. Слуги ще складали до карети папери, карти, бiноклi. Промчав лакей iз запаленим смолоскипом у руцi. Нiч була досить ясна, сiялось лагiдне срiбно-сине свiтло. Чаднi червонуватi вогники смолоскипiв видавалися непотрiбними й водночас навiвали щось моторошне. А втiм, смолоскипи були невиннi, iх запалили тiльки згiдно з точно визначеним незмiнним розпорядком. Але цiеi митi здавалося, нiби вони нещадно намагаються порушити нiчний зоряний спокiй. Довiрливо шелестiли дерева в парку. Кiлька кажанiв безшумно шугнули понад головами людей, пронизуючи простiр перед освiтленими вiкнами. Панувала цiлковита тиша, незважаючи на рухи й негучнi розмови людей i на тупiт коней та стукiт возiв. Тиша цiеi ночi була могутнiша за будь-який шум. Натомiсть смолоскипи сприймали за очевидне, ба навiть непристойне порушення, виразно долинало потрiскування iхнього полум’я, а згорiла смола пахла так, наче то був запах самоi небезпеки. Імператор видавався втомленим. Вiн працював до останньоi митi. Коли вiн вийшов, зiбранi слуги зацiпенiли. Всi прикипiли очима до нього. В срiбно-синьому сяевi ночi його обличчя видавалося надто вже блiдим. Крiм того, всi думали про те, як зомлiла ворожка на картах Веронiка.
Імператор постояв мить на останнiй сходинцi. Довго дивився на небо, немов шукав серед безлiчi зiр свою. Його бiлi штани полискували яскраво й примарно. Чорний капелюх iмператора скидався на хмарку, едину, яка виднiла пiд ясним небом. Імператор стояв непорушно, мов один iз його численних портретiв, сам серед величноi й тихоi лiтньоi ночi, хоча одразу за ним, на вищих сходинках, стояв його почет. Вiн був сам i самотнiй i шукав свою зорю.
Імператор обернувся, махнув ад’ютантовi, сказав йому кiлька слiв. Потiм зiйшов зi сходiв i ступив кiлька швидких крокiв до карети. Слуги заревли: «Хай живе iмператор!» І махали йому руками, голими руками. Цей крик приголомшив iмператора. Вiн розвернувся, хоча мав уже намiр сiсти в карету. Ступив крок уперед. Жiнки помiж слуг стали навколiшки. Чоловiки, вагаючись, учинили так само. Вони звикли до цього, думав iмператор, коли вiд’iздив король. Певне, стояли отак навколiшки, коли вiн тiкав вiд мене.
– Пiдведiться! – наказав iмператор, i всi встали. Вiн мав сказати ще дещо, цього вимагав театральний закон, що завжди керував ним не меншою мiрою, нiж вiн – своiм вiйськом. Що можна сказати лакеям, слугам i рабам?
– Нехай живе свобода! – крикнув iмператор.
І всi вiдповiли йому:
– Нехай живе iмператор! Перемога! Перемога!
Імператор мерщiй розвернувся. Мерщiй сiв у карету. Дверцята карети хряпнули з незвичайною силою. Поряд iз кучером горiв смолоскип. Тихий, майже пестливий ляскiт батога, кiлька синюватих iскор з-пiд кiнських копит. Ось вони вже мчать, уже вилiтають iз парку.
Пiд’iхала ще одна карета, куди сiдав почет iмператора. Кожен заходив до карети з суто дiловим незворушним поспiхом.
Коли всi зайшли i ще до того, як рушила карета, якийсь лакей погасив смолоскипи, тикаючи iх полум’ям униз у холодну, вогку нiчну землю. А потiм ще й ногою наступав на рештки смолоскипiв, якi ледь жеврiли. Всiм, хто бачив його, здавалося, нiби тiеi митi вiн ховав зовсiм iнший вогонь.
Серед служниць у парку тiеi пори була й Анжелiна П’етрi.
Книга друга
Життя Анжелiни П’етрi
I
Тiеi пори Анжелiна П’етрi жила помiж найнижчоi безiменноi челядi iмператорського двору. Вона належала до роду, що на своiй корсиканськiй батькiвщинi тiшився повагою i честю. Лише батько Анжелiни став бiдним рибалкою i помер, коли Анжелiнi виповнилося п’ятнадцять рокiв. Тодi багато молодi, юнакiв i дiвчат, покинули острiв Корсику. Вони подалися до Францii, де панував найвидатнiший з усiх корсиканцiв – iмператор Наполеон.
У Парижi жила тiтка Анжелiни, Веронiка Казимир, перша праля iмператорського двору, бездiтна добросерда жiнка, що напрочуд добре вмiла ворожити на картах. Про неi в Аяччо ходила чутка, що навiть самому великому iмператоровi вона провiщала результат його битв.
Один приятель, старий Бенiто, привiз Анжелiну в Марсель на своему крихiтному вiтрильнику. Оплатив iй поiздку до Парижа i провiв малу до поштовоi карети. Урочисто й скорботно попрощався з нею i так голосно, що мимоволi чули й iншi пасажири, сказав:
– Перекажи йому щире вiтання вiд старого Бенiто. Я добре знав його небiжчика батька. Коли вiн запитае, чому я сам не приiхав до Парижа, скажи, що я вже застарий. Якби був молодший, давно б уже приiхав, щоб воювати разом з ним i завойовувати свiт. Замiсть мене в солдати пiшов мiй син. Вони, безперечно, добре знають один одного, мiй син служить у Двадцять шостому полку, – о, то чудовий полк! Їдь собi з Богом i не забудь анi дрiбки з того, що я доручив тобi!
Те все старий Кроче доручив переказати iмператоровi особисто.
Анжелiна, правда, не змогла виконати доручення. Імператор був недосяжний. А вона мрiяла про iмператора. Його портрет висiв в усiх кiмнатах, той самий портрет, який i на Корсицi вона бачила в усiх кiмнатах. Вiн зображував iмператора, що пiсля виграноi битви на бiлiсiнькому, мов снiг, конi оглядав своi осяйнi вiйська. Його кiнь полискував, очi блищали. Вiн випростав праву руку й кудись показував, у якийсь незбагненний бiк. Імператор мав чудовий вигляд, видавався водночас i далеким, i близьким, добросердим i страхiтливим.
Анжелiна була пiдпорядкована наказам Веронiки Казимир. Отже, належала до пiдроздiлу з тридцяти шiстьох слуг i служниць, якi мали дбати про чистий одяг придворних дам та панiв i прибирати у ванних кiмнатах.
Вона прала небесно-блакитнi, рожевi та бiлi шовковi сорочки, батистовi хусточки, комiрцi, манжети, тонку постiльну бiлизну, на якiй спало панство, i шляхетнi панчохи, в яких воно ходило. Рано-вранцi, в сiрому туманi пральнi мiж шапликом i казаном вона викручувала i чистила щiткою рiзний одяг, притискала щосили дерев’яний валик до скрученого жмута, потiм розкручувала його i вiшала на мотузки, що, незлiченнi й грубi, обплiтали простiр, створюючи дивовижну мережу, другу, делiкатнiшу стелю з мотуззя. Опiвднi бiлизна вже лежала на широкому столi, висушена, складена, зв’язана, i чекала на свое воскресiння. Тодi Анжелiна, як навчили ii вдома, набирала повний рот води i порскала, роздуваючи щоки, на шовк, полотно i батист. Потiм дужими руками водила праскою, всерединi якоi жарiло деревне вугiлля. Прикладала, щоб перевiрити нагрiвання, змочений палець до дна праски й радiла, почувши сичання. Починала прасувати: спершу цупке полотно, потiм нiжний шовк, далi батист, наостанок складенi багато разiв комiрцi та манжети. Їй здавалося: що ревнiше вона працюе, то ближче пiдступають до неi дами i пани, та й сам iмператор. Сорочку, яку вона прасуе саме цiеi митi, можливо, вже завтра вранцi одягне iмператор. Його слiпучi бiлi штани вона натирала особливою незмивною жирною крейдою. Завдяки ii завзяттю вони завжди яскрiли, мов свiжий снiг.
Траплялися днi, коли Веронiка Казимир раптом з’являлася незвичайноi пори, i то в незвичайному вбраннi. Тодi молодi пралi нараз припиняли спiвати. Всi знали, що Веронiка щойно ворожила на картах якiйсь високiй особi. Вона була у важкiй чорнiй шовковiй сукнi, а на шиi на важкому золотому ланцюжку мала отруйно-зелений чарiвний камiнь – нефрит, теж подарунок iмператрицi Жозефiни. Вона стояла, опасиста, незграбна i врочиста, у випарах пральнi перед молодими дiвчатами в бiлому вбраннi й видавалася справжньою чорною жрицею великого iмператора. Якi гвалтовнi подii могла вона напророчити сьогоднi? Долю якоi частини свiту вона передбачила щойно?
Двiчi на тиждень Анжелiнi наказували прибрати в палацi ваннi кiмнатi. Спершу вона йшла у ванну iмператора. Бачила на пiдлозi свiжi слiди його мокрих нiг. Удихала запах його тiла з вологих рушникiв i, зацiпенiвши, довго стояла, приголомшена, на мiсцi, забувши про обов’язок. Інколи набиралася незвичайноi смiливостi й пригортала рушник до серця, побожно й потай цiлувала полотно i, дарма що була сама, червонiла. Вона любила найменший зi слiдiв iмператора. Проте боялася випадково зiткнутися з ним. А втiм, iз гiрким розчаруванням у серцi, немов вiн сам пообiцяв iй прийти й не дотримав слова, кiнець кiнцем, виходила з його ванни. Була знищена i водночас ощасливлена.
Одного разу iй потрапила до рук звичайна солдатська хусточка, якою iнколи користався iмператор, як i кожен у його армii. То була велика носова хусточка з цупкого полотна. Червона широка кайма обрамляла блакитну середину, яка зображувала географiчну карту. На картi всi мiсця, де воював iмператор, були позначенi червоною фарбою. То була географiчна карта простого iмператорського солдата.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
