– Сядь, – мовив iмператор, – маю сказати тобi щось дуже важливе. Тiльки тобi, тобi одному я можу сказати це. Я б краще звелiв бити в дзвони, але наказав стрiляти з гармат, бо дзвони були б брехнею, – брехнею i обiцянкою, якоi я не можу дотримати. Брате, миру ще немае! Я хочу, щоб люди звикли до гармат. Я б хотiв миру, а вони змушують мене до вiйни. Всi посли всiх краiн давно б уже покинули Париж, якби мiй поштмейстер не затримав iхнiх коней. Вони акредитованi в короля. Вони не гостi народу Францii та ii iмператора. Ох, вони ненавидять мене ще дужче, нiж я зневажаю iх! На кордонах вони ловлять моiх посланцiв. До iмператрицi не доходить жоден мiй лист. Ох, брате! Коли походиш iз такоi родини, як наша, то знаеш великий свiт не дуже добре. Це наша помилка, брате, помилка неродовитих. Я принизив королiв, але вiд того, що iх принижую я, такi, як я, такi, як ми, вони меншими не стають. Це робить iх мстивими, i вони прагнуть помсти. Останнiй iз моiх гренадерiв мае бiльше шляхетностi, нiж вони. Перемогти жалюгiдних повстанцiв у краiнi було легко. Така перемога не заслуговуе бамкання дзвонiв. Є ще бiльше ворогiв навiть у краiнi – депутати. Вони не народ, але народнi обранцi. Нацiональнi збори. Я пiдпорядкований iм. Але тiльки я можу прагнути свободи, тiльки я, бо я досить могутнiй, щоб берегти ii. Я iмператор французiв, бо я iхнiй генерал.
– Отже, ти воюватимеш, – тихо виснував брат.
– Воюватиму, – кивнув iмператор.
XII
Імператор потребував триста тисяч нових рушниць. Вiн звелiв виготовити iх. На всiх заводах краiни почали гамселити молотами, кувати, виливати, паяти i зварювати метал. Для нових трьохсот тисяч рушниць були потрiбнi люди. Хлопцi всiеi краiни покидали своiх наречених, матерiв, дружин i дiтей. Імператор потребував провiанту. Пекарi всiеi краiни заходилися з потрiйним завзяттям випiкати хлiб, який довго не черствiв, а рiзники краiни стали засолювати м’ясиво, щоб воно довше зберiгалося, а всi горiлчанi майстри курили в десять разiв бiльше горiлки, цього напою битв, який робить боягузiв смiливими, а смiливих ще смiливiшими.
Імператор наказував, наказував. Вiн тiшився послухом свого народу i черпав iз тiеi втiхи силу вiддавати новi накази.
XIII
Ішов рясний дощ, коли iмператор переiхав до iншого палацу – Єлисейського, що стояв за мiстом. Годi було щось почути, крiм гучного й невпинного спадання дощових потокiв на густi крони дерев у парку. Не чути було голосiв мiста i вiрних та настирливих вигукiв народу: «Хай живе iмператор!». То був добрий i теплий дощ на початку весни. Поля потребували його, селяни благословили його, земля охоче й тужливо вiддавалася йому. Натомiсть iмператор думав про те, що дощ мае властивiсть пом’якшувати грунт, тож солдатам буде не дуже легко йти вперед. Дощ намочуе солдатськi мундири. Дощ робить ворога майже невидимим (за певних обставин). Вiд дощу солдати мокрi та хворi. Якщо плануеш похiд, потрiбне сонце. Сонце робить людей бездумними i веселими. Сонце п’янить солдатiв i прояснюе голови генералам. Дощ стае в пригодi тiльки вороговi, що не нападае, а чекае нападу. Дощ перетворюе день у наполовину нiч. Коли дощить, тi солдати, що були селянами, думають про рiднi поля, а потiм про дiтей i дружин. Дощ був ворогом iмператора.
Уже цiлу годину вiн стояв коло вiдчиненого вiкна i з утомленою та покiрною зосередженiстю дослухався до невпинного ляпотiння. Вiн бачив усю краiну – ту, чиiм iмператором i верховним володарем вiн був, – подiлену на ниви, садки й лiси, на села i мiста. Вiн бачив тисячi плугiв, чув, як розмiрено дзвенять коси i швидко та коротко шурхають серпи. Бачив чоловiкiв у клунях, хлiвах, повiтках, млинах, кожен чоловiк зi спокiйною любов’ю вiддавався працi, чекав на гарячий суп увечерi пiсля роботи, а потiм на солодкий сон в обiймах дружини. Сонце i дощ, вiтер i день, нiч i туман, тепло i холод були знайомi селянам, становили добрий або прикрий дар небес, в усякому разi, щось майже рiдне. Інколи з глибин душi iмператора пiднiмалася давня туга, якоi вiн нiколи не вiдчував у бурхливi роки своiх перемог i поразок, – туга за землею. Ох! Його предки теж колись були селянами!
Імператор, стоячи обличчям до вiкна, лишився на самотi з сутiнками. В кiмнату тепер заходив гiркий дух землi i листя, змiшаний iз солодким запахом каштанових свiчок та бузкових китиць, iз вологим подихом дощу, що вiдгонив в’ялiстю i далекими водоростями. Милий шелест пронизував лагiднi сутiнки, дощ, вечiр i парк мирно розмовляли мiж собою.
Такий, як був, iз непокритою головою, iмператор вийшов iз кiмнати. Вiн хотiв у парк, вiдчути солодкий дощ. У палацi вже всюди горiли вогнi. Серед яскравого свiтла iмператор швидко, мало не гнiвно ступав з опущеною головою повз охоронцiв. Вийшов у парк i знай походжав, заклавши руки за спину, вперед i назад лише по однiй короткiй широкiй алеi й дослухався до жвавоi розмови дощу i листя.
Раптом праворуч, у густiй пiтьмi дерев iмператор почув звук, який видався йому дивним, ба навiть пiдозрiлим. Вiн знав, що е люди, якi прагнуть убити його. Якусь мить думав, що для такого iмператора, як вiн, це був би смiховинний кiнець: стати жертвою жалюгiдного замаху серед мирного парку пiд час безглуздого доброго дощу. Вiн ступив мiж дерева на вже мокру землю в той бiк, звiдки, здавалося йому, долинув голос, i, приголомшений i водночас зрадiвши, побачив за пару крокiв вiд себе жiнку. Їi бiлий чепчик полискував.
– Пiдiйди! – гукнув iмператор. – Пiдiйди! – гукнув вiн знову, бо жiнка не ворушилася.
Тепер вона пiдступила ближче i стала перед iмператором, мабуть, за два кроки вiд нього. То була, безперечно, служниця. Мабуть, подумав iмператор, вертаеться вiд якогось чоловiка. Вiдомi пригоди! (Такi звичайнi, цiлком звичайнi пригоди розважали iмператора.)
– Чого ти хочеш? – запитав iмператор. – І що ти тут робиш?
Жiнка не вiдповiдала, а тiльки опустила голову.
– Вiдповiдай! – наказав iмператор. – Пiдiйди ближче!
Жiнка пiдiйшла до нього близесенько. Тепер iмператор уже бачив ii. Таж, певне, це одна з дiвчат його челядi.
Жiнка стала навколiшки, просто на мокру землю, але голову не пiдводила. Їi коси ворушилися майже на рiвнi халяв iмператорських чобiт. Імператор нахилився до неi. Тепер вона нарештi щось сказала.
– Імператоре! – мовила жiнка. А потiм додала: – Наполеоне! Мiй iмператоре!
– Встань! – наказав iмператор. – Кажи, що сталося?
Жiнка вiдчула в його голосi нетерпiння i небезпеку. Пiдвелася.
– Розповiдай! – наказав iмператор. Узяв ii за руку й повiв на алею. Зупинився, пустив ii i наказав ще раз: – Розповiдай!
Тепер у свiтлi, яке падало з вiкон на алею, вiн бачив, що жiнка молода.
– Я накажу покарати тебе! – розсердився iмператор i водночас погладив рукою мокре обличчя жiнки. – Хто ти?
– Анжелiна П’етрi! – вiдповiла жiнка.
– З Корсики? – запитав iмператор. Прiзвище було знайоме йому.
– З Аяччо! – прошепотiла жiнка.
– Геть! Мерщiй! – звелiв iмператор.
Жiнка розвернулася, пiдняла обiруч сукню, побiгла по жорствi i зникла за рогом.
Імператор поволi йшов далi. Аяччо, думав вiн. Анжелiна П’етрi з Аяччо!
Імператор наказав слузi перевдягти його. Сьогоднi вiн iхав в Оперу. Приiхав посеред другого акту. Стояв випростаний у ложi з капелюхом на головi. Понад оксамитовим темно-червоним бортиком сяяв слiпучий фрагмент його бiлих, мов снiг, штанiв для iзди верхи. Люди пiдвелися i прикипiли очима до бортика, а оркестр заграв «Марсельезу».
– Хай живе iмператор! – гукнув зi сцени якийсь актор. Уся зала вiдлунила: – Хай живе iмператор!
Імператор кивнув головою i вийшов iз ложi. На порозi обернувся до ад’ютанта й мовив:
– Занотуйте: Анжелiна П’етрi з Аяччо.
І одразу знову забув iм’я. Лише думав: Аяччо.
XIV
Імператор потребував зброi, солдатiв i великого параду.
Перед обраними представниками народу, яких вiн зневажав, перед солдатами, яких любив, перед священиками вiри, якоi не шанував, i перед паризьким людом, чиеi любовi боявся, iмператор вирiшив постати як оборонець краiни i свободи. Цього дня на кiлька годин зупинилися всi верстати, на яких готували вiйну. Спочивали ковалi та слюсарi. Натомiсть мiрошники, пекарi, рiзники i тi, хто курив горiлку, працювали для свята. Того дня солдати мали вдягти новi мундири, пошитi iм для вiйни.
Церемонiймейстер склав план величноi i нудноi церемонii.
Свято вiдбулося першого червня. Той день був одним iз найтеплiших пiсля повернення iмператора, гарячим i зрiлим лiтнiм днем. Спека стояла незвичайна, ще нiколи не бачена такоi пори року. Той рiк узагалi засвiдчував квапливу зрiлiсть. Уже вiдцвiв бузок. Швидко щезли хрущi. Невдовзi буйно розрослося темно-зелене листя каштанiв. У лiсах давно вже достигали суницi. Часто спадали бурi, лютуючи, мов у розпалi лiта. Сонце пекло, його сяево було нещадним. Навiть у яснi, безхмарнi днi ластiвки лiтали дуже низько, майже над бруком вулиць, хоча в iншi роки лiтали так тiльки перед самим дощем. Люди то тут, то там, i тихо, й на повен голос говорили про неминуче лихо. Газети всiеi краiни запевняли, що буде мир. Проте в усiх селах та мiстах забирали в рекрути i знову брали до вiйська ветеранiв. Люди зi страхом прислухалися до ревного гупання ковальських молотiв, що кували зброю, з жахом чули вiд рiзникiв про державнi замовлення, а на плацах спостерiгали лиховiсне завзяття муштрованих солдатiв. Тож люди цього святкового дня збиралися, хоч i з цiкавiстю, але невдоволено.
На широкiй площi вже почалося святкування. Прийшли представники вiд кожного полку: офiцери, унтер-офiцери, солдати. Двiстi воякiв несли сяйливi iмператорськi орли з латунi та золота; в одному мiсцi стояли кавалери орденiв Почесного легiону, в другому – державнi радники, в iнших мiсцях – унiверситетськi професори, суддi, мiськi радники, кардинали, епископи, iмператорська гвардiя i нацiональна гвардiя. Блищали шаблi i багнети сорока п’ятьох тисяч озброених людей. Гримiла сотня гармат. Навколо зацiпенiв простолюд – незлiченний, безiменний, цiкавий, злиденний i завзятий. Сонце дедалi нещаднiше пекло широкий, позбавлений тiнi плац. Вiд часу до часу долинали сувора команда, короткий барабанний дрiб, оглушливi сурми, брязкiт зброi, глухi удари прикладiв об землю. Люди чекали. І щоразу жорстокiше пряжило сонце.
Згодом почули, що прибувае iмператор. Вiн iхав у позолоченiй каретi, запряженiй восьмериком коней, бiлi султани на iхнiх головах колихались, немов пустотливi й гордi срiбнi вогники; обабiч карети iмператора iхали верхи його маршали. Пажi були вбранi в зеленi, червонi та золотi шати. Позаду iхали драгуни i кiннi гренадери. Прибув iмператор. Його навряд чи впiзнавали в перламутровiй мантii, в бiлих сатинових штанах, у чорному оксамитовому капелюсi з бiлими пiр’iнами. Імператора навряд чи впiзнавали в супроводi його братiв у бiлому вбраннi. Імператор пiднявся на трибуну, на той надмiру пiднятий трон. Обабiч вiд нього стояли брати, нижче вiд нього – канцлер, мiнiстри i маршали. Їх усiх навряд чи впiзнавали: надто вже пишно вони вирядились.
Сам iмператор почувався таким самотнiм, як ще нiколи в життi. Вiдчував, що його не впiзнали. Стояв сам на пiднесеному тронi, пiд синiм небом i пекучим сонцем, високо над народом i солдатами, мiж небом, що було широким, синiм, безхмарним i загадковим, i слухачами, якi купчились не менш широкою i загадковою масою.
Імператор заговорив. Вiн довiряв силi свого голосу. Але сьогоднi навiть власний голос видавався йому чужим.
– Ми не хочемо короля! – кричав вiн. – Його прагнуть утвердити нашi вороги. Змушенi вибирати мiж вiйною i ганьбою, ми вибираемо вiйну…
Ще два днi тому, коли iмператор написав цi слова, вони видавалися йому простими i очевидними. Вiн знав французiв. Честь була iхнiм богом, а ганьба – дияволом. Вони були найкращими солдатами у свiтi, бо ними командувала богиня честi, найнещаднiша володарка воiнiв. А якому боговi корився вiн сам, iмператор?
Це питання стало дошкуляти йому, поки вiн чужим голосом виголошував свiй манiфест. Вiн уперше промовляв до французiв iз надмiру високоi трибуни, вперше вбрався в перламутрову шовкову мантiю, вперше мав на головi чужого капелюха з чужими пiр’iнами. Вiн уперше, здавалося йому, вiдчував невблаганну пустельну порожнечу фiзичноi самотностi. Ох! То була не та самотнiсть, що завжди видавалася йому бажаною i рiдною. Аж нiяк не самотнiсть могутнього, або зрадженого, або вигнаного, або приниженого. Тут, на тiй надмiру високо пiднятiй трибунi, панувала самотнiсть людини, яку покинули геть усi. Великий iмператор на своiй височiнi почувався злиденним. Не мiг роздивитися жодного з багатьох тисяч облич. Лише понад головами, понад шапками, двокутними i звичайними капелюхами, бачив ген удалинi невпiзнанне обличчя маси, яку називають народом. Власнi слова звучали йому, мов чужi та пустi, а iхня врочистiсть видавалася йому не менш моторошною, нiж його самотнiсть. Імператор почувався на тiй трибунi, немов на дивному i смiховинному пристроi, немов стояв водночас i на тронi, й на дибах. Його одяг був театральним костюмом, людська юрба – публiкою, а рiзнi достойники й вiн сам – достеменними акторами. Вiддавна вiн мав звичку промовляти помiж солдатiв, одягненим у свое звичайне вбрання, вiдчувати вiддих зiбраних навколо нього людей, такi звичнi йому солдатськi запахи поту i тютюну, гострий дух шкiри i кусливi пахощi вакси для чобiт. А тепер вiн стояв високо понад тими запахами, злиденний i величний, пустий i в чужому вбраннi, сам пiд розжареним сонцем. Навiть невагомi пiр’iни на капелюсi давили страшним тягарем, здавалося, тi пiр’iни з непотрiбного, безглуздого й важезного свинцю. Імператор раптом зняв капелюха, просто-таки зiрвав його з голови. Тепер люд зусiбiч бачив його знайоме, темне лискуче волосся. Потiм могутнiм порухом скинув iз плечей мантiю, i здавалося, нiби плечi самi вiджбурнули ii, дарма що це могли зробити тiльки руки. Тепер усi бачили iмператора в його звичайному мундирi, точнiсiнько таким, яким зображували його на сотнях тисяч стiн, на тарiлках, ножах, в усiх трактирах, в усiх хатинах багатьох краiн. І змiненим голосом, тобто своiм давнiм i добре знайомим, гукнув:
– І ви, солдати, моi брати в життi i перед смертю, товаришi моiх перемог…
Запанувала цiлковита тиша, i тiльки голос iмператора гримiв у гарячому повiтрi. Депутати i достойники вже не слухали, а прагнули зайти в затiнок. Натомiсть народ i солдати стояли надто далеко вiд iмператора й розумiли лише кожне трете слово. Зате бачили тепер iмператора таким, яким любили його. Отож крикнули:
