– Хай живе iмператор!
Імператор похапцем закiнчив промову. Збiг сходами вниз назустрiч крикам зiбраного люду. А в церемонiалi передбачали, що вiн мав зiйти тими сходами з поважною повiльнiстю. Та його опанувало нетерпiння людини, яка повернулась додому. Вiн надто довго цiпенiв там, нагорi, мов вигнанець iз рiдного краю. Вiн ступав дедалi швидше. І вже бiльше схожий на солдата, нiж на iмператора, майже зiскочив з останньоi сходинки на землю.
Угорi, на покинутiй трибунi, виднiла млява i жалюгiдна, перламутрова мантiя iмператора, його злиденна й пишна помилка, якоi вiн позбувся. А капелюха з бiлими пiр’iнами пiдхопив хтось iз достойникiв i тепер урочисто й безпорадно нiс його обiруч. Народ i солдати вже юрмилися перед щедрими ятками крамарiв. Уже почали роздавати горiлку, кров’янку i хлiб.
Опiвднi все вже давно минулося. А невситиме сонце пекло й далi, врочисте й нестерпно жорстоке.
XV
Отак урочисто iмператор присягнув французькому народовi захищати свободу. Крiм того, складалося враження, що вiн уже не той колишнiй iмператор-завойовник. Але люди в краiнi чули тiльки брязкiт зброi i спiв солдатiв-ветеранiв, якi пiсля довгих мiсяцiв перерви вернулися в казарми, i молодих рекрутiв. Уже нiхто не сумнiвався, що iмператор змiцнюе армiю. Люди вже не вiрили газетам, якi запевняли: мовляв, невдовзi всi держави свiту замиряться з iмператором. По мiстах i по селах лiтали брехливi чутки, з газетних шпальт, iз вуст лестунiв, пiдслухачiв, плiткарiв i всезнайкiв табунцями злiтали оманливi й барвистi, чарiвнi голуби брехнi й кружляли понад головами солдатiв, що маршували звiдусiль до столицi, а звiдти на пiвнiчний захiд. Отже, мае бути вiйна, а розмальованi крилатi чутки – брехня. Ох, французький народ знав усi ознаки, якi провiщають вiйну! Майже блискавично в усiх закутках краiни знову поширився великий страх. Барвистi голуби, цi брехливi вiсники миру, вже не ширяли в повiтрi, а загинули серед великого страху й похмурого мовчання, серед якого тiльки й можна почути правду, правду про неминучу вiйну. Вночi горiли сторожовi вогнi солдатiв, що спочивали по дорозi на пiвнiчний захiд. Уранцi iхнi сурми пронизували своiм спiвом усю краiну. Солдати йшли маршем по гарячих, сухих шляхах iз квiтучими полями обабiч, бачили, як достигае збiжжя, i запитували себе: чи ще iстимуть вони хлiб нового врожаю? Можливо, вони загинуть ранiше, нiж змелють це зерно, можливо, самi стануть часткою землi, гноем для ланiв, – i хто знае, яких чужих ланiв? Ветерани, що вже брали учать у багатьох вiйнах iмператора, згадували своiх товаришiв, що полягли трупом у чужих краiнах. Усi ветерани знали один одного. Й вiдрiзнялися вiд решти тим, що спiлкувалися мiж собою своерiдною власною мовою, мовою, якоi солдати всього свiту навчаються тiльки перед обличчям смертi. Ветерани мали сотнi тисяч спiльних спогадiв: про бурi i спеку, мiсяць уповнi та вечори, полудень i ранок, а на iконку й криницю, на скирту й череду вони дивилися iншими очима, нiж молодь.
– Пам’ятаеш, – мiг сказати котрийсь iз них, – тодi в Саксонii? Там була криниця, коло якоi ми з третьоi роти мали стояти на вартi два клятi й кривавi довгi днi.
– Авжеж, – вiдповiдав йому хтось, – криниця, що, як я знаю, стояла за три милi вiд Дрездена…
– А як смакувала ковбаса коло Ейлау! – казав хтось третiй.
– Ще б пак, – пiдхоплював четвертий, – адже ту ковбасу зробили з доброго огира!
– Тодi то був кiнь нашого полковника.
– А тепер нас чекае хiба що капiтанський!
– А де, власне, полiг той малий i дурний Дегранж?
– Мабуть, на Березинi. Вiн був такий малий, що який-небудь старий короп, певне, ковтнув його!
– А капрал Дюпюi?
– Хай йому бiс, пiд Аустерлiцом! Ти що, пам’ятi вже не маеш? Забув добрягу Дюпюi?
Молодi рекрути анiтрохи не розумiли тих розмов. Тiльки знали, що й вони йдуть на смерть. Можливо, думали вони, старшим було легко йти на смерть, бо вони все-таки знали iмператора. А от iм iмператор чужий, а життя близьке. Чому вiн прагне вiйни? Навiщо, куди i чому вони повиннi йти?
Але все-таки йшли, йшли та йшли. А йдучи по Парижу й проминаючи палац, де жив iмператор, гукали: «Хай живе iмператор!»
Натомiсть вiн, iмператор, був самотнiй. Самотнiй, завжди самотнiй, сидiв вiн перед картами – великими, строкатими i плутаними, своiми улюбленими картами. На тих картах був увесь великий свiт. Увесь великий свiт складався з самих бойовищ. Ох, як легко завоювати свiт, якщо дивитись тiльки на карти, де вiн зображений! На них кожна рiчка – перешкода, млин – опорний пункт, лiс – криiвка, пагорб – спостережний пункт, церква – об’ект атаки, струмок – союзник, а всi лани всього свiту, луки i степи – якi розкiшнi сцени пишних битв! Якi гарнi карти! Вони зображують землю гарнiше, нiж картини. Земля, коли споглядати тiльки карти, видаеться малою, тож ii можна швидко перейти, так швидко, як дасть змогу час, отi дзигарi, якi невблаганно цокають, пiсок, що невпинно сиплеться…
Імператор позначав на картах хрестики, зiрки та рисочки, замислившись, немов грав у шахи. Писав цифри то з одного, то з другого боку. Ось убитi, а ось кiлькiсть живих, тут гармати, а там вершники, тут обоз, а там санiтарна частина. Тiльки конi, мiшки борошна, бочки горiлки, вороги, люди, конi, горiлка, валахи, воли, – i люди, люди, люди, щоразу люди.
Інколи iмператор пiдводився, вiдходив вiд столу та вiд карт, вiдчиняв вiкно й дивився на великий, широкий плац, де колись вiн, дрiбний невiдомий офiцер, командував багатьма невiдомими солдатами. Багато тисяч дрiбних солдатiв iшли тепер на пiвнiчний захiд. Імператор прислухався до iхнiх пiсень. Чув iхнi барабани. То були ще давнi барабанщики. Чув iхню швидку i тверду ходу. То була дивовижна, проворна й переможна хода французiв, ритм швидких, смiливих нiг, що ходили по шляхах половини свiту: бравих нiг, нiг iмператорських солдатiв, ще кориснiших i потрiбнiших, нiж iхнi руки.
У такi хвилини iмператор iз пожадливою втiхою дослухався до вигукiв «Хай живе iмператор!». Із радiстю в серцi знову сiдав за стiл перед картами i червоним, кривавим олiвцем там i там ставив цифри. Вони означали: горiлка, конi, воли, вози, гармати, солдати, – солдати, що саме йшли повз палац i гукали: «Хай живе iмператор!»
XVI
Імператор давно вже не бачив матерi. Вiн дуже рiдко згадував ii, оту стару жiнку. Тепер прийшов попрощатися з нею, перше нiж рушити на вiйну. Цього вимагали i звичай, i його серце.
Незграбно, просто i гiдно мати сидiла в широкому фотелi в затемненiй кiмнатi. Вона любила прохолоднi сутiнки, темно-червонi важкi завiси на зачинених вiкнах, лагiдну захисну тишу замкненого дому з грубими стiнами. Мати була стара i вже не витримувала буяння лiтнього сонця.
Син прийшов до матерi перед обiдом. Вiн, здавалося, принiс частку насиченоi сяйливоi спеки, що панувала сьогоднi в мiстi. Серед лагiдних темно-червоних, ледь пронизаних сонцем тiней, якi виповнювали кiмнату, його бiлi, мов снiг, туго напнутi штани полискували занадто яскраво, мало не обпiкаючи очi. Імператор приiхав верхи, його остроги видавали вишуканий, але недоречний i прикрий у цiй кiмнатi дзенькiт. Вiн нахилився, поцiлував руку матерi й зачекав, поки вона поцiлуе його в голову, в нахилене тiм’я. Якусь мить стояв у цiй зiгнутiй, украй незручнiй позi. У своiх завузьких штанах iмператор навряд чи мiг стати навколiшки. М’яка, велика й дуже бiла материна рука кiлька разiв погладила йому волосся. Обое мовчали.
– Сину, сядь! – проказала нарештi стара жiнка. Імператор випростався, але й далi стояв, не вiдступаючи вiд матерi. Вона не знала, що тримае його на ногах: шанобливiсть чи нетерпiння. Вона знала свого сина. Вiн був не менш шанобливий, нiж нетерплячий. – Сядь, мiй сину! – повторила вона, i син послухався.
Вiн сидiв прямо перед матiр’ю, якраз навпроти вiкна, на його обличчi вiдображувалися темно-червонi, пронизанi сонцем завiси.
Мати обернулася до сина всiм тiлом. Довгу мить спостерiгала його. Імператор вiдчував погляд ii вiдкритих ясних очей, дав матерi перевiрити себе. Та й вiн вивчав ii старе обличчя, великi гарнi вуста, гладеньке чоло, де не проступила ще жодна зморшка, тверде пiдборiддя i гарний прямий нiс. Так, немае сумнiву, вiн багато успадкував вiд матерi. Вона мала подобу матерi великого iмператора, яким вiн був. Споглядаючи матiр, вiн пересвiдчився, що пiдтверджено i його обличчя, i майже пiдтверджено долю. Але тепер вiн не мав анi терпiння, анi часу для споглядання. Тихо посунув уперед один чобiт, мати помiтила.
– Я знаю, – заговорила вона, i ii голова ледь затрусилася, а голос був скорботний i тихий. – Знаю, – казала вона, – що ти не маеш часу. Ти, мiй сину, нiколи не мав часу. Ти став таким великим через нетерпiння. Стережися, щоб нетерпiння не довело тебе до загибелi. Ти повернувся тепер через нетерпiння. Ти мав би лишатися там!..
– Я не мiг! – вiдповiв iмператор. – Моi вороги надто ненавидять мене. Вони запхали мене на далекий, пустельний острiв. Я мав бути швидшим за них. Я мав заскочити iх зненацька.
– Так, заскочити! – мовила мати. – Це твоя манера. Але й чекання мае свою цiннiсть.
– Я вже задовго чекав! – вигукнув iмператор. Вiн пiдвiвся. Розмовляв тепер дуже гучно, i його голос звучав уже майже як лайка: – Я не мiг чекати ще довше! – кричав вiн. – Вони б удерлися до краiни, якби я чекав довше!
– Тепер уже запiзно чекати… – мовила мати. – Ти тiльки посидь, мiй сину, я, можливо, маю ще тобi щось сказати.
Імператор сiв знову.
– Мiй бiдолашний сину, – промовила стара жiнка, – я, мабуть, бачу тебе востанне! Я молюся, щоб ти пережив мене. Я нiколи не боялася за твое життя або боялася дуже рiдко. А тепер менi страшно. Я не можу допомогти тобi, бо ти й сам могутнiй. Не можу й порадити тобi, бо ти й сам розумний. Я можу тiльки молитися за тебе.
Тепер iмператор опустив голову. Глянув на темно-червоний килим. Зiперся лiктями на своi слiпучi бiлi штани i вперся пiдборiддям у зчепленi руки.
– Так, молися за мене, мамо! – сказав вiн.
– Якби твiй батько ще жив, – казала далi мати, – вiн придумав би якийсь вихiд.
– Батько не зрозумiв би мене! – кинув iмператор.
– Мовчи! – вигукнула, майже крикнула мати, i ii металевий, гарний низький голос забринiв. – Твiй батько був великий, розумний, смiливий i скромний. Ти всiм завдячуеш йому. Ти успадкував усi його риси, крiм скромностi. Твiй батько мав терпiння!
– Мамо, я маю iншу долю! – вiдповiв iмператор.
– Так-так, – пiдтвердила стара жiнка, – ти справдi маеш iншу долю. – Помовчала якусь мить, а потiм заговорила знову: – Сину, менi здаеться, ти постарiшав, як ти почуваешся?
– Мамо, я iнколи втомлююсь, – признався iмператор. – Інколи я зненацька вiдчуваю втому.
– І яка причина?
– Я не звертався до лiкаря. Якщо я покличу лiкарiв, це означатиме, що я смертельно хворий.
– Ти витримаеш це?
– Я мушу, мамо, мушу. Я повернуся могутнiший, нiж будь-коли. Я переможу iх!
Імператор пiдняв голову й дивився просто повз матiр, на мету, яку хотiв бачити тiльки вiн… на переможне повернення.
– Нехай Господь благословить тебе! – проказала мати. – Я молитимусь за тебе.
