Богиня і Консультант
– Яка ще дівчина? Нащо…
– Послухай, не перебивай… Це буде наш живий локатор. Мала ця має яскраві екстрасенсорні здібності. Мені, брате, вже набридло шукати наосліп. Вона відчує об’єкт. Вона бачить.
– Бачить? Відчуває? Так-так, мольфар намбер ту.
– Тут я командую, Міта-брате.
– Скільки їй років?
– Скоро буде сімнадцять.
– Яро, ти махнувся на всю голову! Ти хочеш сказати, що тобі, лівому боброві, дозволять забрати неповнолітню дівчину з інтернату серед білого дня?
– По-перше, – недобро вищирився Яра, – до твого відома, з цього сраного інтернату ліві бобри беруть дівчат на ніч цілими групами. По двісті баксів за штуку. А деяких по сто. Така от, брате, народна педагогіка… По-друге, дирекція цієї гавношколи вважає мене далеким, але люблячим і впливовим родичем дівчини. Що надає їй, між іншим, майже недоторканного статусу. Майже. По-третє, я позавчора дуже-дуже засмутив одного з тутешніх клієнтів, за що дівчинка мені дуже вдячна. Вона готова знову мені допомогти. Допомогти нам. Допомогти помститися за Боба. Чи нам цього не треба? Треба. Тоді у чому проблема? До речі, якщо захочеш до неї звернутися, називай її Індиго.
– Як?
– Індиго. Вона хоче, щоби її саме так називали. І нехай буде так, як вона хоче. Так називають особливих дітей нової генерації. У них розширені можливості, певні здібності до бачення аури інших людей, до телепатії…
– Розширені здібності? А я читав про цих пупсиків, що вони вбивають своїх батьків, бо ті їм здаються тупими. Що вони відмовляються спілкуватися з нормальними людьми. Твоя екстрасенсорка когось вже прикандичила?..
– Послати тебе нах?
– Посилай, посилай, – Мітелик був на межі істерики. – Індиго! Я так і думав: ми клоуни. Кончені клоуни.
– Ти забагато думаєш.
– Клоуни.
– Заїло платівку? Перетрахався?
– Опочки! – осяяло Валерія Петровича. – Це ж, напевно, інтернат для розумово неповноцінних дітей? Так? Чого замовк?
Яра матюкнувся і вийшов з автівки. У голові у Мітелика почала вибудовуватися підозра, до котрої, немов до футляра, зручно вміщувалися усі події останніх двох днів. «Одноокий дістав унаслідок вибуху ракетного двигуна травму голови, – перебирав вервичку фактів старший консультант. – Від того часу в нього розвинувся параноїдальний комплекс, манія переслідування. Він ховається в горах від придуманих „поганих хлопців“, товаришує з малолітніми аутистками. Смерть Боба, зрозуміло, викликала чергове загострення його параної. Усі ці його марення про зниклі реліквії. Мандри до мольфарів. Спецмобілки. Перевдягання. Все сходиться. Треба звідси тікати». Права рука Валерія Петровича вже потягнулася відкривати дверцята авта, коли з’явилися Яра з Індиго.
Спочатку він почув голос дівчини. Вона сказала:
– Яка смішна машина.
Голос був низьким і глибоким. У ньому відчувалася прихована відчуженість. Так, ніби в тому голосі мешкав сумнів у справжності кожного навколишнього існування. Сумнів цей, здавалося, жив саме в голосі, у його найглибших дихальних надрах, а не в поверхневій інтонації. Мітелик ніколи в житті не чув такого голосу. Він вистромив з відкритого вікна голову, щоби подивитися на людину, яка отримала від природи такий рідкісний інструмент вербальної комунікації. За мить до того, як він побачив справжню Індиго, він уявив її блідою, дистрофічною, синьоокою, з видовженим обличчям і світлим волоссям.
Насправді біля автівки стояло смагляве дитя південного народу, з великими антрацитовими очима, чимось схоже на тих вертких дівчат з арабських кварталів, що їх старший консультант набачився під час поїздок до Франції. Вона виглядала старшою за свої роки. Рожева блузка і цупка синя спідниця не приховували її тіла, далекого від балетної витонченості, але зграбного і пропорційного. Жодної психічної патології не проглядалося на її обличчі з впертою лінією рота і високим гладеньким чолом.
«Певно, в пупсика циганська кров», – припустив Валерій Петрович.
– Бабуня була з ромів, – підтвердила його думку Індиго.
Одноокий переможно розсміявся, дивлячись на розгублене обличчя Мітелика. «Цирк продовжується. Він спеціально демонструє її здібності», – зрозумів той. Йому здалося: щось обмацує його мозок, вивертає нейрони. Ілюзія була незвичною і через те ще бридкішою. Розумом він знав, що телепатія невідчутна, але холодні мацачки впертими і твердими окупантами ворушилися у його уяві.
– А ти думав, що ми будемо воювати з поганими хлопцями, лише змінюючи авта і SIM-карти? – спитав Яра. – Коли йдеш на тигра, бери довгу ломаку![8]
– Дядько Славо, він не вірить у поганих хлопців, – повідомила Одноокому Індиго. Завдяки її унікальній фонетиці це повідомлення набуло якогось апокаліптичного відтінку. Так, ніби невіра старшого консультанта Мітелика у поганих хлопців загрожувала усьому світові неминучою загибеллю.
– Не вірить? – Яра жартома насупився. – Тоді доведеться навести вирішальні докази. Ми з тобою зможемо довести дядькові Валері існування поганих хлопців?
Та лише здвигнула плечима. Вона дивилася на вікна другого поверху інтернату. Там колихнулася фіранка. На обличчя Індиго набігла тінь. Мітеликові подумалося, що, чим швидше компаньйони залишать це сіро-жовте місце, тим буде краще для них.
– Він не витримає, – раптом сказала Індиго.
Від її слів Мітелика тіпнуло.
– Ти мене знов перевіряєш? – запитав він Яру.
– Він не воїн, мала. Він запрошений спеціаліст, – пояснив Індиго Одноокий, не звертаючи уваги на слова старшого консультанта. – Наша війна – не його війна.
– Чому? – Індиго подивилася на Мітелика з інтересом. У її величезних темних очах спалахнуло темне полум’я. З кожною хвилиною вона подобалася синові артилериста дедалі більше. Як жінка.
– Він – цивільний. Пасажир. Він лише перечікує цей світ. Вони йому нічого не зробили.
– Нічого не зробили? – здивування любительки гірських щурів було щирим.
– Він думає, що нічого. Він так вважає.
– Він дурний?
– Мать вашу! Припиніть мене обговорювати! – заверещав Мітелик.
– Ок. Сідаймо в авто, – Яра відчинив задні двері, й Індиго впурхнула до салону автівки.
Сіро-жовті стіни інтернату вже були далеко позаду, але жодного слова поміж компаньйонами промовлено не було. Мітелик ображено мовчав і намагався вигнати холод із голови. Пам’ять підказувала йому неприємні образи з «Чужого» та інших «ужастиків». Одноокий посміхався своїм думкам. Індиго підставляла вітру з вікна воронячі пасма свого волосся.
– У тебе якісь неправильні уявлення про світ, – сказав Мітеликові Яра.
– А в тебе уявлення правильні? – старший консультант зняв «конспіративні» окуляри і кинув їх у «бардачок».
– Він думає, що ми божевільні, – пояснила Індиго.
– Так. Я дійсно думаю, що ви божевільні! – Мітелик обернувся, щоби бачити обличчя дівчини. – Ви довбані клоуни! Ви воюєте з привидами!
– А хто тоді вбив Боба? Привиди? – Одноокий почав обгін великої вантажівки. – Цю країну грабують привиди? Світом правлять привиди? Це ти клоун довбаний, а не ми!
– О, нарешті ми дійшли до світових проблем! Нарешті! Це ти, шановний, начитався мудацьких теорій. Світ різноманітний. Світ різновекторний. У ньому тисячі різних сил змагаються за владу і гроші. Вони врівноважують одне одного. І тільки лузери думають, що десь там є одна-єдина злойобуча таємна влада, яка заважає їм колупатися в носі. Нікому не стане сили встановити єдиновладдя. Немає ніякого єдиного центру влади і бути не може. Не-ма-є!
– А ніхто й не каже, що зараз десь існує єдиний центр влади, – Яра залишив вантажівку за кормою і вдоволено вдивлявся у чистий шлях попереду. – Але ми кажемо: існують рівні інформованості, рівні контролю. Існують давні центри Сили та їхні адепти. Є лялькарі і є ляльки. Ляльки не повинні знати чогось певного про лялькарів. Хто знає, того – у скриню. Старий Адамчук знав. Боб знав. І ми тепер дещо знаємо.
– Які ми круті! І що далі? Партизанська війна проти світового уряду?
– Він чисто дурний, – сказала Індиго своїм підсумковим голосом.
– Ми вже під’їжджаємо, – повідомив Одноокий. – Теоретичну суперечку, з вашого дозволу, закінчимо після справи. Ти щось бачиш? – спитав він дівчину.
– Ні.
– Артефакт?
– Ні.
– Їх?
– Ні.
Одноокий звернув авто у поле. Автівка застрибала стернею. За рівною алеєю молодих тополь вималювалися кольорові й шиферні дашки дачних будинків. Більшість із них виглядали, як облізлі курники. Але на першій лінії кооперативу стояли свіжі споруди.
Компаньйони залишили автівку у полі, між двох порослих бур’яном горбів. Лише кілька корів підійшли подивитися на приїжджих. Залишаючи автівку, Одноокий прихопив шкіряну торбу, вочевидь, важку. Коли він витягав її з салону, старший консультант побачив, як напнулися жили на руках у Яри. Потім вони рушили до дачного кооперативу. Індиго йшла в авангарді, легко перестрибуючи через старі калюжі. Мітелику подумалося, що для стороннього спостерігача вони повинні виглядати дуже дивно й навіть кумедно. Циганкувата пацанка, одягнена у секонд-генд, худий бандюган з великою торбою, з грацією сірого богомола, і молодий інтелектуал у модельних туфлях і тінейджерській зеленій футболці з написом «That I’ve made up my mind». Великий похід клоунів.
Коли їхня процесія порівнялася з першими парканами, Мітелик відчув погляди. Він не бачив жодної людини, але з-за парканів, з мансардних та піддашних спостережних пунктів їх розглядали невидимі пильні тубільці. Валерій Петрович кинув погляд на Індиго. Та продовжувала впевнено йти вузьким проходом між металевими сітками огорож. Тільки тепер він зауважив, що на ноги дівчини надіті яскраві помаранчеві шльопки.
У відкритому вікні споруди, котра архітектурою нагадувала собачу буду, з’явилося замотане у хустку погруддя старої жінки. Вона крикнула:
– Я не живу!
– Сумашедша, – не обертаючись, прокоментувала Індиго.
– Я не живу, ви мене чуетє?! Не живу! – не вгавала стара.
За парканом напроти загавкав собака.
Під крики і гавкіт компаньйони вийшли на місцеве перехрестя. Біля хвіртки стояла, спираючись на паркан, огрядна жінка.
– Слава Йсу! – привітав її Одноокий. – Не підкажете, бува, де тут дача Лосинської?
Жінка не відповіла на вітання, мовчки подивилася на компаньйонів і зайшла до будинку.
– На диво привітні тут люди живуть, – посміхнувся Яра.
– Я не живу! – вчергове донеслося з вікна «собачої буди».
– Там, – сказала Індиго, показуючи на прохід, що вів наліво.
– Ти щось побачила? – насторожився Одноокий.
– Що?
– Ту річ.
– Ні.
– А що?
– Місце тої дачі.
– Товстуха про це подумала?
– Мабуть.
– Що значить «мабуть»?
– Я не знаю.
– Добре, подивимося.
Вони пройшли туди, куди показала дівчина. За три будинки від перехрестя чорніло свіже згарище. Судячи з його розмірів, згоріла дача була вдесятеро більшою за «собачу буду». Тепер від неї залишилися тільки обвуглені колоди і шматок прибудови. Все навколо витоптали пожежники.
– Господи! – вирвалося в Мітелика. – Хто це зробив?
– Привиди, Міта-брате, привиди…
8
– Ти ж не проти, брате, якщо Індижка поживе кілька днів у тебе? – спитав Одноокий, коли вони в’їхали до міста.
– Ти забув: я все ще одружений.
– Не забув. Вона не виходитиме з квартири. Буде сидіти тихо-тихо, як мишеня. Їсти тобі готуватиме. Хату прибере. Ніхто й знати не буде.
– Якась крайня необхідність?
– Хто помагає сиротам, тому Бог помагає.
– Ти й у церкві підробляєш?
– На чверть ставки.
– «Кілька днів» – це скільки?
– Три-чотири.
– Не більше?
– Ні. Не більше.
– До речі, Анжела наступного понеділка виписується.
– Ще тиждень є.
– Шість днів.
– Ок.
– Що «ок»?
– Шість днів.
– Чотири, брате. Чо-ти-ри, – Мітелик для переконливості показав Одноокому чотири пальці. Хоча варто було показати нахабі один. Середній. – А чому вона не може пожити в тебе? Ви ж, я так зрозумів, давні фронтові друзі.
– Він смішний, – прокоментувала Індиго.
– Він цивільний білий зайчик, – виправив її Яра і знов розвернув своє око до Мітелика. – Розумієш, брате, мій штабний бліндаж тепер добряче пристріляний мазафакерами. А дітей треба оберігати. Діти – наше майбутнє. Правда, мала? До речі, якщо будеш до неї чіплятися, я тобі яйця відріжу. Болгаркою.
– Ображаєш. Я ж не по тєм дєлам, брате.
– Таж я бачив, як ти на неї сьогодні дивився. Може, тобі на тьолочєк грошей підкинути? Для релаксації, а?
– Пшол нах, любий брате.
– Уже пшол. Між іншим, може, ти хочеш іще трошки побалакати про безпідставність теорії світового заколоту? Про різновекторність та різноманітність?
– Ні. Потім побалакаємо. Тільки одне питання.
– Розумне, я сподіваюсь?
– Найрозумніше.
– Валяй.
– На чиєму ти боці?
– На правильному, брате.
– Ні-ні, стоп. Це не відповідь. Хто ти?
– Вважай мене гобліном.
– Я, брате, не люблю фентезі.
– Фентезі тут ні до чого. Гобліни – це найманці. Дікіє гусі зачісток.
– Навіть так?
– Так.
– Налякав.
– Купи собі памперсів.
– Я думав, ти ідейний перець.
– На моєму рівні всі ідейні вимерли у часи Штірліца. Розчарувався?
– Просто дивуюсь. А ще – сумніваюсь. Щось ти занадто перейнявся темою, як для найманця.
– Я вразливий найманець.
– Це неправильно.
– Чому? Это не поперёк понятий.
– Тобі видніше, брате… А Індиго теж гоблінка?
– Ні. Вона на субпідряді.
– Тобто?
– Її найняв я.
– А хто ж тебе найняв, гобліне?
– Дім Правди.
– Це теж щось із фентезі?
– Це з інших текстів.
– З яких?
– Перекладених з тибетської.
– Параноя продовжується?
– Думай, що хочеш.
– Краще б тобі не знати, що я про все це думаю.
– І хрєн з тобою, – відрубав Одноокий і витягнув з кишені CD-диск. – Тримай, думальник.
– Що це?
– Досьє на професора університету, доктора історичних наук Бориса Робертовича Адамчука. Ти просив учора. Продивись його на свіжу голову. Може, побачиш там щось таке, чого я не побачив… І, вибач, от відверто скажу тобі, брате: мене вже від тебе нудить.
– А той тибетський «Дім» добре платить своїм найманцям?
– Іди додому, брате. Топ-топ-топ… Індиго прийде до тебе пізніше, принесе тобі твій портфель. Сусіди твої нічого не побачать, не бійся. Вона вміє відводити очі.
– Талант.
– Ще й який. Вона ще тебе здивує. Правда, мала?
– Правда, – без пафосу підтвердила Індиго.
– Хто б сумнівався. Я вже здивований по саму кокарду, – здвигнув плечима старший консультант.
– Тільки кокарди в тебе немає.
– Не склалося в мене з кокардою… А між іншим, що там, у тій твоїй шкіряній торбі?
– Вечір питань і відповідей закінчився. Малятам на добраніч.
– Ти жжош, брате.
– А ти думав.
– Ок. Тоді – бай, гобліне!
– Бай, головастику…
У порожній квартирі Мітелика було зимно. Виходячи зранку, він забув зачинити вікно у вітальні, а денна спека надвечір змінилася раптовим похолоданням. На столі все ще лежала «візитка» Діани. Він ще раз прочитав віршик про собаку, який даремно пантрував гладіолуси, потім набрав телефонний номер.
Довго ніхто не відповідав. Потім він почув дихання.
– Діана?
– Так.
– А чого мовчиш?
– Незнайомий номер.
– Це я, Валєра. Читаю про собаку і гладіолуси.
– Подобається?
– Прикольно.
– Приїхати до тебе?
– А в яку суму мені це обійдеться?
– Якщо будеш себе добре вести, отримаєш дисконт.
– А якщо без приколів?
– Сто євриків.
– Гм… Нє по-дєцкі.
– Дисконт – п’ятдесят.
– Ок. Домовилися. Чекаю. Пам’ятаєш адресу?
– Так.
Приспівуючи бадьорий марш, Валерій Петрович увімкнув котел і пішов до ванної. Він не встиг прийняти душ, як у двері подзвонили. Діана увійшла до квартири, загорнута у щось гламурно-сріблясте. Одним невловно-швидким порухом вона розгорнулась, накидка впала і старший консультант побачив, що під нею не було вже ніякого одягу. Лише блискуче від крему тіло богині, що у вічному Кіферонському лісі вічно полює на вічних оленів.
Цього разу Діана змінила стиль гри. Замість вередливого дівчати на сексодромі звивалася покірна і розбещена рабиня. Вона дозволила Мітеликові усі ризиковані проникнення, шепотіла: «мій повелителю», просила укусів, стиснень і ляпасів. За півтори години він використав усю пачку презервативів. Вона огортала його своїм розм’яклим тілом, висмоктувала і вичавлювала з нього любовний сік, розтирала його тілом свої груди і стегна, заклично стогнала й вимагала ще й ще.
Потім вони пили глінтвейн. Потім Діана горловим мінетом видобула з найглибших тілесних печер Мітелика останні краплі сперми. У печерах після того усе згасло, навіть червоні очі несплячої змії Кундаліні. Він вже не відчував нічого, окрім повного вакуумного спустошення, коли на газетному столику раптом почала підстрибувати і верещати чорна «моторола». Покірна рабиня зробила останній – вже зайвий і сухий – ковток і сама потягнулася по стільничку. Взяла її зубами. Валерій Петрович прийняв слизьку «жабку» з неквапливою величчю справжнього падишаха.
– Хто там в тебе? – спитав голос Одноокого Гобліна.
– Дєвашка.
– Малій ця твоя тьолка не подобається.
– То нехай уйобує до свого інтернату.
Яра матюкнувся і вимкнув зв’язок.
– До тебе привезли малолєток з інтернату? – розсміялася Діана. – Вибач, що я так поспішила…
– Це не те… Це далека родичка друга. Він забрав її з інтернату. Уявляєш, старпьори там розвели справжній бордель. Начальство торгує школярками.
– Я це все знаю, мася.
– Ти що, теж там вчилася?
– Ні, не там, – Діана розсміялася. – Просто минулого року один жирний чорт захотів спектаклю. Тіпа секс із цілою родиною. Він, мама і донька. У всіх позах. Я грала маму, а «доньку» хлопці привезли з того інтернату. Вона, між іншим, давала тому чортові як матьора шмара. Борзєцом пройшла по всім нотам. Там усе було з наворотами. Ананаси, краби, марочні вина, шовкові простирадла. Спеціально для того чорта мені привезли таке саме плаття, як у Шарліз Терон в «Адвокаті диявола». З таким довгим вирізом, пам’ятаєш?..
– Круто. Не знав, що у нашому місті є такі послуги.
– За гроші, мася, можна замовити любе. Лю-бе! Але такі спектаклі коштують страшне лаве.
– І ці чорти не бояться?
– Кого?
– Ну так, дійсно, кого їм боятися…
– А знаєш, мені часто сняться сни про якесь таке місце, типу інтернату. Про такий «сексуальний монастир».
– Маркіза де Сада начиталася?
– Я Сада не люблю. У нього не монастирі, а якісь м’ясокомбінати. Целок там ґвалтують і ріжуть, як на консерви. А мені завжди сниться така ніби школа, де пацанок вчать сексу. І практики, і теорії.
– Тільки дівчат?
– Пацанів теж, але я їх у сні не бачу. Знаю, що вони також є, але не бачу їх. Вони десь окремо.
– Ти розкажеш мені про цю школу?
– Ти любиш слухати про таке?
– Ну, коли таке розказує сама божественна Діана…
– Божественна? Вау! Ти такий ма-а-а-ася…
– Розповідай.
Потім знову, майже пошепки:
– Роз-по-ві-дай.
9
Школа Х (сон Діани)…Учителька з рожевої кімнати своєрідна і гарна. Сильна, довгонога фашистівка. Вона ходить між рядами учнівських столів, як лісова кішка. Тому її поганяло – Багіра. Вона одягнена у вузьку шкіряну спідницю і шкіряну жилетку з металевими шипами. Сьогодні її шкіряний нагай висить біля класної дошки, на якій написана тема: «Пристрасть у сапфічній поезії». Сьогодні вона нікого не шмагатиме. Такі правила.
Діана пише твір на вільну тему. Хоча Багіра дозволила писати академічно: про Давню Грецію і лесбійку Сапфо. Та з вихованок, котра напише найкращий твір, отримає право на ніч з будь-якою іншою ученицею класу. На одну ніч та стане рабинею авторки найкращого твору. Коли Діана думає про це, їй чомусь хочеться плакати. Вона бачить сторінки зошита крізь сльози.
Тому вона на хвилину припиняє писати і дивиться на ту, про яку пише. Та сидить напроти. Як і всі вихованки школи Х, вона одягнена у коротеньку синю спідничку і білий піджак. У неї довгі бліді ноги. Вона білява, з високими грудьми і ляльковим обличчям. Кажуть, що вчителі найчастіше беруть до своїх кімнат на «нічні чергування» саме цю блідоногу «ляльку». Хоча в класі є красивіші за неї дівчата. У їхньому класі вчаться самі лише красиві дівчата.
Діана хоче її на одну ніч. Не тому, що кохає її, а тому, що ненавидить. «Лялька» її образила. Вона при всіх назвала її «кривоногою сучкою». Діана тоді не наважилася кинутися на неї і розбити їй ніс. Біля «ляльки» завжди крутяться три закохані в неї дівчини. Одна з них навчена бойових мистецтв. Але вночі, у Залі Насолод, цих охоронців не буде. Тільки пані, рабиня і відеокамери. Діана мріє побачити ляльчине обличчя, міцно затиснуте між отими «кривими» ногами. Черговому на пульті буде на що подивитися.
За правилами школи Х із «рабинею» дозволено робити усе, що не призводить до непоправного каліцтва і втрати сексуальної привабливості. Заборонено зрізати шкіру, припікати обличчя сигарою або ж ламати кістки. Але ґвалтувати гумовим членом і бити нагаєм не заборонено.
Якщо твір отримає перше місце, Діана прийде до Багіри і попросить в неї гумове чудисько півметрової довжини. Багіра не дасть іграшку просто так. Але заради помсти можна витримати півгодини з фашистівкою. Діана Багірі подобається. Може, не так, як сексапільна блідонога тварюка, але подобається. Діана вміє граційно вигинатися під різкими жалячими ударами шкіряного нагая. Діана добре імітує пристрасть, граючись з великими темними сосками вчительки. Одного разу Діана довела фашистівку до оргазму.
«Лялька» про все здогадується. Вона непомітно, так, щоби не побачила Багіра, показує Діані «фак». Якщо перше місце отримає твір «ляльки», вона напевне вибере Діану. «Лялька» вміє шмагати. На практичних заняттях у чорній кімнаті вона з першого удару змушує партнерку кричати. Діана думає, як воно виглядатиме: на цілу ніч опинитися «рабинею» блідоногої. Напевно, під її безжальним нагаєм вона спочатку захрипне від криків, потім вцюняється, а потім втратить свідомість. Ще деякий час вона висітиме на ланцюгах і ременях, немов дурний шматок м’яса, аж поки лікар офіційно не визначить досягнення «межі ризику» і не відправить її до шкільної лікарні під крапельницю.
Діана не боїться болю. Вона звикла до нього. Діана боїться побачити втіху і пристрасть у блакитних очах суперниці. Вона знає, що після кожного вдалого удару «лялька» пильно дивитиметься їй в очі. Про щось вкрадливо запитуватиме. Особливо після ударів з відтяжкою, коли нагай залишатиме на стегнах Діани не просто червоні смуги, а тонкі клапті здертої шкіри. Вона цілуватиме мокре обличчя Діани, всотуючи її біль і відразу, вона здригатиметься від насолоди. Тоді можна буде спробувати вкусити її. Але тварюка досвідчена й обережна…
Цікаво, що роблять з блідоногою вчителі під час «нічних чергувань»? Щось таке, чого не витримують інші? Кажуть, що у вчителя філософії є спеціально навчений вівчар. Цікаво було б подивитися, як пихата «лялька» віддається псові.
Діана посміхається. Сльози висихають, олівець знову шкрябає по паперу. У своєму творі Діана описує ідеальну лесбійську коханку. Зовнішність ідеальної коханки вона запозичила в «ляльки». Вона описує свою шалену пристрасть до її блакитних очей і блідих кінцівок. Вона прикрашає цю блідо-блакитну брехню цитатами з віршів Сапфо. Нехай Сапфо їй вибачить. Нехай її пробачить Лола, чорношкіра вихованка, яка вже третій тиждень закохана у Діану. У Лоли довгий язик і сильні руки. Якщо Діана цього разу програє, Лола залиже своїм довгим язиком її рани. Таким язиком можна зализати усю недосконалість світу.
Діана знову плаче. Літери розпливаються перед її очима. Але вона дописує твір.
Мітелик марно намагався боротися зі сном. Голос Діани став лоскотливим, голос вже не тримав його уяву над поверхнею втоми і забуття. Сон огортав його і розступався перед ним. Так вода океану приймає в себе збитий літак. Проминула маленька вічність, і він зрозумів, що під поверхнею сну ховається садистична казка Діани. Він тепер у неї в гостях, він мандрує школою Х. «От до чого приводить спілкування з телепатами», – коментує це попадалово якась інша частина його уяви.
Школа Х (сон Валерія Петровича, частина перша)Він у салоні, обставленому меблями у стилі Людовіка П’ятнадцятого. Палає грандіозний комин з мармуровим левом на гранітній полиці. Навколо тільки жінки. Старші – із зачісками у стилі 50-тих «під Бетті Пейдж» – одягнені у пін-апівські спідниці й лосини. Молодші – повністю оголені, з металевими нашийниками і сталевими ланцюжками на стегнах та зап’ястках. Володарки і рабині. Педагоги і вихованки школи Х. На самого сновидця ніхто із присутніх не звертає уваги. Він розуміє, що волею Сил йому дана невидимість.