Богиня і Консультант
Навколо великого обіднього столу йдуть активні приготування. На великі срібні таці дівчата-рабині накладають овочі і фрукти. Серед рабинь-вихованок він бачить Діану. Вона молодша й ще сексуальніша, аніж у тому напрямі реальності, де вони зустрічалися на сексодромі Новака. Але решта дівчат не поступається їй у довершеності облич і тіл. Тому її краса в цьому сні не засліплює. Вона просто одна із зірок оксамитового сузір’я тіл.
Діана несе плетений кошик з грушками. Її груди підстрибують від кроків. Біля столу вона зустрічається поглядом з іншою рабинею, рудою і зеленоокою. Вона вища за Діану, в неї високі груди і пружні сідниці. Її тіло вкрите ластовинням і через те здається золотавим. Вона закута у сталевий «пояс вірності». Маленькі ґрати закривають вхід до її лона. ґрати зачинені мініатюрним замком. Сновидець бачить найменші деталі на обличчі рудої. Маленьку плямку над верхньою губою. Свіжий слід від нагая, що йде від вуха до гострого підборіддя. Червоне мереживо судин на очних білках. На сталевому поясі рудої вибиті змія і зірка. Обидві дівчини на мить застигають у напружених позах. Стегна вигнуті, ноги розставлені. Мітелик зауважує краплини поту на голеному лобку Діани. Але мить минає і дівчата розходяться.
Одна із володарок кличе Діану до себе. Та наближається до мускулястої «Бетті Пейдж», схиливши голову на знак покори. «Бетті Пейдж» бере Діану за підборіддя, піднімає її обличчя і щось каже. Сновидець не чує слів. Але знає, що в них міститься наказ. Губи Діани шепочуть слова покори. Тоді володарка нагороджує рабиню цілунком. Потім кладе руку на її лоно. Діана схиляє голову.
Володарка і рабиня виходять на металевий майданчик перед комином. Діана стає на коліна. Дві інші рабині підводять до неї (а точніше, підтягують, бо йти він не може) великого дога. Морда пса закрита шкіряною маскою, лапи фіксовані металевими розпорками. Діана збуджує дога рукою. Вона масує його геніталії вправно і впевнено. Її обличчя червоніє, вона важко дихає. Кінчик її язика пробігає випнутими губами. Статеве приладдя звіра повільно і впевнено досягає страхітливих розмірів. Володарка посміхається і знов щось наказує. Діана на кілька секунд застигає, потім лягає навзнаки…
У цю мить ніби змінюється кадр.
Тепер він у великій, яскраво освітленій і теплій кімнаті. Це Зала Насолод, тут є все, що може придатися для всіх можливих різновидів тілесного спілкування. Від маленьких подушечок, кремів і відерця з товченою кригою аж до справжньої диби з ручним приводом. Він розглядає це святилище Венери. Він знов невидимий для тутешніх, але може бачити все.
На його подив, на дибі нікого не розпинають. Дві дівчини кохаються на розкішному ліжку. Одна з них чорношкіра, друга – струнка білявка з обличчям рідкісної харизматійної вроди. Він знає, що її зовуть Софією. «Звідки я це знаю?» – запитує він себе, але запитання залишається без відповіді. Натомість народжується відчуття, що він знав, знає і знатиме її десь у вічному поверненні, у минулих і майбутніх своїх життях.
Чорношкіра виціловує груди Софії. Немов от-от почне їх з’їдати. Краплини поту на тілі чорношкірої блищать, наче дрібні перлинки. Софія стогне. Дуже пристрасно і мелодійно.
Мітелик наближається до ліжка, але його увагу відволікає фреска на стіні кімнати. На фресці зображені дві пташини. Павичі або фазани, Мітелик зле розуміється на птахах. Одна пташина тримає у дзьобі нагай, друга – пальмову гілку. Над цим малюнком намальовані п’ять коринфських колон. Кожна пофарбована у певний колір. Над білою намальовано місяць, над жовтою – сонце, над зеленою – знак Юпітера, над червоною – Марса. Лише над синьою намальовано змію і зірку.
Чомусь він не може відірвати погляду від змії і зірки. Він намагається порахувати, скільки в зірки промінчиків, і раптом прокидається.
Діана стояла біля вікна. Він задивився на темний силует її тіла. Вона уважно вивчала екранчик своєї навороченої мобіли. За вікном починався ранок.
– Іди до мене, – покликав він.
– Мені треба йти, – Діана була відчужена і холодна.
– Куди?
– На виклик. Мені прислали SMS.
– Отак зранку?
– Так.
– Важко тобі.
– Це такий бізнес, мася.
– Я бачив сон про твою школу Х.
– Вау! – холодна маска на обличчі Діани тане від зацікавленості. – Що ти бачив? Тобі сподобалося?
– Сподобалося. Ти там просто пекельна красуня. Богиня. Володарка Звірів.
– А хто там ще був?
– Руда і висока дівчина. Зеленоока. Уся в ластовинні.
– Ти дійсно був у моєму сні… Як цікаво, – ніздрі Діани сіпнулися. Мітелик вирішив, що від збудження.
– Хто вона?
– Вона перебуває в школі Х під номером. Їй заборонено розмовляти. А те, що вона пише на уроках, нам не показують. Ми не знаємо, хто вона й звідки. Її ніколи не беруть на «нічні чергування».
– Може, вона незаймана?
– Целка у школі Х? Ти мене насмішив.
– Я бачив на ній пояс вірності.
– Це не з мого сну.
– Між вами щось є.
– Щось є.
– Ти закохана в неї?
– Я закохана в Лолу. У ніжну чорну пантеру Лолу.
– А вона в тебе?
– Так.
– Ага. А як там, у твоєму сні, ім’я тої білявої «ляльки»?
– Софія.
– Гм-м-м… Хто б сумнівався… Я був у Залі Насолод. Я бачив її та якусь чорношкіру. Напевно, це була Лола.
– Ти бачив продовження мого сну, про який я тобі розповіла.
– Продовження? Найкращий твір таки Софія написала?
– Ні, болт їй! Найкращий твір написала моя чорна Лола.
– Й обрала собі в «рабині» Софію?
– Так. Щоби відшмагати ту трахану псами шмару.
– Але, кицьо, вона не шмагала її.
– А що вона з нею робила?
– Вони ніжно-ніжно кохалися.
– Ти брешеш! – в очах Діани засвітилися жовті вогники. – Я знаю! Вона відшмагала її. Порвала її бліду дупу.
– Та не брешу я.
– Значить, ти бачив неправильний сон, – сказала дівчина. – Інший сон. Іншу можливу реальність. Іншу школу Х.
Мітелик згадав давню мудрість Гермеса-Тота: «Як внизу, так і наверху. Як наверху, так і унизу». Паралельні реальності можливі. Можливий цілий оберемок паралельних реальностей. Ще трошки, і він стане містиком. Може, це йому допоможе. А може, й ні.
10
Він провів Володарку Звірів до ліфта. Потім пішов на кухню і включив чайник. У двері подзвонили. Він вирішив, що Діана щось забула, і відчинив, не дивлячись у прозурку. На порозі стояла Індиго. За плечима в неї був великий рюкзак, а в руках юна телепатка тримала портфель Валерія Петровича.
– Не можна відкривати двері, не запитавши: «хто там?» – зауважила Індиго.
– Ти, шмарка мала, ще будеш мене вчити… Звідки ти?..
– Я чекала надворі.
– Усю ніч?
– Майже.
– Але ти вперта.
Індиго, не чекаючи запрошення, зайшла до квартири, поставила портфель під ноги Мітеликові й запитала:
– Де моя кімната?
– А я ще не придумав.
Індиго пройшла до вітальні, потім заглянула у кімнату Анжели.
– Тут погана енергія, – сказала вона. – Це кімната вашої дружини?
– Так. А ти нахаба.
– Ви ще нахаб не бачили.
– До речі, коли приходиш кудись у гості, треба казати: «Добридень!»
– Добридень.
– Будеш спати у вітальні. На дивані.
– Там теж погана енергія.
– Краща за інтернатівську.
– Гірша.
– Навіть так? Тоді йди до спальні. Он туди. А я на диван.
– Оце тут спальня? – Індиго побачила розкиданий сексодром, презервативи на підлозі й хитро глянула на Валерія Петровича. – Тут краще, але…
– Але ти перебірлива дівчинка, я тобі скажу. Їсти хочеш?
– Дядько Слава мене нагодував. У ресторані.
– О, то ви ще в ресторані посидіти встигли… Ок. Тоді бери у шафі постіль і влаштовуйся. Захочеш чаю – скажеш.
Мітелик повернувся на кухню. Він увімкнув телевізор. Ішли пусті новини, кирпата дикторка розповідала про якесь масове отруєння у райцентрі Полтавської області. У пластмасовому чайнику вода вже встигла охолонути. Термометр показував потрібні вісімдесят три за Цельсієм. У порцеляновий чайник Мітелик поклав листя «Зеленої богині», залив їх водою. Кухнею поповзли мацачки східних ароматів.
– Який гарний чайничок! – телепатка стояла на порозі кухні, одягнена в куций атласний халатик Анжели. Халатик їй пасував.
– Антикваріат. Йому вже понад сто років.
– Там, у портфелі, ваш ноутбук.
– Так. І що?
– У вас там надто простий пароль доступу.
–..?
– Я можу бачити електронні паролі.
– Перевіримо. Так який в мене пароль?
Індиго назвала правильну комбінацію з п’яти чисел. «Хто б сумнівався, хто б сумнівався», – майже приречено повторював Мітелик подумки. Він наповнив «Зеленою богинею» дві чашки. Червону для себе і синю – для Індиго. «Зрештою, синій – це її колір».
– А що ти ще можеш бачити?
– Різне.
– Наприклад.
– Можу знаходити загублені речі.
– Це надзвичайно корисне вміння, дівчинко. О, до речі, я місяць тому кудись запхав флешку з важливою інформацією. Всю хату перерив – дарма. Знайти зможеш?
– Зможу. Але ви уявіть її зараз, ту флешку. Ну, як вона виглядає.
Мітелик напружив уяву. Флешка на два гіга, сіра, у титановому корпусі. До флешки причеплено шкіряну петельку. На ній витіснено логотип Borant.
Індиго заплющила очі. Мітелик використав цю мить, щоби зазирнути за низький виріз Анжелиного халатика. Там усе було комільфо. Світла бронза шкіри, розвинені молочні залози.
– Ваша флешка лежить у кишені сірого піджака. У гардеробі, – уточнила Індиго і відкрила очі.
– У якій кишені?
– У нагрудній.
Мітелик рушив до спальні й перевірив нагрудні кишені усіх своїх трьох сірих костюмів. В одній з них виявилася додаткова кишенька-хованка. Флешка майже сховалася у твідовій ничці, лише шкіряний хвостик стирчав назовні.
– Дякую, – сказав Валерій Петрович, вертаючись до кухні. – Свій чай ти вже відпрацювала.
– Який ви щедрий, пане.
– Ок. З мене ще тістечко. І ще одне велике смачнюще тістечко, цілий торт, якщо поясниш мені, чому тобі не сподобалася Діана.
– Хто це?
– Та дівчина, яка була тут до тебе.
– Шльондра?
– Малá ти ще таке на людей казати!
– Але ж вона шльондра, – Індиго подивилася в очі Мітеликові своїми теплими розумними очима.
Йому здалося, ніби щось легенько штовхнуло його в перенісся.
– Що ти в ній відчула поганого?
– Відчула? Я не відчуваю, я бачу. Її думки ніби щось затуляє.
– А таке можливо?
– Вам важко буде зрозуміти.
– Я спробую.
– Ну, розумієте, іноді я не можу бачити думки інших людей. Дядько Слава каже, що є три види людей, які зовсім не піддаються баченню. Перша – зомбі. Друга – спеціально треновані люди. А третя – то великі святі архати, які таємно живуть між простих людей і допомагають їм. А ще є такі люди, мозок яких ніби закритий. Не зовсім закритий, але ніби його затуляє якась хмара чи муть. Дещо іноді можна побачити, але важко… Такі люди небезпечні. Моя бабуня казала, що такі люди несуть на собі печатку за все. Та ваша шльондра теж несе на собі печатку за все.
– Має печатку?
– Ні, вона не має, вона лише несе.
– Ти мене зовсім заплутала, – визнав старший консультант. – Яка різниця між «має» і «несе»?
– Якщо ви начальник, то ви МАЄТЕ печатку, а якщо ви – шматок паперу, то ви на собі НЕСЕТЕ печатку.
– Ага. Нарешті второпав. А може, вона велика свята?
Індиго презирливо пирхнула. Валерій Петрович вже збирався поцікавитися, чому ця печатка називається «за все», але задзвонила його «цивільна» мобіла.
Дзвонив Почеконіус. Він нагадав, що шеф чекає аналітичної розробки щодо будівельної фірми. Потім спитав у Мітелика:
– Ти все ще переймаєшся егрегорами і пайдевмами?
– Я ж тобі казав. Мене дещо зацікавило.
– Зрозумів. Я тут згадав про одного цівільного ентузіаста. Тобто тепер вже цивільного. Він живе у Києві. Можеш звернутися до нього за консультацією.
– Як звати?
– Кондратенком його звати, Олександром Васильовичем. Але зважай на рівень адекватності, старому вже за сімдесят.
– Він досліджував методи програмування егрегорів?
– Дідо колись працював над суміжною темою для контори. Ще радянської. Був тоді під страшними шифрами. Але тепер на пенсії і любить потриндіти про тотальне зомбування.
– Не боїться?
– Його тема давно закрита. А теперішніх есесів[9] цікавлять лише хлібні горбухи[10].
– Але ОДР[11] насправді у всьому тому рубає?
– Сам розберешся… Якщо воно тобі дійсно треба.
– Треба. Дякую тобі.
– Нема за що. Записуй телефон діда.
Мітелик записав і ще раз подякував Почеконіусу. Він раптом згадав, що Одноокий дав йому диск з інформацією про професора Адамчука і що цю інформацію треба негайно обробити. Син артилериста приніс на кухню портфель, видобув з нього MacBook і вставив сідюшку Яри у дисковод.
– У вас класний ноут, – сказала Індиго.
– У мене все класне.
– Ага. Десь я таке чула.
– Де?
Індиго не відповіла. Вона, прихопивши порожні чашки, рушила до мийки, над бортами котрої громадилися круглі вежі брудного посуду. «От і правильно. Займися корисним ділом», – подумки підтримав її наміри Мітелик. Відшукавши сітку-скребок і відкривши кран, дівчина повідомила:
– Дядько Слава вам передавав, аби ви обов’язково подивилися інтерв’ю того професора у «Новому оглядачі» за квітень дві тисячі третього. Там, на диску, воно є.
Мітелик відкрив досьє професора. За рубрикатором, способом розміщення інформації та стилем воно не було подібним до матеріалів українських і російських спецслужб, з якими Мітеликові дотепер доводилося працювати. Робили досьє досвідчені та інформовані люди. Починалося воно з далеких предків Бориса Робертовича Адамчука, які в дореволюційній Вірменії належали до знатної родини і числили свій рід ледь не від князя Васака Рубіняна. Рубрика «Сім’я» містила також детальну інформацію про дружину професора Маріанну, її родичів і близьких друзів. Дружина пережила професора на шість місяців. Діти та онуки її старшого брата, теж покійного, жили в Ізраїлі і в Росії. У Харкові мешкав перший чоловік Маріанни, теж відомий науковець-гуманітарій. Спільних дітей в них не було.
Півтора десятка сторінок були присвячені єдиному спадкоємцеві Адамчуків – Робертові. Тепер вже теж покійному. На цих сторінках згадувалися вісім зафіксованих за останні десять років коханок Боба та кілька друзів, серед яких ані В. П. Мітелик, ані Я. Д. Стеблинський не значилися. Останні роки вони, дійсно, майже не контактували. Щоправда, автори досьє згадали «юнацьку травму, отриману від вибуху саморобної ракети», внаслідок чого виникли проблеми із зором. У медичній картці Роберта Адамчука також знайшлася відмітка про інфекційний паратит, перенесений ним у двадцятидвохрічному віці. Отже, власних дітей братан Боб мати не міг. Ця відмітка певним чином перегукувалася з даними медичної експертизи, згідно з якими вбита разом із Бобом аспірантка Ірина Валентинівна Маргель перебувала на четвертому місяці вагітності. Мітелик подумки поставив над цією інформацією знак оклику.
Серед опису наукової діяльності професора автори досьє ретельно перерахували всі археологічні експедиції, в котрих брав участь та якими керував Борис Адамчук. Валерій Петрович знайшов у нумерованих додатках навдивовижу повні списки учасників експедицій включно з прізвищами та адресами студентів-практикантів, детальні звіти про знахідки, про плани, схеми і розрізи розкопаних об’єктів, праці і статті самого Адамчука, рецензії на них колег-науковців. В окремому додатку містилися тексти численних інтерв’ю, які археолог з європейським ім’ям, професор, доктор наук давав газетам і журналам. Були навіть інтерв’ю, перекладені з англійської і німецької. На фаховий погляд Мітелика, збирання бази даних та упорядкування досьє обійшлося замовникові, як мінімум, у три тонни євро.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Примітки
1
Надто товсто – більярдний термін (ісп.).
2
Слова Грегорі Моліни з американського серіалу «Damages», які стали ужитковими в консалтинговому середовищі.
3
Curriculum vita – перелік життєвих досягнень, професійна біографія.
4
Конспіративна політологія – вчення про політику, яке акцентує увагу на так званій «теорії змови», себто на таємних важелях управління світом.
5
Чаклун, відун (діал.).
6
Гражда – традиційний тип карпатської житлової споруди.
7
Тантра – індійсько-тибетська містична традиція. У деяких школах тантри використовуються сексуальні практики.
8
Яра цитує голову ККП Мао Цзедуна (1893–1976).
9
Есес – від «СС» – працівник спецслужб.
10
Горбуха– тема, інформація (сленг.).
11
ОДР – «оперативний діючий резерв». Сленгова назва працівника спецслужби, виведеного за штат через пенсійний вік або через інші обставини.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
Полная версия книги