Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах
Артилерійський вогонь дедалі ближчий і щільніший. Гуркіт хвилями накочує з обох сторін: гримлять вибухи снарядів, лунають ляски від пострілів з гвинтівок, чутко тріск кулеметів. Вони не все бачать і не беруть участь у бою, але за звуками розрізняють, що він кипить «за півкола від нас». Рота як і раніше займає свою висоту, відповідно до наказу: «Залишатися на місці в очікуванні подальших інструкцій». Об 11:00 надійшли нові розпорядження. Слід готуватися до відступу.
За півгодини Лобанов-Ростовський обертається. У жовтневому небі він бачить велетенський димний плюмаж. Полум’я пожирає Опатов. І не тільки його: всі села по обидва боки від міста також охоплені вогнем. Військовим дедалі важче продиратися крізь натовп переляканих чоловіків, жінок і дітей, які в паніці кидаються в різні боки, коли до них наближаються звуки бою. Десь на півдорозі рота зупиняється.
Що, власне, відбувається? Російська армія, яка відтісняла австрійців на південь від Кракова, припинила переслідування супротивника. Причинами тому стали осіння сльота, труднощі з постачанням (звісно ж саме цими причинами завжди пояснювали, чому раптом блискавичний і ефектний наступ призупинявся), а також неочікувана поява німецьких військ[31].
Близько дванадцятої рота Лобанова-Ростовського була оточена «кільцем вогню». Ніхто не знав, що відбувалося насправді. Судячи з чутних звуків, бій тривав ще й позаду них, на дорозі до Сандомира. Вони як і раніше не брали участь у бою, але розриви снарядів лунали дедалі ближче. Повз них проїхала якась військова частина, коні тягли за собою кулемети. Після короткої наради з незнайомим штабним офіцером Лобанов-Ростовський отримав наказ узяти 20 бідок своєї роти, навантажених вибухівкою та іншою зброєю, і прямувати за кулеметним відділенням, прориваючись з оточення. На підкріплення він отримав 20 солдатів. Сама рота поки залишалася на місці.
Так Лобанов-Ростовський і вирушив у дорогу: верхи на коні, його люди – по одному в двадцяти одноколках, а ще (оце вже дивина) корова, яка призначалася їм на обід, але отримала коротке відрочення у зв’язку з непередбаченим розвитком подій. Лобанов-Ростовський був дуже стривожений, бо кулеметники спритно просувалися вперед, і він швидко відстав від них. Пізніше він розповідатиме: «Я не мав карти і не уявляв про те, де я знаходжуся». Біля мосту, де сходились три дороги, вони потрапили в страшенний затор з біженців, свійської худоби, коней, санітарних возів з пораненими. Міст був блокований возом з біженцями, два колеса його повисли над водою. Доки солдати намагалися зрушити воза, над їхніми головами засвистіла картеч[32]:
Переполох поміж селян був невимовний. Жінки і діти кричали від жаху, чоловіки намагалися утримати коней, які билися в паніці, а одна жінка в істериці вчепилася в мого коня і кричала: «Пане офіцер, на якій дорозі безпечніше?» Зі зрозумілих причин я не міг відповісти і лише невизначено махнув рукою. Якийсь селянин штовхав поперед себе трьох корів, які впиралися; нарешті йому вдалося вивести їх на об’їзну дорогу, але й там розривалися картечні гранати. Він повернув назад, його знову наздогнав вогонь, і він, геть збожеволівши, помчав назад до палаючого села.
Перейшовши зрештою через міст, Лобанов-Ростовський побачив, що дорога заповнена селянами, які бігли, їхніми возами, і рушив разом зі своєю маленькою групою солдат просто полями. Кулеметники вже зникли вдалині. А Лобанов-Ростовський знову намагався зрозуміти, де саме він знаходиться. Він хотів зорієнтуватися за шумом бою. Раз у раз навколо них розривалися гранати, чулася кулеметна черга. Він навмання скакав уперед.
Коли вони дісталися ще одного моста, просто над ними розірвалися кілька картечних гранат. Солдат на чолі колони взявся хльоскати свого коня, і візок помчав униз із крутого пагорба, що вів до мосту. Щоб запобігти паніці, Лобанов-Ростовський нагнав солдата і зробив те, чого ніколи раніше не робив, навіть не думав робити: він ударив переляканого солдата батогом. Порядок був відновлений, їм удалося переправитися через міст, і вони продовжили свій шлях уздовж крутого обриву.
Під кручею панував хаос. Кілька артилеристів намагалися врятувати три застряглі гармати. Поранені потоком, що наростав, рухалися вниз з урвища, в пошуках безпечного укриття. Лобанов-Ростовський запитував, що сталося, з яких частин ці поранені. Люди, які спливали кров’ю, були надто розгублені й спантеличені, щоб дати йому зрозумілу відповідь. Повз них галопом промчав офіцер, рятуючи полковий прапор, – він лежав у нього в сідлі; атавізм 1914 року: не тільки битися з прапором у руках, але й виконати святий обов’язок – не дозволити ворогові захопити свій прапор. Офіцера зустрічали схвальними вигуками: «Побережися!» Обабіч обриву вибухали снаряди. У повітрі клубочився пил, пахло димом від пожеж і кордітом.
Проїхавши ще деяку відстань уздовж обриву, з компасом у руці, в супроводі не лише свого відділення, але ще й трьохсот-чотирьохсот поранених, Лобанов-Ростовський з подивом помітив, що вони опинилися в полоні. Безсумнівно, шлях уздовж урвища вів їх до великої дороги у напрямку до Сандомира. Біда полягала в тому, що артилерійська батарея німців перебувала зовсім поблизу. І тієї самої миті почала обстрілювати росіян, щойно вони видерлися нагору. Лобанов-Ростовський і решта відсахнулися назад. Удалині, праворуч від великої дороги, видніли інші німецькі батареї. Лобанов-Ростовський занепав духом, розгубився.
І тоді відбулося дещо примітне, хоча і не надзвичайне.
Німецькі гармати, найближчі до загону Лобанова-Ростовського, були обстріляні своїми ж, з іншого боку дороги, які вважали їх росіянами. Німецькі батареї вели одна з одною лютий артилерійський двобій. За цей час росіянам удалося сховатися. Звісно, німці незабаром з’ясували свою помилку, але ворог був уже далеко, на великій дорозі до Сандомира, на безпечній відстані від німецької артилерії. З усіх навколишніх доріг і стежок до них стікалися частини, які відступали. Тепер вони були часткою «єдиної, довгої, чорної стрічки з возів, навантажених пораненими, розбитих артилерійських батарей, солдатів з інших військ».
А ось ще один атавізм: кавалерійський полк, готовий до бою, скаче по дорозі – мальовнича картина епохи Наполеонівських воєн. Німці? Ні, російські гусари! Їхні спокійні усмішки разюче контрастують із плутаниною і страхом, що панують серед тих, хто відступають. Здається, що кавалерія належить до зовсім іншого корпусу, вона не має уявлення, що сталося і що зараз відбувається.
Коли Лобанов-Ростовський зі своєю маленькою колоною в сутінках під’їжджав до Сандомира, здавалося, що найгірше вже позаду. Стрілецька дивізія, що тільки-но прибула й відпочила, обкопувалася обабіч дороги. Виявивши, що міські вулиці занадто вузькі й на них тісниться забагато люду, Лобанов-Ростовський залишив свої 20 одноколок на в’їзді в місто. Він помітив, що корова все ще перебуває з ними. Схоже, вона з честю витримала всі випробування. Небо було затягнуло хмарами.
У строкатому потоці військових частин він побачив знайомих. Той самий піхотний полк, з яким він зустрівся минулої ночі: солдати спали тоді просто неба на вулицях Опатова, – нерухоме спляче скопище голів, рук, ніг, тулубів біліло в місячному світлі. Ще вранці їх налічувалося чотири тисячі. Залишилися живими триста, і ще шестеро офіцерів. Полк майже знищений, але не переможений. Вони несуть прапори. І в їхніх лавах панує порядок.
До вечора почався дощ. І лишень тепер Лобанов-Ростовський згадав, що не їв увесь день. Голод притлумили тривога й неспокій. Близько одинадцятої з’явилися інші солдати роти, пошарпані, але вцілілі. А з ними, на щастя, – польова кухня. Тепер усіх погодують. Удалині вщухає гарматний гуркіт. Стає зовсім тихо. Те, що назвуть битвою при Опатово, завершилося.
Дощило. Настала північ.
Лобанов-Ростовський разом з іншими заліз під вози, щоб поспати. Спершу вдалося заснути, але потім струмені дощу просочилися і до них. Залишок ночі він зі своїми солдатами провів, сидячи біля дороги, мовчки, без сну, у якомусь тваринно-терплячому очікуванні, коли нарешті настане світанок.
17
Субота, 10 жовтня 1914 року[33]
Ельфріда Кур слухає історії про війну за чашкою кави в Шнайдемюлі
Осінні барви. Жовтневе небо. Холодне повітря. Учитель приніс з собою на урок зведення з фронту і зачитує їх: два дні тому захоплено Антверпен, а тепер капітулював останній форт, отже, тривала облога знята і німецький наступ по всьому узбережжю, на Фландрію, може тривати. Останні слова повідомлення Ельфріда вже не розчула, їх заглушили радісні крики дітей.
Це стало ритуалом в її школі – захоплені вигуки, коли надходили повідомлення про перемоги Німеччини. Ельфріда вважала, що багато хто кричав від захоплення, сподіваючись отримати вихідний день на честь перемоги. Або сподіваючись, що директор школи, суворий, високий пан в пенсне, з сивою, гострою борідкою, буде такий захоплений їхнім юнацьким патріотизмом, що відпустить їх хоча б з останніх уроків. (Коли в школі було оголошено про початок війни, директор так розхвилювався, що заплакав, йому було важко говорити. Саме він заборонив вживати в школі іноземні слова. Порушники сплачували штраф в п’ять пфенігів. Потрібно говорити «Mutter», а не «Мата», «Auf Wiedersehen», а не «Adieu», «Kladde», а не «Diarium», «fesselnd», а не «interessant» і так далі.) Сама Ельфріда також закричала від радості, почувши новину про захоплення форту Брендонк, але не тому, що сподівалася вихідного, а просто від усієї душі: «Я думаю, що це так чудесно – кричати на честь інших там, де завжди слід дотримувати тиші». У класі в них висіла карта, і всі перемоги німецької армії ретельно відзначали маленькими чорно-біло-червоними прапорцями на голках. Атмосфера в школі та в Німеччині в цілому агресивна. Модними були шовіністичні гасла, всі – від дітей до дорослих – налаштовані на перемогу.
Після школи дівчинка сидить за чашкою кави. Батьки Ельфріди розлучені. Вона не спілкується зі своїм батьком, її мати працює, у неї – невелика музична школа в Берліні. Тому Ельфріда з братом живуть у бабусі в Шнайдемюлі.
Усі розмови, як і зазвичай, про війну. Хтось бачив на вокзалі ще один потяг з російськими військовополоненими. Раніше вони викликали інтерес «своїми довгими рудими шинелями й драними штанами», але тепер на них ніхто й уваги не звертає. У міру того як німці продовжують наступати, газети наводять нові цифри захоплених у полон, – це нагадує біржовий курс війни, де сьогоднішня позначка – 27 тисяч полонених під Сувалками і 5800 – на захід від Івангорода. (Не кажучи вже про інші, більш практичні ознаки перемоги: газети писали того місяця, що було потрібно 1630 залізничних вагонів для транспортування полонених, захоплених після великої перемоги біля Танненберґа.) Що з ними робитимуть? Фройляйн Елла Гумпрехт, незаміжня вчителька середніх років, з твердими переконаннями, круглими щічками і ретельно звитими кучерями, знала відповідь: «Розстріляти їх усіх, та й по всьому». Інші вважали цю ідею жахливою[34].
Дорослі розповідають одне одному історії про війну. Фройляйн Гумпрехт говорить про одного чоловіка, якого козаки замкнули в палаючому будинку, але йому вдалося втекти в жіночій сукні на велосипеді. Діти згадують історію, що їм прислала їхня мама з Берліна.
Один німецький єфрейтор-резервіст, що був у мирний час професором романських мов у Геттінґені, супроводжував групу французьких військовополонених з Мобежа до Німеччини. Удалині гуркотіли гармати. Раптом лейтенант, який був при виконанні обов’язків, помітив, що його підлеглий свариться з французом. Полонений обурено розмахував руками, а молодший капрал сердито виблискував очима з-за окулярів. Лейтенант поскакав у їхній бік, побоюючись, що почнеться бійка. Його втручання зупинило сперечальників. Тоді розлючений єфрейтор пояснив, що полонений француз, у драних черевиках, перев’язаних мотузкою, був професором Сорбонни. І обидва пани засперечалися через свою незгоду щодо кон’юнктива в ранній провансальській поезії.
Усі розсміялися, фройляйн Гумпрехт реготала так, що навіть вдавилася шматочком шоколаду з горіхами. А бабуся запитала у Ельфріди та її брата: «Діти, хіба не стид і сором, що двоє професорів змушені стріляти один в одного? Солдатам потрібно залишити свої гвинтівки і заявити, що вони не хочуть більше воювати. І повертатися додому». Фройляйн Гумпрехт обурено вигукнула: «А що ж наш кайзер? А честь Німеччини? А слава німецьких солдатів?» Але бабуся відповіла: «Усім матерям слід було б піти до кайзера і сказати: „Хай буде мир!“».
Ельфріда була спантеличена. Вона знала, що бабуся з жалем відреагувала на звістку про мобілізацію. Це була третя війна в її житті: спершу з данцями 1864 року, потім – з французами 1870-го. І навіть якщо бабуся, як і решта, і цього разу не мала сумнівів у швидкій перемозі Німеччини, вона все ж не могла схвалювати військові дії. І все ж говорити про це ось так? Нічого подібного Ельфріда раніше не чула.
18
Вівторок, 13 жовтня 1914 року
Пал Келемен проводить ніч в ущелині біля Лужни
Уперед, назад і знову вперед. Спочатку, першого місяця війни, стрімкий прорив до Галичини, назустріч наступу росіян, криваві битви, що точилися там («битва за Лемберґ» чи, можливо, «битва під Лемберґом»), потім – відступ, безладна втеча від річки до річки, поки вони раптово не опинилися близ Карпат і угорського кордону – нечувано! Потім – пауза, тиша, нічого. А потім – наказ про новий наступ, про вихід з карпатських ущелин та спуск у долини на північному сході, до обложеного Перемишля. Втрати були небаченими[35].
Зима настала незвично рано. Вона почалася з рясних снігопадів, усі дороги заразом стали непроїжджими. Австро-угорські війська не могли рушити ані вперед, ані назад. Дивізія Пала Келемена застрягла в одній із замерзлих ущелин. Навколо коней намело замети. Змерзлі солдати сиділи навпочіпки, біля багать, що ледь розгоралися, або просто топталися, розмахуючи руками, щоб зігрітися. Усі мовчали.
Пал Келемен занотовує в щоденнику:
В ущелині вціліло тільки одне – маленький шинок на кордоні[36]. В одній кімнаті обладнали військово-польовий телеграф, в іншій – були розквартировані штабні офіцери кавалерійського корпусу. Я прибув туди об одинадцятій годині вечора і відправив у штаб-квартиру повідомлення про те, що зараз виступ неможливий. Після цього я ліг у кутку, на матраці, і вкрився ковдрою.
Вітер з виттям стрясав старий дах, під його поривами деренчали шибки. Зовні – непроглядна темрява. У всьому будинку світло лише від тріпотливого язичка полум’я однієї-єдиної стеаринової свічки. Телеграф працює без зупинки, передаючи накази перед завтрашнім наступом. У передпокої та на горищі покотом лежать люди, не в змозі рухатися далі, – знесилені, хворі, легко поранені; завтра їм доведеться повернути назад.
Я лежу в напівдрімоті, виснажений; кілька офіцерів навколо мене сплять на копицях соломи. Люди, які тремтять від холоду зовні, розпалили багаття, віддерши дошки від стін стайні, і полум’я, що горить у ночі, привертає до себе інших солдатів.
Входить унтер-офіцер, просить дозволу привести погрітися свого товариша; той майже непритомний і, без сумніву, помре на морозі. Його кладуть на оберемок соломи біля дверей. Він зіщулюється, видно білки його очей, потилиця ледь стирчить з плечей. Плащ у декількох місцях продірявлений кулями, а край обгорів під час якоїсь ночівлі біля багаття. Руки заклякли від морозу, виснажене, страдницьке обличчя вкриває розпатлана, неохайна борода.
Сон долає мене, сигнали телеграфу – «тіті-тата» – здаються віддаленим шумом.
Удосвіта мене будять: усі готуються до наступу. Сонний, розправляючи затерплі кінцівки, я оглядаю це вбоге житло. Крізь низькі віконця, укриті крижаними візерунками, просочується сіре ріденьке світло, і в цьому тьмяному освітленні став помітний кожен куточок. У кімнаті лежав тільки солдат, якого привели напередодні; він сховав обличчя, повернувшись спиною. Двері до внутрішньої кімнати розчинилися, і з’явився один з ад’ютантів, князь Шенау-Грацфельд, чисто поголений, в піжамі: затхле повітря відразу сповнився димом від його вузького, довгого турецького чубука.
Помітивши нерухомого солдата в кутку, князь ступив був до нього, але з жахом відсахнувся. Обурено він наказав прибрати подалі тіло цієї людини, яка, швидше за все, померла від холери. Потім з ображеною пикою князь пішов до своєї кімнати. Двоє рядових втягли до нього похідну гумову ванну, прикрашену дворянським гербом і наповнену гарячою водою.
19
Субота, 24 жовтня 1914 року
Лаура де Турчинович повертається до Сувалок
Тривала подорож стомила її. Останній відрізок шляху з Оліти Лаура примудрилася проїхати не в телячому вагоні, зате потяг виявився неопалюваним. За останню добу вони раз у раз зупинялися, незрозуміло з якої причини. Частину залізничного полотна ремонтували, і на цих ділянках вагони погойдувалися, «немов корабель у морі».
О шостій годині ранку вони нарешті прибули на вокзал у Сувалках.
Разом з однією знайомою, дружиною лікаря, вона пішки вирушила до будинку, у вогкій осінній темряві. Вони насилу продиралися зруйнованою дорогою. Поступово світало. Вона побачила російських солдатів, деякі були п’яними. Побачила розгромлені будинки. Повалені паркани.
Діти й челядь залишалися у Вітебську, де вони знайшли тимчасовий притулок. Чоловік Станіслав був призваний до російської армії та очолював тепер санітарну службу у щойно захопленому Лемберзі. Але перш ніж туди вирушити, він устиг навідатися у звільнені Сувалки, повернувся звідти з двома валізами одягу і звісткою про те, що їхній будинок уцілів. Однак він не хотів удаватися до подробиць і лише додав, що хай краще вона побачить усе на власні очі.
Що вона і хотіла тепер зробити. Звісно їй хотілося повернутися додому разом з дітьми, адже німців витіснили назад у Східну Пруссію.
Діставшись будинку лікаря, Лаура погодилася зайти і трохи відпочити. Вона боялася того, що їй належало побачити: проживши частину життя в Нью-Йорку, вона звісно ж не була готовою до подібних ситуацій. Випивши чашечку кави, вона о пів на восьму знову вирушила в дорогу.
Нарешті вона дісталася свого будинку.
Увійшовши всередину, Лаура ледь повірила своїм очам.
Усе навколо було зруйноване, розгромлене, розірване, розбите, розкидане, перевернуте, забруднене. Ящики висунуті, шафи спустошені. Перед нею постала безладна купа речей, що колись називалися її будинком. У кімнатах стояв огидний запах. Лаура кинулася до вікон, відчинила їх, одне за іншим, глибоко вдихаючи свіже повітря. Бібліотека була остаточно розграбована. Полиці спорожніли. Підлогу встеляли купи розірваних книг і паперу, всюди було розкидано документи й гравюри.
У їдальні досі валялися скалки супової миски, а ще товстий шар битого скла, брудного посуду, скатертин. Усе це було затоптане грубими солдатськими черевиками. Німецькі солдати й офіцери жили тут кілька тижнів тому, і таке враження, що вони, поївши, кидали тарілки і склянки просто на підлогу, а потім брали нові і, використавши, знову кидали.
Лаура ввійшла в одну з комор. Там стояли раніше акуратні ряди скляних банок, у яких зберігалися варення, джем, мед, консервовані овочі. Тепер же вміст зник, і банки були наповнені лайном.
Вона звеліла ключникові Якобу з його дружиною і дочкою почати прибирати у будинку. А сама вирішила скласти перелік зниклих речей і піти з ним до поліції.
20
Неділя, 25 жовтня 1914 року[37]
Мішель Корде повертається потягом до Бордо
Часом він рухався серед людей, ніби ступав іншою планетою, і його оточували абсурдні, незбагненні явища. Чи справді це його світ? У сутності, ні. Мішелю Корде виповнилося 45 років. Він давно працює чиновником у міністерстві торгівлі та пошти, він також соціаліст, пацифіст і літератор. Пише літературно-критичні та політичні статті в газетах і журналах, видав багато романів – деякі з них стали вельми популярними. (Колись він був військовим, тому в більшості своїх творів змалював своє минуле: «Intйrieurs d’officiers», 1894, або «Cжurs de soldats», 1897, – тим часом як в інших йшлося про біди суспільства або серцеві страждання.)
Цей потайливий і стриманий чоловік з вусами був певною мірою типовим інтелектуалом межі століть, що вів подвійне життя: не в змозі прогодуватися пером, заробляв на життя службою в міністерстві. «Мішель Корде» попервах був його літературним псевдонімом[38], хоча дистанція між двома способами життя була не настільки величезною: він змінив прізвище, але його «чиновницьке я» також звалося Корде. Усі знали, що він пише романи. І він – друг Анатоля Франса.
У перші дні вересня, коли здавалося, що німців не зупинити, уряд залишив Париж, а з ним поїхали і чиновники міністерств. Автомобілями вони виїжджали з міста, охопленого панікою: «Біженці штовхалися на вокзалі, немов залишали охоплений пожежею театр», – чиновники їхали в Бордо.
Міністерство, де служив Корде, знайшло притулок в установі для глухонімих, на вулиці Сен-Сернен. І тепер, через місяць після того, як німців зупинили біля Марни, усі почали говорити, що час уряду й міністерствам повертатися. Родину Корде евакуювали в Сент-Аман. І сьогодні ввечері він, відвідавши близьких, повертається в Бордо.
Війну Корде вважав ганьбою і смертю. Він досі не примирився з її початком. Він захворів і поїхав на морський курорт. Усі новини доходили до нього через газети або телефонні розмови. Так поступово формувалася картина того, що відбувається. Він намагався розрадитися читанням книг, але марно. «Кожна думка, кожен учинок, пов’язані з початком війни, перетворювалися на жорстокий, смертельний удар по моєму превеликому переконанню, що я беріг в глибині душі: я свято вірив у ідею стійкого прогресу, успішного руху вперед. Я навіть не думав, що подібне може трапитися. Тепер моя віра зруйнована. Початок війни став для мене пробудженням від сну, у якому я перебував з тих самих пір, як почав міркувати». Діти на березі гралися у війну: дівчатка удавали медсестер, хлопчики – поранених. Зі свого вікна Корде бачив артилеристів: вони співали, вирушаючи в дорогу, – і він розридався.
З тріумфу і сум’яття спекотних серпневих днів воістину народжувався інший, чужий світ.
Зовнішні зміни: жінки припинили користуватися косметикою з «патріотичних міркувань»; всі переодяглися в уніформу – військова форма увійшла в моду; люди шикувалися в черги до церкви на месу і на сповідь; потоки біженців, навантажених вузлами з пожитками; міські вулиці без освітлення, що лежать у пітьмі; всі ці шлагбауми, фанатичні, войовничі ополченці; всі ці потяги з військами, що везуть цілих і неушкоджених на фронт і поранених калік – назад з фронту.
Внутрішні зміни: постійне вживання патріотичних формулювань, пишномовних і обов’язкових; нова безкомпромісність – «дружелюбність, гуманність – усе це зайве»; істеричні інтонації – як у пропаганді, так і в приватних розмовах (одна жінка сказала йому, що не можна оплакувати тих, хто їде на фронт, що жалість викликають саме чоловіки, нездатні битися); химерна суміш шляхетності та егоїзму; раптова втрата здатності сприймати нюанси: «Ніхто не наважується засуджувати війну. Війна стала божеством». Корде виконував свій обов’язок чиновника.
Його потяг облягали жінки, які пропонували всім, одягненим у військову форму, фрукти, молоко, каву, бутерброди, шоколад, цигарки. У місті Корде бачив хлопчиків у поліцейських касках, які несли ноші. На вокзалі ніде курці клюнути – всі зали очікування перетворені на тимчасові госпіталі для поранених або склади військового спорядження. Дорогою назад, десь між Сен-П’єром і Туром, він підслухав розмову двох родин: «Вони говорили про своїх загиблих родичів з жахливою покірністю, немов ті стали жертвами стихійного лиха».
В Ангулемі на потяг завантажили чоловіка на ношах, і він опинився в сусідньому з Корде купе. Його поранило в спину осколком гранати. Тепер він лежав паралізований. Його супроводжувала сестра милосердя, і ще білява дама, яку Корде вважав за його дружину або коханку. Він чув, як та говорила медсестрі: «Він відмовляється вірити, що я як і раніше його кохаю». Коли сестра, обробивши його рану, вийшла помити руки, блондинка і паралізований почали пристрасно цілуватися. Повернувшись, медсестра удала, що нічого не помічає, і вдивлялася в темряву за вікном.
Разом з Корде в купе сидить миршавий унтер-офіцер, який щойно повернувся з фронту. Вони мирно розмовляють одне з одним. О четвертій годині ранку потяг зупиняється на станції, і унтер-офіцер виходить. На пероні до нього на шию кидається дівчина. Корде міркує: «Лишень уявити, що таке кохання, любов усіх цих матерів, сестер, дружин і наречених виявилися безсилою перед усією цією ненавистю».
На станціях, що пролітали повз, можна було помітити кіоски з різнокольоровими картинками в газетах, проте всі ці видання датувалися першими числами серпня. З того часу вони більше не виходили. Немовби почалося інше літочислення.