Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

21

Середа, 4 листопада 1914 року

Пала Келемена поранено на північ від Турки

Чудова ніч, місячна, холодна, зорі сяють на небі. Його кінь знехотя залишає теплу стайню й опиняється на крижаному вітрі. Армія знову відступає: уперед, назад, вперед і знову назад. Вони отримали наказ стежити за тим, щоб з’єднання, що відступають, не відставали. Створюється нова лінія оборони. До другої години ночі вона повинна бути готова. Свіжа піхота поспішає до ущелини як підкріплення. Наказ, отриманий Келеменом і його гусарами, практично нездійсненний, бо в темряві важко орієнтуватися. На дорозі вже коїться щось неймовірне. І вони повільно їдуть верхи, пробиваючись крізь зустрічній потік виснажених людей, коней, возів, гармат, возів із боєприпасами, в’ючних ослів.

У місячному світлі він розрізняє щось чорне на білому снігу, схоже на довгі смуги, – це щойно вириті окопи. Потім до нього долинають звуки пострілів спереду – росіяни починають тіснити їх. Він відзначає подумки, що потік тих, хто відступають, починає рідшати, хоча як і раніше зустрічаються окремі купки втікачів. Келемен і його люди вказують їм дорогу. Вона вкрита льодом, слизька мов скло. Їм доводиться спішитися і вести коней за собою. Келемен занотовує у своєму щоденнику:

Тим часом російська артилерія відкрила вогонь по всій лінії фронту. Я скочив у сідло і поскакав назустріч гуркоту гармат. Місяць був на збитку, стояла крижана холоднеча, небо затягло хмарами. А під хмарами плив важкий дим від розривів гранат і картечі.

Кілька кинутих возів стояли на дорозі: ані людей, ані коней. Ми вже було минули їх, але тут я відчув сильний удар у ліве коліно і побачив, що кінь злякався. Я подумав, що вдарився об щось у темряві. Торкнувшись коліна, я інстинктивно підніс руку до обличчя. Вона була гарячою і вологою, і я відчув різкий, пульсуючий біль.

Поруч зі мною скакав Могор. Я сказав йому, що, здається, поранений. Під’їхавши ближче, він з’ясував, що мого коня також поранило. Але обидва ми продовжували свій шлях. Усе одно тут ніде було зупинитися. Поблизу не було видно жодного перев’язувального пункту. А дістатися санчастини піхоти на самій лінії фронту, під ураганним вогнем, було значно небезпечніше, ніж скакати назад.

В усілякі простенькі й добродушні способи Могор мужньо намагався відвернути мою увагу від рани. Він утішав мене, запевняючи, що ми обов’язково зустрінемо когось із наступаючих і поміж них виявиться лікар.

Світало. Яскраве сонячне світло лилося зі сходу. Небо сяяло, засніжені гори чітко виступали на тлі темного хвойного лісу. Мені здавалося, що моя нога росте, стає дедалі довшою. Обличчя палало, рука, що тримає поводи, затерпла. Кінь – це граційне і розумне створіння – усе ще впевнено скакав уперед, поміж заметів.

Нарешті ми дісталися південного схилу ущелини. Тут, з підвітряного боку, дорога була не такою слизькою, і коли сонце у всій своїй красі затопило світлом долину, ми помітили на віддалі село.

На базарній площі ми зустріли Вас. Він почав занепокоєно цікавитися, чому ми так затрималися, і не на жарт злякався, коли Могор розповів про події. Уночі місцева школа була спішно переобладнана під перев’язувальний пункт, куди я і попрямував, у супроводі Васа і Могора.

Перед очима все пливло. Я навіть не зміг спішитися: ліва нога заніміла. Двоє санітарів допомогли мені зійти, а Могор повів коня. Вони обережно спустили мене на землю. Ледве її торкнулася моя ліва нога, як почулося хлюпання крові в чоботі. Стояти я не міг. З легковажністю юності Вас дістав кишенькове люстерко, і в ньому відбилося моє різко постаріле, пожовкле обличчя, незнайоме мені самому.

22

П’ятниця, 13 листопада 1914 року

Вільям Генрі Докінз, який перебуває на борту австралійського транспортного судна «Орвієто», пише листа матері

Дме теплий морський вітер. Життя на борту транспортного судна чудове. Напевно, Вільям Генрі Докінз ніколи не жив з такими зручностями, як зараз. Нехай він звичайний новоспечений лейтенант, але все одно – офіцер, і йому належить власна каюта першого класу на цьому найкращому і найсучаснішому кораблі східних ліній (таким корабель уважається вже близько місяця). Тут є душ, гаряча ванна, а поруч – чудова їдальня, де тричі на день подають вишукані страви: «Їжа тут смачніша, ніж у кращих готелях Мельбурна». Для пасажирів у військовій формі на борту корабля грає оркестр.

Єдине, що порушує ідилію, – це запах від коней, що піднімається з трюму. І ще спека: вона все посилювалася в міру того, як НМАТ[39] «Орвієто» та інші судна великого конвою під палючим сонцем ішли курсом на північ через Індійський океан.

Багато солдатів спали на палубі, сподіваючись знайти там нічну прохолоду. Тим часом Докінзу виповнилося 22 роки. На фотографії перед посадкою на судно в Австралії відображений юнак з м’якою усмішкою, довгастим обличчям, вузьким носом і відкритим, допитливим поглядом. Він щойно почав відрощувати вуса, краватка з’їхала набакир.

Хоча він та інші офіцери жили за класом «люкс», вони не байдикували. Прокидалися вони зазвичай за чверть шоста ранку, і їхні дні минали у фізичних тренуваннях, навчанні солдатів, спортивних змаганнях. Вони опановували основи боксу і французької мови. (Його і ще 20 тисяч австралійців і 8000 новозеландців, які перебували на кораблях цього конвою, передбачалося відправити на Західний фронт.) Le prochain train pour Paris part а quelle heure?[40]

Спершу війна була десь далеко[41]. Кораблі спочатку йшли з повним освітленням, як у мирний час, і красень «Орвієто» ночами виблискував тисячами різнокольорових вогнів. Але тепер потрібне світломаскування. Забороняли навіть курити на палубі після заходу сонця. Боялися німецьких рейдерів – знали, що вони є в Індійському океані, що можуть раптово напасти і що вже близько двадцяти торгових суден союзників потоплено. Відправлення морського конвою з Австралії до того ж затрималося, оскільки стало відомо, що поблизу перебуває німецька ескадра[42].

Вони тримали курс на північний захід, оточені ескортом союзних кораблів. По правому борту Докінз бачив японський крейсер «Ібукі». З його широких труб валив чомусь більш густий дим, ніж із труб британських і австралійських кораблів. Це видовище вражало – 38 кораблів на варті! Сьогодні Докінз сидить у своїй каюті та пише листа до матері:

Приємно усвідомлювати міць Британії на морі. Велетенський конвой іде без зупинок, своїм курсом і в своєму темпі. Іноді нам зустрічаються окремі судна, на кшталт «Остерлі», що перевозять пошту до Австралії та назад. Або крейсери з нашим прапором на щоглі. Усе це підтверджує наше панування на морі. Сьогодні ми дізналися про захоплення Циндао, і почався обмін привітаннями між нами та японським кораблем.

Узагалі-то Вільям Генрі Докінз хотів стати вчителем. У його батьків бракувало грошей. Не існувало і родинної традиції навчатися (мати кравчиня, батько робітник), але вони бачили, що хлопчик розумний. Завдяки отриманій стипендії він зміг продовжити навчання в пансіоні в Мельбурні. У шістнадцятирічному віці Докінз уже хотів обійняти посаду помічника вчителя[43] у школі, що розташовувалася всього за сорок кілометрів від його будинку. Можливо, він досяг би успіху на цьому терені (і відчував до цього покликання), якби одного разу не прочитав у газеті, що в Дантруні відкривається військовий коледж. Він подав туди заяву, склав іспити і, на свій подив, був зарахований.

Військовий коледж був ще не добудований, коли там навчався перший випуск майбутніх офіцерів. Зовнішній вигляд закладу також викликав розчарування: місце було нудне, холодне, пустельне, а курсанти мешкали в спартанських одноповерхових казармах з легкого бетону. Але навчали там добре, а честолюбний Докінз отримав високі оцінки як з теоретичних, так і з практичних дисциплін. Молодий чоловік був невисокого зросту, близько 167 см, тендітної статури, тому зрозуміло, що саме ця обставина, а також його розумові здібності спонукали його до заняття тією справою, де потрібні мізки, а не груба сила. Більшість випускників 1914 року – 37 осіб – пішли на службу в піхоту або кавалерію, а він разом з іншим відмінником навчання потрапив до інженерних військ. Саме цей рід військ найкраще відповідав його характеру. Звісно Докінз був радий опинитися в Австралійському експедиційному корпусі та з рештою радів з приводу британських перемог, але все-таки він не був п’яний війною. І в його листах лунає голос честолюбного, спокійного, акуратного молодого чоловіка, учителя народної школи, який вдягнув форму. Він відвідує церкву. У сім’ї він найстарший з-поміж шістьох дітей: двох молодших, дев’ятирічних близнючок Зельму і Віду, він дуже любить і приділяє їм багато уваги.

Чутки про війну поширювалися давно, і для Докінза початок військових дій не став несподіванкою. Мало хто сприймав чутки всерйоз: якщо щось і трапиться, то це буде в буквальному значенні на іншому кінці земної кулі, в далеких країнах, про які ми ледь знаємо, навіть назви їхні в нас майже ніхто вимовити не можливо. Але було отримано звістку про початок війни. Стало зрозуміло, що Австралія незбагненним чином долучається до цієї війни. Докінз та інші курсанти були вкрай спантеличені. Що з ними буде? Їм залишалося чотири місяці до кінця навчання. Потім їм повідомили, що вони складуть іспити достроково і в складі експедиційного корпусу вирушать на війну. Курсанти радісно укладали свої речі, роздаровуючи або продаючи зайве. На їхню честь був влаштований святковий випускний обід. І тепер вони прямують на війну.

Європа ще дуже далеко, але Докінз уже помітив ознаки війни. У будь-якому разі деякі з них. Чотири дні тому вони пливли повз Кокосові острови, і конвой обрав східний маршрут замість звичайного західного. Причиною тому став страх перед найвідомішим і найпідступнішим рейдерським німецьким судном, легким крейсером «Емден»[44]. Запобіжні заходи виявилися досить своєчасними, адже німці дійсно чатували на них. Конвой отримав телеграму. Найбільший корабель ескорту був висланий назустріч німцям. О 10:25 на корабель Докінза надійшло повідомлення: «Атакуємо ворога!» Хтось на борту «Орвієто» навіть чув далеку канонаду. «Емден», що поступався супротивникові в силі, був підірваний і сів на мілину.

Поширилася чутка, що поранених і полонених після цього 25-хвилинного морського бою візьмуть на борт корабля Докінза. Він з цікавістю чекає на цю подію. Конвой наближається до Цейлону. Звідти Докінз збирається відіслати листа матері. І він пише заключні рядки:

Сподіваюся, що ти добре почуваєшся. У мене все чудово, здоров’я відмінне. Дуже сподіваюся, що тітка Мері незабаром видужає. Переказуй від мене вітання всім, хто запитує про мене. На цьому я завершую листа, сподіваюся отримати від тебе відповідь, коли ми будемо в Коломбо. Цілую й обіймаю всіх вас, починаючи з Віллі… і закінчуючи дівчатками.

23

Середа, 19 листопада 1914 року

Крестен Андресен перевіряє спорядження перед відправленням на Французький фронт

Один за одним друзі Андресена вирушали на фронт. Сам же він не виявляв бажання йти добровольцем, а тому ще деякий час залишався в казармах, очікуючи на неминуче. Але він не міг не згадувати про своїх друзів: ось і останній з них також поїхав, – його тезка Тьоге Андресен. На відміну від Крестена, Тьоге подався добровольцем. Причина? Він хотів «отримати бойове хрещення і стати справжнім чоловіком». Крестен Андресен, загалом, розумів хід думок Тьоге і йому подібних. Він зазначав у своєму щоденнику:

Вирушити на війну – не заради наживи або золота, не заради порятунку батьківщини і честі, навіть не для того, щоб перемогти ворога, щоб проявити себе, свою силу і волю, набути досвіду і навчитися відповідати за свої вчинки. Ось чому я хочу вирушити на війну.

Андресен знав, що більше зволікати не можна. Але він був усе ж радий тому, що виграв трішки часу і дав собі відстрочку.

Учора їм зробили щеплення проти тифу і холери. Сьогодні – укол проти дифтериту. Він перевіряє своє спорядження.

Сіра форма з червоною облямівкою і бронзовими ґудзиками.

Темна армійська шинель.

Пікельхаубе з зеленим чохлом, R 86.

Сірий формений кашкет.

Власні чоботи, куплені у Вейлі.

Жовті високі черевики із шнурівкою армійського зразка.

Опойковий наплічник.

Жовтий бельгійський шкіряний пояс.

Такий само патронташ.

Такі само шкіряні ремені.

Намет і кілочки[45].

Алюмінієвий солдатський казанок.

Така само кружка.

Така само похідна фляга.

Лопатка.

Сірі рукавички.

Сухарна сумка.

Дві банки кави.

Одна банка з рушничним мастилом.

Недоторканний запас, зокрема дві упаковки галет і банка м’ясних консервів, а також мішечок з горохом.

Два пакети першої допомоги.

Гвинтівка зразка 97.

Інструмент для протирання зброї.

Дві вовняні фуфайки.

Дві сорочки.

Дві пари кальсонів, одні – блакитного кольору.

Товстий синьо-чорний светр.

Сіре кашне.

Муфта.

Два шкіряних пояси.

Пара теплих наколінників.

Пара рукавиць.

Особистий розпізнавальний знак. ANDRESEN, KRESTEN. К. Е. R. R.86.

Чотири пари шкарпеток, одна з них – тонкі, ажурні (подарунок коханої).

Балаклава.

Біла нарукавна пов’язка для нічного бою.

Мішечок солі з шовковою стрічкою.

Півкіло шинки.

Півкіло масла.

Банка фруктового масла[46].

Євангеліє.

«Втеча оленя» [47].

Поштові картки для польової пошти, 30 штук.

Газетний папір.

«Was für die Feldgrauen, Annisolie» [48].

Пластир.

Швацьке приладдя.

Карта.

Три блокноти.

Данський прапор (наразі відсутній) [49].

Багнет.

150 бойових патронів.

Півкіло копченої свинячої грудинки.

Один батон копченої ковбаси.

Буханець солдатського хліба.

Усе спорядження важило близько тридцяти кілограмів, і цього (як зазначає Андресен у щоденнику) «було достатньо». Газети повідомляли про частини, що складалися з молодих студентів, які йшли у наступ під Лангемарком, зі співом «Deutschland, Deutschland über alles». Незабаром настане зима.

24

Субота, 28 листопада 1914 року

Мішель Корде обідає разом з двома міністрами в Бордо

За столом сиділи шестеро, базікаючи про те про се. І все ж постійно поверталися до теми війни – таку силу тяжіння мала ця подія. Подейкували, що для жінки, яка втратила чоловіка, є визначення – «вдова», але немає назви для жінки, яка втратила дитину. Або погоджувалися, що німецькі цепеліни цілком можуть долетіти до Парижа і розбомбити його. Або розповідали, що в Лондоні почали надягати на вуличні ліхтарі спеціальні абажури, винайдені знаменитою танцівницею Лої Фуллер. Або обговорювали: листи щастя з молитвами. Такі листи розсилалися різним людям з проханням переписати молитви і послати їх потім ще дев’ятьом адресатам, інакше «тебе і твоїх близьких спіткає нещастя».

«Ні, війни було не уникнути!» – стверджували двоє, які сиділи за столом. Вони були членами кабінету міністрів.

Один з них – Арістід Бріан, міністр юстиції, досвідчений політик, прагматик (дехто сказав би – опортуніст) лівацького штибу, налаштований антиклерикально. Красномовний Бріан ставав дедалі важливішою політичною фігурою, і багато інших міністрів заздрили йому, оскільки він побував на фронті. У цьому місяці він почав обстоювати нову ідею: якщо війна на заході загрузла, чому б не послати франко-британську армію в яке-небудь інше місце, припустімо, на Балкани? Інший – Марсель Семба, міністр громадських робіт, адвокат, журналіст, один з лідерів французької соціалістичної партії. Обидва міністри належали до коаліційного уряду, сформованого після початку війни. Мало хто здивувався, що Бріан став членом уряду: він відомий кар’єрист, звиклий до влади, її умов і можливостей. І навпаки, кандидатура Семба здивувала багатьох, особливо радикалів. У їхньому стані на роботу в уряді дивилися як на зраду, так само як і засуджували німецьких соціал-демократів, які схвалили військові кредити[50].

За розмовою стало зрозуміло, що навіть міністри не знають, скільки ж солдатів у них в армії. Частково тому, що військові чини, які досить часто висловлювали своє презирство до цивільної влади, відомої своєю скритливістю, а почасти через те, що після літньої мобілізації та осінніх катастрофічних втрат, особливо в битві біля Марни, списки особового складу не були виправлені. (Кількість убитих була засекреченою і не розголошувалася навіть після завершення війни.) Жоден цивільний міністр не посмів би вимагати відповіді у генералів – усі вони все ще мали статус непогрішних божків, причому у всіх країнах, що воювали. Проте вдалося грубо обчислити на основі загальної кількості пайків, що видавали солдатам щодня. Відомо також, скільки пляшок шампанського уряд передасть у війська різдвяного святвечора.

Обід засмутив Корде – як же вжився його давній кумир Семба в нову роль міністра, як же він любить свою посаду! Корде занотовує у щоденнику:

Завдяки винятковими обставинами він отримав можливість насолоджуватися владою, яку перш відкидав, але сумно дивитися тепер на цих людей, на те, як вони роз’їжджають у своїх автомобілях, розсідаються в свої спецпотяги, як вони відверто, із задоволенням насолоджуються своєю владою.

25

П’ятниця, 11 грудня 1914 року

Крестен Андресен стає свідком пограбування Кюї

Коли вони залишали Фленсбурґ, пішов мокрий сніг, укривши місто щільною ковдрою. Відбувся звичний ритуал. Жінки з Червоного Хреста обсипали його та інших солдатів шоколадом, печивом, горіхами, сигарами, а в гвинтівки встромляли квіти. Він узяв подарунки, але рішуче відмовився від квітів: «Рано мене ховати». Потягом їхали 96 годин. Він мало спав у дорозі. Частково через хвилювання, частково з цікавості. Здебільшого сидів у купе біля вікна (на щастя, їм не довелося їхати в товарняку, як багатьом іншим) і жадібно дивився на все, що пропливало повз: поля битв навколо Льєжа, де всі до єдиного будинки або почорніли від кіптяви, або стояли зруйновані після важких серпневих боїв (це були перші бої на заході); суворий ландшафт долини Маасу; тунелі; зимові, але зелені рівнини північно-західної Бельгії; горизонт, зубчастий від гарматного вогню і спалахів вибухів; міста і села, не зворушені війною, занурені в глибокий спокій; і міста і села, відмічені битвами, населені привидами війни. Нарешті вони висадилися в Нуайоне, у північно-західній Франції, і при світлі місяця рушили на південь. Повз них дорогою гуркотіли гармати, вози, автомобілі. Гул від далеких вибухів дедалі постлювався.

Полк тепер зайняв позицію вздовж залізничного насипу, поблизу маленького містечка Лассіньї в Пікардії. З полегшенням Андресен побачив, що тут досить спокійно, незважаючи на прикрий, але взагалі-то безрезультатний артобстріл[51]. Служба здалася йому не надто обтяжливою: чотири дні – в глинистих окопах, чотири дні – відпочинок. Вартували, вичікували, іноді траплялася безсонна ніч у секреті. Французи залягли приблизно за триста метрів від них. Сторони, які воювали, розділяли звичайна дротова огорожа[52] та поле. Урожай 1914 року – пониклі снопи жита – догниває на цьому полі. Більше нічого. Натомість значно більше можна було почути: посвист куль (чи-чу), кулеметний тріск (дадера-дадера), розриви гранат (пум-цу-у-і-у-у-пум)[53]. Їжа була чудовою. Їх годували гарячими стравами двічі на день.

Дещо виявилося не таким поганим, як він побоювався. Інше – навіть гірше, ніж очікувалося. Наближалося Різдво, і Андресен затужив за домом. Йому бракувало листів від близьких. Містечко, де вони були розквартировані, знаходилося на лінії фронту, його постійно обстрілювали, і тому воно зовсім знелюдніло. Сьогодні вони отримали звістку, що останні французи залишили свої будинки. Щойно містечко спорожніло, як німці його розграбували.

У порожніх, залишених будівлях можна брати все, що хочеш. Тому і у військових частинах за лінією фронту, і в окопних прихистках було повнісінько здобичі з будинків французів, починаючи від дров’яних печей і м’яких ліжок до хатнього начиння і розкішних гарнітурів м’яких меблів[54]. (Стіни бліндажів були частенько обвішані іронічними девізами. Ось один, популярний: «Ми, німці, не боїмося нічого, крім Бога та нашої артилерії».) І коли стало зрозуміло, що будинки остаточно спорожніли, був виданий звичний наказ: спершу офіцери беруть, що забажають, а потім – рядові.

Андресен попрямував у містечко з десятком інших, на чолі з фельдфебелем. Лассіньї справив на нього гнітюче враження. Там, де раніше розташовувалися високі білі будинки з жалюзі на вікнах, залишилися тепер лише потворні, почорнілі від дощу руїни, купи каміння та дерев’яних уламків. Вулиці були засипані картеччю й осколками снарядів. Містечко практично зрівняли із землею. Від церкви залишився порожній каркас. Усередині на похилених балках ще тримався старий дзвін, але незабаром і він упаде, ударившись об землю з останнім, надтріснутим дзвоном. На церковному фасаді висіло велике розп’яття, його пошкодило розривом гранати. Андресен приголомшений:

Як жорстока і безцеремонна війна! Знехтувані найбільші цінності: християнство, мораль, домашнє вогнище. У наш час так багато говорять про Культуру. Боїшся зневіритися в цій самій культурі та інших цінностях, коли до них ставляться настільки нешанобливо.

Вони наближаються до будинків, нещодавно залишених мешканцями. Фельдфебель, раніше – вчитель, входить першим. Він жадібно нишпорить у шафах, по всіх кутках. Але ж узяти нічого. Усе вже розграбували. Хаос панує невимовний. Андресен тримається трохи віддалік, засунувши руки в кишені, на душі в нього тяжко. Він мовчить.

У дверях залишеної крамнички вони стикаються з добре одягненою жінкою, щоправда, вона без капелюха, але в жакеті з хутряним коміром. Вона запитує солдатів, де їй знайти свого чоловіка. Андресен відповідає, що не знає. Він зустрічається з нею поглядом, і йому важко вгадати, що переважає в її потемнілих очах – відчай чи презирство. Від сорому він не знає, куди подітися, і більш за все жадає «втекти далеко-далеко», сховатися десь від цього погляду.

26

Вівторок, 15 грудня 1914 року

Ельфріда Кур допомагає нагодувати солдатів на вокзалі Шнайдемюля

Морозяне небо, білий сніг, крижаний холод. Молодші діти так мерзнуть, що вже не хочуть гратися в солдатів. Ельфріда як старша вмовляє їх продовжити гру. Потрібно загартовуватися: «Солдати на фронті мерзнуть більше за нас». Але маленький Фріц Веґнер справді застуджений. Вона раз по раз витирає йому носа, і ця обставина, на її думку, суперечить їйого статусу офіцера в грі.

Потім вона прямує на вокзал. Її бабуся працює там добровольцем Червоного Хреста. Ельфріда зазвичай допомагає годувати солдатів. Потяги все йдуть і йдуть, вдень і вночі: здорові солдати, співаючи пісні, їдуть на Східний фронт, назустріч боям, а назад повертаються притихлими, зраненими. Цього дня має прийти багато санітарних потягів, тому буде багато клопоту.

Ельфріда, незважаючи на заборону, допомагає нагодувати і триста цивільних осіб, робітників, які приїхали зі Східної Пруссії, де рили окопи і будували укріплення. Вона дивиться, як їдять ці голодні люди, мовчки, побоюючись, що їх схоплять: перед ними – суп, хліб, кава. Вони миттєво проковтують 700 бутербродів і поспішають до потяга, що очікує на них. Вона похапцем допомагає приготувати нову порцію бутербродів. Ковбаса закінчилася, вони ріжуть сало, у гороховий суп додають води, але коли прибуває потяг з пораненими, вони не чують жодної скарги.