Амазонка. Київ–Соловки (збірник)

Сучасники певні:

«Якби Михайло Теліга не зустрівся з Оленою, він, напевно, прожив би своє життя тихо і непомітно. Життя це поруч з такою жінкою, як Олена, поставило Михайла Телігу у виїмкове становище і примусило виявити такі риси характеру, які при інших обставинах залишились би скритими: витримку, такт, терпеливість, вірність. І через вірність до кінця – мученицька смерть.

– Олена Теліга загинула за Україну, її чоловік загинув за неї, – сказала мені багато років пізніше дружина Олега Кандиби-Ольжича. – Але Михайло знав, за яку ідею гинула його дружина, духом був близький до цієї ідеї».

Найняту маленьку квартирку – чи багато двом закоханим потрібно місця на планеті Земля? – на п’ятому поверсі дещо занедбаного будинку вони називали своїми пенатами. І вона їм справді здавалася незвичайною. А що якісь там побутові незручності… Дарма, жити можна. Сьогодні так, завтра буде краще. Неодмінно буде краще, для цього вони й прийшли у цей світ.

І Олена захоплено повторювала поетичні рядки загубленого енкавеесівцями поета з України Івана Крушельницького:

Немає сил, щоб нас ввігнати в ляк!Немає бур, щоб ми розбились в них!Розірвем сіть, порвем кривавий сак…Повернем в спів, у сміхНаш гнів!

Се так, головне у житті, це справа, якій служиш.

Додому поверталась завжди збуджена, в емоційному піднесенні, що ніколи її не залишало, поверталась ще не охололою від праці, якій вся віддавалася. Як на одному подихові, наче на крилах злітала на п’ятий поверх до своїх крихітних пенат, де Михайло, вже відчуваючи той її лет, зарані відчиняв двері і чекав її на порозі з усмішкою і простягненими для обіймів руками.

– Ой, Михайлику, скільки ми сьогодні зробили! Побільше б такої роботи! Тоді й жити цікавіше, бо без любої праці для загального добра, для України, дні такі одноманітні й пусті. Як не наповниш їх енергією своєї душі й горінь – тяжко тоді жити.

У ті дні захоплено писала про їхнє життя:

На п’ятім поверсіТак, завтра зрання та ж незмінна пісня,Все те ж життя бездомних волоцюг,І ще міцніше, аж за горло стиснеТяжких турбот ржавіючий ланцюг.Та прийде вечір – завтра чи позавтра, —Забувши втому, я не буду йти,Я буду бігти й обминати авта —На п’ятий поверх, де чекаєш ти.І невідмінно – березень чи грудень —Все те ж питання й відповідь: «На днях»…Все та ж потіха: «Може, якось буде»…Все так же – в мозок найгостріший цвях.Та ось вже ніч. І на руці твій дотик.Ясніє зір, відпочиває слух,І так безжурно скинуті турботи,Як з голови мій чорний капелюх.А покій наш – це передпокій неба,І у казки я вірю знов і знов,Бо в хмарах місяць, мов у піні лебідь,Перепливає крізь моє вікно.Ти теж веселий і юнацьким крокомОбходиш покій тут і знову там.«Буенос-Айрес! Африка! Марокко!» —Так дзвінко й гостро вимовлять уста.Палить сонце, дощі, вітри,У пісках поринає крок,Серед ночі зловіщий крикЗалітає до нас в шатро.«Відпливаймо!» – беру весло,«Небезпека!» – не зложу рук,Все разом: і добро, і зло,Всі шляхи: і пісок, і брук!А завтра зрання – та ж незмінна пісня,Все так же набік чорний капелюх,І аж до ночі не спаде, не звиснеТяжких турбот ржавіючий ланцюг…

Тоді ж Олена – але вже з прізвищем Теліга – почала друкуватися. У 1922 році у Львові почав виходити «Літературно-науковий вісник», що його редагував Дмитро Донцов, відомий політичний діяч, публіцист, ідеолог українського націоналізму. Один з керівників Української хліборобсько-демократичної партії. За своє українофільство якось був схоплений польською владою і запроторений до концтабору. Автор багатьох праць на теми українського відродження, серед яких – «Модерне москвофільство», «Історія розвитку української державної ідеї», що була настільною книгою Олени Шовгенівої, а потім – Теліги, як і «Націоналізм», як і праця «Де шукати наших традицій», «Московська отрута», «Росія чи Європа», «Клич доби», у яких виклав доктринні засади українського націоналізму.

Як політика й публіциста, незламного борця за волю своєї країни, Олена обожнювала його. Він був для неї такою величиною – «позахмарною» – додавала, що вона ніколи б не зважилася послати йому свої вірші. Але хтось із її друзів попросив у неї кілька її поезій «на пам’ять». Олена дала, нічого не підозрюючи, а друг, не спитавши в неї дозволу, навіть не поставивши її до відома, надіслав поезії Донцову. Самому Донцову. І яким же був подив Олени та її радість, коли – це було року 1928-го, – в «Літературно-науковому віснику» раптом з’явилися друком три її поезії. Ще й лист прилетів від Донцова, який похвалив молоду авторку, запрошував до співробітництва… Олена спершу неймовірно подивувалася, а тоді неймовірно зраділа. Ті поезії і, зокрема, вірш «Радість», що відкривав добірку, були написані Оленою ще в 17-літньому віці і вона сумнівалася: давати їх у пресу чи ні. А може, то всього лише проба пера початківця?

Та «Радість» і справді принесла Олені неймовірну радість. Як згадуватимуть її друзі, Олена випромінювала оптимізм і вся світилася тихим сяйвом і вперше раділа життю, повіривши у власні літературні спроби.

Чоловік її любив фотографувати…

До речі, про фотоапарат. Жили молоді в Подебрадах бідно, ледве-ледве стягуючи кінці з кінцями, від багато чого мусили відмовлятися. Але ж, попри все, треба було пристойно одягатися, а Михайло вже обносився. Олена десь позичила гроші, дала їх чоловікові, аби він купив собі новий костюм.

Михайло подався купувати собі костюм, а купив… фотоапарат. І звідтоді часто фотографував Олену – на знімках вона виходила з такою звабливою жіночністю і кокетлива. І це в ній поєднувалося з твердістю характеру, вона була максималісткою, слова у неї ніколи не розходилися з ділом. Бо вважала: письменник не може в творчості проповідувати одне, а в житті вчиняти по-іншому, як то часто й траплялося в богемному середовищі. На той час Олену Телігу знали не лише як талановиту поетесу, але і як діячку культурної референції Організації українських націоналістів – вона була дієвою членкинею ОУН. І звідтоді націоналізм став її ідеологією і самим смислом життя…

Жив та був собі у Східній Пруссії (помер у Веймарі в 1803 році) Гердер Йоганн Готфрід – німецький філософ, письменник, просвітитель. Один із засновників філософії історії. Один із натхненників і теоретиків літературного руху «Буря й натиск». Прагнув розкрити зв’язок між мистецтвом і життям, відстоював німецьку НАЦІОНАЛЬНУ (виділення моє. – В. Ч.) культуру, народність і реалізм у мистецтві.

Широковідомий нині термін «націоналізм», що викликає стільки емоцій, був проголошений саме Йоганном Готфрідом Гердером наприкінці 1770-х років.

Отож націоналізм – ідеологія і напрям політики, базовим принципом якої є теза про цінність нації як найвищої форми суспільної єдності та її первинності в державотворчому процесі. Як політичний рух націоналізм прагне відстоювання інтересів національної спільноти у відносинах з державною владою. У своїй основі націоналізм проповідує вірність і відданість своїй нації, політичну незалежність і роботу на благо власного народу, об’єднання національної самосвідомості для практичного захисту умов життя нації на території проживання, економічних ресурсів та духовних цінностей. Він спирається на національне почуття, яке споріднене патріотизму. Ця ідеологія прагне до об’єднання різних верств суспільства, незважаючи на протилежні класові інтереси. Вона виявилася здатною забезпечити мобілізацію населення заради спільних політичних цілей в період переходу до капіталістичної економіки. Націоналізм – світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Для XX ст., особливо його другої половини, це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 року націоналізм, як один із способів розвитку світової співдружності народів, вступив у свій черговий етап.

Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава – не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, – це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І дійсний (а не змішаний із шовінізмом, з його намаганнями довести виключність та зверхність «своєї» зростаючої етнонації) націоналізм обстоює право на державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань народу.

Націоналізм – якщо сказати одним рядком, це любов до всього людства, виражена в конкретних справах на благо своєї нації.

Окремі прояви національних почуттів і національних рухів зустрічаються у стародавні, античні та середні віки (почуття відмінності стародавніх євреїв від невірних, античних греків від варварів, французько-англійський конфлікт під час Столітньої війни 1337–1453 років і т. д. Але як масове й загальнопоширене явище націоналізм характерний в основному для новітніх часів. Більшість політичних і культурних явищ раніше цього часу мали універсальний, а не національний характер: найпоширенішою формою державних утворень були імперії, а не національні держави; релігії мали світовий характер і т. д. Як правило, більшість населення не була свідома своєї національної відокремленості. Націю як політичне (але не етнічне) утворення уособлював т. зв. репрезентативний клас (дворянство у Росії та Франції, шляхта у Польщі чи козацтво в Україні). Нерідко верхівка цього класу за своєю етнічною приналежністю відрізнялась від основної маси населення (як династії норманів у середньовічній Англії та династія Рюриковичів у Київській Русі). В Європі до розвитку націоналізму люди, як правило, були лояльними до міста або конкретного лідера, а не до своєї нації. Британська енциклопедія визначає початок націоналістичного руху з кінця XVIII століття – Американської і Французької революцій. Інші історики вказують спеціально на ультранаціоналістичні партії у Франції під час Французької революції.

Теоретики романтизму – передусім німецький філософ Йоганн-Готфрід Гердер – особливу увагу приділяли слов’янським народам, які нібито зберегли свої традиції у незіпсованому і первісному вигляді, і тому передбачали велике майбутнє слов’янським народам. Гердер окремо відзначав особливу роль українців.

Наполеонівські війни та польське визвольне повстання 1830–1831 років прискорили кристалізацію національних рухів у Російській імперії. Формування російської національної свідомості одержало сильний поштовх у результаті уварівських реформ, які проголосили «народність» (національність) разом із «самодержавством» і «православ’ям» основоположними принципами Російської імперії. Реформи Уварова поклали початок посиленій русифікації державного апарату та інших, неросійських народів, які проживали на території Російської імперії. Відповіддю на них була активізація національних рухів поневолених народів. Це стосувалося, зокрема, українського національного відродження, яке бере свої початки від перших спроб утворення нової літературної мови («Енеїда» Івана Котляревського, 1798) та боротьби нащадків козацької старшини, які стали російськими дворянами, за збереження автономних прав України в Російській імперії. Активізація національного руху привела до утворення Кирило-Мефодіївського братства (1846–1847), провідні діячі якого – Тарас Шевченко (1814–1861), Пантелеймон Куліш (1819–1897), Микола Костомаров (1817–1885) – відіграли вирішальну роль у формуванні ідеології модерного українського націоналізму.

В Австрійській імперії українське національне відродження було пов’язане у першу чергу з діяльністю «Руської трійці» (1830-ті рр.) та Головної руської ради, інших українських організацій під час революції 1848 року.

Революція 1848 року послужила сильним поштовхом для розвитку національних рухів і формування їхніх політичних програм. Разом з тим вона вперше засвідчила, що національні рухи поневолених народів можуть перебувати у конфлікті між собою (як польський та український, угорський і словацький та ін. національні рухи). На загострення такого конфлікту вплинула поява нових інтелектуальних течій – гегельянства, марксизму та ін. Національні конфлікти на Балканському півострові – дві балканські війни (1912 і 1913) та вбивство австрійського престолонаслідника Франца Фердинанда у Сараєво (28.6.1914) послужили поштовхом до Першої світової війни.

Утвердження тоталітарних режимів у Радянському Союзі, Німеччині, Японії та інших країнах у 1930—1940-х роках призвело до посилення нового типу національних рухів – панславістського, пангерманського і паназіатського. Після перемоги більшовиків у революції і громадянській війні в Росії 1917–1920 років ідеологію панславізму було поєднано з комуністичними гаслами. Росіян проголосили справжнім соціалістичним народом, покликаним поширювати ідеали комунізму серед інших націй. Під цими гаслами у 1917—20 роках було здобуто перемогу над національно-визвольними рухами неросійських народів – українців, вірмен, грузин та ін., що прагнули відокремитись від Російської імперії – самодержавної і пізнішої, т. зв. червоної під абревіатурою СРСР, та утворити свої національні держави. Таких борців було проголошено націоналістами (з епітетом «буржуазні») і названо «злейшими врагами человечества» та відкрито на них полювання без обмеження. Після перемоги СРСР у Другій світовій війні Й. Сталін зреалізував найсміливіші плани російських панславістів та шовіністів усіх мастей, коли були зігнані в один табір – зону соціалізму – багато слов’янських та інших народів із забороною навіть думати про якесь там відокремлення та створення своїх національних держав. Тоді націоналізм вкотре був оголошений буржуазною ідеологією в національному питанні, яка розглядає націю як позаісторичну категорію, вищу форму суспільної єдності (саме так і є і має бути. – В. Ч.), проповідує, мовляв, зверхність національних інтересів над класовими (сам так є і має бути. – В. Ч.).

Мовляв, націоналізм протиставляється якимось там протилежним корінним інтересам трудящих (трудящі це і є нація). Для більшовиків була визначальною т. зв. «класова і соціальна боротьба» – за цією димовою завісою більшовики, пригноблюючи національні меншини, творили свою імперію на чолі з усім руським. Для російських більшовиків національний уряд на Україні – хоча б та ж Центральна Рада – це «буржуазно-націоналістична контрреволюція». (Боротьба за незалежність і національну самосвідомість дозволялась лише Росії.) А присланий з Москви до Києва на багнетах муравйовських орд уряд – це єдиний дозволений уряд для тієї ж України. Це викликало на Україні опір – від збройної боротьби на Західній Україні до дисидентських рухів з чітким національним забарвленням. Звідтоді націоналізм став однією з найзгуртованіших політичних і громадських сил в історії.

Дмитро Іванович Донцов був старшим за неї на 23 роки, але на вигляд значно молодший своїх літ і на позір і сприйняття здавався їй юнаком – такий був завзято-молодечий, рвійно-невгамовний. Максималіст, що не знав ні золотої середини, ні компромісів у боротьбі за вільну Україну, що її він зримо уявляв і був певний: якщо всі почнуть діяти так, як він їм пропонує – вільній Україні бути! Якщо притримуватися його вчення і йти за його дороговказом. Тож навіть серед максималістів був крайнім. Тільки вперед, тільки на лінію боротьби. Такою була і Теліга. У своєму святому нетерпінні пошвидше поборотися за вільну Україну розуміла його і його теж святе нетерпіння кидатись на барикади за волю України і тому – мабуть, тому, – сприймала його рвійно-молодим. Та він, вочевидь, в душі й був таким. Але шанобливо звала його: вельмишановний пане редакторе!.. Він прохав її обходитись без такої шанобливої урочистості, але вона не могла інакше. До всього ж іноді їй здавалося, що він – Мефістофель. Справжній-щонайсправжнісінький. Той Мефістофель, що є одним з духів. Демон. Але демон не тільки зла, а й добра теж.

Іноді він здавався їй ангелом. Але – грішним, вигнаним з раю, тим ангелом, який вчинив бунт проти самого Бога. А це все той же Мефістофель.

Іноді ж він здавався їй Кирилом і Мефодієм в одній особі.

Як Мефістофель він мав успіх у жінок. До всього ж він був ідеологом не просто націоналізму – сиріч патріотизму, якогось там романтично-літературного, а – героїчно-наступального. Ось чому його боготворили цілі покоління. Вірили, як юдеї Мойсею, котрий свого часу вивів з пустелі народ, хоч і довелося поблукати сорок чи скільки там років. Так і він, Дмитро Донцов, новітній наш Мойсей, виведе український народ з рабства, приведе його в омріяну цілими поколіннями землю обітовану.

У нього й перо було таке, як він сам – гостре, непримиримо-пристрасне.

Теліга була щаслива, що її поезії друкує така людина, глибокошановний пан редактор, Мойсей і Мефістофель України. У його «Літературно-науковому віснику» надруковано і її вірш «Подорожній», що присвячений йому, ідеологу українського націоналізму і незвичайній людині, в образі палкого юнака, хоч він і був старшим за неї.

Улітку 1933 року Олена писала своїй подрузі Наталії Левицькій-Холодній про Донцова:

«Настусенько, ти не уявляєш, як він мені дорогий. Не мені орієнтуватися в тому, що таке: любов, обожнювання, приязнь чи захоплення, чи не те й не те, не друге і не третє. Але це почуття таке глибоке, що ти маєш з ним погодитись? Мене мучає одне: при всій моїй великій любові до Михайла, я не відчуваю до нього „кохання“. Життя досить важке нам обом, і зокрема для мене, тому що я від любові до Михайлика стараюсь не показувати йому нехватку „кохання“».

Сучасні словники української мови ці терміни – любов і кохання – не розрізняють.

«Кохання – почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі, те саме, що і любов».

«Любов – почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі; кохання».

Але… Різниця між цими різновидами любові все ж таки є. Матір, наприклад, не можна кохати, бо це може викликати небажані порівняння, кохають дівчину (жінку), а матір – люблять. Як і Батьківщину.

Кохання ж це більший інтим, як любов.

Олені здавалося, що свого чоловіка Михайла, вона хоч і всім серцем, але тільки любить, кохання між ними, як між чоловіком та жінкою, чомусь немає. Кохання, як їй здавалося, у неї зароджується до нього, до Донцова. І вона злякалася, бо не бажала зраджувати Михайла. Банально і тривіально. Це не для неї. Але, на щастя, далі дружби й захоплення Донцовим як борцем за волю України, її ідеологом, керманичем і вождем, справа не просунулась. Та й невдовзі вони розлучаться – як час покаже, назавжди. Вона поїде до Києва – теж назавжди, а він…

Донцов Дмитро Іванович (1883–1973) – політичний діяч, публіцист, ідеолог українського націоналізму, прожив довге життя – 90 років, хоч і був переслідуваний і більшу частину життя прожив на чужині.

Дивно, але цей ідеолог українського націоналізму, який походив з козацько-старшинського роду, свого часу навчався в Царськосельському (де раніше навчався Пушкін!) ліцеї, навчався на юридичному факультеті Петербурзького університету, з якого був виключений за участь в українській демонстрації 1905 року. Тоді ж він стає членом Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Поліція не давала йому й дихнути, тож року 1908-го Донцов змушений емігрувати за рубіж. Виступав у пресі на українську тематику. Під час Першої світової війни – перший голова Союзу визволення України.

У 1917 році жив у Львові, де здобув ступінь доктора наук. В березні 1918-го виїхав до Києва, очолив Українське телеграфне агентство, був членом української делегації на переговорах з РСФРР. Один з керівників Української хліборобсько-демократичної партії. У 1922 році після Швейцарії мешкав у Львові, ставши одним із засновників Української партії національної роботи і редактором її друкованого органу «Заграва».

1939 року був заарештований і ув’язненим в польському концтаборі. Після звільнення емігрував до Німеччини, а звідти до Бухареста, де редагував часопис «Батави».

Під час Другої світової війни мешкав у Берліні, Львові, Празі, з 1945 року – в Парижі, а наступного року переїхав до Великої Британії.

Ще через рік – на еміграції в Канаді (1947). Викладав українську літературу в Монреальському університеті, співробітничав в українських виданнях. Видав чимало дієвих праць, що стали фундаментом українського націоналізму, його теоретичною базою. Виклав доктринальні засади українського націоналізму. Обстоюючи ідею самостійності України, завжди зберігав виразну антиросійську позицію. Вироблені ним ідейні засади базувалися на вирішальній ролі особистості та ірраціональній волі нації в історичному процесі. Політична філософія Донцова великою мірою стала основою революційно-підпільної діяльності ОУН.

Коли до нього дійшли в 1942 році вісті про загибель у Києві від рук нацистів Олени Теліги, ця мужня людина впала чи не у відчай і, не соромлячись присутніх, плакала.

Студентське життя минало весело і гамірно, в Михайла та Олени виявилося багато вірних і щирих друзів. Більшість з них, як і Михайло, були молодими офіцерами армії УНР, вони тяжко переживали поразку, тож часто сперечалися, чому ж не вдалося відстояти незалежну Україну… Готувалися в майбутньому повторити спробу здобути волю. Вони були щирими і вірними українцями, бездоганно володіли рідною мовою, тож допомагали й Олені її вивчати.

Та старше покоління, лідери української революції, керівники відродженої на її хвилях національної держави – Української Народної Республіки – не виправдали надій молодого покоління, не зуміли організувати захист власної держави. «Але розчарування, а з ним біль, досада і спізнений жаль, – писав Є. Маланюк, – прийшли вже в таборах, де була нагода продумати недавнє минуле, особливо читавши Донцова та „Листи“ нещадного своєю логікою Липинського.

Розчарування в „старших“ довершило нашу політичну свідомість, зробило нас політичне зрілими, але це сталося жахливо пізно, себто коли ми були вже обеззброєні і збройна Визвольна Війна для нас була скінчена.

Якби ж та політична дозрілість прийшла була вже не на 10, а хоч би на 2–3 роки раніше!

Прихід політичної нашої дозрілости в розпачливо-таборових умовинах обеззброєного війська і спричинив своєрідну „психічну травму“, яка повела наше покоління в науку (Подебради), в мистецтво, а нашу групу завело в літературу (переважно в поезію)».

Ці роздуми Євгена Маланюка певною мірою пояснюють і такий феномен, як Празька поетична школа, до якої відносять Юрія Дарагана, Леоніда Мосендза, Олексу Стефановича, Оксану Лятуринську, Максима Гриву, Миколу Чирського, Олега Ольжича, Олену Телігу та ін.

Таким було оточення, в якому формувалася Олена Теліга як поетеса і українська патріотка, націоналістка.

Чому ж українці виявилися неспроможними утвердити і захистити власну державу?

Одну з причин, чи не найголовнішу, бачили в недостатній згуртованості нації, у відсутності належної волі до перемоги, в слабкості провідників, які орієнтувалися на демократичні методи досягнення мети в той час, як противник застосував брутальну силу. Головним ворогом вважалася Москва, московський імперіалізм, що століттями гнобив Україну і в новому обличчі, в обличчі більшовизму, задушив молоду Українську державу, яка постала в результаті революції 1917–1921 років.

Отже, щоб досягти перемоги в майбутній боротьбі за незалежну Українську державу, вважали необхідним насамперед, щоб українці усвідомили свою національну окремішність, необхідність з’єднання всіх воль в одну волю, підпорядкування всіх індивідуальних інтересів найвищій меті – боротьбі за націю і національну державу. 1926 року побачила світ праця Дмитра Донцова «Націоналізм», у якій обґрунтовувалась ідеологія українського інтегрального націоналізму, наголошувалось на тому, що лише нація, яка у ворожому оточенні виявиться дужчою і пристосованішою, здатна утвердити себе і вижити. Ця та інші праці Д. Донцова, що друкувалися в редагованому ним «Літературно-науковому віснику», активно обговорювалися в колі Олениних друзів та приятелів. Захоплювалися вони й модною на той час філософією волюнтаризму Артура Шопенгауера та Фрідріха Ніцше.

Ці ідеї носилися в повітрі, їх вбирала Оленина свідомість, вони відгукнуться в її творах дещо пізніше, коли остаточно сформуються її світогляд і естетична позиція. «А поки що вона молода й щаслива, вона в центрі цікавого товариства, її сміх дзвінкий і веселий, її кохає красивий, ставний козак, справжній лицар». – Надія Миронець.

Час летів швидко й непомітно. Року 1929 Михайло Теліга захистив дипломну роботу, отримав фах інженера-лісівника, і восени того ж року Теліги переїхали до Варшави, куди ще раніше перебралися батько й мати Олени.

Олена тоді була вся в емоційному пориві, в передчутті чогось незвичайного, що ось-ось станеться, і життя – і їхнє особисте, і України, – зміниться на краще. Писала в ті дні:

Що нам щастя солодких звичокУ незмінних обіймах дому!Може, завтра вже нас відкличеКанонада грізного грому!І напружений погляд хочеВідшукати у тьмі глибокій —Блискавок фанатичні очі,А не місяця мрійний спокій!

Але життя у Варшаві було трудним, вони ледве зводили кінці з кінцями. Але не втрачали оптимізму. Олена влаштовується вчителькою в початкову українську школу, платня хоч і скупа, та все ж стає трохи легше. Але тут злягла мати й почала згасати. У неї виявилася лейкемія, фінал настав швидко. Олена тяжко пережила смерть матері, але духом не падала, вчила дітей, і очі її випромінювали радість. Устигала демонструвати й нові моделі одягу – все ж якийсь там підзаробіток. І як завжди на зустрічах із друзями безконечні дискусії, молоді, гарячі – про боротьбу за волю свого народу, про культурний розвиток нації, про нові рубежі боротьби. Сумувати й опускати руки не було коли.