Амазонка. Київ–Соловки (збірник)
Сама собі заповідала:
Ти в тінь не йди. Тривай в пекучій грі.В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться!..На відміну від інших жінок, вік ніколи не був владний над Оленою. Та, власне, вона ніколи на нього й уваги не звертала. Бо вважала, що «жінки старіються найбільше від страху перед старістю, яку бачать в кожній зморшці, в кожному сивому волосі, і цей страх відбивається на їх обличчю, позбавляючи його ясного виразу. Зрештою, зморшки зникають від масажу, сиве волосся не старить нікого, але вираз жаху залишається.
Ти скажеш: найбільше старить людину горе і незадоволення життям. Може. Але тоді треба шукати якогось виходу, щоб відмолодитися знову. Відмолодитися душею, яка дійсно старіється, задихається, коли немає потрібного їй щастя».
Надія Миронець:
«Тут доречно було б нагадати, як оцінювали зовнішність і характер Олени Теліги ті, хто її знав особисто, хто з нею спілкувався. Майже всі говорили про її чарівність, відзначаючи разом з тим, що не мала правильних рис обличчя. Галина Лащенко так описувала її зовнішній вигляд у 20 років, коли вони вперше познайомилися: „Висока, тоненька, з живими очима, в ясній сукні, в білім капелюсі з широкими крисами, вона була така весняна, як її 20 років, така іскриста, як соняшний день навколо неї. Її обличчя було дуже мінливе. То зовсім звичайне, а часом таке миле, що тяжко знайти миліше. Риси обличчя мала неправильні, ніс надто короткий, тонкі нервові уста. Але такий особливий склад обличчя, що деякі дефекти мало його псували. Не була красуня, але гарненька, приваблива і дуже жіноча“.»
Олег Жданович вважав, що Галина Лащенко найвірніше описала обличчя Олени Теліги, і від себе додавав, що привабливість її лежала не в «правильних рисах», яких вона не мала, хоч про них говорилося в багатьох спогадах, «а у внутрішньому чарі».
Додамо ще й згадку Уласа Самчука про зовнішність Олени Теліги, яка не розходиться з наведеним вище, а доповнює його деякими рисами: «…Мала чудове злото-бронзове, густе, неслухняне волосся, гарний, злегка кирпатий носик, правильні, вольові уста, дуже гарні ноги, енергійну ходу і такий же, трішечки заїкуватий, тон мови. Не дуже гарні, темно-зеленкаві очі…»
Про характер Олени Теліги, стиль її життя і поведінки є також чимало рядків у спогадах. Відзначають, як правило, її веселу і разом з тим запальну вдачу, товариськість, любов до танців і гарного одягу, до чоловічого товариства, «хотіла подобатись мужчинам і сміялася з жінок з пуританськими нахилами, хоча засадничо вона була великою захисницею жінок». Улас Самчук звернув увагу на таку рису її характеру, як нелюбов до критики. «Дуже не любила, коли їй робили якісь зауваження щодо її зовнішності, не переносила критики взагалі, сама нікого не критикувала також, за винятком добродушного, приятельського, доброзичливого вислову своїх вражінь».
На завершення психопортрета Олени Теліги наведемо вірш під такою самою назвою, написаний Сергієм Кушніренком, який у середині 1930-х років навчався в Варшаві, був членом Української студентської громади, добре знав Олену Телігу. Вірш був опублікований у «Літературно-науковому віснику» в 1936 році.
Психопортрет(Олена Теліга)Природно жива, мов потік, балакуча,Залюблена в ритміку соняшних днів.Хоч пройдений шлях – це кряжі, навіть кручі,Обличчя не знає: що смуток, що гнів.Глибоко в душі вся іржа, вся гірчавінь,Вона ж молода і фіглярно-струнка!І ось в елегантських, майстерних рядкахПрибоєм хвилює життя надпочате.В очах ще дитинство і танці, і сальта,Так близько ще жарт і палкий калямбур…Чекайте! Ні матері вдома, ні тата. Закурим?Психопортрет Олени Теліги буде неповним, якщо не згадати про її дивовижний дар передбачення. Прогностичним даром, як відомо, володіють талановиті поети, багато хто з них передбачив свій трагічний кінець. Але в поезіях Олени Теліги вражає те, що деякі події свого життя, як, наприклад, повернення в Україну, вона передбачила навіть у деталях. Коли ми тепер маємо змогу порівняти її поетичні прогнози з фактами та подіями її життя, особливо на останньому етапі, то не можемо не подивуватися їх глибині.
Дмитро Донцов писав про Олену Телігу, що «з неї говорить пророчиця-вістуня, яка бачить лихо, неминуче, як удар Божого бича по спантеличеній, здурнілій людськості, і яка знає своєю великою інтуїцією – і свого народу, і своє власне призначення в цій завірюсі».
Дружба з Дмитром Донцовим, авторитетним ідеологом українського націоналізму, в чиєму журналі вона тоді друкувалася – надихала її кидатися на барикади. Тільки б не тліти. А ще ж дружба з однодумцями-поетами Євгеном Маланюком, Леонідом Мосендзом, Юрієм Кленом… Завжди багла праці, дружби, боротьби, такою вона тоді була – не жила, а горіла. Встигала й писати – статті, рецензії, відгуки.
А найбільше з неї лилася поезія.
Моя душа й по темнім трункуНе хоче слухатись порад,І знову радісно і стрункоБіжить під вітер і під град.Щоб, заховавши мудрий досвідУ скриньці без ключа і дна,Знов зустрічати сірий розсвітВогнем отрути чи вина.Щоб власній вірі непохитнійПалить лампаду в чорну нічІ йти крізь січні в теплі квітні, Крізь біль розлук – у радість стріч.А перехожим на дорогахБез вороття давать дариІ діставать нові від Бога,Коли не вистачить старих.Багла – для себе і для друзів-побратимівЯкогось вітру, сміху чи злоби!Щоб рвались душі крізь іржаві ґрати, Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби —І варто буде жити чи вмирати!У Варшаві вона очолила мистецьке товариство «Зарево», щодень готувала матеріали, що їх надійні люди будуть поширювати на підсоветських землях України.
А потім в її невгамовне життя-горіння, у її святу боротьбу за волю і кращу долю свого народу увійшла хоч і загадкова, але вже тоді така знаменита ОУН…
Та ОУН, в незримих рядах якої вона житиме і боротиметься аж до свого загину… І те – робота в рядах ОУН – буде чи не найкращою сторінкою її воістину героїчного життя.
Біографи писатимуть: на чужій землі в Олени Шовгенівої, потім Теліги, відбувається перелом, викликаний пережитим у Києві та побаченим у Чехії. Відчувши себе українкою і непримиренним ворогом великодержавності, молода поетеса вступає в ряди Організації українських націоналістів. Вона шукала лицарів в реальному житті, тому й поступила в ОУН.
Усе – лише не це! Не ці спокійні дні,Де всі слова у барвах однакових,Думки, мов нероздмухані вогні,Бажання – в запорошених оковах.Якогось вітру, сміху чи злоби!Щоб рвались душі крізь іржаві ґрати,Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби —І варто буде жити чи вмирати.Не бійся днів, заплутаних вузлом,Ночей безсонних, очманілих ранків.Хай ріже час лице добром і злом!Хай палять серце найдрібніші ранки!Ти в тінь не йди. Тривай в пекучій грі.В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться —Лише по спеці гряне жданий грімІ з хмар сковзне – багнетом – блискавиця.Кілька сторінок про ОУН
«Поетесі Валентині Чорній… виповнюється 80 літ. Валентина Миколаївна – член НСПУ з 60-х років, автор книг „Гарна внучка“, „У зеленому садку“, „Люблю ще й досі“. Співавтор збірки невільничої поезії „З облоги ночі“.
Учасниця бойових дій. Невинна жертва сталінських репресій, віддала ГУЛАГу 10 років свого життя. В кінці 50-х років була реабілітована, але здоров’я непоправно підірвала. Повість про її тяжку героїчну долю написав В. Чемерис» («Літературна Україна», 9 вересня 2004 р.).
Моя повість про поетесу й чудову людину Валентину Чорну «Державна коханка» свого часу друкувалася в журналі «Кентавр» (№ 5–6, 1992 р.) та в моїй книзі, що так і зветься – «Державна коханка» (Київ, 2005).
Валентину – у повісті вона виступає під ім’ям Катерина, – заарештували в Дніпропетровську за два дні до нового 1946 року. Дівчина, повертаючись з роботи (вчорашня десятикласниця, кілька місяців, як після школи почала працювати), купила ялинку, але прибрати з матір’ю не встигла – вдома її чекала повістка, у якій її, сімнадцятилітню, запрошували до обласного відділу НКС, в таку-то кімнату до такого-то слідчого.
Катерина вирішила «забігти» до слідчого (цікаво, що йому від неї, недавньої школярки, треба?), а тоді вже, повернувшись та повечерявши, займеться з матір’ю прибиранням ялинки – адже Новий рік ось-ось… Бідолашна дівчина й не підозрювала, що додому вона повернеться… аж через десять років.
Ледве вона переступила поріг кабінету слідчого, як той злорадно вигукнув:
– Ну що… с-сука, попалася?..
Після брутальних лайок і триповерхових матюків (Катерина аж отетеріла – офіцер, а отак лається!), а він, слідчий…
А далі процитуємо власну повість:
«Він, здається, ошалів! Схопився, трахкав кулаками по столу, потім підбіг до неї, боляче ляснув її по щоці – аж голова відкинулась назад. А він вертівся навколо, кричав, тупотів ногами, штурхав її кулаками то в плечі, то під бік… Зрештою сів до столу і деякий час важко дихав. Катерина все ще не могла отямитись – невже перед нею офіцер? Та ще радянський? Офіцер тієї армії, яка звільнила її з німецького рабства? І в чому він її звинувачує?..
Та ось слідчий взяв аркуш паперу, щось написав на ньому і простягнув аркуш їй.
– Що тут написано? – запитав погрозливо.
– ОУН… Якісь три букви: О, У та Н.
– О, У та Н, – передражнив він її. – Ти що? Дурочку з себе корчиш?.. ать… ать… ать. Ти мені розкажи, що означають ці букви?
– Не знаю… Букви як букви: О, У та Н…
– Ти знову заспівала казочку про три букви? – схопився слідчий. – Ось я пошлю тебе зараз на три букви! – Він і справді послав її туди, куди й обіцяв. – Ти, с-сука, не прикидайся дурочкою. Затям: з ворогами народу в нас мова коротка. Марш у кімнату навпроти! Посидь там і добре подумай, як жити хочеш. Знай: чистосердечне зізнання значно покращить твою долю, за яку я зараз і ламаного п’ятака не можу дати!
Була четверта година ранку…»
Але на цьому зловісні пригоди вчорашньої школярки в НКВС області не скінчилися. Це був лише початок того абсурду, що його Валентина не могла збагнути… До чого тут якісь три букви – ОУН? І чого так шаленіє слідчий? І в чому її звинувачує?
Лише біля дев’ятої ранку все нарешті стихло. Коридором почали ходити сюди й туди співробітники, голосно розмовляли, сміялися, курили, але до неї ніхто не заходив, її наче й не існувало. Катерина ні їсти, ні пити не хотіла, хоч уже минула доба, як вона тут. Спливала година за годиною. Ось уже дванадцять, ось уже перша година дня, друга… третя… четверта… Катерина, наче заведена, ходила з кутка в куток, ноги гули, як чавунні, все тіло тремтіло, але вона боялась присісти на стілець, бо, здавалось, тільки сяде, як із нею неодмінно щось трапиться… Нарешті зважившись (двері були нещільно причинені), Катерина виглянула – в коридорі ані душі. Навшпиньках прокралася в кінець коридора, де був туалет, і так само навшпиньках повернулася назад. Після тієї подорожі трохи осміліла, і коли з’являлися співробітники – у формі й без – виглядала з кімнати і хрипло прохала:
– Товаришу… товаришу… до кого звернутися? Про мене забули, а мені ж на роботу треба… Вже другий день прогул…
Ніхто не зупинявся і навіть не дивився в її бік.
– Товаришу… товаришу…
Йшли мимо, жваво розмовляли між собою, на неї – нуль уваги.
Увечері помінялася бригада слідчих (вона чула, як ті, що працювали вночі, передавали справи тим, котрі ще тільки-но заступили на чергування), прощалися, щось говорили про Новий рік… І збуджено потирали руки… Катерина довго не могла збагнути – при чому тут якийсь… Новий рік? А вони поспішали в кімнату, що була в кінці коридора, біля туалетної, і виходили звідти з пакунками та згортками в руках… Зрештою хтось пробіг коридором з ялинкою. Катерина згадала, що й вона купила ялинку – два дні тому. Чи три… Стривай, то, виходить, що вже Новий рік? А вона тут… А мама вдома… Місця собі не знаходить…
До неї ніхто не заходив.
З пакунками перестали бігати, всі розійшлися по кабінетах, на якусь мить все стихло, а тоді знову почулися лайки, крики, плачі.
Настала північ.
До Катерини ніхто не приходив.
Лише о третій ночі її повели в кабінет.
Вона зайшла, ледь тягнучи ноги.
За столом сидів все той же слідчий, перед ним на столі стояла все та сама тарілка з голубим обідочком, а на ній – варена курка, білий хліб. На блюдечку – склянка з паруючим духмяним чаєм. Катерині здалося, що вона й не виходила з кабінету. Як і перше, запросивши її сісти, слідчий наче забув про неї, а увесь віддався їжі. Їв він смачно, хрускотів кістками, сьорбав чай… Робив це шумно, явно намагаючись викликати в арештованої почуття голоду чи бодай спраги. Але Катерина, хоч і минуло вже півтори доби, як вона востаннє їла, голоду не відчувала. Навіть самій дивно було. Втім, у німецькому рабстві вона навчилася і голод гамувати, і спрагу. Там, хочеш не хочеш, а навчишся, бо по три дні, бувало, й крихти не давали, а робити змушували. Та й у карцері не раз доводилося сидіти – звикла. Але в Німеччині було трохи зрозуміліше, адже там були вороги, а тут – свої, рідні…
– Ну, згадала? – урвавши плин її думок, з набитим ротом запитав слідчий. – То що таке ОУН?
Знову слідчий учепився за ці три букви! Хотіла б вона й сама знати, що то таке – ОУН. А він немилосердно плямкав, губи й підборіддя його масніли від жиру – її занудило.
– Коли знаєте – скажіть самі…
У відповідь – лайка, матюки.
– Я все, все знаю! – кричав він і, давлячись, квапно доїдав курку, запиваючи її чаєм. (Вона вже здогадалась, що курка – казенна, спеціально йому видана для «виробничих цілей», щоб викликати в заарештованої почуття голоду і таким чином зламати її.) – Ті книжки тобі дав читати оунівець Роман Блакитний. І ти теж оунівка…
Переборюючи нудоту (порожній шлунок почав боляче стискуватись) і огиду, що він так плямкає, і в зубах у нього стирчить лико, Катерина все ж запитала, що таке оунівець?
– А це означає, що ти за самостійну Україну. Ти – націоналістка! І діяла під керівництвом оунівця Блакитного.
Сама дивуючись своєму спокою, вона сказала:
– Ні сірого, ні зеленого, ні тим більше блакитного я не знала і не знаю. І взагалі я не націоналістка.
– Не націоналістка, кажеш? – зловісно протягнув він. – А це ми легко доведемо. І просто.
– Я вже переконалась, що у вас все просто виходить.
– Почекай, ти зараз і не такої заспіва-аєш!..
Дістав з шухляди якісь листи, і Катерина впізнала свій почерк. То були її листи, що їх вона посилала матері з Німеччини, відразу ж після того, як її звільнила Радянська армія.
– Ось твій лист, написаний тобою з Ростока. Впізнаєш?
– Мій. Але що в ньому такого? Я писала не кому-небудь, а – рідній матері.
– Але ти писала його українською мовою! – зловісно, ніби то найбільший у світі кримінал, вигукнув слідчий. – І цим ти себе повністю викрила!
– Ну й що ж, що українською? – все ще дивувалась дівчина. – Я ж українка і мати моя українка, то чому маю їй писати іншою мовою?
Катерина пам’ятала, що було в тому листі. Писала матері, що скучила за нею, за братиками, за сусідами, за вулицею, за всім своїм рідним краєм, що хочеться додому, на Вкраїну милу, почути бодай слово рідне, бо німецьке вже у вухах застряє…
– Ось… ось… – шарудів він листом, наче щось намагався з нього витрусити. – Перший доказ, що ти… – лайка, мат, – націоналістка! Тебе не в СРСР тягло, а тільки на Україну. Націоналістка! Цим листом ти себе викрила, сука бандерівсько-оунівська!
Вигукуючи образи, він розстебнув кобуру, дістав пістолет, бігав навколо неї, розмахував пістолетом і кричав:
– Уб’ю! Під стінку! Ставай під стінку, німецька шлюха! Прощайся з білим світом!..
Штовхаючи її в плечі, відтрутив до стіни, а сам, відскочивши на кілька кроків, цілився в неї з пістолета й кричав… А вона його не чула і не бачила, кабінет плив перед нею, як у тумані. Та ще почала допікати спрага, в рот наче хто напхав клею, він згущувався, тужавів, приклеюючи язик до піднебіння… Залишивши її стояти під стіною, він повернувся до столу. Тримаючи пістолет в лівій руці, правою схопив ручку і щось довго писав. Та ось він закінчив, крикнув:
– Підійди, сука, до столу!
Тягнучи неслухняні ноги, вона підійшла.
– Підпиши!
Катерина ще знайшла в собі сили прочитати, що там написано. Від її імені слідчий вигадував, що вона, Катерина Ярошенко, зберігала й розповсюджувала націоналістичну літературу, що якийсь Роман Блакитний проводжав її одного разу додому й завербував її, Катерину Ярошенко, в обласний осередок ОУН, що з нею була ще якась дівчина…
– Напиши її прізвище!
Після жорстоких кількаденних (і кільканічних теж) тортур, вже напівжива Катерина (в житті – поетеса Валентина Чорна) підписала (аби врятуватися) все, що їй підсунув слідчий. Що вона, мовляв, була чи не зв’язковою в якомусь ОУН (чи в якійсь ОУН – що означають ті три загадкові літери, дівчина так і не збагнула – як і те, який стосунок вона до них мала).
Суд відбувся 16 січня 1946 року.
Катерину на те засідання не запросили. Коли поцікавилась: «Чому?» – відповіли коротко: «Не було в тому потреби!»
Судила «трійця» – знаменита антизаконна «трійця». За одне засідання вона розглядала десятки й десятки справ, виділяючи на кожну по одній-дві хвилини. Катерину визнали винною за статтею 54-1А – зрада Батьківщини, а також за статтею 54–11 – націоналізм.
Вирок: 10 років позбавлення волі в таборах суворого режиму і позбавлення прав на 5 років.
Катерина – вона ж у житті Валентина Чорна – відбула ті 10 років каторги в Сибіру від дзвінка до дзвінка. Відбула, так гаразд і не збагнувши, що означають ті три незрозумілі їй літери ОУН, що то за організація і яке вона до неї мала відношення…
Так ось про загадкову ОУН.
(За Інтернет-сайтом)
Організація українських націоналістів (ОУН) – український громадсько-політичний рух, що ставить собі за мету встановлення Української соборної самостійної держави, її збереження та розвиток. Визначивши себе як рух, а не як партія, ОУН засуджувала всі легальні українські партії Галичини як колабораціоністські. Заснована 3 лютого 1929 року, легалізована в Україні у 1993 році.
ОУН виникла внаслідок об’єднання Української військової організації (УВО) та студентських націоналістичних спілок: Групи української національної молоді, Легії українських націоналістів, Спілки української націоналістичної молоді.
У 1940 році ОУН розділилася на дві частини: старші, більш помірковані члени, підтримали Андрія Мельника (ОУН-м), тоді як молодші і радикальніші члени – Степана Бандеру (ОУН-б). Остання група отримала контроль над націоналістичним рухом на Західній Україні, у тому числі над військовим крилом ОУН – Української повстанської армії (УПА), яка була найбільшим українським збройним рухом опору.
В 2013 році ОУН(б) та ОУН(м) оприлюднили спільну заяву про бажання «консолідувати український націоналістичний рух і передусім відновити єдність ОУН», яку підписали голови організацій – Стефан Романів і Богдан Червак.
Головною метою ОУН було встановлення незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території.
Ця мета мала досягатися через національну революцію та встановлення диктатури.
Економіка держави планувалася як поєднання приватної, націоналізованої та кооперативної форм власності. ОУН відкидала будь-який партійний чи класовий поділ та представляла себе як домінуючу силу українського суспільного життя як вдома, так і за кордоном.
Звинувачуючи соціалістичний та ліберальний табори у поразці Української Народної Республіки 1917–1920 років, ОУН наголошувала на важливості формування сильної політичної еліти, національної солідарності та опори на «свої сили».
Для ідеологічного обґрунтування своєї діяльності ОУН використовувала ідеологію націоналізму Дмитра Донцова, основні положення якої були викладені ним у його праці «Націоналізм».
Гострі очі розкриті в морокБ’є годинник: чотири, п’ять…Моє серце в гарячих зморах,Я й сьогодні не можу спать.Але завтра спокійно встану,Так, як завжди, без жодних змін,І в життя, як в безжурний танок,Увійду до нічних годин.Придушу свій невпинний спогад.Буду радість давати й сміх.Тільки тим дана перемога,Хто й у болі сміятись зміг!3 грудня 1939 року Олена Теліга назавжди пов’язала себе з Організацією українських націоналістів. Була поставлена й чітко окреслена мета: виборення незалежності України, а її призначення – в боротьбі. Поділяла думку членів ОУН про те, що ніхто не піднесе Україну на золотій – чи якій там? – таці. Українську державу треба вибороти, а для цього збудувати її у свідомості кожного українця, запалити кожного вірою в неминучість нашої перемоги, а отже, й у те, що незалежна Україна постане в тій боротьбі.
Друг її, поет і товариш по праці в ОУН Олег Ольжич сповідував – і вона його гаряче підтримувала – культ героїчної людини, яка готова на самопожертву в ім’я прийдешнього для України, для її світлої будучини.
Олег Ольжич пов’язав свою долю з ОУН, називав її «військом незримим поневоленої нації».
Олег Кандиба, він же Ольжич, він же Лелека…
Ой, лелечко, лелечко, болить моє сердечко.
П. Чубинський…Теліга була моральною максималісткою, як зазначають ті, хто досліджував її життя і творчість, для неї головним було непорушне (в ранзі сакральності) слово, яке не розходиться з ділом.
І не повинне слово розходитись з ділом, бо це для творця – катастрофа. Вважала: письменник не може у творчості проповідувати одне, а в житті чинити і поводитись по-іншому.
Тож не дивно, що коли в 1941 році друзі й соратники відмовляли її від поїздки в окупований гітлерівцями Київ, відповідала:
«Як я можу піти проти своєї поезії?»
На той час вона була не лише талановитою поетесою, але її знали як діячку культурної референції Організації українських націоналістів (ОУН).
І вона зі святим нетерпінням мчала до Києва, навстріч своїй загибелі, мчала, бо все життя чекала цього дня, коли попереду в неї буде не тихе, бодай і поетичне, буття, а життя-грім, життя, як гостра сліпуча блискавка, такою спружиненою була її воля, як для жінки – крицева. Вона мчала навстріч смертельному ризику, але мчала до рідного люду. Бо:
Усе – лише не це!Не ці спокійні дні,Де всі слова у барвах однакових,Думки, мов нероздмухані вогні,Бажання – в запорошених оковах.«…разом з поетом О. Ольжичем активно працювала в Культурній референтурі ОУН» – із статті.
Олег Ольжич…
Це він писав:
Господь багатий нас благословивДарами, що нікому не відняти:Любов і творчість, туга і порив,Відвага і вогонь самопосвяти!Це завдяки йому у XX ст. українська література сягнула світових вершин.
Справжнє його прізвище – Олег Кандиба. Батькове, родове.
Родом із Житомира.
Батько його – відомий український поет Олександр Кандиба, який виступав під творчим псевдонімом, що став його другим прізвищем – Олесь. На ниві української літератури працював в однім руслі з Іваном Франком, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським. На небосхилі української поезії його творчість спалахнула й засяяла яскравою зорею.
У нашій літературі це третя сімейна пара, де батько – поет і син поет. (Перші дві – батько й син Вороні, другі – батько й син Крушельницькі.)
Олег Ольжич змалечку відзначався талантами, котрими його щедро нагородила природа – чудово малював ще в ранньому дитинстві, прекрасно грав на фортепіано, писав талановиті вірші, навіть п’єсу – ще дитиною! – на три дії (з козацьких часів) і сам її проілюстрував… Згодом був блискучим ученим-археологом (це його головний фах), але передовсім – видатним українським поетом, незламним борцем за кращу долю незалежної України.
До 16 років Олег жив в Україні.
П’ятнадцятирічним хлопцем він із матір’ю вирушив до Берліна, де перебував батько, який тоді був повпредом УНР в Будапешті. Невдовзі родина Кандиб переїхала до Праги.
Успішно склавши іспит на атестат зрілості, Олег вступає на філософський факультет Карлового університету, головними предметами його навчання стала археологія та мистецтво. Навчався ще й в Українському Вільному Університеті у Празі… Любив мандрувати. Разом з приятелями на велосипедах об’їздили мало не всю Німеччину, а Карпати знав, як свою домівку.
Захистив докторську дисертацію з археології і був прийнятий на кафедру археології Українського Вільного Університету – асистентом. Постійно їздив на археологічні розкопки, працював у музеях Чехословаччини, Галичини, Югославії, Австрії, брав участь в міжнародних симпозіумах і конференціях і здобув заслужену славу спеціаліста в галузі слов’янської археології. Читав лекції в Гарвардському університеті, один із засновників Українського Наукового Інституту в США. Видав збірку наукових праць. Публікувався в українських, чеських, німецьких, югославських та англійських виданнях. Тож і виходить: перш ніж стати поетом, він став видатним ученим археологом, доктором наук.
Свою першу збірку та дитяче оповідання «Рудько» підписав псевдонімом О. Лелека. Його поезія – це не замиловане оспівування традиційної атрибутики: квіточки, ясне сонечко, банальне кохання і т. п., його поезія відповідала його вольовій натурі, це поезія дії, наступу і боріння, інтелектуальна і вольова, вона виховувала цілісну натуру.