Реквієм для Рози
Так ми, дякуючи плутаним комунікаціям, вперше полаялися. І що дивно, всі наші наступні лайки відбувалися тільки тоді, коли говорили всліпу, тобто по телефону. Можливість доторкнутись одне одного хоча б поглядом завжди рятувала, а магія реального плотського доторку взагалі здавалася всесильною, бо оберігала від фатальної фальші слів.
Але тоді Варя зателефонувала буквально за кілька хвилин після скандалу і не вибачаючись запропонувала зустрітися. Я відчув холонучим серцем, що вона просто призначила побачення. І це після багатьох років знайомства! Мені чомусь пригадалася моя давня любов із страшнуватим, навіть трагічним фіналом.
Того разу не було ніякої бодай приблизної прелюдії. Якраз буяла осінь, така довгограюча, така втомлена й розквашена, і я як хлопчисько теліпався на перше справжнє побачення з Варею, не знаючи, чи хочу чогось більшого від наших стосунків, чи вже давно перехотів. Мені чомусь здавалося, що вона не прийде, та пак навіть хотілося, щоб вона не прийшла. А вона прийшла. І ми двоє дорослих, трохи втомлених побутом людей, опинившись у забутому будиночку моєї покійної тещі, кохалися, накрившись старим килимом, бо там було так холодно, що я не міг до пуття опанувати дрижаки, і сам собі видався таким бездарним коханцем, що, здавалося, цей перший раз може обернутися на надгробок нашої великої, красивої, романтичної прелюдії. Ет, ні – той перший раз засмоктав нас у справжню вирву, з якої несила виринути й досі…
Тепер до приходу цієї жінки я готуюся. Узимку топлю стару грубку дровами, які рубаю за будиночком, щоб потім в напівмороці кімнати, повертаючись у нетрі дитинства, відчувати єднання з живим вогнем, який поруч нас дихає, пихкає, шарудить, потріскує, підвиває, гріє… Коли я вимикаю світло, то на стелі починають свій дикий танок відбитки полум’я, вимальовуючи довгими пальцями химерні візерунки, творячи якесь реальне чаклунське дійство, від котрого наші душі хмеліють, тіла звільняються від одвічних умовних пут…
Але зараз надворі шпарке, виснажливе літо. І мене ноги несуть до будинку, в якому, може, ще міцно спить Варя, якій зовсім не треба знати про мою пригоду. Але я чомусь іду до неї. Мабуть, не мені одному вже давно немає до кого йти отак спонтанно, бо час вільних відвідин минув відтоді, коли світ заснувало павутиною віртуального спілкування. Але сьогодні мені начхати на всі вигадані умовності, і я йду…
Я був у комі, я знаю, що таке наркоз, я напивався до білої гарячки, я відчував ейфорію, закоханість, пік екстазу, апатію, блаженство, депресію і багато ще чого… Я не був у стані божевільного й мертвого. Смерть була попереду, божевілля – поруч. Та зараз найдошкульнішим відчуттям була звичайнісінька земна любов.
– Іване, – сказала Варя так здивовано, ніби бачила перед собою не мене, а примару в гамівній сорочці, – це ти?
– Таке розумне запитання! – бовкнув я спересердя.
– А хіба я не маю підстав втратити рештки розуму, вздрівши тебе ні світ ні зоря на порозі своєї домівки?
Вона стояла переді мною босоніж в куцій сорочечці, розкуйовджена, без сліду макіяжу на блідуватому обличчі й ніяковіла, як дівчисько. І від того таки й справді молодшала на очах.
Я мовчки дивився на неї, відчуваючи нестерпне бажання сказати вголос те, що думав: щастя жорстоке, бо минаючи, неодмінно буде приходити в сни, у згадки, у мрії… І, може, саме таким ось босоногим дівчиськом являтиметься з оцієї миті в спомин, та ніколи не повернеться в реальне життя, бо щастя саме по собі минуще.
Ні, я не сказав цього Варі, боячись прискорити мить зникнення щастя, адже озвучена думка, на мій погляд, матеріалізується швидше.
– Любий, у нас щось трапилося? – запитала вона наполохано.
– Ні, я думаю, що те «щось» має трапитися неодмінно, але поспішати не варто. Час не лікує – він, я б сказав, поволі вбиває відчуття, нас – теж…
– Отакої! І це треба ж було розбудити мене в ранкову пору, щоб нагнати смутку й виголосити заупокійну! Ти що, розлюбив мене за ніч і прийшов на світанку сповістити новину?
– Ти невірно прочитала мої мислі. Ба, але ж таки прочитала! – вигукнув я здивовано. – Знаєш, мої думки могла читати тільки бабуся, і я страшенно боявся її проникливих очей, коли був малим.
Тут мій погляд ковзнув вздовж стіни й раптово зачепився за кухонний стіл, край якого було видно з коридору. Серце тьохнуло. Недопита пляшка червоного вина, два високоногі фужери, обгортка з шоколаду, напівобірване гроно винограду розляглося прямо на скатертині… Живописний натюрморт для двох доповнювала попільничка з недопалками. Я витріщився на ту пляшку і, силкуючись пригадати назву вина, пригадував той далекий день, коли саме таке ми збиралися випити з Варею в трудні холодні дні після перебудови нашої держави, а в магазинах – шаром покоти, і тільки великий блат забезпечив нам бодай щось пристойне з питва. Та ми тоді «вграли» ту пляшку, бо надворі якраз середзимно стьобав мороз, і ми обоє були застуджені, а пляшка була крижаною… Я, йолоп, розтопив грубку й запхнув вино до духовки. Ми бавилися словами, торкаючись одне одного поглядами, руками, губами, коли вибух зрушив з траєкторії поцілунку наші тіла, заюшивши стіну. А диму було…
Але до чого це згадувати? Я оговтався й пройшов крізь Варю, принаймні так мені здалося цієї миті, опинившись у кімнаті, яка слугувала і за вітальню, і за опочивальню, і за робочий кабінет. В мені прокинувся якийсь невідомий до цього звір або ж якась нечиста сила. Я не встиг впокорити в собі того біса, коли наштовхнувся на райське видіння: широко розстелена постіль, зібгані тонкі простирадла, чиясь боса нога на краю канапи… І легенький, грайливий протяг з відчиненого балкона.
Я оскаженів. Чесно кажучи, до сказу вже давно було рукою подати, а тут… Ну, смикнув я щосили босу ногу, ну зірвав простирадло, ну глипнув на незнайоме створіння, одягнуте в таку ж куцу льолю, як і на Варі, а воно, те створіння, спросоння чортеням на мене зиркнуло і запитало:
– І що, моя люба тьотя любить оце, оцього?.. Ні, я б не любила, їй-богу. Що за манери? Ні, я б зроду не закохалася в такого…
– Ну, досить, досить… Це ж просто якась дурниця вийшла, – сказала Варя і раптом голосно чмихнула раз, вдруге і зайшлась сміхом, який за мить перетворився на регіт.
Скоро ми всі троє реготали весело й безтурботно. Варя сміялася з моєї невдало виконаної ролі Отелло, її небога – з мене й з Варі, а я – від щастя, яке нікуди не зникло, хоча страху нагнало. Виходить, щастя – це ще й бестія, яка тримає нас на короткому повідку і, смикаючи час від часу, присаджує до ноги.
Але наша придуркувата радість не могла тривати вічно, бо я опинився в цьому домі не з тієї причини, якою тішаться – просто, відчуваючи себе ящіркою, котрій наступили на хвіст, мені хотілося пересвідчитися, що десь таки є схованка, в якій можна пересидіти доти, допоки дурна голова не видасть щось доцільне. Отож, нареготавшись, ми втрьох пішли до кухні допивати те кляте вино, яке могло зараз зірвати стоп-кран мого довгострокового говіння, хоча, можливо, стан глибокого запою забезпечив би якийсь віртуальний прихисток, бо тут я вже відчув себе зайвим. Присутність Вариної родички спростувала всі мої надії на тимчасову схованку, і питання навіть не випливло на поверхню. Та я раптом відчув якусь небезпідставну полегкість, бо десь в глибині душі затаївся сумнів: а що як моя кохана відмовить? Ми не обговорювали можливість спільного життя від тієї миті, коли вона чемно запевнила, що наші стосунки чудові в своїй формі незалежності, а вроджена порядність ні їй, ні мені не дозволить дурити мовчки. І ми тоді напівжартома заключили договір честі, який можна порушити, повідомивши про бажання зрадити, а не про зраду, яка вже відбулася, але, як виявилося, цей неписаний закон став найсуттєвішим правилом наших відносин – угода виявилася занадто серйозною. Та будь-яка філософія любові може бути зруйнованою, і до цього треба завжди бути готовим.
– Іване, ти стурбований чимось? – несподівано запитала Варя, хоча я намагався не виказувати своєї тривоги.
– Не вигадуй дурниць, люба, – сказав я так невпевнено, що й сам помітив те. Ні, втрачати витримку – це не по-чоловічому.
І тут, щоб не стати об’єктом зайвої уваги та співчуття, я став прощатися.
Ідучи сквериком, хаотично перебирав подумки всіх знайомих і друзів, у котрих можна було б перекантуватися день-другий, і усвідомлював абсолютну відсутність варіантів, окрім двох: допоки моя мала Галя вештається десь там, під Лубнами, можна пересидіти в її квартирі або ж у старому будинку покійної тещі. Але ж ті братки, мабуть, знають, що в мене є донька. З цього виходить, що я можу підставити її. Та й моя бідна дружина більше трьох днів не витримує контролю сусідки Павлівни, яка вряди-годи за невелику плату погоджується опікуватися нею. А про будиночок тещі хіба їм важко буде дізнатися?
І тут я розсердився сам на себе, плюнув і поплентався додому.
Вдома я застав дикий розгардіяш і цікаву компанію. Ще, підіймаючись східцями, почув зверху:
– Іване Григоровичу, Іване! – Павлівна горлала так, що чутно було до метро Дорогожичі. – Тут до тебе вдерлися. Чую, хтось за стіною шабуршить, а я ж бачила з вікна, що ти кудись рано-рано побіг… А воно ж через відкрите вікно чутніше… Спочатку думала, що це твоя там розходилася знову, а потім таки змикитила, що вона, мабуть, зачинена в кімнаті. Я прислухалася, прислухалася, потім додумалася зателефонувати тобі на домашній – трубки ніхто не взяв, а двері скрипнули – я в глазок зиркнула, дивлюся – чужі вискочили, і міліцію викликала.
За висловом мого старого знайомого, художника, кімната творчої людини – це сюрреалістична картина, хаос в якій має, бодай на йоту, перевершувати те, що творить уява й пензель чи мастихін. Дивлячись на розгардіяш у власній квартирі, я жалкував, що жодного геніального мазила немає поруч, бо те, що бачив, додало б натхнення, і може, хтось створив щось схоже на «Герніку» Пабло Пікассо. І нехай розтерзаний кінь був колись гіпсовою статуеткою, хай повержений вершник, який лежав на підлозі, розкришився, а жінка, котра безпомічно закинула голову назад, була порцеляновою, моє серце стислося від досади й жалю до цих, здавалося, безсмертних речей, що оточували мене завжди – ще з часів діда-прадіда. Погляд ковзнув вздовж кімнати, яка була такою ж видовженою, як робота Пікассо, бо ми колись зруйнували стіну між невеличкими конурками, щоб було вільно дихати й жити, ну так, як у нашому старому будинку. І я тільки зараз збагнув, що розміри цієї кімнати саме такі, як у знаменитої «Герніки» – 3,5 на 8.
Завершувалася ця вражаюча картина дебелою постаттю міліціонера. Чолов’яга, обливаючись потом, почав задавати мені дурнуваті питання млявим голосом. Ну, а цей уособлює тут бика, який там, на картині, дивиться байдужими очима на трагедію маленького міста, подумалось мені. І хоча в квартирі, окрім нього, нікого не було, я реально почув вибухи, постріли, свист падаючих бомб – це було початком війни, яку мені оголосили. Знав наперед, що звідсіль нічого не зникло, бо те, що шукали злодії, шукаю й я.
Розпуста мимоволі
Цей термін з’явився ще в Древній Греції. За легендою, лісні німфи заманювали мандрівників у гущавину й там виробляли з ними таке, що потім бідолахи вже не могли й не хотіли жити зі своїми дружинами. Чоловіки божеволіли й тікали в ліси в пошуках розбещених німф.
Моїй дружині наші ескулапи інкримінували не тільки шизофренію, а й німфоманію, яка виникла в рамках маніакально-депресивного психозу.
Довгий час ми видавалися зразковою парою. Я приховував від цікавих її надмірну хіть, вона – мою періодичну пиятику.
– Можеш мене вбити, – сказала вона того вечора, затримавшись на роботі до єдиного удару годинника, тобто до першої години ночі. – Я справжня хвойда. Але, але… Я люблю тільки тебе.
– Тобі погано зі мною? – стурбовано запитав я, відчуваючи тремтіння власного голосу, і здивувався, що щось в мене ще могло тремтіти, бо в грудях закам’яніло відразу і, як потім виявилося, на віки вічні.
– Ні, любий! Просто зі мною діється щось страшне. Це схоже на якесь затьмарення. Я намагаюся стриматися, заборонити собі навіть дивитися в бік… Ну, ти розумієш? Та щойно опиняюся поруч – і все, втрачаю розум. Мені байдуже до віку, до зовнішності, до моралі того, з ким… Ну, ти розумієш? Я далі не можу дурити тебе й себе, бо вже ні про що інше, як про блуд, думати не можу. Ну, ти розумієш?
Ні, я не розумів. І якби тоді вона ще раз промовила оте «ну, ти розумієш», я б її таки вбив.
Вона не промовила – вона заплакала по-бабському, гірко, з надривом, аж затужила. І мені стало шкода її… І себе.
Пристрасть до оковитої й розбещеність – ці грішки ніколи не здавалися мені найтяжчими, бо ними людина не просто карає саму себе – є у цьому й незаперечний елемент кайфу. Найстрашніші вади завжди за ширмою – їх важче розгледіти. Чорна потвора заздрості може загризти на смерть кого завгодно, залишаючись непоміченою, а от про насолоду від того можна посперечатися. А чого вартий хист до написання доносів та наклепів, достеменно відає тільки той, кого живцем поховали. Та хіба ми знаємо всіх віртуозів чорного пера, всіх потаємних вбивць, які чинять підлість по-тихому? Ось де гріхи підвладні одному Господу!
Але так я думав колись, іноді думаю й зараз, а тоді, коли дружина зізналась, я забув про справжні гріхи, і мені здавалося, що небо гахнуло мене по самісінькій маківці чорною хмарою, яка зірвалася, бо за мить обернулася на каменюку. Отож каміння давило в грудях і падало на голову одночасно. Треба було негайно розрідити внутрішню й зовнішню субстанції, щоб не відчувати себе розчавленим заживо.
Я розрідив. Мій довготелесий і вічно нетверезий друг до гробу Стас дав мені прихисток у своїй однокімнатній печері, яку за тиждень ми успішно перепрофілювали на склад склотари. Тоді добре пилося вдвох.
Я приходив до нього з двома пляшками дефіцитного пійла, яке робилося з соснових відходів і якоїсь поганої нафти, а носило благородну назву «Пшенична», і ми розпочинали інтелігентне застілля з інтелектуальними дебатами, яке продовжував і завершував самогон Стасової сусідки. Ми плавно переходили в дикий запій, головне завдання якого – чим завгодно, аби напитися.
– Слухай, Іване, – починав свій нескінченний монолог Стас, – коли я вчився на факультеті… Ні, тоді я воював у Афгані… У нас була класна вівчарка, але та сука любила горілку. Ти не повіриш, тут самим не вистачає, а вона тільки почує, що десь запахло, вже тут як тут, і такі вихиляси хвостом крутить, так скиглить, що не пригостити ту п’яницю просто неможливо – душа лусне від співчуття. Я не знаю, яка наволоч привчила тварину до оковитої…
Я вже сто років не зустрічав Стаса на вулицях Києва, по яких він раніше тинявся без діла, і не наштовхнутися на нього – могло означати тільки те, про що вголос важко казати. Мені не хотілось вірити, що з ним трапилося найгірше, хоча те трапляється з усіма. Колись трапиться й зі мною, і, може, хтось тоді теж подумає, що не бачив мене сто років. І вже ніколи не побачить.
Стас говорив багато й іноді змістовно, але частіше про себе любого, його монологи були схожі на броунівський рух, та про що б не йшлося, все закінчувалося розповіддю, як один доктор філологічних наук колись у своїх мемуарах згадав свого учня, тобто Стаса, і тепер та книга лежить ось де, на столі. І йому начхати, що поряд на газеті – кишки з оселедця й цибулина кружальцями, бо настільна книга – це та книга, яка завжди під рукою, а той абзац, у котрому – чорним по білому – прізвище, підкреслено жирною лінією, і сторінка закладена закладкою. Байдуже, що книга та вже замацана й пахне вінегретом і оселедцем під шубою водночас, бо вона таки настільна, а в Стаса – ще й застільна… Вона демонструється кожному, хто потрапляє до цієї кухні, навіть тому, хто зроду-віку в руках не тримав жодної книжки, окрім шкільного підручника, який під фінал було залюбки й з насолодою розкурено, тобто спалено, смакуючи сторінку за сторінкою. Ніхто з відвідувачів цієї кухні не знав, що ще, окрім прізвища Стаса, написано в тій вагомій з вигляду книзі.
Ми пили багато й ще більше курили.
«Ватра» – найдешевші цигарки того часу – допомогли написати мені кандидатську, але я на все життя залишився доцентом, бо далі треба було або кидати пити назавжди, або навчитися пити в самоті, чи просто перетворитися на зануду історичних наук. Пити в самоті я навчився, але до того часу в мене з’явилися специфічні відносини до світу: захотів відчути власну силу, а не силу посади чи звання, які обмежували й були сурогатом сили. Може, саме тому я сто разів кидав пити, і сто разів моя свідомість поринала у світ безуму, не боячись повернення до реальності, хоча я ніколи не міг знати напевне, що там далі…
А далі було таке, про що теж говорити не хочеться, але, щоб щось збагнути в цьому світі, щоб щось відчути до мозку кісток, треба вміти вивернути душу, принаймні свою власну, якщо чиясь так і залишиться темним лісом чи чорним ящиком, навіть опісля такого катарсису, який влаштувала моя люба дружина. Висповідати себе самого може кожен, але не кожен може відпустити гріх. Гріх – як велика доза наркотику, після якої відразу стаєш залежним.
Це трапилося саме тоді, коли ми ще жили у власному будинку. Я тимчасово зав’язав з оковитою і з головою шубовснув у історичні розкопки, наштовхнувшись якраз на славнозвісну постать, всуціль зіткану з протиріч. Розуміючи, що багато чого довкруги Яреми Вишневецького шито білими нитками, спробував бодай щось збагнути. І так усе те мене захопило, що гайнув до Російської державної бібліотеки, знаменитої «Ленінки». Тоді в тій бібліотеці науковим співробітником працювала подруга моєї матері, яка до самого гробу допомагала всім киянам. Я не буду нікого обтяжувати розповіддю про свої пошуки, бо тут мова зовсім не про те.
Творчі мандри добряче пошарпали мене. Повернувшись одного разу з поїздки опівночі, я нарвався на безвідрадну картину у власному великому будинку: двері не замкнуто зсередини, мала Галя сидить у куцій льолі на підвіконні посеред плющів, що густо повилися аж додолу, й схлипує важко й втомлено, і видно, що в неї вже не стає сили плакати. Досі пам’ятаю тремтіння того маленького тільця й безсилий доторк тоненьких пальчиків, які, здавалося, стікали по моїй неголеній щоці холодними струмочками.
Тоді я вперше до зашпорів відчув провину перед своєю дівчинкою, мати якої прийшла далеко не одразу після того, як Галя, згорнувшись у мене на колінах клубочком, знесилено заснула.
– Ой, Іване! Ти… ти вже вдома? А я тут… – сказала моя дружина і затнулася.
Вона стояла на порозі кімнати в помаранчевій напівпрозорій сорочці, у якій любила гойднути стегнами перед сном, тобто перед тим дійством, яке передувало сну, і виходило так, що саме в цьому нічному вбранні вона щойно зайшла з вулиці. Помережаний поділ сорочки настовбурчився дзвоником.
Я обережно поклав Галюсю в ліжечко, укрив ковдрою і мовчки вийшов надвір. У голові гули дикі рої, в очах мигтіло, в грудях, здавалося, орудував ударний інструмент. Треба було вгамуватися. Але як? Не битися ж головою об залізобетонний стовп чи дерев’яну огорожу, за рогом якої хтось голосно розмовляв підсміюючись. Я попрямував до хвіртки, вона заскавчала відчиняючись, і мені здалося, що саме так скавчить моя збочена дружина в передчутті коїтусу.
– Гей, чоловіче добрий, ти що тут загубив? – озвався до мене якийсь молодик з веселого гурту, дивлячись, як я мотаюся, ніби маятник на старому годиннику моїх предків, попід парканом тоді ще власного будинку.
– А тобі що до того? – огризнувся я.
– Та немає мені ніякого діла до твоєї втрати, – сказав незнайомець, наближаючись. – Тільки ти так знервовано мотаєшся, що мені аж страшнувато стало: а що як зараз не знайдеш те, що загубив, і впадеш отут без задніх ніг?
– А може, я знайду втрачене, і тоді…
– Думаєш, у тебе тоді не буде причини падати? – перебив мене чоловік, дружелюбно простягаючи розкриту пачку з цигарками.
Він грав великими, ледь примруженими очима, в яких можна було розгледіти під неоновим світлом ліхтаря іронічний кураж, і, здавалося, чіплявся до мене так, як це буває в любителів пригод. Я грішним ділом подумав, що він шукає приводу зацідити мені зуботичину, але ті цигарки, та іронічна посмішка…
– Знаєш, у моєму житті трапилася притчева історія. Цікава. Давай сядемо ось на ту лаву під парканом, я розкажу.
Ми сіли на вузеньку дощечку на курячих ніжках, яку цей незнайомий чоловік назвав лавою, і я закурив його цигарку.
– Моя люба тітонька мала звичку ховати гроші куди заманеться і потім забувати начисто, де коли й навіщо туди їх примостила. Призвичаїв її до цього благовірний чоловік, який і за собачий хвіст міг собі пляшку роздобути. Отож гроші треба було никати так, щоб він не знайшов їх ні вдень з вогнем, ні вночі зі свічкою. Потім він купив собі задешево смерть – якийсь горілчаний ерзац і з ходу віддав кінці. Тітонька не йняла віри власному щастю і попервах кожного дня ганяла на цвинтар тільки для того, щоб переконатися, що гаспид звідтіля нікуди не чкурнув. «Дивись мені, лежи тут сумирно!» – говорила вона кожного разу, смакуючи фразу так, як зроду-віку нічим не смакувала. Та, повертаючись додому, вона за звичкою запихала десятки, двадцятки й сотні в щілини і закутки. Це у неї вже було на рівні інстинкту, ну, так, як буває в абсолютно нормальної людини, коли згорить на кухні лампочка і ніхто три дні її не вкрутить, а рука весь час тисне вмикач. Та одного разу моя тітонька переборщила: взяла і всю свою пенсію сама від себе сховала так, наче в могилу закопала. Бідкалась, шукала, напозичалась, цілий місяць всім розповідала про себе дурну, а потім взяла й померла. І як ти думаєш, чому? А тому, що знайшла нарешті оту свою заначку. Тиск на радощах бахнув, і тітчине серце не витримало. Виходить, що померла від безмежної радості.
– Ну, і навіщо ти мені розповів це? – сказав я, переймаючись особистим.
– Та ну тебе! Невже не розумієш? По тобі ж видно, що щось загубив і нервуєшся, а може, не варто те щось шукати. Ну загубив – то й грець з ним! Видно, хтось знайшов – тут же місце людне. Ти не переймайся і не дуже жалкуй. Життя – воно таке: щось загубив, щось знайдеш… Головне – не помри на радощах, коли знайдеш.
Дивно, але саме ці прості слова незнайомця вплинули на мене, ніби шкалик славнозвісного старого брому. Я збагнув, що зовсім скоро мені доведеться змиритися зі своєю втратою. Додому йти не хотілося, і, намацавши в кишені низку ключів, я знехотя поплентався до будиночка моєї покійної тещі. Тоді я ще не любив це старувате помешкання. А як можна було любити безлюдні кімнати, завмерлі меблі, старомодні люстри, совдепівські килими і такий же совдепівський посуд? А головне: як можна любити відсутність живих душ? Там було тихо й сумно, і тільки лик віднесених течією часу зачаївся вже навіть не в кутку, а лишень в уяві.
Згодом я перетаскав майже всі свої книги й папери у це трохи забуте Богом помешкання й працював тут до упаду. Але то згодом – тоді вже моя дружина мандрувала з психлікарні в замкнутий простір кімнати, а в моєму житті з’явилася Варя, Варочка, Варюся…
Порожнеча завжди заповнюється.
Послання із Лубен
Я знав, я відчував отим шостим відчуттям, яке дається людині для того, щоб розчарування не вибивали із-під ніг земну твердь, що ніхто ніяких розкопок у Лубнах вести не буде. Щойно люба донечка впала снігом на мою розбиту напастю голову й зирнула щенячим поглядом, все стало на свої місця, саме на ті місця, на яких розкопки загальмували майже сто років тому.
– Він блефував, – сказала Галюся, всідаючись поряд мене на підлозі по-татарському.
Ще змалечку вона облюбувала собі цю позу.
– Хто – твій Ярик, скоробагатько, чи весь ваш універ?
– Хтось один із них, а може, усі. Я нічого не знаю і нічого не розумію. Чому люди брешуть одне одному навіть там, де все дуже скоро випливе на поверхню? Та’, а ти теж брешеш?
– Брешу. Але брешу я досить рідко, частіше – обманюю.
– Ага, значить, твоя брехня шляхетніша. Ти це хочеш сказати?
Отак завжди: вона, оця доросла дитина, яка вже ось-ось може й сама принести мені в пелені онука, заганяє свого батька, тобто мене, в глухий кут, із якого, не збрехавши, зроду не виберешся. І що цікаво: брехати треба не Галі, а самому собі.
Я промовчав.
– Слухай, та’, але я привезла якісь пожухлі листи. Ярик каже, що це робота для таких, як ти. Ти ж у нас любиш покопирсатися в архівах.
– А де ви їх взяли?
– Не повіриш, нам принесла їх якась дуже стара бабуся із села Мгар. Ми, як ті дурні, розбили наметове містечко біля Сули, і в повітрі витали чутки про розкопки. Мабуть, щось долетіло й до села. Спимо. Ще – ні світ ні зоря. Хтось шарпає намет і гукає:
«Дітки, дітки, а йдіть-но сюди!»
Ми виповзаємо і бачимо столітню божу кульбабку.
«А хто тут у вас за старшого? Мені треба такого, щоб сильно вчений був і чесний, бо зараз одні шахраї скрізь».
«Та ми тут усі – сам собі за старшого, – каже їй Ярик. – А наші вчені в Києві сидять. Сюди, може, ніхто й не збирається».