Аргідава
Мірочка не інтригувала, не грала очима й не шантажувала. Маруся було її другом, і Міра хотіла з нею поділитися. Мірка була добра людина. Та, власне, і зараз вона молодчина.
– Ти знаєш, що під старим містом є підземний хід?
Підземний хід! – У потилиці зашуміло, залоскотало в носі, дихнуло принадною таємницею. Маруся похитнулася і ледь не гепнулася з дерева – підземний хід! Отже, він є?! Отже, правда. Вони були там, у підземеллі! Вони там були. І мене не взяли з собою! Дурний рояль. Дурнувата музична школа. Дурнуватий Бах. Все дурне! Вони мене не дочекалися! Як вони могли?! Це я, я мала увійти туди першою, тому що, ну як же ж?! Хто їм розповідав про одеські катакомби, про підземелля Київської лаври, про підземні ходи Гатчини, про таємні підземелля Шамбали, врешті-решт – все-все, розказане Тишком, коли вона зливалася зі стіною і робилася непомітною, щоб її не вигнали спати, бо пізно, а завтра до школи, і дали послухати, про що говорять Тишко та його друзі, з далеких мандрів повернувшись!
– Та вони й не збиралися тебе чекати, – Мірочка знизала плечима: – Розумієш, Вовця сказав, щоб тобі ні слова не говорили, бо ти дивна…
І далі Мірочка розповіла, як усі обговорювали, що Маруся замислюється раптом про щось, неначе засинає стоячи. І – страшно дивитись їй в очі.
– І клич – не клич, ти стоїш і бачиш щось для нас невидиме. І бурмочеш щось невиразне. А раптом ти ось так замреш у підземеллі, що з тобою тоді робити, як вчинити? Кликати батьків? Тоді всі дізнаються. Буде скандал. Тому тебе вирішили не брати.
Марусю просто вбило навіть не те, що їй не вірили і не взяли до компанії у підземелля, що чомусь боялись і, по суті, зрадили її великодушних батьків, котрі дозволяли збиратися у них вдома, гратися допізна, брати додому будь-які книги, слухати будь-які платівки, ні. А те, що до компанії потрапила молодша сестра Мірочки, Раюня! Раюня! Котра завжди доповідала батькам про всі проступки та провини Мірочки та Марусі, маленька боягузлива Раюня, яка боялася собак, котів, курей і любила манну кашу! Манну кашу! Раюню взяли, а Марусю ні!
– А ти, Мірко?! Ти?! Чому ти не сказала їм, щоб мене також взяли?! Чому ти пішла без мене?!
Гірко ридаючи, Маруся злізла з дерева, обдерши лікоть, розвернулася і пішла додому. Як жити далі, як дружити з оцими зрадниками, куди, на який незаселений острів пливти на саморобному плоту по річці Прут, зібравши в торбинку найнеобхідніше: пару цукерок, пляшку лимонаду, книжку «Таємничий острів», теплі шкарпетки, ліхтарик, кота Тяпу, два бутерброди із сиром, один для неї, другий для Тяпи. Або три. Два для Тяпи. Як далі вчитися на «відмінно» з усіх предметів та за поведінку, як рости великою і красивою, сміятися, досягати успіху в навчанні, спорті та праці, як читати книжки і не думати про цей страшний день, кого запрошувати на дні народження та передноворічний вечір, щоби прикрашати ялинку з татом і їсти мандарини, горіхи та цукерки, що їх дідусь до Нового року надіслав з Одеси? Як жити?! Як далі жити?!
У Марусі боліло всередині, в горлі та нижче, вона прикладала руку до правого боку грудей і скаржилася мамі, що їй болить серце.
Як же я її розумію, мою Марусю. І відчуваю її біль. Зараз, переживши чимало всіляких кривд і розчарувань, образ і обманів, я знаю, що там, у ділянці грудей, болить душа. Гуде нечутно для інших, і нестерпне це гудіння викликає біль в усьому тілі.
Мірочка, добра подружка, потрюхикала за своєю Марусею, забігаючи вперед і зазираючи їй у заплакану фізіономію, примовляючи: ну що ти плачеш, знаєш, як там було страшно, ти б там дуже налякалася.
– Невже?! – скривджено завивала Маруся. – Ти ж не злякалася?! Раюня також не злякалася? Чого б це було мені боятися, коли ми всі разом?!
– Все одно страшно. Ніби всі разом, а кожен боїться наодинці. Між іншим, Раюня взагалі йшла із заплющеними очима, я тримала її за руку.
– А ти, – шморгнула Маруся носом, – ти також боялася?
– А я… – Мірочка, розумна, розсудлива Мірочка, помовчала і стиха додала: – Я мусила собі довести.
Мірочка тоді категорично відмовилася показати Марусі, де розташовано вхід. Натякнула лишень, що недалеко, що донизу веде драбина з перекладинами, ніби до звичайного підвалу, а потім у стіні виявилися і відчинилися важкі розбухлі двері на іржавих завісах. І перш ніж увійти крізь них, кожному з учасників випробування дали плаский недопалок парафінової свічки, нести його слід було на складених разом, як для хресного знамення старовірів, вказівному та середньому пальцях, щоб не обпекти руки, і недопалок міг догоріти будь-якої миті. Із цим недопалком у пальцях однієї руки та Раюниною мокрою від страху лапкою в другій Мірочка йшла спеціально намальованим на клаптику паперу маршрутом. (Маруся скиглила, схлипувала, проте уважно дослухалася до Мірчиної оповіді. Карта! Спеціально намальована карта! А мене, Марусю, не взяли!) Вони йшли прямо, потім праворуч, потім ліворуч, потім знову праворуч, йшли зігнувшись, а прохід ставав дедалі нижчим і вужчим. (Не взяли!!!) І тільки згодом, протиснувшись боком, майже повзучи, вони потрапили у велике, зі склепіннями, приміщення з грубо збитим дерев’яним столом посередині, на ньому стояла гасова лампа і кілька високих парафінових свічок у мисочці. За столом сидів, прокравшись туди заздалегідь, Вовця Марущак і ставив у спеціальному списку галочки: мовляв, дійшла і не пискнула, випробування пройдено. І на запитання, чи був це глухий кут, а якщо не був, то куди хід вів далі, Мірочка знизала плечима. Тоді їй було не до запитань. Мірочка доводила собі, відповідала за Раюню і взагалі – було доволі страшно. «Ну ось, – думала Маруся й знову схлипувала, – вона так і не дізналася, чи прямує кудись далі той підземний хід». (Якби мене взяли, я б дізналася!) І на запитання: для якого такого таємного товариства, для яких таких героїчних справ відбувалися ці випробування Марусиних начебто вже й не друзів, Мірочка так і не змогла дати притомної відповіді, адже компанія більше туди не збиралася і нічого такого таємного здійснювати не планувала. Вочевидь, фантазії Вовці Марущаку на більше, ніж саме випробування, забракло. Але багато років Маруся пам’ятала, що її не взяли і що вона «мусить довести».
Саме Мірчина фраза про «довести собі» заспокоїла Марусю. Вона витерла сльози і шмарклі, вона подумки заприсяглася «до-вес-ти». Також довести собі. Що? Як «що»? Те ж саме, що й Мірочка. Та щось іще, що сформулювати тоді для себе не змогла. Таємниця підземного ходу була надзвичайно принадною. Маруся мала передчуття, що це підземелля ще відіграє в її житті важливу роль. Яку – вона тоді не знала, проте інтуїція, її відданий напарник і друг, ніколи не підводила, не розчаровувала й не обманювала.
Ох, є таке загадкове слово «серендипіті». І той, хто розуміє, що це таке – вміння бачити і читати знаки, передбачати події, – живе значно цікавіше, ніж ті, хто просто пливе за течією, байдуже озираючи зелені або скелясті береги.
Готувалася «доводити собі» Маруся дуже довго. Багато років. І ображалася тоді довго. Тим паче що дала слово мовчати і не виказувати свою поінформованість. Тож їй доводилося бути привітною з усіма своїми колишніми вірними друзями з двору, кликати їх на дні народження і на «прикрашати ялинку», виносити бадмінтонні ракетки і татів розкішний баскетбольний м’яч, давати покататися свій велик і навіть свої дволезові ковзани, на які став і поїхав, не треба навіть тримати рівновагу, вони самі тримають.
Терпіння Марусі не бракувало. Нарешті, манівцями, вона з’ясувала, що організував усе саме Вовця Марущак, найстарший із їхньої компанії, що саме в нього виявилися великі іржаві ключі від входу до підземелля. І знову ж таки, доклавши максимум дипломатичних здібностей, а також із допомогою підкупу (баскетбольний м’яч, шоколадка «Оленка», спортивна скакалка) Маруся дізналася, що підземний хід починається під архівом. Тобто практично поряд із домом. Знову-таки, збагнула Маруся, вхід був десь іззовні, інакше до нього не змогли би пройти так багато її друзів (колишніх друзів, «мене, Марусю, не взяли!»).
Згодом інші подружки, включно з Мірчиною сестрою Раюнею, робили спроби розповісти Марусі про випробування підземеллям, але вона щоразу зупиняла ці намагання. По-перше, щоб ці дурепи не порушували обітницю. По-друге, щоб це якось не вплинуло на її власну обіцянку про музичний слух та подарунки від усіх-усіх, особливо якщо цуценя, а по-третє, їй уже було цікаво розслідувати все самій і відшукати люк.
І вона знайшла його.
Через два роки, закреслюючи у своєму таємному списку підозрюваних місць уже перевірені та обстежені, навчаючись дедуктивного методу за Конан-Дойлем, вона знайшла вхід до підземелля: квадратний люк, пласка накривка, оббита бляхою, нібито вхід до підвалу, міцно замкнений на два великих амбарних замки, а насправді – вхід до таємниці. І все склалося: Вовця Марущак був сином директора міського архіву і ключі просто міг поцупити, а відтак покласти на місце. Адже в директора обов’язково мають бути ключі від підземелля, що розташоване під його архівом. І не було такого дня, щоби, минаючи архів (а вона тепер щодня навмисно проходила повз архів до школи чи до вчителя музики), вона не думала: «Мене не взяли! Ну нехай. А я доведу!»
З нотатникаЯкось я тяжко захворіла на грип, та ще й якийсь нетутешній і такий небезпечний, що всіх домашніх відселили від мене якнайдалі і що три години «швидка» возила до мене лікаря та медбрата, вбраних ледь не в скафандри з усіма пересторогами, як у кіно про пандемії. Лікар приїздив, фальшиво-радісним, глухим через маску голосом переконував, що температура за сорок – це значить, що організм у мене молодець, що він бореться, а те, що вона не падає, температура, так то ж правильно. Та позаяк я тоді не знала, що реанімація переповнена хворими на цей самий грип і деякі вже й не видряпались, а перебралися з лікарняної палати на зелені луги іншого світу, позаяк я не знала, що неможливо від нього врятуватися, позаяк я цього не знала, я жила в ті дні якось окремо від мого грипуючого тіла, я просто інстинктивно скеровувала ту гарячку в потрібний напрямок, і якось уночі вона наснилася мені, Аргідава. Вона прийшла до мене сама і розкрила обійми.
Пожаліла.
Я йшла донизу по викладених з великих пласких каменів сходинках, спускалася до річки з великим важким глеком на плечі, притримуючи його однією рукою, а другою підсмикнула спідницю – довгу, з домотканого полотна, з жорстким і шорстким лляним фартухом, щоб не наступити на поділ і не спіткнутись. Я йшла, старанно дивлячись собі під ноги, а попереду мене з таким самим глеком крокувала дівчина – тоненька, гнучка, з вузькою міцною спиною, довгим, злегка хвилястим волоссям, що вибивалося з-під тісної шкіряної стрічки навколо чола, в грубій коричневій сукні. Вона ступала легко, боса, майже бігла, пританцьовуючи і наспівуючи щось, постукуючи ритмічно по глеку, неначе це бубон. Я застерегти її хотіла, що там далі, за рогом, крутий спуск, що треба бути пильною, я хотіла гукнути її, але з горла, як буває уві сні, не вирвалося жодного звуку, я не могла вимовити ані слова, лише беззвучно хрипіла й задихалася. Я відпустила поділ спідниці, простягла руку вперед, щоб торкнутися плеча дівчини, але не змогла дотягтися, бо вона бігла дедалі швидше й стрімко віддалялася від мене, і я вже не встигала й захлиналася від бігу. Ось-ось вона мала спіткнутися об криво покладений камінь на розі. І тоді я щосили кинула об землю свій глек. Він розбився з глухим стукотом. Дівчина перелякано озирнулася, переводячи здивований погляд з мене на черепки розбитого глека. Ця дівчина, ця дівчинка… Родима плямка – маленька, кругла, на правій руці, на тильному боці долоні. Бліде личко. І червона пляма на переніссі. Вона зніяковіло посміхнулася, схиливши голову до плеча, мовляв, з ким не буває, і сказала:
– Дівчинка чекатиме на Турецькому мосту.
«Яка дівчинка?..» – подумала я уві сні.
– Донька коваля, – була відповідь. – Гобнета.
Прокинулась я з криком і вся спітніла, на вологих простирадлах, і виявилося, що температура в мене нарешті впала, дихати стало легше, лікарі мої святкували перемогу і хвалили мене. Довго я приходила до тями після цього важкого грипу, температура більше не мучила мене, снів я більше не бачила, та коли за кілька днів, похитуючись від слабкості, нарешті дісталася до ванної і поглянула на себе в дзеркало, виявилося, що на переніссі та на крилі носа у мене з’явилася червона пляма. Вона є і тепер. Вона то червоніє, то стає майже непомітною, але позбутись її неможливо, а лікарі розводять руками.
Мені здається, саме тоді у стосунках із Аргідавою щось відбулося і зрушилося. Я раптом отримала від неї моторошний і приголомшливий дар: відтоді, як на моєму переніссі з’явився шрам, час від часу, коли змінювалася погода, коли я нервувала, коли хворіла, коли хвилювалась або засмучувалась, я починала бачити картини минулого чи майбутнього, пов’язані з Аргідавою. Чи то були дрімотні сни, чи справжні видіння, але вони були яскравими та чіткими, немовби на екрані. Сповнені голосів, шумів, запахів, життя.
Цей дар я не хотіла передавати Марусі, але з важким серцем враз виявила, що з моєю героїнею трапляється те ж саме – причому з нею, як з’ясувалося, нехай неявно і нечітко, але таке траплялося ще раніше – мало не з самого дитинства.
Розділ четвертий
Гнат
Минув час. Сусіди Марущаки переїхали. Маруся вступила на історичний факультет університету і не без задоволення навчалася там уже кілька років. Склала сесію. І саме вирішувала, що робити їй на канікулах – нестися кудись із компанією за свіжим вітром, новими враженнями та знайомствами чи побути вдома з Оленкою та Олежиком – мамою і татом, добрими друзяками. Якось вранці у двері постукали. І, як на лихо, Маруся тепер не пробачить собі ніколи, вона була кудлатою, роздратованою, з пилотягом, у старих шортах і – жах! – з ненафарбованими віями. Вона подумала, що це Олежик повернувся, як завжди, щось забув, прочинила двері, насуплена, мовляв, я тут уся в трудах, а деякі… А біля входу стояв юнак! І який юнак! Стояв, притулившись боком до стіни, руки в кишенях джинсів, схилена до плеча голова, чудової бездоганної форми голова, розумні веселі очі та пречудова радісна посмішка. Просто здивування суцільне, а не хлопець чомусь завітав до їхнього дому. Чи то дверима помилився? Що йому треба?
– Ну? – привіталася Маруся.
– Емм… Ви… – знітився юнак.
Тієї ж миті до передпокою вибігла Марусина багатолапа, багатолика, завжди радісна подруженція Луша, красуня-хаскі, срібляста бешкетниця з блакитними очима в чорній оправі. Вилетіла і гайда витанцьовувати навколо Марусі свій звичний танець із миготінням потужних лап, пухнастих хвостів, розкритої в посмішці пащі, ох, дзиґа, любов загальна Луша. Заходилася тупцювати і підвивати, мовляв, випусти мене, пропусти, я хочу туди, на волю, подивитися, налякати когось, поганяти котів, придушити парочку курчат і присунути додому втомленою, сповненою вражень. О, а це хто такий тут стоїть, пахне літом, сонцем, вулицею, ще… ще… хорошим пахне, друг, друг, це друг!
– Зайди, – звеліла Маруся парубкові, – а то собака вибіжить і втече. Ми вже виплачували сусідам за якихось рідкісних курей, котрих вона придушила.
– На смерть?
– Практично! Вона ж мисливець. Придушила і виклала тушки рівненько рядочком біля порога. А потім всілася хвалькувато поряд, щоб її похвалили. Ледь не прибили дурепу таку. Бігла додому з підібганим хвостом.
– Он як? Га, собако? Було таке? Що тут про тебе говорять? Хіба це про тебе, собако? – Хлопець заусміхався, нахилившись до Луші.
Луна Квін Амор, у просторіччі Луша, сіла, вирячилася ясними, майже білими на тлі чорної облямівки очима на хлопця, поводила вухами, покрутила довбешкою з боку в бік і видала свій цирковий номер, тобто цілком по-людськи вимовила:
– Айлав’юмаааха.
– Що? – здивувався юнак. – Що він сказав?
– Це вона. Дівчинка. Луша. Тато подарував її мені і навчив говорити: «I love you, Masha».
– Ааа, клас! Дякую, Лушо, тепер я знаю, як звуть твою господиню! – Юнак знову широко посміхнувся і став іще чарівнішим.
Почувши своє ім’я, Лушка ввічливо і трохи навіть знічено, сором’язливо відвернувши морду, подала велетенську потужну лапу. От же ж собака! Вміє справити враження. Хлопець не стушувався, взяв лапу, потис, куртуазно вклонившись:
– А я – Гнат.
– Айлав’ю, – коротко відповіла Луша.
Хлопець на ім’я Гнат присів і обійняв Лушку за шию. А та яскравим своїм язиком лизнула гостя в щоку і поклала йому голову на плече.
– Ти взагалі до кого прийшов? – підібгала губи Маруся.
Ці двоє вже тепло обіймалися, куйовдили одне одному загривки, воркотіли біля Марусиних ніг на підлозі і, здається, про все забули.
– А, так. Ми тут… Ми ваші нові сусіди, – юнак головою кивнув кудись за вікно і поглянув за Лушиною гривою на годинник. – Ходімо до нас, Маха, га?
– Чого б це? – Маруся якось зовсім розгубилася від такого його простого домашнього доброзичливого тону, немовби вони знайомі сто років.
– Та ти розумієш, ми сюди переїхали. А у мене вдома сестричка Ася, сидить сама на канікулах, сумує за своїми подружками дурненькими. Реве, що тут у неї нікого немає, що вона тепер самотня назавжди.
– Маленька, чи що? Ти мене в няньки кличеш?
– Ну, як маленька, п’ятнадцять років буде. Саме час ревти і сумувати. А, так. Я Гнат, – ще раз уточнив Гнат, чомусь дивлячись Луші в обличчя. Та, зрадниця, вклонилася, витягнувши передні лапи.
– Я тебе не в няньки кличу.
– А навіщо?
– Ну як… Дружити… Га?
– Гаразд. Я – Марія, – взуваючи сандалі, набундючившись від зніяковіння, відповіла Маруся.
– Я знаю. Мені Луша сказала.
Луша знову вигнулася в поклоні, вляглася і затулила лапами очі, мовляв, засоромилась я.
– Ходімо вже. Чекай, Лушо, підлиза така! Я скоро. Охороняй!
Луша знову розтулила свою немаленьку вовчу пащу, промовила «няу!» і з важким зітханням вляглася, згорнувши лапи під грудьми, немов бабуся на лавочці. Ще один Лушин цирковий номер.
– Якось дивно вона лежить. Якось не по-собачому… – озираючись, вже у дверях, зауважив Гнат.
– Лушка, бачиш, переконана, що вона кіт. Її, маленьку, наша стара кішка виховувала, Брюль її звали. Хороша вона була людина. Вилизувала Лушку всю. Вночі приходила до цуценяти спати, щоб та не скавуліла від самотності. Бачив би ти картину, коли Луша виросла. Брюль щоранку підходила, ну просто як людина, дивилася приречено на це гігантське поле діяльності і починала вилизувати. І така сувора матуся була, могла і по морді лапою врізати, якщо Лушка митися не хотіла. І ніколи перша не їла. Чекала, коли Луша поїсть зі своєї миски, кусне з її, хоч ми і не дозволяли, і вже потім, коли дитина сита, бралася до їжі. От собака й поводиться, ніби не дуже добре вихований, випещений, викоханий, перерослий котик. Ти ще не все бачив. Вона ж фиркає, ображається, краде потрошку, скидає з поверхонь усілякі дрібниці, ганяє їх лапою по підлозі, у вікно дивиться годинами, на коліна лізе, така корова, клубком згортається, вилизує себе і тих, хто їй подобається…
– Ну, я зауважив. Мені лестить, – Гнат саме витирав носовичком свою скроню та щоку, котрі Луша щедро обцілувала на прощання. – А вона багато слів говорить?
– Ну, англійською лише про любов.
– А іншими мовами?
– Іншими мовами нявкає. І коли хоче їсти або гуляти, каже «Маааха». Тобто я.
– Ох! Чудеса виявилися поряд! – вигукнув радісно Гнат. – Ходімо швидше, Маха. Ти – просто скарб. Аська зрадіє, а то мені до універу треба їхати. У мене лекція.
– Лекція? Ти вчишся? Ні? – Маруся зупинилась. – Я не бачила тебе… вас в університеті. Викладаєш…те?
– Ага. Викладаєште, – Гнат засміявся. – Та кілька годин у мене. Аспірант… ми. Звичайно, ти не бачила. Ганяєш, задерши носа, з почтом залицяльників і друзів, де тобі мене побачити. А ось я тебе бачив. І не раз. Ходімо швидше.
Гнат пхикнув, не приховуючи задоволення, що Маруся зайшлася від сміху, задираючи коліна, ніби конячка в галопі.
– Ось тут, – показала Маруся будинок, – жила моя найкраща подруга Мірочка. Вона зараз в Ізраїлі вчиться. І збирається йти до армії служити. Дуже цим пишається. А це старе дерево, слива-угорка – наш із Мірочкою штаб.
– Ааа, штабик! Хлопчики в дитинстві так називали секретні свої місця.
– Велике діло, штабик. Та ми з Міркою державні, ні, всепланетні проблеми вирішували он там, на тій гілці. Сиділи… Як два горобці…
Дорогою вони обдерли нічийну, а отже, спільну черешню.
– А що ти викладаєш? – спльовувала Маруся кісточки в кулак і з задоволенням зауважила, що Гнат також не плюється на всі боки, а збирає кісточки в долоню.
– Історію стародавнього світу і археологію.
– Та невже?! Овва! Правда? Чесно-чесно? А сюди чого переїхав?
– Та якось… Батькові клімат не підходив у місті. Він астматик. А тут у вас, в сільській місцевості… точніше, тепер уже в нас, добре. Тато в архіві працює. Вже тиждень. Директором.
– В архіві? – Маруся зупинилася, практично на одній нозі завмерла, тримаючи перед собою кулак із черешневими кісточками. – Ні, правда, в архіві?!
– Ну правда, звичайно. Навіщо ж мені вигадувати. А що в цьому такого? Ти чого зупинилась у позі журавля? Ходімо. Слууухай, а що це в тебе з обличчям?
– А що? – йой! – Маруся згадала, що вийшла кудлата, вії… та немає, як їй здається, у неї жодних вій, так, сама назва, щітка облізла. Після прибирання навіть не вмилася, так і вибігла, як дурепа якась, в чому була, на перший поклик першого ж незнайомця, забувши, чого навчали батьки та школа. Мама її, Оленка, якось привезла з Голландії олівець. З тих, що в школі роздають дітям. На олівці було написано: «Say no to stranger» (Не розмовляй із незнайомцем), але хто ж маму слухає в дев’ятнадцять років?
– У мене на обличчі? Де? – Маруся тильним боком долоні заходилася витирати щоку.
– Ні, на носі в тебе, тут, – Гнат тицьнув вказівним пальцем собі в ніс. – На переніссі. Що це? В клубі побилася? По деревах лазила? Котопес Луша дряпнула?
– Ну, ти й скажеш таке! – Вона знову полегшено зайшлася сміхом, Гнат із задоволенням загиготів і собі. – Книга впала. З полиці. Уявляєш? Просто на перенісся. Ребром. Важка. Альбом із репродукціями. Малі голландці.
– О! Добре, що малі, а не великі.
Обидвоє знову з готовністю зареготали.
– Боже мій, як я люблю сміятися. Від цього в мене частенько неприємності. Якщо раптом смішно стає на парі або, як тато часто застерігає: «Не смій сміятися в ута… уста… установах» (ох!), – витираючи сльози, зізналася Маруся.
– І я теж такий смішливий! – у відповідь зізнався Гнат і заразливо посміхнувся.
Гнат іржав безпардонно, радісно й оглушливо, закинувши голову до неба, на очах у всієї маленької вулички, дуже симпатичний, щиро кажучи, навіть вродливий. Маруся зі здивуванням – адже лише щойно познайомилися – реготала у відповідь. Обидвоє були страшенно задоволені одне одним. На них радісно озиралися поодинокі перехожі.
– Та годі тобі! А хочеш правду? Це було ще взимку. Я хворіла на грип, такі сни були страшні, боялася спати, ну… хотіла одну книгу з шафи дістати, але слабка була і не втримала. Такий гуркіт був. Ніс синій взагалі. Соромилася потім з дому вийти.
Відсміялися після репліки про «великих голландців», Маруся, чомусь одразу зметикувавши, що Гнат у курсі, що за голландці, що за альбом, оцінила, що він також не переймається розтлумаченням, певний, що Маруся зрозуміє його жарт.
– То ви, матінко, може, і книги читаєте? – з підвиванням, театрально заламавши руки, басом проказав Гнат.
– Читаю-читаю, батечку, аякжеж! – кисленько пропищала Маруся гидким голоском і присіла в кніксені.
– А вірші? – серйозно зазирнув він у вічі. – Любиш?
– Любиш, – згодилася Маруся. І зніяковіла чомусь. Й опустила очі. І заходилася себе подумки картати. Коза така. Зашарілася. От же ж дурна. І кудлата, в старих шортах, вії не нафарбувала. Коза, достеменно коза.
Так, захоплено перебираючи назви книжок і дивуючись збігам, дізнаючись, що обоє полюбляють каву з пінкою, що не люблять зрізаних квітів, що дрібний дощ, коли ти безтурботний турист або гість у чужому місті чи у чужій країні, – це прекрасно і дуже важливо для душі, – вони, ще мить тому зовсім не знайомі люди, а зараз, здається, вже друзі, широко крокуючи, забігаючи одне перед одним, високо і недбало розмахуючи руками, прийшли до нових сусідів Добровольських на подвір’я. Гнатова сестра Ася вийшла на поріг, смішна, також дуже вродлива, смаглява, тонка, гнучка, ніжна дівчинка в завеликій, як на неї, чи то Гнатовій, чи то батьковій картатій сорочці, що дуже доладно й навіть елегантно на ній сиділа, посміхнулась, як і брат, відкрито, на весь рот, і коли Маруся привіталася й сказала: «Я – Марія», знову пригадавши, що вбралась, як опудало (коза, достеменно коза), вона, замість того, щоб манірно простягти й потиснути руку, вчинила цілком правильно, спонтанно, щиро та смішно. Вона нахилилася до Марусиного плеча, потерлась об нього, немов кошеня, і сказала: