Цензор снів

– А ти порядний хлоп, нє? – і буцнув грайливо кулаком у живіт. – Не став пашталакати, де треба й не треба. Вип’єш зі мною?

Я не дивувався, що він зі мною спілкується отак по-панібратськи, бо ми були, вочевидь, одного віку.

– Мені не можна. Я на роботі.

– Зі мною можна. Крім того, я нині вашого адміністратора копнув у сраку. Буде наш. Партія потребує коштів.

Він потягнув мене до бару і замовив ямайського рому. Він дивився на мене, усміхаючись.

– Ми ж так і не познайомилися. Мене звати Краух. Герхард Краух. Як звати тебе, я знаю. Ти вже здогадався, чим ми займалися. Але то все йшло на справу державної ваги. Не хотів би ще на нас попрацювати?

– Як летун?

– Так.

– У мене впав зір.

– Не свисти. У тебе він і тоді впав. Нам такі люди, які вміють тримати язика за зубами, потрібні. То як?

– Треба подумати.

– Ти, – гукнув до бармена, – освіжи! – а до мене: – Думай, думай. Один такий переліт вартує місяця роботи в казині. – Він, мабуть, уже перед тим випив, швидко захмелів і, нахилившись мені до вуха, прохрипів: – А як хочеш тут спокійно працювати, мусиш примружити очі. Розумієш? Ми вирішили внести деякі зміни, а то різні буржуї замість програвати надто часто виграють.

Щойно з його слів я здогадався, чому в казині зникли старі круп’є, а з’явилися підозрілі типи та частіше стали спалахувати скандали через підозри в махлюванні. Потім він поклигав до своїх, а я нарешті побачив світло в кінці тунелю – у мене вже не виникало вагань, що далі робити.

Наступного дня я покинув казино і вирушив до Львова, в якому не був кілька років. Коли звідси виїжджав на науку до Німеччини, ще жива була мама, тепер мами не було. У нашій хаті жив лише тато, старий австрійський емерит[14], який щовечора вбирав чорний костюм з чорною камізелькою і чорний мельоник[15] та йшов на спацер, попихаючись паличкою. На камізельці зблискував срібний ланцюжок дзиґарка. Вуса в тата були так само чорні, наваксовані й стирчали догори. Він ішов щовечора до кнайпи, де збиралася їхня стара компанія, там вони проглядали газети, пили пиво чи каву і згадували чудову австрійську епоху. Зранку він готував нам сніданок, потім сідав собі на лаві перед хатою й смалив люльку, перегукуючись із сусідами, або читав старі класичні романи, часом намагався їх переказувати, але, врешті переконавшись, що я в цей час думаю про своє і гублю нитку сюжету, покинув це діло. Поступово між нами зав’язалися стосунки, які не вимагали багатьох слів.

У львівському аероклубі інструкторські місця були зайняті, але обіцяли взяти мене за півроку. Тоді я пішов працювати фордансером у «Карлтон», для мене це була вигідна праця, бо зайнятий я був лише вечорами, а можливості зарібку були непогані, завжди траплялися старші пані, яким хотілося зі мною витанцьовувати, і вони оплачували не тільки вгощення, але й давали на чай. Декому з них баглося й чогось більшого, але я не спокушався, хоч можливості заробити було б значно більше. У мене була Лідка, коханка, файна така бестія, коли вона заходила до кнайпи, всі хлопи ногами перебирали, правда, мала вона чоловіка, котрий працював у популярній газеті «Nowy Wiek», але то не вадило, бо він часто десь райдував[16], а ми собі могли усамітнитися, і мені цього вистачало. Не вистачало тільки Ірми. Газети повідомляли про приїзд чи від’їзд поважних осіб, я уважно стежив за ними, але прізвища Ґредлів не траплялося.

Так проминуло понад два місяці. Мандрівка Ґредлів добряче затягнулася. Не довіряючи газетам, я відшукав за адресарем[17] їхнє помешкання на професорській колонії, і навіть задзвонив у браму. Покоївка спочатку влаштувала допит, звідки я знаю її господарів, і щойно тоді повідомила, що Ґредлі вже у Відні, а на тижні будуть у Львові.

Як мало треба для щастя. Отака невинна звістка мене підхопила на крила. А потім настала така ніч, якої я радше б не хотів згадувати, я хотів би її запхати кудись у найглибші закамарки своєї пам’яті, бо нічого доброго вона мені не принесла. То була ніч, коли я мусив протанцьовувати всі танці в «Карлтоні». Я б, може, й знайшов змогу бодай якийсь танець пропустити й відпочити, але одна вертка і підхмелена білявка не давала спокою, а її компанія, з якою вона прийшла, увесь час її під’юджувала, хто кого затанцює – вона мене чи я її. Була вже пізня година, жарівки час від часу гаснули на знак того, що пора завершувати забаву, врешті й музика змовкла, білявка поволокла мене силоміць до своєї компанії, а там почали частувати, поплескуючи по плечах та нахвалюючи, який я молодець, бо та білявка не одного з них затанцювала до змору. А я мусив терпіти, бо то були постійні гості, а постійним гостям, що їх називали «штамґастами», догоджають усі, а особливо кельнери, яким я від душі співчував. Більшість постійних гостей за кожної нагоди люблять нагадати кельнерові, з якого часу вони є «постійними», а кожен такий гість вважає, що коли він з’явиться у каварні, весь персонал повинен враз його зауважити і то саме його. Він зазвичай навіть не любить говорити, чого нині хоче, бо кельнер просто зобов’язаний «вичитати» це з його очей. Серед постійних гостей вирізняються «газетні щурі», вони мало дають заробити, бо п’ють тільки «пів чорної»[18] або «содову воду без нічого», зате обкладаються цілими горами газет і журналів, а при цьому ненавидять таких самих, як вони, газетних щурів, бо кожен хоче мати ті самі газети, що й інший. І горе кельнерові, який захоче взяти щось з тієї гори газет!

Від постійного гостя гіршим є «постійний мешканець» каварні, який просиджує там ціліський день, то читаючи, то щось нотуючи чи малюючи з нудьги на столиках, які потім кельнер мусить чистити. У «постійного мешканця» каварні й постійні забаганки, він знає, як тримати кельнера у вічному русі. Щонайменше домагається кожної хвилі «свіженької води» і єгипетського папіроса. І щоразу по одному! Коли доводиться розрахуватись, часто вибухає суперечка, бо йому здається, що він «стілько не взяв» – і такий пан легко звинувачує кельнера в шахрайстві. Але наступного дня він знову на місці й знову сидить до вечора.

Але найгіршим є «голодний гість», якому жодна порція не буде достатньою. То йому кельнер «замало» принесе чогось, то «замало» пінки на каві, то «замало» кожушка, таким саме чином «збільшуючи» собі порції. Коли засолодить каву і половину вип’є, тоді раптом чути, що кава заясна або затемна, і кельнер повинен принести саме таку каву, якої він хоче тепер – тобто це вже буде півтори порції, хоч клієнт і не думає доплачувати. «Голодного гостя» з успіхом переважить «педант». Коли такому кельнер не подасть посудини з напоєм з правої руки, то дістане довготривалу «науку». Або коли кава з молоком не має достеменно такої барви, якої собі бажає педант, він поти буде завертати її, поки не погодиться, що «дістав своє». Педантові тяжко догодити, бо коли нарешті барва кави така, як треба, з’ясовується, що кава «загаряча» або «застудена».

Одне слово, я терпів ту компанію разом з кельнерами й добряче захмелів без вечері, коли прилетіла розчухрана й червона на писку Лідка.

– Стефцю! Стефуню! Фуню! – белькотіла вона і вся при цьому тряслася, як у лихоманці. – Ходи зі мною… ходи… Фуню, я не можу говорити. – Вона простягала до мене руки, заливаючись слізьми. – Хо… ходімо… – Врешті витягнула мене на вулицю і видушила: – Фуню… я вбила Джоджика…

Я не відразу міг второпати, хто такий Джоджик. Може, пес, а може, коцур.

– Фуню… ти мене любиш? Скажи, що любиш! Я його вбила тесаком. Тим, що розрубують м’ясо.

Я здригнувся, уявивши собі цю кулінарну сцену.

– Боже мій, – торохтіла вона, – Фуню… я його закатрупила… він тепер лежить пляцком і не дихає…

Вона молола й молола, тягнучи мене за собою, а я згадував, про якого вона Джоджика теркоче. Джоджик! Джоджик? Джоджик! А-а-а, Джоджик! Так би й, курва, сказала. Джоджик! Її чоловік. Він називався інакше, але вона його так собі інтимно кликала. І якби одного разу не вибовтала цю пікантну сімейну таємницю, я б так і не здогадався про кого мова. Джоджик!

– Лідко! – струснув я нею, до останньої хвилі все ще надіючись, що вона талапнула тесаком кота. – Ти вбила чоловіка?!

– Я вже півгодини намагаюся тобі якраз це втовкмачити.

– Нащо ти його вбила? – бовкнув я найдурніше питання, яке тільки могло вигулькнути в такій ситуації. Бо люди отако серед ночі просто не здатні на розумні питання. Вона не відповіла, а потягнула мене за собою.

– То він справді мертвий? – не міг заспокоїтися я.

– Мертвіш не буває. Ти мене любиш?

– Люблю. А ти пробувала пульс?

– Здурів? Я навіть боюся туди зайти. Він лежить на кухні.

І я йду за нею, навіть гаразд не усвідомлюючи, навіщо, бо що мене має обходити її чоловік та й вона сама, про любов до якої я можу говорити скільки завгодно, але не відчувати її ані краплини. Вона вбила чоловіка, а я чомусь маю щось тут полагоджувати, але чим я можу допомогти – розчленити труп і по частинах винести з хати? Цього вона хоче?

– Що ти там бурмочеш? – спитала вона, вочевидь, вловивши якісь звуки моїх роздумувань, але я буркнув «нічого», бо ми підходили до її хати на Личакові.

Вуличка потопала в темряві, десь нявчали коти, і вітер порипував у віконницях. Я обережно переступив поріг, прислухаючись і все ще не вірячи почутому. Лідка зупинилася в сінях і лише показала рукою на двері кухні, з-під дверей пробивалося світло й не долинало жодного звуку. Лідка підштовхнула мене в спину, і я нарешті рушив з місця, штовхнув двері й побачив його. Джоджик лежав на підлозі з розчерепленою головою, тесак стирчав з його лисого розумного чола, від тесака тягнувся запечений струмінь темної крові, а підлогу прикрашала ціла калюжа. Пробувати пульс не було сенсу. З таким самим успіхом можна було шукати ознаки життя у вудженого ляща. Він був вбраний у новий костюм, шия перев’язана барвистою хустинкою, бо Джоджик належав до богеми. Тому зів’яла трояндочка в петлиці маринарки мене вже не здивувала.

– Це ти йому порадила вбрати анцуґ[19] перед тим, як закатрупити?

– Ні, він прийшов такий. Серед ночі. Я прокинулася від гармидеру. Він був п’яний і шукав на кухні щось пити.

– І щоб він не заважав спати, ти йому розвалила череп?

– Він ідіот… побачив на плиті баняк з теплою водою, в якій я помила миски… подумав, що то узвар, і перехилив у себе. І, може, з п’яної голови й не второпав, що п’є, але до писка йому влетіла стирка, він ледве не вдавився. Ну, і тоді почалося. Полетіли на підлогу баняки, миски… потім здер мене з ліжка, сказав, аби я гріла вечерю, а сам ходив по хаті й плювався… а коли я повернулася до плити, задер на мені сорочку і намагався прилаштуватися. І тут я не витримала… я не витримала… відскочила… а він не втримався на ногах і впав грудьми на плиту, заверещав, бо його обпекло, а я вхопила тесака і з усієї сили… сам бачиш… – Потім вона обхопила обличчя руками й захлипала: – Боже, що я наробила.

Я знав, де вона ховає напої – під шафою лежало дві пляшки хересу. Якраз те, що треба. Одну я дав їй і наказав пити, вона пила жадібно, цілком слушно сподіваючись, що це заспокоїть нерви. Я теж випив, херес на порожній шлунок – не надто добрий варіант, але апетиту я точно не відчував у присутності трупа, зате в голові з’являлися свіжі думки. Я потягнув Лідку до покою, ми сіли на канапу, вона підгорнула ноги під себе і скулилася, як кошеня.

– Що тепер робити? – питала таким тоном, мовби йшлося про загублений гаманець.

– Мусимо позбутися трупа, – сказав я.

– Я… як? – з жахом глянула на мене, і в очах її почала розгортатися драматична картина, виростаючи до монструальних розмірів, бо ж вона й сама чудово розуміла, що винести непомітно тіло з хати й нести через усю вулицю, хоч і вночі, не вдасться: завше вигулькне яка-небудь бабця, що мучиться безсонням, чи коліяр, що повертається з нічної зміни, а тому залишався один-єдиний спосіб, і він її наповнював жахом. А те, що це доведеться робити не їй, а мені, мабуть, до голови й не брала, її переймало тільки те, що різати на кусні коханого Джоджика буде її ж таки коханець.

– Спочатку треба відрізати голову, відтак руки й ноги, все це запакувати в різні мішки й по одному винести, – малював я план сьогоднішньої ночі.

– А далі?

– Викинути в Полтву. Коли його знайдуть, подумають, що то зробили бандити.

Вона обняла мене за шию, притислася губами до вуха, лизнула язичком і запитала:

– Фуню… ти ж любиш мене? Любиш? Правда?

Я кивнув, хоч і не любив її настільки, щоб аж перетворитися на м’ясника. Досі я цілком спритно розправлявся з курми або качками, але зараз мав перетворитися на співучасника в убивстві, а це пахло смаленим. Щоб усе це виконати, треба шалено закохатися. І якби я був тверезий і не втомлений нічними посиденьками, то, мабуть, у мені ворухнувся б хробачок самозахисту, але я перебував у якомусь в’язкому тумані, підкріпленому ще й хересом. Врешті я видушив з себе:

– Мені потрібна пилка.

– Пи… пилка… – повторила вона. – Ти будеш його пиляв?

Вона дивилася на мене з жахом.

– Ні, я буду тобі грати на пилці колисанку. Іди шукай. І волочи сюди всі лантухи й торби, які маєш. А ще великі шмати.

– Добре, добре… але спочатку пилку, так? Вона на подвір’ї в хлівчику.

Вона зірвалася з канапи й вивітрилася. Я зайшов на кухню, вибрав великого ножа та став неквапно точити, потім зиркнув на тесака і подумав, що він теж згодиться. Я вишарпнув його з голови, витер об Джоджикову маринарку і помив у відрі. Пальцем спробував лезо, воно було тупуватим, як і має бути на кухнях, де порядкують жінки. Коли я закінчив точити тесак, з’явилася Ліда з пилкою. Вона була задихана і щаслива, мало на світі знайдеться дурнів, які б погодилися на приготування шницлів з людського м’яса. Але тут її погляд упав на чоловіка, точніше на його випацькану кривавим тесаком маринарку, і вона розродилася громом і блискавкою:

– Нехлюя! Як ти міг! Нова маринарка! Може, я навіть хотіла її тобі подарувати! Я його забила так, що жодна крапля на неї не впала, а ти, іроде, що наробив? – та за мить вона отямилася, скривилася і захлипала, белькочучи: – Ой, вибач… я дурна…

Я не став заперечувати й сказав, аби вона помогла мені заволокти труп у сіни. Там на стіні висіла кругла бляшана балія, в якій Лідка купалася, і саме в ній я намірився розділити Джоджика на порції. Ліда, шморгаючи носом, взялася за одну ногу, я – за другу, і ми затягли труп у сіни, та коли я зняв зі стіни балію, Ліда знову заголосила:

– Що ти збираєшся робити?

– Краяти, різати, парцелювати. Такі речі роблять у кориті.

– І я тут буду купатися?

– Нічого, відмиєш.

– Який жах!

– Невже ти бридишся свого чоловіка? Скинь з нього мешти, штани й усе решта.

– Я не можу… я не можу до нього торкатися, – захлипала вона.

– Перестань нюні пускати! Ти розвалила йому череп, а тепер бавишся в маленьку дівчинку! Я без твої допомоги не дам ради. Або будеш помагати, або йду.

Вона несміливо підійшла до трупа і витріщилася на нього. Я залишив її у сінях, взяв на кухні пилку і пляшку хересу. Якби я працював у морзі, тверезим мене б ніхто не бачив, це точно. Я ликнув вина і замислився. Щось мені у всій цій історії не складалося докупи. Алкоголь поволі вивітрювався, я почав нарешті роздумувати логічно. І ось що мене насторожило: якщо Джоджик збирався її вграти просто на кухні, і задер на ній сорочку, то чому в нього защіпнута ширінка? Дуже сумнівно, щоб вона це зробила сама, якщо так боїться тепер до нього торкнутися.

Коли я повернувся, побачив, що вона так і не зрушила з місця.

– Я… я… я не можу… – хлипала вона.

В цей час я вже засумнівався, чи правильно зробив, що піддався на її умовляння. Доки справа виглядала теоретично, все було нормально, але ближче до практичного вирішення моя рішучість помітно згасла. І ось, коли я стояв у задумі, в одній руці пилка, в другій херес, пролунав гучний удар у двері, замок відлетів, і до хати ввалився цілий табун поліціянтів з револьверами в руках. З усього видно, зібралися вони арештувати принаймні з десяток бандитів. Я завмер, закляк, заціпенів і випустив пилку з рук, вона жалібно бренькнула і здохла. Всі револьвери, які тільки були в їхніх руках, націлилися в мене. Цілком справедливо підозрюючи, що тепер мені не скоро доведеться ласувати вином, я рвучко перехилив рештки його до писка, а вже тоді підняв руки догори.

Ну, далі ви здогадалися – я потрапив до цюпи[20]. Бо коли Лідка пішла шукати пилку, дорогою ще забігла до сусідів і попросила їх викликати поліцію, мовляв, її коханець, себто я, вбив її чоловіка. Сусід слухняно помчав, що дурний, на постерунок поліції. За свідченнями Лідки вимальовувалася класична драма: чоловік несподівано серед ночі повернувся і застав її в ліжку з коханцем. Схопив тесака й кинувся на коханця, коханець виявився спритнішим, вирвав тесака і, коли чоловік атакував з кочергою в руках, коханець, боронячись, вгородив йому тесака в чоло. Тобто з того всього виглядало так, що я б мав їй ще бути вдячним, бо картина все ж була на мою користь – вона рятувала мене від шибениці. Далі Ліда розповіла, як я змусив її асистувати на сеансі хірургії. І хоч я пробував розтлумачити меценасові[21], як було насправді, він тільки скрушно хитав головою: «На тесаку є тільки ваші відбитки пальців. І жодних інших». Він переконав мене змінити тактику і робити натиск на стан афекту та на самооборону. Тут, власне, він пообіцяв перебалакати з Лідкою, щоб вона підтвердила, що я оборонявся.

У день суду мене заштовхали до авта, завезли на Баторія і вивели на подвір’я, що скидалося на великий колодязь, оточений мурами з заґратованими вікнами. Мені сказали сісти на лаві, я сів і побачив поруч ще якогось парубійка з руками-лопатами. Він відразу простягнув мені свою шуфлю: «Кулюс». Я потиснув і сказав: «Стефко». Він кивнув і запитав, за що мене будуть судити, я розповів, а він розсміявся і ляснув мене по плечах, потім закурив, але час від часу хихотів, мабуть, з мене. Я теж поцікавився, за що його судитимуть, винятково з ввічливості, бо насправді мені було по-цимбалах, що він там поцупив чи кому в циліндр заїхав, але я помилився, його відповідь навпаки зацікавила мене, бо він сказав, що убив коханця своєї жінки та й не в стані афекту, що було б для нього дуже непоганим варіантом при захисті, а убив, навмисне вистеживши.

– Вдарив його іно раз торбинкою по голові, а він взяв і ґеґнув, – зітхав Кулюс.

– А що в торбинці було? – запитав я.

– Цегла, – проказав він таким тоном, ніби йшлося про кільо огірків.

Тут вийшов з дверей капрал з огрядним пузом і пикою бульдога та гукнув, аби я йшов за ним, я послухався, а Кулюс побажав мені вслід, аби я «тримавсі за грубший кінец».

Лідка була настільки милосердна, що й справді «пригадала», як її чоловік кричав, що мене вб’є і шукав ножа. На жаль, вся моя наступна поведінка не викликала в присяжних жодної симпатії: розрубування людських тіл – це вже щось маніякальне і жахливе. На суді Лідка сиділа вся в чорному, ще й у капелюшку з чорною вуалькою, як і належиться нещасній удові. Сльози в неї котилися градом, її всі шкодували, бо ж, бідачка, одним махом зазнала двох тяжких втрат – чоловіка і коханця.

Мене засудили на три роки, а мій меценас тішився, як мала дитина, бо був певний, що мене повісять. Я вислухав вирок з таким настроєм, мовби життя закінчилося. Три роки… вся моя молодість – коту під хвіст. Однак я не мав рації: життя тільки починалося. Душа тільки боліла, що я так і не дочекався Ірми. Якби вона приїхала раніше, може, я б не вталапався в таку біду. Бідний мій тато прийшов на суд при всій своїй параді й жодним жестом не виявив своїх емоцій. Сидів, як камінь. З таким успіхом міг би сидіти серед заприсяжених. Не бачив мене стільки літ, то три – байка.

Далі я знову опинився на подвір’ї і чекав Кулюса, якого хіба тісний крават[22] підстерігав. Його судовий процес теж не тривав довго, бо справа була ясна, а Кулюс не відпирався. Відтак нас посадили до поліцейського фургону, де впрівали від спеки інші в’язні: висушена жіночка непевного віку і молодик без одного вуха з таким сумним обличчям, ніби мав завтра померти. Жінка, звісивши розчухрану голову на пласкі груди, дрімала, поклавши обтріпаний зелений капелюшок собі на коліна, молодик дивився крізь заґратоване вікно на вулицю.

– І як? – запитав я Кулюса, коли ми вмостилися. – Кілько дали?

– Пожиттєво.

– О, то люкс! Вітаю! – втішився я і потиснув йому ґрабу. – То ліпше, ніж дриготіти на вітрі ногами, нє?

– Я би того не пережив. Скуботки ся страшно бою.

А потім розсміявся і розповів, що в самому кінці, коли присяжні мали виголосити вирок, з’ясувалося, що той, кого він гейби закатрупив, кого всі мали за мерця і збиралися ховати, нарешті отямився. І Кулюсу, мабуть, за компанію зі мною, вліпили теж три роки. Такий у них був настрій того дня.

Коли авто рушило, одновухий з невимовною тугою в голосі почав називати вулиці, які ми минали.

– О, Бернардинський пляц. Кнайпа «Центральна».

– Там я раз впився на трупа, – сказав Кулюс.

– А тепер нас чекає цюпа, – продекламував одновухий. – Повезуть нас у Бригідки. Ми їх називаємо Медівнею.

– Чому? – запитав я.

– Бо там усе з медом, – зареготав. – Хіба нє, Курчалабо? – штовхнув жінку.

– А такечки так, що з медом, – промуркотіла вона.

– Минаємо кіно «Apollo», – продовжив чоловік.

– Я там був, коли крутили «Любов і смерть», – зітхнув Кулюс.

– То як вони ся кохали, а потім отруїлись? – запитав я.

– Йо, – хитнувся всім тілом Кулюс, – так було. – Моя жінка плакала, а я нє. А вона: ти йолопе з кам’яним серцем! Померла, сердешна, не доживши до суду.

Повезуть нас у Бригідки. Ми їх називаємо Медівнею

– З журби? – спитав одновухий.

– Аякже. За паном Мрожком. Сплутала свої ліки з аршеником[23], яким я щурів труїв. Ціле щастя, що я на ту пору сидів у цюпі.

– То ви тепер удівець, – констатував я співчутливо. – Тепер заживете, нє?

– Тепер заживу. А той Мрожко, курча беля, ожив. Тож треба? Тиждень лежав без пам’яті, вже вирішили, жи йому амінь, а він ади-во ожив.

– Я в «Apollo» ходив кожного понеділка, – сказав одновухий. – Вибирав, де сидит пані в червоному капелюшку, і вмощувався біля неї. І навіть ніц не говорив. Мені було доста лише біля неї сидіти. Нюхати її парфуми, слухати, як шелестит її сукня, як вона шморгає носом, або зітхає, коли сумна сцена.

– А чого лише по понеділках? – поцікавився Кулюс.

– У понеділок я мав вільне, бо працював у ресторації піаністом. Увесь тиждень, а особливо в суботу і неділю було купа роботи, танці за танцями. В понеділок я відпочивав. О, вже Легіонів. Кіно «Casino».

– А я любив ходити до кіна при пасажі Міколяша, – мрійливо закочував очі Кулюс

– І шо там нинька крутять?

– «Дорога до Ріо де Жанейро». Нігди там не був.

– У тому Жанейро?

– Нє, в «Casini».

– А я любив ходити до кіна при пасажі Міколяша, – мрійливо закочував очі Кулюс.

– До «Тону»?

– Йо. В «Утіху» нас не пускали, там показували кіна для дорослих. Але в «Тоні» ся збирала своя ґранда[24], хоч і панувала задуха. О, там ми ся розважали фест. Мій кумпель Дзяма мав таку спеціяльну гумову рурку, яку встромляв до кишені комусь, хто сидів попереду і цюняв через тоту рурку в кишеню. Ото була потіха.

– А так-так, – похитав головою одновухий, – я не раз пробував до «Утіхи» заскочити. Ше й нинька пам’ятаю рекляму: «У затишній залі й милій атмосфері проведеш час, оглядаючи французький еротичний фільм „Поволютку, мій когутку“». Але жи кіно крутили лише їдним проектором, то мусили вони робити перерви для зміни плівки. Тоді ся відчиняли бічні двері, аби глядачі могли подихати свіжим повітрям і перекурити. А ми на то тіко чекали і влітали досередини. Ганяли нас потім по цілій залі, але як не вдавалося до наступного дзвінка вигнати, то вже малисьмо спокій, сідали ми спокійно на підлозі перед екраном. А шоно закінчувалася чергова плівка, і в залі запалювали світло, як починалося нове полювання на нас із веселим гулюлюканням, свистом і криком.

– То так, але з появою звукових фільмів та забава ся скінчила, бо звукові фільми демонстрували з двох проекторів відразу і сеанс тривав без перерв, – устряв я. – А новий власник вигадав оригінальну привабу. Під час сеансів улітку до зали заходив дядько з великою піпою і розприскував над головами глядачів пахущу «лісову воду». В ніздрі бив аромат лісу і квітучого лугу.

– А була ще їдна цікавинка «Утіхи»: «чоловік з пугою», – згадав одновухий. – То був тип, який пильнував за порядком. Іно в кіні зчинявся балаган – штовханина за крісло, кидання огризками яблук, стрибання через ряди, тоді звідкись із темряви з’являвся той чоловік, змахував довжелезною пугою і самим її кінчиком безпомильно попадав просто в голову батяра. І шо цікаво: нігди не хибив. Ніхто не міг збагнути, як то йому ся вдавало орієнтуватися в суцільній темряві. А деколи доста було його скрадливого загрозливого шепоту: «Ти, в зеленім светрі, я тебе бачу! Слухай, шкрабе, в третім ряді!» Але незабаром його було арештовано за пограбування банку, і він десь пропав.