Цензор снів

– Но, абисьте знали, жи то був я, – сказав Кулюс. – Тілько жи з тим пограбуванням вони всралися, бо ніц мені не довели, і я за три тижні вийшов з цюпи. Але директор вже не взяв мене назад.

На хвилю запанувала мовчанка. Я запитав одновухого:

– А вас чого до цюпи?

– То ви про мене не чули?

Раптом жінка рвучко скинула голову догори й зарепетувала:

– Гальо! Гальо! Стати! Я проїхала свою зупинку!

Вона намагалася навіть стукати в кабіну, але Кулюс її стягнув назад на лаву.

– Сказала, як перднула, – буркнув він, – ми всі свої зупинки давно проїхали.

– У, курв’яр засраний, – промурмотіла Курчалаба.

– Стули хавку! – гаркнув капрал у віконечко.

– Йди до дупи – збирай крупи, – а відтак затягла:

На вулиці Миколая, фай-дулі, фай-дулі-фай.Била баба пуліцая, фай-дулі, фай-дулі-фай!Хулєра!

– Кажу востатний раз: стули хавку! – повторив капрал.

– Ей, пане пуліцай, не гнівайтеся, – озвався Кулюс, – бо то пісня про тих пуліцаїв, жи були за Австрії.

– Гм, може, воно й так, – відповів капрал, – але якого вона милого зиркає, співаючи, на мене?

– Але ж так чинять усі співаки. Хіба ви не бачили в театрі?

Тим часом Курчалаба продовжувала:

Раз го в дупу, раз го в яя, фай-дулі, фай-дулі-фай.Так ся лупит пуліцая, фай-дулі, фай-дулі-фай!

– Не чули про мене? – ще раз перепитав одновухий.

– А чо би мали чути, – сказав я. – Та й звідки.

– В газетах писали.

– І що там писали? – спитав Кулюс.

– Про червоного душія.

– То ти? – з неабияким подивом промовив Кулюс.

– То я, – з неприхованою скромністю відповів той.

– О рани Господні! – вжахнулася Курчалаба. – А я біля нього такво сиджу!

– Не бійтеся, пані, – відказав одновухий, – мене старі спиті порхавки не збуджують. Та й капелюшок у вас зелений.

– О, диви, який молодий! За кілька днів будеш гнити в Брюховицькому лісі.

– То чим ви займалися? – спитав я. – Душили?

– Так. Жінок у червоних капелюшках. Така в мене була вузька спеціалізація.

– А де ви загубили одне вухо?

– О, то ціла історія, – зрадів душій. – Була в мене біня, ходила завше в червоному капелюшку. Але раз я її прилапав з якимсь мундуровим[25]. Нє, жиби вони шось не те робили, шо нє, то нє, але дефілювали си на Корсо[26] попід руку. То мене не на жарт вкурвило, я зробив їй шкандаль, а вона сказала, жи не хоче мене більше знати, й виштовхала з хати. Я кілька днів не мав собі місця. І думаю, шо б мені таке зробити, жиби вона повірила, як я її сильно люблю. І ту я згадав про Ван Ґоґа. То такий маляр славетний, котрий втяв си вухо і післав го коханій. Шо там далі було з ними, не знаю, бо то я прочитав на клаптикові газети, як-єм крутив папіроску. Але вирішив, шо вона мусила то оцінити дуже високо. Ну і я подумав, жи такий подвиг можна повторити. Та й повторив. Післав їй своє вухо. Але то ніц не помогло, бо курва є курва, і на то ради нема. Вона те вухо викинула псові. Так мені й відписала: «намастила-м го смальцем і дала Бриськові». І то мене так пойняло, шо відтоді я став душити всіх курвів у червоних капелюшках.

– І скільки було жертв?

– Поліція нарахувала двадцять штири, але я признався лише до двадцяти трьох.

– То ніби вам на тому ся розходило? – спитав Кулюс. – На одну більше чи менше, не грає ролі.

– Перепрошую, – твердо промовив душій, – я чужі жертви на себе не хочу брати. На тім світі, коли вони всі мене обступлять, я не хочу чути від них жодних претензій, жи з’явилася поміж ними ше якась фіпця, якої не торкалися мої чутливі музикальні руки. – Він випростав свої довгі пальці й поворушив ними так, ніби перебирав клавіші. – Найбільше я любив фільми про гангстерів, але мусив ходити на мелодрами, бо кобіти фільми про гангстерів не дуже шанували.

– У нас гангстери неможливі, – сказав Кулюс, – бо ми п’ємо пиво. А треба було пити віскі.

– Я пив. Ніц особливого, – сказав душій. – Самограй. – Потім зиркнув у вікно: – Приїхали.

Чути було, як скреготнула брама.

– Ну, виповзайте! – гукнув капрал, відчинивши двері.

– Я перша, – сказала Курчалаба і, підійшовши до краю авта, простягнула поліцаєві руку: – Прошу дамі подати руку.

– Ще чого! Злізай!

– Е ні! Інакше не злізу! Що то у вас за виховання! Ким була ваша мама? Продавала фйолки на Сиктуській? Та певно! Де би вона могла синочка навчити, як поводитися з дамами!

Капрал втрачав терпець:

– Попхайте її там, бо вже мене колотит від неї.

– Е-е, як можна! – сказав поважно Кулюс. – То ж таки дама.

Врешті поліцай таки подав їй руку, і вона з великим фуком зійшла східцями на землю, а ми за нею. Курчалабу повели до жіночого відділу, і вона гукнула нам на прощання:

– Хвіст догори!

– Ви її знаєте? – запитав я в одновухого. – Чому її прозвали Курчалабою?

– А ви не бачили її рук? Худі, з довгими пазурями – чисто курячі лаби. Такі ручки проникали в будь-яку кишеню і в будь-яку торбинку. Майстриня!

Нас повели через безлюдне подвір’я до приміщення тюрми, але спочатку завели до канцелярії і наказали викласти речі, аби їх дбайливо переписати. Я виклав кавалок гребінця, одну шнурівку, складаного ножика і два золотих. Душій витрусив з кишень лише тютюн. Кулюс виклав на стіл жменю пражених соняхів, зіжмакану хустинку до носа, пуделко з-під сірників і годинник-цибульку, стрілки на якому надійно завмерли.

– Нащо вам то? – спитав капрал, пробуючи накрутити дзиґарок. – Він зіпсований.

– То пам’ятка мого засраного дитинства, – сказав цілком поважно Кулюс. – Я його позичив у свого татуська, коли він попав під трамвай.

– А-а, – хитнув головою капрал і сховав усі наші речі по конвертах, лише соняхи й тютюн змів до сміттярки.

– Прошу пана, – звернувся до нього Кулюс, – чи не будете такі ласкаві повернути мені пуделочко.

– Пізніше тобі все повернуть.

– Але ж він до того часу здохне.

– Хто?

– Хрущ.

– Який в сраці хрущ? Що ти мені голову морочиш? Забув де знаходишся?

– Бо там, прошу я вас ґречно, є хрущ, і він здохне з голоду.

Капрал поліз у конверт, витяг пуделочко, там і справді сидів хрущ і рухав вусиками достоту, як і пан капрал.

– Коли мені сумно, – пояснив Кулюс, – я прикладаю пуделочко до вуха і наслухаю, що мені хрущик хоче повідомити. То така забава ще з дитинства, бо тоді приходять до мене в спомини золоті дні, оповиті медовим сяйвом сонця.

– Тьху, – сказав капрал. – Забирай свого хруща.

Кулюс чемно подякував. Канцеляристи, що сиділи за бюрками, не зводили з нас очей, і капрал, аби задовольнити їхню цікавість, мрукнув:

– О, маєте! Червоний душій.

Всі одразу пожвавилися. Пані в окулярах промовила:

– Навіть пристойно виглядає.

– Тим і брав, – сказав капрал таким тоном, ніби він усе вже знав про душія.

– Нарешті я зможу вбрати свого червоного капелюшка, – сказала пані.

– А нині ви його при собі не маєте? – запитав невинним голосом душій.

– Ні! – скрикнула пані істерично. – Не маю!

– Шкода, – зітхнув душій.

– У нього на совісті двадцять чотири жертви, – сказав капрал. – То вам не помпка від ровера.

– Перепрошую, двадцять три, – поправив душій. – І я не якась там помпка, а цілий ровер.

– Ну, нічо, нічо, – хитнув головою капрал, – тобі не довго вже лишилося. А це, – показав на мене, – особливий фрукт. Розвалив череп чоловікові своєї коханки. Тесаком до м’яса. Попав рівно посередині, осюди-во, – і він показав на своєму лобі, куди попав тесак.

– Нє, – похитала головою жінка. – Такого я ще не чула. Аби чоловік забив коханця – таке буває і не раз. Але щоб навпаки?

– Ну! – пожвавився капрал. – Та ж бачите, до чого то йде? Весь світ стає дибки. Мало того, що помпував його жінку, то ще й уколошкав чоловіка, як якогось бузівка.

– І я вам скажу, – промовив пан з папіроскою, – що то не так просто. Колись мені довелося кабанчика бити, то я сокирою не попав у центр чола, а він, бач, тесаком! Майстер! Різником працював, що?

– Де там. Пердолений фордансер, – скривився капрал. – А той, – тут він нарешті звернув увагу на Кулюса, – закатрупив пана Мрожка.

– Не хотячи, – поправив Кулюс з ввічливою усмішкою.

– Пана Мрожка! – промовив задумливо старший пан з папіроскою за вухом. – Того, що сидів у нас за багатоженність?

– Ая, того самого. Так що, коли подумати, фацет навіть добру справу зробив би. Бо нема чого такому пройдисвітові кубітам життя псувати. Але дубель-пусто: пан Мрожко нинька ожив після тижневого омертвіння, а наш Кулюс, замість піти за кілька днів до Пана Бога, буде ту цілих три роки байдики бив.

– Що ви кажете! – здивувався старший пан. – Ожив! Яка шкода.

– О, – втрутився Кулюс, – то була така скотиняка, що якби ще десять разів ожив, я б його десять разів добивав. Можна сказати, я хотів зробити послугу для світу.

– Цить, – гримнув капрал. – А пан Мрожко, між іншим, хлоп з головою, університет закінчив.

– Е, тоті університети до добра не доведуть, – сказав старший пан.

– І я так кажу, – погодився капрал. – Воно, бачте, хоч люди й кебетні, але непевні. Доки злочинець на волі, панікують, що його ще не впіймали, а коли він тутечки – здіймають крик, що над ним знущаються. А насправді вся їхня наука гівна варта. Справжня наука починається в нас. Бо хто всі революції робить? – тут його очі на мент зблиснули нервовим вогнем і погасли, а я подумав, що цей блиск у його очах не віщує для мене нічого доброго, бо це не людина, а уламок муру без жодної щілинки, з якої могла б пробитися трава. – Вчені! Не далі, як учора, ми їх розганяли.

– То там, на Мощеній?

– Ая. За якусь сик… сик…

– Сиксуальну революцію, – підказав Кулюс.

– О, і ти там був? – суворо глипнув капрал.

– Тіко як спостерігач.

– Сиксуальну! Треба ж! – хитав головою старший пан. – У мене онучка – ще йно тіко підросло, а вже за хлопцями заглядає.

– Еге, як той казав, ні цицьки, ні пицьки, а дупою круте.

Старший пан ображено зиркнув на капрала і нахилився над паперами.

– Ну, гаразд, – сказав капрал, – нам пора. За мною.

Далі ми зійшли вниз і опинилися в приймальні, яка нагадувала лікарняну, бо там була вага, зростомір і ванна за перегородкою. За столом сидів тюремник і щось писав у великій книзі.

– Зміряй і зваж, – сказав капрал.

Кулюс важив 110 кіля, а душій 65.

– Такий хробак, а задушив двадцять чотири кобіти! – дивувався тюремник.

– Перепрошую, але іно двадцять три.

Капрал розсміявся:

– Для шибениці то не має жодного значення. Тепер ти, – кивнув мені.

– Вага вісімдесят два, – сказав тюремник. – Зріст метр вісімдесят п’ять.

– Добра тичка гівно мішати! – засміявся капрал. – А тепер ходімо за мною.

Ми рушили довгим коридором, кроки відлунювали і зникали у відгалуженнях. Біля камери з металевими дверима капрал зупинився.

– То для страченців, – пояснив Кулюс.

– Мовчати! – гаркнув капрал і крутнув ключем у замку.

В камері сидів огрядний парубійко.

– Здоров був, Лабасю! – привітався капрал.

– Дай Боже й вам, пане капрал, – відповів той, радісно усміхаючись.

– Як ся маєш?

– Дякую, добре. Якщо ви маєте на увазі мій стан нервовий, я в цілковитому порядку.

– Ти причастився?

– Ні, пане капрале.

– Чому? Хіба ти забув, що за чотири дні підеш туди? – і він вказав на зелені двері в кінці коридору.

– Е-е, ні. Через три дні, пане капрале, ви помилились.

– Невже таки через три?

– Авжеж. Бо через чотири дні туди піде Мальвіна. Я добре пам’ятаю.

– Гм… І справді. Я й забув про Мальвіну. То вона переживе тебе на цілий день? Ха-ха-ха!

– Ха-ха-ха! – підхопив Лабась.

– І тобі не страшно? Підеш сам? Не доведеться тебе волочити через увесь коридор?

– А таки сам. Коли мені ноги будуть підгинатися, знайте, що це не мене пойняв страх. Чуєте? Не мене. А моє жалюгідне тіло! Так, це моє тіло підводить, і воно навіть зараз починає тремтіти при одній лише згадці про зашморг. Ха-ха-ха!

Тепер він сміявся сам, капрал, насупивши брови, покусував нервово губи, йому, видно, перестав подобатися цей сміх. Я зиркнув на душія, він стояв блідий, його довгі пальці тремтіли.

– Я привів тобі напарника, – нарешті видушив сухо капрал. – Піде туди після Мальвіни. – Він підштовхнув душія до камери, той, повільно переступаючи, увійшов і завмер біля стіни. – А коли захочеш, я організую вам з Мальвіною посиденьки чи то пак полеженьки. Дайся чути. А в той найважливіший у твоєму житті день, звісно після того дня, коли ти прийшов на світ, я можу навіть тобі прислати чарку коньяку.

– Перепрошую, пане капрале, але лікарі мені суворо заборонили вживати алкоголь. Можуть бути непередбачені наслідки, а ви потім будете відповідати.

Капрал затрясся від сміху і, підморгуючи нам, хихотів:

– Ото ску… ску… скурвий син, нє?

Помітивши, що капрал зібрався зачиняти камеру, Лабась запитав:

– Маю тільки одне питання… Е-е, як би то сказати… чи то буде боліти? Бо, знаєте, я до болю ставлюся з острахом. Одного разу мене вкусила оса, і я дістав шок, з якого мене ледве отямили. Розумієте, про що мені йдеться? Дуже не хочеться зіпсувати вам вашу відповідальну роботу.

Капрал наморщив чоло, похитав головою і відповів:

– Лабасю, ти й не підозрюєш, як нам тут усім буде тебе бракувати. Ми ж уже, можна сказати, зріднилися. Навіть не уявляю собі, як, прокинувшись одного ранку, не почую твого бадьорого співу. Тому для тебе зробимо все в найкращих наших традиціях. Процедура буде зведена буквально до кількох секунд. Раз-два – і ти вже тріпочеш крильцями в дорозі до неба.

– Це добре. Дуже добре, пане капрал. Просив би-м тільки про одну послугу. Чи не можна мені, наприклад, завтра організувати генеральну репетицію. Ну… примірятися… прилаштуватися… розумієте, що я маю на увазі? Бо ану ж у відповідальний день мотузка виявиться закоротка або задовга, її будуть підтягувати, або навпаки опускати, а я буду стояти й чекати. І тоді жодним чином не вкладетеся у ті кілька секунд. А я б щиро бажав, аби сталося саме так, як ви ото розповіли: раз-два і фю-урр!

– Гм, цілком слушне прохання. Дійсно, так часами буває, що шнурок не допасований через те, що перед тим вішали якогось курдупля або навпаки – цимбала. Охоче прислухаюся до твого прохання і обговорю його з паном директором. Всього найкращого.

Після цього він зачинив камеру. А тоді, звертаючись до нас, промовив:

– Мальвіна! Краля з вищого світу. Пінка-сметанка, хе-хе! А теж туди – отруїла свого чоловіка, бо хотів з нею розлучитися. Людська скнарість веде до загибелі. Ходімо далі. – Дорогою продовжив: – Але гарна бестія! Шкода таку красу вішати. Як лише уявлю собі це пречудовне тіло на мотузці… як воно теліпається, смикається… Хочете, покажу?

Капрал підморгнув нам і рвучко звернув убік, ми проминули ще один довгий коридор і зупинилися перед металевими дверима, на яких була табличка з написом «Мальвіна Ходинецька». Капрал відчинив двері. З кутка в куток ходила вродлива довгонога білявка років тридцяти.

– А-а, пане капрал! – усміхнулася вона. – Кого це ти мені привів? Хочеш аж двох мені підселити?

– Нє, просто хотів, аби вони подивилися на тебе. Краса потребує уваги. Хочу, аби вони запам’ятали тебе і носили у своїй пам’яті, знаючи відтепер, що навіть такий втілений янгол може перетворитися на бестію.

– Ой, не треба мені тут папільотки на голові крутити[27]. Ви знали мого чоловіка? Ото була бестія! Мав купу коханок, а я то все мусила терпіти.

– То чому була така дурна та й не найняла когось, аби дав йому по голові, а сама взялася труїти? Уявляєте, – звернувся до нас, – ще й сама пішла до аптеки й купила трутку. То ж треба розум мати!

– Ну, так… – погодилася білявка. – Другий раз я б так не попалася.

– Другого разу не буде… Там у мене є один молодик, який за три дні обідати буде на небесах. Він не проти зустрітися з тобою тет-а-тет. Таку маленьку послугу я можу зробити для вас. Просто хотілося б, аби таке перфектне тіло ще отримало свою порцію втіхи. Га? Що скажеш?

– Ах, як ви смакуєте подібні слова! З вас вийшов би добрий кухар, а вийшов…

– А вийшов?..

– А вийшов лантух гівна!

– Ну, курва!

Капрал роздратовано затраснув двері, підборіддя його тряслося. Він скомандував іти поперед нього, ми пройшли ще зо сто метрів і опинилися біля дверей нашої камери. Скреготнув ключ.

– Ну, будьте, як вдома, – кпив собі капрал. – Скоро обід.

Віконце з ґратами високо вгорі демонструвало нам клаптик неба. Стіни були розписані розмаїтою базґраниною, траплялися віршики і малюнки. По обидва боки камери тяглися дерев’яні причі, на яких лежали сінники, застелені коцами. За хвилю нам принесли простирадла з сірого грубого полотна та подушки, напхані соломою. До стін кріпилися полички з мисками, ложками та особистими речами. Під вікном стояв невеликий стіл. Причі й стіл примоцовані були залізними штабами до підлоги. Камера була розрахована на чотирьох. Двоє інших в’язнів дивилися на нас з нижніх прич вивчаючими поглядами. Один з них був доволі грубим і присадкуватим з великим картопляним носом, він забурчав:

– Шо, знову «долиняри» чи «павуки»? – натякаючи на «долинярів», що крадуть з кишень, і «павуків», що крадуть «павутину» – випрану білизну з горищ.

Другий, старший хлоп, скидався на сухотника, аж закашлявся так сміявся. Кулюс окинув оком причі й промовив:

– Я Кулюс. Запам’ятали? Ну, то йо. Мені закатрупити, як два пальці обслинити. І таких гівнюків, які регочуть без причини, я з особливим задоволенням чикрижу майхером[28]. А це мій кумпель Стефко, – він зробив паузу, мовби спостерігаючи, який ефект викличе моє ім’я, і повторив: – Стефко. А тепер язда[29] нагору, бо наші причі внизу.

Грубий повагався лише мить, врешті встав і переставив свого сінника нагору, а з верхніх зняв і дбайливо розстелив унизу. Те саме зробив сухотний.

Двері відчинилися і нам принесли обід: кожному по дві бляшані миски. В одній була зупа, а в другій картопля розбовтана з водою і доправлена борошном. Дісталося нам і по дві скибки чорного хліба. За столиком було місця тільки для двох. Кулюс кивнув мені, і ми з ним сіли їсти, ті двоє їли на своїх причах і сопіли незадоволено. Кулюс їв з апетитом і аж прицьмакував. Я не відчував голоду і бульбу віддав Кулюсу.

Так почалося моє життя за ґратами. Тричі за день до камери заходив в’язничний сторож, роздаючи снідання, обід, вечерю. Годували нас переважно пенцаком[30], а тижні ми рахували від бульби до бульби, бо її давали по п’ятницях. О шостій вечора була перевірка: обстукували ґрати, оглядали камеру, борони Боже мати олівця або ножа. Раз на тиждень можна було дістати польську книжку, але що мої сусіди книжок не читали, я замовляв собі ніби й для них і поринав у фантазійні світи, далекі від того, який мене оточував. Згодом ми з тими двома здружилися. Кулюс поцікавився у сухотника, за що його посадили. Він замріяно поглянув на стелю, вкриту темно-сивим шміром[31], і промовив:

– Можливо, я зарізав кого-небудь.

– Як? Ти не пам’ятаєш, чи зарізав когось?

– Нє, не пам’ятаю. Прокидаюся зранку, а біля мене труп.

– Жіночий?

– Та я що – збоченець, курва? Ясно, жіночий. Я би з чоловічим трупом у ліжко не ліг нізащо.

– Чекай-чекай, виходить, ти ліг у ліжко таки з трупом, а не з живою жінкою?

– Можливо.

– Що значить можливо? Ти й цього не пам’ятаєш?

– Нічого не пам’ятаю. Прокидаюся – труп. Придивляюся – люксова дама! Баєчне волосся, а перса! Перса, як дині! А живіт… живіт, як галявина… а може, як полонина… тут тобі плай… там тобі гай…

– Ага, з тобою зрозуміло, – задоволено похитав головою Кулюс. – Убив. А ти за що? – до грубаса.

– Я філософ. Але моя філософія страшніша за будь-яке вбивство. Кожен, хто ознайомиться з моєю філософією, стане не просто вбивцею, а серійним убивцею.

– О, цімес! Давно мріяв стати серійним, – затер руки Кулюс. – А то якось у мене не вийшло. Після першого загребли.

– Бо вбивство – це теж мистецтво, і його треба робити чистими руками. Мусит бути спеціяльна підготовка.

– А-а, то ти працював саме над нею?

– Власне. Правда, запровадити в життя не встиг. Але не пробуйте мене на цю тему розбалакати. Доки мої філософські роздуми не оформляться в завершену працю, ніхто не почує від мене нічого конкретного.

З нашого вікна, коли стати на ослін, видно було камеру ч. 21 на першому поверсі лівого крила в’язниці. Не раз, коли вартового на коридорі не було, я заглядав до вікна, щоб побачити, хто там сидить, але не бачив нікого. Та не минуло й місяця, як нас із Кулюсом перевели саме до тієї камери, яка була набагато більшою, і жило там двадцять два в’язні, переважно молодики, яких звинуватили в належності до ОУН. Частина з них були неповнолітніми. Був також один комуніст Йосип Шварц[32], якого затримали з летючками. Також було два кримінальники: сільський коваль, що забив на п’яну голову іншого пияка, а другий – звичайний злодій, який відразу заявив, що є старостою келії і з «клявісом»[33] буде говорити лише він. А ми, «цувакси»[34], маємо в усьому його слухати.

Кулюс його ввічливо вислухав, взяв за груди і промовив тихо, але виразно:

– Я є Кулюс. Запам’ятав? Я староста. А то, – вказав на нього, – мій заступник. І запам’ятай: я б’ю іно раз. Але на амінь.

Більше ми з ним проблем не мали. А загалом Шварц був цінним кадром, бо передплачував кілька львівських газет, а ми мали змогу їх читати. Попри комуністичні переконання і єднання усіх пролетарів, він залишався патріотом свого народу і болісно переживав, довідуючись, як у Речі Посполитій щороку наростає антисемітизм.

Оунівці спочатку зиркали на нас вовком, але скоро розвідали, що ми свої. Вони були дуже добре зорганізовані й всі вільні години займалися тим, що вивчали історію, літературу та вправлялися в мовах, хто які знав. А що я читав товсті романи, то потім прохали мене переповідати зміст. При тім, що хатранки[35] відбувалися часто, тим хлопцям дивним чином вдавалося отримувати й передавати далі різні українські книжки, які вони читали упівголоса, та ще й дописувати до в’язничної газети, яка теж мандрувала з келії до келії. Такі порядки були й в інших камерах, де оунівці складали більшість, а де їх було мало, доводилося проблему вирішувати на в’язничному подвір’ї, беручи в облогу старосту такої неприхильної до українців камери. Часом доходило до бійок, бо «кіндери»[36] намагалися усіх собі підкорити. Бійки починалися тільки вечорами, коли камери замикали на ніч, тоді бійки перетворювалися на справжні баталії, в повітря злітали полиці й рури з ліжок. На ту пору, коли я потрапив до Бригідок, націоналісти отримали перемогу на всіх в’язничних фронтах, і панувало перемир’я, але в нашій келії на стелі ще виднілися засохлі бризки крові.

Шварц поводився тихо, лише інколи намагався встрявати, якщо мова заходила про сталінські репресії чи Голодомор, але його хутко зацитькували. У річниці вбивств Петлюри й Коновальця по всіх Бригідках оголошувано бойкот комуністів. У інших камерах їх було чимало, а ми мали лише одного маленького куцого Шварца. Але як бойкот, то бойкот, і ми повідомляли йому, щоб того дня не смів до нас озиватися взагалі. Шварц дотримувався обіцянки, а як чогось потребував, обмежувався мигами. Зрештою, ми не мали до нього жодних упереджень, якось він нам признався, що дописував до українських комуністичних видань під псевдо Йосип Чорненький.

Час волікся поволі, але тільки доти, доки я в тому в’язничному часі перебував, а коли він скінчився, залишився позаду разом з тюремним смородом, то ті три роки скидалися на доволі короткий термін через те, що сірість днів і ночей була завше та сама, і дуже рідко щось із того сувою можна було виокремити.

V. Андреас

1

Як я жив до другої війни, ліпше не розповідати, це було безконечне намагання впорядкувати своє життя, я хапався за все одразу, але зарібки мені йшли тяжко. Все, що могла мені запропонувати мама, – бути трагачем[37], однак то було не для мене, що таке трагач, я вже знав, бо кілька днів відгарував на базарі, ні рук, ні ніг потім не чуєш, а все, що заробив, пішло за вітром у шинку. Я шукав чогось легшого, не завжди вдало, мама намагалася мене напоумити, але я її не слухав, не раз і в цюпі доводилося побувати, бо в пошуках вигідної праці потрапляв у погану компанію. У мене було чимало знайомих серед злодіїв, в основному долинярів, які товклися по базарах, сам я тим ґешефтом не бавився, лише не раз попивав собі з ними в кнайпі. Але як на початку тридцятих вдарила криза, їхні зарібки сильно впали, і вони вирішили зоставити в спокої покупців, а взятися натомість за продавців. Так ото вони обклали податками всі ятки й за невиплату мстили – били власника, трощили ятку або не пускали до неї покупців. На такі акції вони й мене залучили. Кожен новий перекупник мусив заплатити «вписове», інакше на базар не пускали. Але після того, як нас усіх скрутила поліція, і я відсидів два місяці, то порвав з ними.