Ну, до свиданья, Южная Пальмира!
Ты, как всегда, была ко мне добра
И снова очень щедро одарила
Волною задушевного тепла.
Ты, как никто, умеешь незаметно
Снимать налет житейской суеты
И пеньем волн и дуновеньем ветра
Рождать в душе прекрасные мечты.
Не устаю тобою восхищаться,
Иронией твоей и красотой.
Мне все трудней с тобою расставаться,
Одесса, город милый и родной!
Но буду я всегда к тебе стремиться.
Ты, как икона, радостно светла!
Ну, до свиданья, Южная столица!
Желаю тебе мира и тепла!
Домовик
Нiч на дворi. Тиша й спокiй,
В’язкий морок у кiмнатi.
Ходикiв ритмiчний цокiт,
Наче ходить хтось по хатi.
Меж у темряви немае,
Навiть рук своiх не бачу.
Щось у пам’ятi зринае
Дуже давне, ще дитяче…
Якось й слух так загострився,
Плед пiд боки пiдтикаю,
Раптом домовик з’явився
Та у темрявi блукае?
Вiн великий, волохатий…
Ще й страшний, мабуть, до того.
Ходить, ходить вiн по хатi,
Ну а потiм – хвать за ногу!
Хоч старий, а те, дитяче,
Згадую i посмiхаюсь.
Це все так, але, одначе,
Дай пiд пледом заховаюсь.
«День був похмурий та, однак, привiтний…»
День був похмурий та, однак, привiтний.
Й лише надвечiр дощик покропив…
Перед вiкном хитаеться вiд вiтру
Заквiтчане гiлля старезних слив.
Пiсля дощу пелюстки забiлили,
Неначе снiгом, землю навкруги.
І квiтiв аромат, набравшись сили,
Вже втратив своi звичнi береги.
Вiн стрiмко так вливаеться в кiмнату,
Через вiкно потужно струменить…
А я пливу у хвилях аромату,
І щось у серцi радiсне бринить.
«Бiло-рожеве море заливае…»
Бiло-рожеве море заливае
Свiт весняний вiд краю i до краю.
І справдi, уже слiв не вистачае,
Щоб передати те, що вiдчуваю.
Жага шалена, наче птах, злетiти
Над неозорим цим квiтучим раем.
Не дихати повiтрям, його пити
Як напiй чарiвний, що окриляе.
Даруе сили жити i наснагу
До творення щасливого, людського,
Бiль забирае i тамуе спрагу
В тих, хто долае непросту дорогу.
Тому прошу тебе не поспiшати.
Ти чуеш, Весно? Я тебе благаю!
Хоч людям Богом не дано лiтати,
Та подумки з тобою я лiтаю.
«Весняно котрий день буяе…»
Весняно котрий день буяе
Книжкове в Арсеналi свято.
Хто там цi днi не побувае,
Той буде сильно жалкувати.
Ідiть iз друзями, з сiм’ею
Туди, де нинi свято слова,
Бо книга сутнiстю своею
То е знання, життя основа.
Вона, як друг, розповiдае
Про все, що в цьому свiтi сутне.
Того ж, хто книжки не читае,
Незавидне чека майбутне.
«Непередбачуваний квiтень…»
Непередбачуваний квiтень
Знов забира у нас тепло.
Удень було ще майже лiто,
