Бiля головноi в’язничноi брами вже стояла дорожка, звiдки визирав Штальман. Тепер вiн виглядав дещо привiтнiшим.
– Сiдайте хутчiй, – запросив вiн комiсара. – Гадаю, вам i самому хочеться якомога швидше покинути це мiсце.
– Зайве говорити, – вiдповiв Вiстович i сiв на лавку поруч з вiденцем.
– Weidengasse, 10, – назвав той адресу вiзниковi, i вони рушили.
– Там невеличкий, але затишний готель, – пояснив вiн Вiстовичу, – приведете себе до ладу i вiдпочинете. А я тим часом замовлю нам квитки на потяг.
– До Вiдня? – перепитав комiсар.
– Звичайно, куди ж iще? Чи ви проти, чорт забирай?
– Нi, але пропоную вирушити спочатку до Лемберга.
– Чому? Скучили за батькiвщиною?
– Менi треба освiжити в пам’ятi матерiали справи, яку я розслiдував два роки тому. Про схожiсть львiвського i вiденського манiяка ви самi згадували вчора, – пояснив Вiстович. – Крiм того, менi було обiцяно вiдновлення на службi.
Тут вiн виразно глянув на Штальмана.
– Дiдько з вами, – вiдповiв той. – До Лемберга – значить до Лемберга.
Львiв, 25 лютого 1904 року
Ад’юнкт Самковський, який пiсля раптового зникнення свого шефа встиг намрiятись про пiдвищення, був дещо розчарований, коли той так само раптово повернувся, але зумiв зустрiти його привiтно. Вiн пiдвiвся з-за столу i, широко посмiхаючись, розкинув руки, мовби для обiймiв, але врештi вони обмежилися тiльки рукостисканням. Комiсар, який добре знав свого пiдлеглого, з подивом зауважив, що обидва цi почуття, тобто i розчарування, i радiсть, непiдробнi. Залишалося тiльки здогадуватись, яким чином вони одночасно наповнювали самого Самковського.
Щойно шеф умостився за свiй стiл, ад’юнкт навiть вийшов на сходи i гукнув черговому, аби той приготував двi фiлiжанки кави, пiсля цього повернувся до кабiнету i, притулившись плечем до шафи з документами, спробував розпитати Вiстовича, як йому велося весь цей час. Втiм комiсар лише вiджартувався без будь-якого запалу про нiмецьких жiнок i шнапс, жодним словом не згадавши, ясна рiч, про своi не вельми приемнi пригоди в Данцигу. Змовчавши про те, як потрапив до рук Geheimpolizei, вiн лише зауважив, що мае особливе доручення вiд столичноi полiцii i, найпевнiше, саме цим i буде займатися в найближчий час.
Самковський бiльше не допитувався i, промовивши щось про те, як йому радiсно бачити знову шефа, повернувся до своеi роботи. Вiстович же розгорнув папку з матерiалами про вiденськi вбивства, яку отримав вiд Штальмана. Йому все ще невтямки було, як вiн може допомогти австрiйськiй полiцii, але в своему становищi мусив зробити все, що вiд нього залежить. Хоча й розумiв, що Штальман здатен примусити зробити бiльше. Сам шеф-iнспектор розмiстився в «Hotelu Krakowskim» i дав Вiстовичу не бiльше двох-трьох днiв на роботу в Лемберзi. Пiсля цього iм слiд було б вирушити до Вiдня. Щодня звiдти вiн мав отримувати телеграми про перебiг розслiдування, i перша прийшла сьогоднi вранцi. У Вiднi поки що без характерних убивств, нiкого не затримано.
Усi три злочини, як зрозумiв Вiстович з рапортiв вiденських полiцейських, фотографiй та iнших матерiалiв, що iх отримав вiд Штальмана, справдi скоенi за одним сценарiем. Жертву згвалтовано, а потiм жорстоко вбито ножем. Мертвих знаходили просто посеред вулицi, нiби вбивця хизувався своею диявольською майстернiстю. «Можна тiльки уявити, який страх охопив там усiх, хто читае газети», – подумалось комiсару.
Штальман розшукав його аж у Данцигу тiльки тому, що Вiстовичу одного разу вдалося схопити серiйного вбивцю. Але ж, чорт забирай, не всi манiяки однаковi…
– Скажiть, Самковський, – комiсар, нарештi, вiдiрвався вiд папки, – чи зберiгаються ще тут, у Дирекцii, матерiали справи того убивцi нiмфоманок?
– Доктора Аркадiуша Тофiля? – перепитав ад’юнкт.
– Саме так, – вiдповiв Вiстович, – того психiатра, що сам виявився психом…
Пiдлеглий кивнув i, поправивши окуляри, пiдiйшов до шафи. Вiдiмкнувши замка, Самковський довго копирсався в ii нутрощах, поки врештi не дiстав звiдти чималу пiдшивку справи доктора Тофiля. Здмухнувши порохи, ад’юнкт поклав документи перед шефом. Щойно Вiстович перегорнув першу сторiнку, як спогади миттю ожили, мовби це було вчора, i вони з Самковським перезирнулися. Той, видно, також пам’ятав, як у вереснi 1902 року мiсто сколихнула новина про вбивство доньки соляного магната, Кшиштофа Вольфовича, Алоiзи в готелi «Три Корони». Як з’ясувалось, дiвчина була тiльки першою жертвою. Невдовзi сталася цiла серiя таких убивств. За iронiею долi, убивцею виявився найбiльший знавець усiляких манiякiв та збоченцiв Львова, який навiть погодився допомагати з цiею справою, доктор Тофiль.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
