– Що саме ви гiвняно зрозумiли? – в тон запитав вiденець.
– Ви менi, курва, погрожуете чи просите про допомогу? – комiсар пiдвищив голос.
– Не мав на метi вам погрожувати, – примирливо сказав Штальман.
– Тодi на бiса цi розмови про моi проблеми?
– Я можу iх вирiшити.
Вiстович ще раз неквапно втягнув дим у легенi i роздавив у попiльничцi вже безнадiйно короткого недопалка. Здавалось, за цей час вiн вирiшував, повiрити цьому типовi чи послати його пiд три чорти.
– Що саме ви можете вирiшити? – перепитав вiн: – Заладнаете моi неприемностi у Львовi?
Останне Вiстович сказав дещо насмiшкуватим тоном, а проте Штальман вiдповiв йому серйозно:
– Саме так, комiсаре. Точнiше, я вже це зробив. Можете хоч сьогоднi повертатися до рiдного мiста.
Комiсар, який збирався закурити знову, завмер iз запаленим сiрником в руках, не донiсши його до цигарки.
– Знаете, пане Штальмане, – мовив вiн, – я останнiм часом геть не сприймаю жарти. Гадаю, через тутешнiй клiмат…
– Я не жартую, – похитав той головою, – ваш начальник, директор лемберзькоi полiцii Вiльгельм Шехтель, мiй давнiй приятель, а шеф Evidenzbureau – рiдний дядько моеi дружини. Як гадаете, цього досить, щоб розв’язати чиiсь дрiбнi негаразди?
Замiсть вiдповiдi комiсар щосили трiпнув рукою, в якiй тримав сiрник, оскiльки полум’я вже дiсталось до пальцiв.
– Вам виднiше, – сказав вiн, урештi запаливши цигарку iншим сiрником. – Але я не впевнений, чи можу вам допомогти.
– Зробiть, що пiд силу…
Вiстович помiтив, як зморшки на обличчi цього чоловiка раптом стали рiзкiшими, а в його очах прочитався бiль i втома. Втiм, вiдповiдь його була рiшучою:
– Даруйте, пане Штальмане. Я змушений вiдмовитись…
– Вам так сподобалося в Данцигу, що не хочете повернутись додому? – запитав вiденець.
– Якщо подумати, то повертатися менi нiкуди, – вiдповiв комiсар. – У Львовi мене нiхто не чекае.
– Ну що ж… Переконати вас я навряд чи зумiю, – дещо розчаровано проказав шеф-iнспектор. – Хай буде так… Жаль тiльки витраченого часу.
Вiн звiвся з-за столу i, дiставши з гаманця декiлька марок, поклав iх на стiл бiля свого кухля.
– Бувайте, пане Вiстовичу.
Штальман одягнув пальто i рвучко подався до виходу. Залишившись за столиком сам, комiсар неквапно допив свiй портер i викурив ще одну цигарку. Тiльки тепер у головi вiдчулося легке приемне запаморочення вiд тютюну й алкоголю. Та водночас глибоко в душi озвалися голоси сумлiння. Вони були зовсiм тихими i говорили несмiливо, а проте повiдомляли Вiстовичу, що слiд було б проявити бiльше спiвчуття до цього чоловiка. Але надто вже не хотiлося знову зв’язуватися з Вiднем… Сумлiння врештi стихло i надалi мовчало, тож комiсар спокiйно попросив рахунок i, заплативши, вийшов на вулицю.
Було вже зовсiм темно, i навiть море зникло в густому проваллi балтiйськоi ночi, озиваючись звiдти лишень холодним вiтром i звуками прибою. Вiстович пiдняв комiр плаща i глибше насадив на голову капелюха. Пiсля теплого трактиру прибережний холод пронизував його до самих кiсток. В цей час йому подумалось, що вечiрнi прогулянки бiля моря краще припинити. Якось надто легко вдалося Штальману його вистежити. А на мiсцi цього вiденця мiг бути будь-хто iнший… Вiдiгнавши, врештi, цю думку, що вiдгонила параноею, комiсар прискорив крок i невдовзi звернув з набережноi. Тут, пiд блiдо-жовтою плямою свiтла вуличного лiхтаря, починалася вузенька брукована вуличка, що вела до його тимчасового дому. Вiстовичу вистачало грошей на невеликий, проте зграбний одноповерховий будинок, з вiкна якого вдень виднiлося море. Звiсно, в його становищi вимушеноi емiграцii було б значно мудрiше винаймати всього лишень кiмнату де-небудь в iншiй, дешевшiй частинi мiста, проте вiн сподiвався на краще. Наприклад, на те, що невдовзi в нього з’явиться тутешне джерело прибуткiв. Найiмовiрнiшою здавалась можливiсть влаштуватися на службу до нiмецькоi полiцii, проте Вiстович усе зволiкав. Зрештою, справдi вартувало почекати, доки про нього забудуть i у Львовi, i в Данцигу.
На порозi будинку його пройняло дивне хвилювання. Дiстаючи з кишенi ключа, комiсар навiть завмер, дослухаючись до своiх вiдчуттiв, але врештi тiльки впiвголоса вилаявся:
– Параноя, курва…
Жодних причин для непокоення в нього справдi не було. Навколо панувала вечiрня тиша, яку порушував тiльки вiддалений голос моря… Вiстович повернув ключ у замковiй шпаринi i, прочинивши дверi, глибоко вдихнув сперте внутрiшне повiтря. Видихнувши, вiн обережно переступив порiг.
– Параноя, – хрипло повторив сам до себе комiсар i сягнув до кишенi за сiрниками. Слiд було запалити лампу, що стояла на столi в передпокоi.
– Guten Abend gerr Vistovych,[7 - Доброго вечора, пане Вiстовичу (нiм.).] – несподiвано пролунало з темряви, i промiнь кишенькового лiхтаря рiзонув йому очi.
Лишалося тiльки втрете вилаятись. Цього разу спересердя. Ледь не вперше за життя Вiстович не прислухався до своеi iнтуiцii й миттево за це поплатився.
– Руки вгору, – почулася команда.
Свiтло ковзнуло по двох гладеньких револьверних стволах, що були нацiленi на нього. З такими аргументами було важко сперечатися. Напружено вдивляючись у темний простiр перед собою, комiсар виконав вимогу.
– Чудово, – похвалив його той самий голос, нiби вчитель гiмнастики свого учня. – Це сiрники у вас в руках?
– Сiрники, – вiдповiв Вiстович.
– Дайте iх сюди…
Комiсар обережно простягнув паперову коробочку перед собою. З темряви вигулькнула рука в шкiрянiй рукавичцi i забрала сiрники.
– Ми гадали, у вас тут е електричне освiтлення, – пояснив голос, а далi хтось почав запалювати гасову лампу. – Своiх сiрникiв ми не прихопили.
– Будинки з електрикою вдвiчi дорожчi, – пояснив комiсар.
– Ну й хрiн з ними, – пробурмотiв iнший голос. – Заграли з цими новацiями…
Врештi лампа загорiлася, освiтивши собою двох типiв мiцноi статури, що вже не зводили з Вiстовича анi очей, анi зброi. Комiсар усе ще тримав своi руки пiднятими.
– Хто ви е, шановнi добродii? – обережно поцiкавився вiн у своiх «гостей».
– Geheimpolizei,[8 - Прусська таемна полiцiя.] – вiдповiв один iз них i скривив презирливу посмiшку. – Не чекали на нас, пане Вiстовичу?
Насправдi, глибоко в душi комiсар був готовий до того, що рано чи пiзно прусська таемна полiцiя може ним зацiкавитись. Втiм цей момент усе одно виявився несподiваним.
– Будьте ласкавi, ваш паспорт, – з тiею ж усмiшкою продовжив полiцейський, додавши за мить: – І зброю.
– До вашого вiдома, – зауважив Вiстович, знову обережно сягаючи до кишенi, – я також служу в кримiнальнiй полiцii.
– В полiцii Лемберга, – озвався нарештi другий тип, що мав низький неприемний голос. – Це чортзна-де, в Галичинi. Зараз ви на прусськiй землi.
Перший мiж тим взяв до рук паспорт та браунiнг Вiстовича i пiднiс iх ближче до лампи. Зброю вiн чомусь оглянув не менш ретельно, анiж документ.
– І попри дружбу мiж нашими монархами, – продовжив промовець, дiстаючи блискучi кайданки, – простягнiть-но сюди вашi зап’ястя.
Сказане здалося фiлерам неабияким дотепом, i вони вiд душi реготнули. Вiстович простягнув руки перед собою долонями донизу. Було зрозумiло: щойно на них опиняться два блискучих браслети, якi вiн сам одягав на iнших сотнi разiв, дороги назад не буде. А може, це на краще? Перетерпiти всi цi перевiрки, допити, пiдписати все, що треба, й повернутись додому? Врештi, вiн не злочинець. І в його особовiй справi, яка лежить у Лемберзi, переважно блискуче розкритi злочини… «Але що за бiсовий поворот справи, – подумав комiсар, – якусь годину тому я мiг вирушити до Галичини на значно кращих умовах… Якби знав, що мене заарештують цi сучi дiти, звiсно, пристав би на пропозицiю Штальмана. До того ж, хтозна, чи саме так усе складеться з таемною полiцiею? Чи не опинюсь я замiсть Львова десь на Schie?stange[9 - Schie?stange – вулиця, на якiй у Данцигу розташовувалася слiдча в’язниця.] або й у ще гiршому мiсцi…»
Авжеж, Вiстович добре знав, що будь-яка полiцiйна установа мае з десяток нерозкритих безнадiйних злочинiв, за якi начальство от-от вiдiрве голову слiдчим-невдахам. У таких випадках арешт пiдозрiлого суб’екта сприймався не iнакше як ласка Господня. Адже той «випадково» мiг бути причетним до однiеi з таких справ, позначених полiцейськими, як «Der Arsch».[10 - Дупа (нiм.).]
