Оріон Золотий. Театр (збірник)

Ще один учасник Хору – з червоною папкою в руках.

II учасник хору

«Шановний Вчителю!

Райком КП України і виконком районної Ради депутатів трудящих палко вітають Вас, відомого педагога і вченого, в день Вашого п’ятдесятиріччя! Вшанування Вашого дня народження майже збігається з присвоєнням Вам високого звання Героя Соціалістичної Праці. Ми гордимося, що Ви, син простого хлібороба, ставши учителем, повсякденно збагачували свої знання теорією марксизму-ленінізму, наполегливо вивчали педагогічну спадщину Коменського і Песталоцці, Ушинського і Макаренка, Калініна і Крупської, самі виросли у видатного вченого-педагога, члена-кореспондента Академії педагогічних наук СРСР, талановито збагачуєте радянську педагогічну науку своїми працями з теорії і практики навчання і комуністичного виховання школярів. За 32 роки Вашого керівництва Павлищанська середня школа перетворилась в педагогічну лабораторію всієї країни. До думки славного Вашого педагогічного колективу, до Вашої думки прислухаються вчителі Болгарії, Польщі, НДР, Куби, Чехословаччини та інших країн народної демократії…»

Виходить Душа-Хлопець з Хору.

Душа-ХлопецьЯ – Душа-Хлопець,Всі в мене – друзі, я у всіх – друг.Тому – кум, тому – сват.З тим у карти грав,Тому – кроля білував,Бач, як музика виграє, наче своя.А що з Учителем я дружив,То це навіть кури павлищанські знають.Та він з моїм портфелемУ сам Київ їздив,Це я вам точно говорю!Зараз до нього всі туляться,Коло зірочки його гріються,Вчитель – Герой, «Правда» про нього пише,А я згадую, що булоДвадцять літ назад,У сорок восьмому році.Переїхав він у ПавлищаниДиректорувати у нашу школу.Такий нервовий політрук, куди там!Хвороба його доконала.Дружина його, пам’ятаю,В аптеку за ліками подалася,В кабінеті нікого, ми вдвох,Новий рік гупає за вікном.Метнувсь я туди-сюди,Плящину приніс, ковбаси,А пити йому не можна, бо смерть,А тут він виглушив, бачу, стакан,Ніколи більше не бачив, щоб пив. Зась!Холод. Мороз. Зірки великі,Наче сови чи їжаки ворушаться.Кажу йому: «Годі, Вчителю!»Дрібнокаліберку поставив він між колін,Кватирка відчинена на мороз,Здається, як би стрелив —Зірку збив би, мов сову,Чи пугача, чи путькало,Чи їжака, такі вони великі!Лежать у небі – ворушаться.Дивлюсь на нього, а він – мокрий весь.– Кінець мені приходить, – каже, – брате. —Бувало, прийде з уроку,А з нього прямо річками тече,Неначе він щойнісінькоЗ-під ринви вийшов – отака біда.Кишечник, серце – мученицька мука!Та ще й рука поранена домучує,Великі очі тільки світяться.Як зорі. Як сови. Як їжаки.Надвір ми вийшли. Він – з гвинтівкою.Злякався я – їй-богу, думаю,Коли б собі біди не заподіяв!Він до плеча гвинтівку – і давайСтріляти в моторош, лиш гільзиУ сніг рипучий скавулять.Мороз тріскучий, стрілянина та.– Ну, годі, – йому кажу, – йдем в кімнату,А то прийде дружина зараз.Дістану прочухана —І за горілку, і за стрілянину.– Ну, з Новим роком, – каже,І стрелив ще раз. – Цей рік вже не зможуЯ пережити… Вже снаги нема… —Як стрелив він, то, вірите чи ні,У ті зірки великі, наче сови,То стала зірка падати над школою.– Чиясь душа впаде нового року!– Та що ти! – я кажу йому. – Не те,Це на добро, вона ж не по собі,А ти її підстрелив, оту зірку,Отож чекай, Учителю, переміни. —З’явилась тут якраз його дружина.І що було мені, то я забув навіки.Він став видужувати з того часу,Як ми ото посиділи добрячеИ по-холостяцьки Новий рік зустріли.Ото проява! Але двадцять літЛетіла ота зірка, аж тепер,Нарешті, знала, де їй приземлитись.Він зірочку цю збив у сорок восьмому.Себе він пересилив, вижив, викрутився,А хто себе підважить – то мужчина!Що потім? Двадцять літ життя!І тридцять книг життя!І тисячі випускників! Мільйони!

Психологічний семінар

Участь беруть: Вчитель, Дружина Вчителя. Вальтер, Мар’яна, Хор Учителів, Павлик, мати Павлика, Оксана, Сидорук.

ВчительЗаняття семінару незвичайне.Незвичайний кричущий факт,Який ляже в його основу.Тема: «Відповідальність учителя».До мене лист прийшов – і ось він тут,Живий він перед вами.

Виходить з Хору мати Павлика.

МатиЯ – Мати Павлика Піщаного.Вірніше, була я матір’ю,Тепер уже не мати.Як можна бути матір’ю того,Кого уже нема…До вас пишу листа,Бо десь же хтось та муситьСказати їй, учительці,Все те, на що безмовна я, німа.А чи тут винна я і просто хочуТягар немилосердний свійНа плечі скинути чужі?Та я не можу, просто я безсилаМовчати зараз і в своїм мовчанніВтопитись. Є ж «ТовариствоРятунку на водах». Чи є «ТовариствоРятунку мовчазних»? Хто його президент?Я – із мовчазних, я тону в мовчанні,Я хочу мовчки спитати вас,Бо вчила я сина, як вчили ви, Вчителю,Може, мені не мовчати, може, слово моєКомусь при нагоді станеІ хтось не потоне… в мовчанні.ВчительТак, ви не мовчіть.Найлихіше – мовчання.Мовчання замордувати може.Ословтесь! Лишіть мовчання каменю.МатиПавле, виходь.

Виходить з Хору хлопець років шістнадцяти.

МатиОсь він який у мене був.Йому пішов шістнадцятий.Він – хлопець скромний, соромливийІ справедливий. Він нікомуСлова накриво не скаже.Він нікого не образить. Він…ПавликМамо, ну досить! Не варто…МатиЯ тишком-нишком милувалась ним.Він – одинак у мене. Я – сама.А знаєте, як матері однійДитя довести до пуття.Його все в приклад ставилиСім років!І на збори батьківськіХодила я по щастячко саме.Не був відмінником, але приймачЗробив мені. ОксанаПриходила до нас – вони дружили.І от прийшла оця в дев’ятий клас —І почалось! Усе перемінилось.І що не збори – все Павло й Павло!Потолочили клумби – винен Павлик!Жила учителька отут, недалеко,Як класний керівник щодняДо нас навідувалась, наче на роботу.

Павлик і Оксана сидять біля приймача. Мати поруч – в’яже. Входить Учителька.

УчителькаОт бачите, він відстає,А в них – амури. А ви, мати,Їм потураєте!А тобі не соромно, Оксано,До хлопців бігати?От матері скажу…

Оксана рвучко зривається. Павлик встає з приймачем, дивиться на Учительку з ненавистю.

ПавликВи – не вчителька!УчителькаОт бачите! Який синочок!Зайдіть із ним до школи, до директора.Вже в мене сил нема…

Учителька виходить.

МатиПавлик, синочку! Вона ж для тебе,Для тебе ж старається, Павлику!ПавликЯ її ненавиджу. Вона для мене —Чорніша смерті. Не піду я в школу!Піду на фабрику.МатиТи що? Та я от заміжВсе через тебе не виходжу,Я – все для тебе, щоб ти вчився,А ти – на фабрику! До мене ж, Павлику,Зуботехнік сватався…ПавликОт і виходь. Я тут при чому!МатиОн ти який! Скажи мені, синочку,Чого вона на тебе так, скажи?Ти ж восьмирічку добре так скінчив,А у дев’ятім – просто прірваЯкась розверзлася… Ну, не мовчи, скажи…ПавликЧого ти все: скажи, скажи! Хай пропадомЦя школа пропаде!

Виходить Павлик. Входить Оксана.

ОксанаВін і не міг сказати Вам усього.Вона його й не кликала Піщаним,А тільки – Довгим, Довгошиїм,Та Безтолковим…А якось прорвало —То просто Байстрюком і обізвала!

Входять Павлик і Вчителька.

ВчителькаНу, Довгошиїй, ти виконавДомашнє завдання?ПавликУ мене не було лінійки.ОксанаВін не зробив уроку не тому,Що не було лінійки.Урок же задавала вчителька,Яка його щоденно ображала.ВчителькаА ти не тільки Недоумкуватий,А ще й Брехун, Брехунчик.Вийди геть із класу!ПавликПіду і більше не прийду.ВчителькаНе смій без матері приходити.

Павлик виходить.

Піщана, а ви чомуУ школу не прийшли?Ваш ПавлоНе виконав домашнє завдання,І пішов по вас.Раз так, гаразд,Про все я розповімДиректорові фабрики,Де ви працюєте. Нема вже слів.МатиО, ви не знаєте, я йшла,Од сліз не бачила дороги.Як соромно і як образливо,Коли тебе на вулиці облаяли!

Входить Павлик.

О, як тобі не соромно!Мені через тебе нестерпноДивитись людям в очі.

Павло забирає приймач і мовчки виходить. Входить Оксана.

ОксанаВи знаєте, стояли ми під школою —Павло і ми всі.Вона проходила – Чума,І так мені докинула сердито.ВчителькаА ти, Оксано, мала б краплю совісті —І днюєш і ночуєш в нього,Ні гордості дівочої, ні сорому,На стежку матері своєї хочеш стати —Школяркою з байстрям ходити.ОксанаЯ навіть захлинулася од гніву,А Павлик просто, просто зблідІ каже їй – вогнем пашать слова.ПавликА ви – ви не людина.Ви – заздрите нам, нашій молодості,Нашій любові. Я ненавиджу вас,Я все сказав. Будь проклята!..ВчителькаСудитимуть тебе, байстрюк,Судитимуть! Ще ти мене згадаєш!..

Вчителька гнівно виходить.

ПавликОт і кінець. Оксано, годі хникати.Сказав усе – полегшало немов.Та годі тобі…ОксанаВсе через тебе. Навіть маму,Маму мою не пожаліла. Боже!Йди геть від мене. Не чіпай мене.ПавликНу що ж! Раз так – тоді цвіти здорова,Щаслива будь, і до Дніпра приходьКоли-небудь скупатись – я чекатиму.

Павло виходить.

МатиО, коли б я знала,Що в школі його тричі виганяли,Хіба б його я відпустила!А зустріч ця з учителькою!Та що їм до мого синочка!Дізнавшись про загибель Павлика,Одна учителька таке сказала:«На одного дурня в школіПоменшало…»Як мені, матері, таке почути!Таж дайте мені знати, Вчителю,Де я не мала рації, а де вони,Бо я ж – проста робітниця на фабриці.Мо’, справді, треба бить дітей,Щоб нерви були в них міцніші.Так дядько Сидір мені радив.Я не могла – рука не підіймалась.Наймать когось було, чи як?!І ще мені такого хочеться,Щоб всі батьки про горе моє знали,Щоб знали всі – усенькі вчителі,І щоб ніде такого не бувало,Щоб учителі дітей дорослихНе посилали за батьками.Павло мій на голову був вищий.Іду за ним у школу —Він, як батько, а я за нимДитятком чимчикую.Простіть мені, можливо, щось не так,То ви скажіть… І ще одне скажу:Як вчителів я поважала, господи,Як віруюча – Бога.Щоб я коли та слово проти вчителя!А зараз бачу – треба було, треба:Вона ж його таки й затюкала,Ота Чума, вона ж ні разуІ слова не сказала, щоб по-доброму:– Давай-но, Павле, сядемо ладкомТа розберемось, то воно і вийде!Учителька кричала, я – мовчала.Тепер же я кричу, а він – мовчить.

Мати Павлика стає в Хор. Хор відходить в тінь.

ВчительТак от якого я листа одержав.Це крик душі людської. Лиш глухийЙого не чутиме.Мовчали вчителі в тій школі,Пасивним був і комсомол.Мар’янаПавла знайшли в Дніпрі на третій день.Мені і досі моторошно жити —Я знаю вчительку його… А хвиляВсе б’є у берег, наче дзвін, гримить.СидорукНевигідно мені тепер перечити,Але я мушу і своє сказати.Я не за те, щоб дядька СидораЙого матуся кликала з козою.Але він вдома, певно, був зализаний,А в школі шмаганий… словами, безперечно.Оця невідповідність і причина.Тут не лише учительки вина,А й матері…Мар’янаЯ бачу все ж, що ви не протиБерезової каші, тільки в міру.І вчительЯк часто я зриваюсь на брутальність!II вчительА в мене нерви…Просто неможливо!III вчительА я, бувало, бив дітей не сам,А натяком… батькам давав у рукиТой ремінець, якого не тримаю.ВчительХай кожному оця лиха історіяГорить в душі і серце попелить!Хай сповідь, самосповідьДушу чистить!I вчительО, як мені бракує такту й витримки!II вчительА вчора я такого натворив,Про що лиш сам собі…О моторошність слова!III вчительТож зарікайсь – не лаятись.Бо не прикрасить правдиІ найдошкульніше шмагання словом…ВчительТреба зрозуміти, що дитинаСпочатку лиш не вміє.Не вміє раз, не вміє два і три.Невміння потім звичкою стає,І радості від успіху – немає,Тоді «не хочу» плентається.І дев’ять з десяти випадківЛедар – дитя невміння,Лиш один випадок з десяти —Дитя, розбещене од бездіяльності,Найважливіший стимул навчання —Почуття власної гідності,Бажання бути кращим.Виховання там починається,Де вчитель ставиться до учняЯк людина до людини…І дуже завинив тут колектив.Бо ж кожна людська особистістьЖиве, квітує тільки в колективі.Немає особистості, немаєГеть поза колективом, поза друзями,Ні творчості нема, ані таланту,Ані життя, як бачите…(потім до Вальтера)А Ви що нам скажете, Вальтер?Вальтер(з ніяковістю в голосі)Ви знаєте…Мені здається все-таки…ВчительЯ прошу вас, колего, і відверто.Ми всі б’ємось над цим. Нам ваша думкаЦікава вельми.ВальтерВи знаєте… мені, здається, все-таки,Чогось бракує тут… Ну, як би вам сказати…Одвіку так було:Те, що одному здається солов’єм,Те іншому ввижається совою.Я не суддя третейський. Та меніОдин випадок пригадався.У Йені, на заводі цейсівськім,Я бачив якось, як шліфуютьГігантську, велетенську лінзу.Шліфовщик робить лишЧотири-п’ять точних рухів —Потім відходить, відпочиває!Виявляється, тепло його тілаМоже викликати перекос лінзи.Тепло його все зіпсувало б!Нетерпіння тепла зіпсувало б!Чи ж не страшна пересада добра?!СидорукА про залізо кажуть —Куй, доки гаряче.Так і з характером —Одному досить крихти,А іншому кувалди мало!ВчительОсь що скажу вам, Вальтере:Жодного злочинця на світіДобром не загодували в дитинстві —Зло приходило до нього.Від зла злочин – зла чин.От Павлик мав удома лиш добро,А в школі що мав хлопець?Від того і добро від матеріСтавало теж нестерпним… навіть злом.

Вчитель звертається до всіх. Але його перебиває звук коси за вікном. Вчитель здригається.

Хто це там?Мар’янаТа це Горпина.Мантачить косу.ВчительСкажіть їй… Я васПрошу…

Один з учителів виходить. Звук коси уривається.

Ні з чим не порівняти труд учителя.Радіє ткаля шовку під руками.Радіє сталевар вогню своєму,Сівач радіє диво оксамитуОзимини під небом барвінковим —Учителю потрібні ж роки й роки,Щоб цвіт у плід тривожно перецвів.Нема лихішої роботи, ніж учительська.Нема виснажливішої роботи,Де нерви паляться, мов хмиз сухий,Де серце рветься в клекоті і чаді,Але нема щасливішої долі,Коли Людина з рук твоїх, Людино,Іде у світ – на краплю світ людніє.Зламати легко, як зламали Павлика.Великий Фабр, натураліст із перших,Єдиним у житті своїм пишався —Не відкриттями славними і дивними,Не славою всесвітньою і гордою —Єдиним він пишався, що при дослідах,Які дали великі відкриття,Не вбив він жодного жука, ні кузочки,Ні лапки не ламав, ані крила не скривдив.О вихователю, будь Фабром для дітей!

Вчитель хапається за серце. До нього кидається Дружина, Мар’яна, Вальтер, вчителі.

Хвилиночку. Я вийду. Зараз, зараз.Дружина(до Мар’яни)Я прошу вас – «швидку» негайно!ВчительНе варто! Мені легше, легше.

Виходить, тримаючись за стіну.

Вчитель у лікарні

Мати з казкою

МатиСиночку, тобі зараз – десять літ.Голубчику, в тебе плеврит.Лікарі сказали: надвір ані-ні!Берись за книжку, тихо лежи мені!ВчительА хлопці гасають на лижах,На льоду вже ковзанка готова.МатиТи вилежиш трохи – і гайда.ВчительА може, не вилежу, мамо,Так груди болять, в голові – безнадія!МатиНадійся, синочку, надійся.Без надій людина – тривожна.ВчительА казочку, матусю, можна?МатиА розповім. Без казки не можна.По сухому безводному степуІде подорожній.Іде мандрівник, а степ безконечний,А в людини снаги вже нема,А сонце пече, а спрага випалює губи,Подорожній ледве проводитьПо губах язиком пересохлим,Пісок на губах, вітер в очах.Раптом далеко попередуТемна пляма забовваніла.Стрепенувсь мандрівник —А може, це ліс, а там джерело?Ні, це марево манить.ВчительМамо, а що таке марево?МатиОмана така, привижається…Іде подорожній, ледь шкарбає,Аж раптом Орел з’явився на небі,Шугає широкими, позирає зіркими.Бачить баклагу з водою в мандрівника,Метляється на плечах у Людини.Чутливий Орел, чує він: булькаєВ баклазі вода.– Людино, чому не тамуєш ти спраги? —Орел аж дивується звисока,– Ти ж падаєш від утоми, диваче? —Відповідає Людина Орлові:– Орле, справді, я ледве вже нипаю,Останні вже сили кладу на дорогу.Та коли ж доторкнусь до баклаги,То вип’ю всю воду до краплі —Не лишиться й краплі надії.Орле, справді, я ледве вже йду,Немає снаги в мене, Орле,Мною рухає тільки надія.Випив би воду – не лишив би надії…Ось тобі, сину, казочка,А мені бубликів в’язочка… Спи!ВчительМамо, а надія – вона така сильна?МатиНайсильніша з усього, мій сину, надія!..Надійся, що перележишІ помандруєш до школи… Тож спи!ВчительМамо, мені вже за п’ятдесят,У мене вже діти, в дітей моїх – діти,Не знаю, чи виживу, – в школі у менеТи всюди дихаєш. Все з матері:Світ починається з матері:Все банальне, усе найпростіше —Мабуть, найдошкульніше в досвіді.Скажи мені правду, матусю.Казку мені повідай – я написавБільше тисячі казок, та казка твояСвітиться сонечком, мої ж лише – місячні,Розкажи мені казку про старість, матусю!..МатиЯ розповім тобі казку… на старість.Летів ворон з теплих сторон.Пташат своїх ніс під крилами.І запитав ворон одне пташа:– А чи будеш ти батька носити,Коли батько постаріє?– Буду, таточку, буду! – збрехало пташа.Кинув ворон його об камінь.Запитав ворон друге пташа:– А чи будеш так батька носити,Коли батько постаріє?– Буду, таточку, буду! – збрехало пташа.Кинув ворон і друге пташа об камінь.Запитав ворон третє пташа:– А чи будеш так батька носити,Коли батько постаріє?– Буду носити, батьку, буду,Та тільки… своїх дітей! —І поніс ворон третє пташа в гніздо,Правду почувши від нього…Не мати, не батько – вінець, а дитина.ВчительСпасибі, мамо, за казку…МатиДитиною будеш для мене навіки!

Дружина з хлібом

Дружина вносить хліб на рушнику і магнітофон в палату. Вчитель поволі встає, обличчя його розквітає усмішкою, але слабість пересилює його – він знову лягає.

ДружинаЛежи. Це четвертий клас,Мар’янин. Не тільки, бач, відсвяткували,Але й для тебе випекли —Посвята ось яка на короваї,Як на весілля вистарались!ВчительА то що в тебе, в вузлику?ДружинаА це, бач, кожна із дівчатокТобі хотіла щось своє спекти,Із хліба свого власного.Яке ж бо вдатне пшеничне тісто!Дивися: жайворонок, ластівка, шпачок,Снігур, сорока, соловейко.До тебе в вирій прилетілиДитячі душі, тож видужуй швидше!ВчительТа видужаю. Чую вже: ось-осьЗведусь на ноги. Просто ж божевілля!І треба так на вересень злягти.

Дружина розставляє на підвіконні нехитре дитяче птаство.

Дай мені хліба понюхати!Я пам’ятаю, коли хліб пекли,Коли я біг ще хлопчиком до школи,Я чув завжди по запаху із комина,Який у хаті хліб печеться:Пшеничний, житній чи ячмінь із житом.Не знаю кращого на світі запаху.Цей запах мертвого зведе на ноги.

Дружина тримає хліб і одвертає голову, сльози душать її, але вона стримується.

ДружинаУсе твоє тобі і принесли.ВчительЧого ж воно – моє?ДружинаТому, що ти у школу нам принісІ перший хліб, і першу казку.ВчительВоно лежало просто на дорозі.Нагнись і підійми —І я нагнувся. Не я нагнувся б,Хтось би інший зробив це.Згадай-но Рильського Максима:«Не кидайсь хлібом, він святий!»Вчитель вмикає магнітофон.ДружинаЦе – Ніна Віща. Голосок який!МагнітофонВ тиші ночі на поліНе раз ми чули дивну мелодію —Щойно ж скосили пшеницю!Що це за дивні звуки?Може, це невидимка-сопілка?Може, пташка нічна невідома?Ні, це добра фантастична істота —Маленький хлопчик з вінкомІз колосся пшеничного.Він на сопілочці все виграєДітям на радість, журі – на досаду.А зветься він – Сонцеколос.Сонцеколос – дитя Сонця палкогоІ родючої Землі-матері.Там, де шумить пшениця,Там зводиться Сонцеколос.Збирають врожай – він в соломуХовається, ледь кучері видно.Пісня радісна і смутна в нього.Пора іти в Землю, до матері,Знову чекати в землі до весни,Коли батько Сонце руку подасть —І знову він вискочить, і заспіває,І пшениця зазеленіє од співу,І чим краще він гратиме,Тим врожай буде золотіший…ДружинаА цей впізнаєш голосок?ВчительТа це ж Юрко Сьохін. Чи вгадав?ДружинаВін.Магнітофон«Як іволга пролетіла крізь райдугу».Іволга була колись-тоСіренькою собі пташкою,А тепер яке в неї гарнеПір’я різнобарвне —Жовте і синє, зелене й оранжеве.Де ж вона всього надбала,Пташка сіренька? А ось як було.Одного похмурого дняПочула сіра пташка іволга,Як грім гримить десь за лісами.Бачить сіра пташка іволга,Як чорна хмара суне-суниться.Злякалась сіра пташка іволга,Сховалася поміж гілок,Чекає – не дочекається,Поки дощ відшумить.Раптом бачить сіра пташка іволга,Як від хмари до річки напнуласьДивна різнокольорова смуга —Райдуга-дуга, веселочка.Дивиться – не надивуєтьсяСіра пташка іволга на райдугу,Їй захотілось до смертіБути такою ж прекрасною.Стрепенулась сіра пташка іволга,Сірі крильцята розправила,Прямо в райдугу полетіла.Як серце маленьке тривожно б’єтьсяУ маленької сірої пташки!Бажання стати красивоюСильніше від страху.Крізь райдугу іволга пролетіла —Стала дивно красивою.З тих пір, коли глянеш на іволгу,Згадаєш райдугу – золоту дугу!

Вчитель вимикає магнітофон, потім говорить:

ВчительБув і я маленькою сірою пташкою,Аж поки дітей не пізнав, як райдугу,Коли є щось в мені і доброго – все від дітей!Від найяскравішої райдуги людства.Ти знаєш, скоро буде тридцять п’ять літ,Як я вчителюю… Поранення,Осколки біля серця;Всі суперечки, всі бої мої —Яка нікчемна і мала біда мояПоряд з великим щастям – бути з дітьми!

Мар’яна i Вальтер з любов’ю

ВчительНу що, знайшли, за чим приїхали?ВальтерЗнайшов щось більше.Шукав я правду – істину знайшов.Вчитель(жартівливо)Ця істина – красива, наче казка.Вона – з Кімнати Казки.І на щоках у істини – дві ямочки,

Мар’яна знічується. Вальтер теж.

ВальтерЯ не жартую, Вчителю.Перебування тут, у Павлищанах,Мене переконало ось у чому.Даруйте, мені все-таки здавалось,Що вашій всеохоплюючій системіБракує трохи… твердості.ВчительХотіли симбіозу ви?ВальтерТепер я просто переконаний,Що жорсткість неможливо вводитиВ стосунки вчителя й дітей.ВчительТак, саме так. Я радий,Що ви самі прийшли до цього висновкуЗ допомогою Януша Корчака і… Мар’яни.ВальтерЗ вашою допомогою, Вчителю.ВчительЖорсткість – це страшна бацила!У неї величезні інерційні сили.Вона саморозкручується – немає впину.І жорсткість в масці вимогливостіРозмножується міріадами.І найпростіша логіка завершується:Жорсткість жорстокістю стає…

Вчитель дивиться, як заплітаються водне пальці Мар’яни і Вальтера. Він намагається стріпнути видіння, що все настирливіше заполонює його, але годі. Перед Вчителем не Вальтер і Мар’яна, а Віра Сулима і гестапівець Функе. Віра – з мотузком на шиї, гестапівець в кашкеті з орлом.

Що за прокляття! Ти чого прийшов,Ти знов прийшов до мене, кате мій.Ти кажеш – вбив мене осколками своїми,Ти кажеш – вже не виживу, проклятий.Я, Функе, я забрав у тебе сина,Ніколи він уже твоїм не буде,Дорога йому інша – не твоя.

Мар’яна і Вальтер розплітають руки.

Мар’янаВін марить.Поцілуй мене, Вальтере! Тут, при ньому.

Вальтер цілує Мар’яну.

Тепер пішли. Хай заспокоїться.

Виходять. Входять Дружина і лікар. Вчитель марить.

ВчительМене ти переслідуєш повсюди,Гер Функе, ти розставив щупальці на менеТо там то тут. Але щоб зашморгомОбняти Віру, потім цілуватись.І де я? Хто я? І чому я тут?Я прошу тебе, Віро, ні, не треба…ЛікарВін справді марить. Віро! Віро!ДружинаЦе марення занадто дійсне, лікарю.Ви розумієте – розкрию таємницюВам, другу нашому. Ви Віру СулимуЗнали? Чули?ЛікарНе знав, а чув. Це дружина його перша?ДружинаВін любив її колись. Її повісилиНедолюдки ці в час війни. І отКоли прийшла Мар’яна в школу,А вона, кажуть, схожа на ту Віру,Я запримітила своїм жіночим оком,Що він…ЛікарЩо – закохався?ДружинаНі, не те. Складніше. Він ставиться до неї,Як до доньки. Ніжно. Щиро. Славно,Їй – двадцять. П’ятдесят йому. Ви що?Але коли з’являвся хто із хлопців,Крутився коло неї, бо ж красуня,Йому стає відразу якось зле,Підвищується дратівливість зразу.ЛікарТа це ж звичайна арифметика…ДружинаНі, ні! Мені ж бо краще знати.Вірнішого знайти на світі важче,Він ставиться до неї як до пам’яті,І хоче пам’ять коло себе мати.Чи так сказала а чи ні – не знаю.Та надто він весь зболений, попечений.Заснув, здається. Вийдемо.

Виходять.

Горпина з косою

Вчитель(марить)О лицар аспірину! Ти вже тут…О лицар седуксену! Ти вже встав!..Він встав ще позавчора.Досі «вчора» триває в нього.Завтра буде аж післязавтра.А сьогодні, учора й завтра —Для мене лиш сьогодні.І так – десятки літ!Я – син його. Так, так!У цих краях він був – Функе.Ось я на фото, бачите?Оце сестра. Це мама. А це він.Він зараз там. На Заході.Живий. Мене він кличе,Манить раз у раз.Це вам здається? Надто неймовірно.Це в вас провина – батькова, жива,Така пекуча і така пімстлива…Я вчу дітей любовіІ ненависті – теж… теж учу.

Велосипед підкочує до вікна палати. На багажнику – пучок скошеної трави. Підходить до розчиненого вікна жінка з косою, вона нахиляється над Вчителем, грюкає косою об одвірок, той підводиться, говорить оторопіло до Горпини, шкільної прибиральниці:

Ти – Смерть. Ти вже прийшла.І справді ти з косою, як в казках.А я гадав, як всі гадають люди,Що ти така лише в казках дитячих.А я ж не встиг, нічого ще не встиг!ГорпинаЩо – я така страшна уже, як Смерть?Та я не Смерть, я просто собі баба.Хіба мене ви не впізнали, Вчителю?Та я ж уборщиця із школи вашої —Я Родіона Жлуктяка Горпина.У мого батькаБуло чотирнадцятеро дітей,Всі – вчителі, і я була учителькою.Мого батька спалили у хаті.– Виходь, йому казали, – виходь!– Згорю у хаті, не підуПід ваші смердючі кулі! —Кричав, коли горів:– Кари катам! Кари! —Мене ж стерилізували у концтаборі.Я вся, як бачите, тремчу, я хвора.Я не могла вже в школі працюватиУчителькою, і я впросиласяДо вас у школу, щоб і ви не знали, —Бути прибиральницею. Жити не моглаБез школи, без дітей, без цього крику,Який для мене в світі найболючішийІ найсолодший. Було дитя у мене!Ховалась я три дні у плавнях,І молока у мене не булоУ грудях – я ревно плакала,Сльози падали на груди,Дитя ковтало солоні сльози, засинало.Дитя убили. І мене убили.Тож перед вами – лиш тінь моя!І тінь моя не дасть йому Мар’яни.Оцьому німчикові, цій породі клятій,Її забрала я з притулку, виховала,Їй матір’ю я стала, хоч я й тінь,І тінь моя не дасть йому Мар’яни.Я прошу, заступіться!ВчительСмерте, я ж не воїн у чистому полі,Я був воїном у сорок другому,Я поранений був під Ржевом —Чому ж ти тоді не прийшла з косою?Смерте, я не воїн у чистому полі,Могла ти прийти в сорок восьмому,Коли конав я од хвороб і немочіІ все тебе вичікував навшпиньках,Неначе рідну матір, душу рідну.Чому ж тоді ти не прийшла з косою?Смерте, чому, коли мені розвиднилось,Коли став дещо знати, дещо тямитиІ знаю ключик од душі дитячої,Чому мені косою брязкотиш?!ГорпинаА може б, я булаУчителькою кращою, як ти,І все знайшла б, що не знайшов ти —Дітей вмивала б краще, —А мушу прибиральницею гнутись.А ти мене, учительку колишню.Ще й, прости боже, Смертею зовеш?!ВчительУчителько, кажи мені, скажи,Чого ти мені смертею приходиш?ГорпинаТа я прийшла до тебе, бо несилаМені дивитися на їхнє парування,На їх обійми в хаті й поза хатою,Їй-богу, на дурман мене наверне —І согрішу, або нехай їде гетьІ пальчиком Мар’яни не торкає…Вчитель(весь в собі, резюмуючи)…А в ту пору вчився ВолхвТа всім премудростям:А що першій мудрості вчився —Обертався Ясним Соколом;А що другій мудрості вчився він, Волхв,Обертався Сірим Вовком;А що третій мудрості вчився він, Волхв, —Обертався Гнідим Туром – Золоті Роги…Я ледь приходжуТільки що до третьої із мудростей,Чому ж мені ти ставиш косу в голови?!ГорпинаТа я не Смерть Вам – я Горпина, баба,Ну й наповратився, хай буде так, як легше…

Вчитель завмирає і останнім мимовільним порухом натискує на клавіш магнітофона, звідки просто-таки вдаряє дитяча пісенька.