Марина тільки тепер усвідомлює зв’язок всіх останніх подій, без слова підводиться, підходить до машини, відкриває багажник, виймає забруднений брезент – на брезенті одбита голова білої Мавки.
(Сахається.)Господи, це ж чия голова?Марина(зовсім пригноблено)Моя!СтепкаМолодице, Марино, чи ти при умі?!МаринаПри повному, на який спромоглася за сорок років.Це моя голова, коли було мені двадцять.СтепкаТвоя голова при тобі. На в’язах. Ясна.Не дури стару Степку, Марино ласкава.МаринаРада була б здурити, та ніяк. Це головаДвадцятилітньої буйної дівчини,В яку закохався скульптор Михайло Турчин.Де ж вони зараз, твої втікачі?СтепкаУ найпотаємнішому закутку, де їх не знайде ніхто.Не хто-небудь їх сховав – бабця Степка.(Пильно дивиться на Марину, потім все ж таки наважується.)В тебе вони у майстерні, Марино…МаринаА я щойно кричала, немов навіжена,Савицький мене ледве якось гамував:«Винних знайдіть негайно, знайдіть мені винних!»Наче відродиться Мавка – Михайлова і моя,Наче Михайло знову постане живісіньким,Наче мої двадцять літ засвітятьсяТакими ж бездонними, як це Затишне озеро.Глупота людська, а бабська таки безконечна.Треба давати відбій, треба себе гамувати.Треба дзвонити і все на гальмах спускати.Поїхали – познайомите мене з молодими,Чи то пак з втікачами… Поїхали, мамо!СтепкаНе піду я, Марино, набулась я із ними.Та і не знала, що ти ось нагрянеш,Ти ж ніколи, ніколи об цій порі…МаринаА це щось пригнало, бач, наче навмисне.Невпокоєність, туга, якесь очікування.Я ж не можу туди не йти, Степанидо Іванівно.І йти мені у майстерню просто-таки непристойно…СтепкаА ти йди. Йди, молодице. Мабуть, так і треба.Іншу я схованку їм налаштую. Ти йди, Марино!Марина поволі загортає голову Мавки в брезент, поволі кладе загорнуте в багажник. Стоїть, думає, видно, вагається. Потім рвучко сідає в машину. Машина рушає. Степанида довго дивиться їй услід – туди, де димок куріє над майстернею, куди між негустим лісом тягнуться електричні і телефонні проводи.
Щось є в цій молодичці дуже-таки принадливе.Недарма мій Михайло так ввивався,Аж поки не сконав таки з-за неї. Диво!Таке сухе, розгонисте, таке мужчинське наче.Як вона теше з тих пеньків фігури,Сокирою орудує як, господи! Як гупотить по каменю!Хіба це бабська, людоньки, робота?!Таж вона цілу ніч, бува, все гатить, гатитьТо долотом, то рашпілем, то свердлом,А вранці мокра – сто потів посходило.Хіба ж оце, скажіть, жіноче, бабське діло!А ця Марина – хіба ж природа нас для цього сотворила?Хіба для молотка? Для рашпіля? Чи, може, для зубила?Бодай би вас, чоловіків, пропасниця побила!А молодиця – просто-таки з неба, хоча б очима!А що ж мені з Наталкою робити?Привіються-таки до мене зараз, ось побожусь,Украсти дівку – о, на це він годен!А далі що? До баби під спідницю! Така романтика!Волинська майстерня Марини Турчин. Високо на похилій стелі сарая впасовано великі вікна зі свіжими сосновими рамами. В майстерні світло. Поруч з майстернею невеличкий закритий закуток, де стоїть ліжко і дубовий столик. Невеличка кухонька. В самій майстерні вибудовано антресолі, де стоять погруддя, закриті то целофаном, то брезентом, а то і зовсім розкриті. Найбільше скульптур з дерева, переважно з липи, з каменю – з білого мармуру, сірого граніту. Переважають мадонни – відома «В’єтнамська мати» з руками, сплетеними назад, мати сама розстріляна, дитина – жива, визирає з-за спини; «Мати-балерина», «Мати-шахтарка», «Праматір всього сущого», «Майбутня мати», «Мати космонавта», «Матері молодогвардійців»; багато дитячих скульптур, прекрасних чоловічих торсів. На стінах «Піета» і «Давид» Мікеланджело, «Мадонна» Рафаеля, «Мати Хорватія» Івана Мештровича, кілька репродукцій Мура і Архипенка, «Заньковецька» і «Леся в Ялті» Галини Кальченко, «Княгиня Ольга» і «Соломія Крушельницька» Теодозії Бриж, скульптури Мухіної і Голубкіної. Кілька робіт Михайла Турчина – окремо. Над усім – його «Мавка», сама безпосередність, юність, чистота і одвертість. Тахта стоїть в кутку. Торшер. Магнітофон. Приймач на столику. Телефон з довжелезним шнуром. Поруч – багато пеньків і колод, кілька мармурових і гранітних брил. На одній із скульптур, можливо, саме на Мавці, весільний вінок з усією райдугою весільних стрічок. На чоловічому торсі – хвацько накладена парубоцька кепка. Із кутка виходить босоніж, солодко потягуючись, Наталка в куценькій нічній сорочині, чорне волосся розметалось по плечах, вона щулиться од холоду – солов’ї знадвору збудили.
Наталка(підходить до кошика, що стоїть недалеко біля дверей, – кошик зверху запнутий старою хусткою)Дивись, і яблука, і пиріжки, узвар у глечику.Таки бабуся в мене – зі знаком якості і перший сорт!Чи яблука тобі, а чи узвару, Петь?(П’є з глечика узвар.)Виходить з того ж таки закутка Петро, він в самісіньких плавках, зверху, правда, накинутий робочий халат Марини, він де-не-де пропалений, замурзаний глиною і гіпсом.
ПетроОце я трохи, Натко, підіспав. А то дорогаГеть замордувала, клята. Костоломний шлях!НаталкаЧим нахваляється сьогодні молодийПо першій шлюбній ночі з молодою —Тим нахваляється, що трохи підіспав!Гляди мені, проспиш – вкрадуть твою покражу…Петро(береться за пироги, за яблука, запиває узваром, апетит подорожнього долає незвичність ситуації)Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
Полная версия книги