Коханець леді Чаттерлі
Ця хвиля гострого збудження, що легко підхопила Кліффорда і Конні Чаттерлі, була однією з вершин Майклісового життя. Йому вдалося захопити їх. Навіть Кліффорд на мить закохався у Майкліса… якщо взагалі можна таке уявити.
Тому наступного ранку Мік почував себе неприродніше, ніж будь-коли; стривожений, знічений, він весь час тримав руки в кишенях. Конні не відвідала його вночі, і він не знав, де її шукати. Отаке кокетування під час його перемоги!..
Зранку він піднявся до її вітальні. Вона знала, що він прийде. Його збентеження кидалося у вічі. Він спитав її про п’єсу… як на її думку, чи вона гарна? Він мав почути від неї схвалення. Це завдавало йому гострішого збудження, ніж сексуальний оргазм. І вона гаряче хвалила п’єсу. Але весь час усвідомлювала в глибині душі, що загалом п’єса і шеляга не варта.
– Слухай, – сказав він раптом, – а чому б нам з тобою не прояснити іншу справу? Чому ми з тобою не одружуємось?
– Але ж я заміжня, – відповіла вона збентежено, не відчувши нічого.
– Ах це!.. Він дасть тобі розлучення, не сумнівайся. Чому б нам з тобою не одружитися? Я хочу одружитись. Я знаю, це буде для мене найкраще – одружитися і вести розмірене життя. Я живу чортзна-як, просто на шматки розриваюсь. Слухай, ми з тобою ніби створені одне для одного… як рука й рукавичка. Чому б нам не одружитись? Ти бачиш хоч якусь причину, щоб не зробити цього?
Конні з подивом глянула на нього – і знов нічого не відчула. Ці чоловіки, всі вони однакові, все пропускають повз вуха. В них у голові щось спалахує, мов ракета, і вони готові здійняти тебе у піднебесся на своєму кволому пломінці.
– Я вже заміжня, – повторила вона. – Ти знаєш, я не можу покинути Кліффорда.
– Та чому? Чому?! – вигукнув він. – Він за півроку ледве завважить, що ти пішла. Він і не підозрює, що існує ще хтось, окрім нього. Наскільки я можу побачити, ти йому взагалі не потрібна; він цілком занурений у себе.
Конні не могла не згодитись, що його слова є правдою. Але також вона відчувала, що й Майкліс навряд чи є взірцем безкорисливості.
– Хіба не всі чоловіки занурені в себе? – спитала вона.
– О, я припускаю, що майже всі. Чоловік повинен таким бути, аби вижити. Але це не суттєво. Головне те, яку долю може чоловік дати жінці. Може зробити її до біса щасливою чи ні? Якщо ні, то він і не має права на жінку… – він замовкнув і втупив у неї майже гіпнотичний погляд своїх випуклих карих очей. – Зараз я впевнений, – додав він, – що можу дати жінці найліпшу до дідька долю, якої тільки вона забажає. Я за себе ручаюся.
– А яка це найліпша доля? – спитала Конні, дивлячись на нього все ще здивовано, навіть бентежно, але так само без жодного відчуття.
– Та яка хочеш, чорти б її забрали, яка завгодно! Сукні, прикраси, будь-який нічний клуб, що тобі до вподоби… можеш заводити знайомства, взагалі відповідати вимогам часу… подорожувати і щось представляти з себе усюди, куди б ти не поїхала. Все що захочеш, трясця його матері!
Він переможно промовляв усе це, сяючи від самовдоволення, і Конні дивилася на нього, наче зачарована, але не відчувала взагалі нічого. На поверхні її душі не з’явилося щонайменшої хвильки від його славетних поривань.
Навіть її зовнішнє «я», що іншого разу могло б трохи схвилюватися, зараз мовчало. Все це не зачіпало її, вона не могла цим захопитися. Вона просто сиділа й дивилася на нього, і виглядала наче приголомшеною, і не відчувала нічого – тільки десь поряд їй вчувалося невимовно бридке смердюче дихання облудної богині успіху.
Мік сидів як на голках, виструнчившись у своєму кріслі, і позирав на неї з майже істеричним виразом. Хтозна, що його мучило найбільше, марнославне бажання її згоди чи панічний жах, що вона таки згодиться?
– Мені треба подумати, – сказала вона. – Я не можу зараз тобі відповісти. Ти, певно, гадаєш, що Кліффорда не слід брати до уваги, – але я так не можу. Як тільки подумаю, який він безпорадний…
– Чорти б його взяли! Якщо хтось так торгує своєю неміччю, тоді й мені треба почати жалітися, який я самотній і який я завжди був самотній… і розрюмсатися, щоб хтось витирав мені соплі! До дідька все це, якщо справді треба бути калікою, щоб тебе брали до уваги…
Він одвернувся, із люттю засунувши руки до кишень.
Того ж вечора він сказав їй:
– Ти ж сьогодні прийдеш до мене? Я не знаю, де в біса знаходиться твоя кімната.
– Добре, – відповіла вона.
Тієї ночі він був іще палкішим коханцем із його дивною, тендітною хлопчачою оголеністю. Конні не вдалося досягти оргазму до того, як він скінчив. І своєю ніжною дитячою голизною він збудив у ній несамовиту жагу; їй довелося продовжувати вже після того, як він скінчив, у дикому божевіллі судомних спазмів; а він героїчно утримувався в ній зусиллям самопожертви, аж доки вона, коротко, дико скрикуючи, не дійшла піку насолоди.
Коли вона нарешті відклякла від нього, він мовив гірко, навіть трохи глузливо:
– Ти не можеш скінчити водночас із чоловіком, правда ж? Ти маєш сама довести себе до цього, додивитись виставу до кінця?
Його коротка промова завдала їй одного з найбільших у житті ударів. Адже пасивна змога віддаватись була ніби єдиним, на що він здатний.
– Про що ти? – спитала вона.
– Ти знаєш, про що я кажу. Ти завжди ведеш далі, після того як я вже скінчив… і я маю, зціпивши зуби, чекати, поки ти задовольниш себе власними силами.
Вона була приголомшена його несподіваною брутальністю якраз тої миті, коли її сповнювала насолода, яку неможливо описати словами… і навіть любов до нього. Адже він, врешті-решт, як і більшість сучасних чоловіків, скінчав ледве не до того, як почне. І саме це змушувало жінку бути активною.
– Але ж ти хотів, щоб я продовжувала, щоб я була задоволена? – спитала вона.
Він похмуро всміхнувся.
– Хотів! – сказав він. – Оце добре! Я хотів лежати, зціпивши зуби, поки ти на мені вправляєшся!
– То ти не хотів? – наполягала вона.
Він ніби не чув її запитання.
– І так з усіма клятими жінками, – мовив він. – Або зовсім не ворушаться, наче вони там мертві… або чекають, поки ти скінчиш, і тоді починають самі собою займатися, а ти маєш терпіти. Я ще не зустрічав жінки, яка б скінчила одночасно зі мною.
Конні майже не слухала оті його чоловічі зізнання. Вона була вражена тим, що він відчуває насправді, і цією незбагненною брутальністю. Вона ж нічим не завинила.
– Але ж ти хочеш, щоб я теж отримала втіху? – повторила вона.
– Та звісно ж, хочу! Але будь я проклятий, якщо це не в біса забагато для будь-кого – терпіти, поки жінка сама себе задовольнить…
Ці слова стали однією з найгіркіших поразок у житті Конні. Вони вбили щось у ній. Вона не була в захваті від Майкліса; поки він не почав усієї цієї справи, вона його не хотіла. Взагалі вона ніколи не хотіла його по-справжньому. Але якщо вже він почав, то їй здавалося таким природним отримувати насолоду з його поміччю! Вона навіть кохала його за це… тієї ночі вона справді кохала його і хотіла вийти за нього заміж.
Мабуть, підсвідомо він усе розумів, і саме через це йому забаглося припинити цю виставу одним порухом, розкидати цей картковий будиночок. Її сексуальні почуття до нього, чи до будь-кого з чоловіків, тієї ночі загинули. Вона відтяла його від себе так, ніби він ніколи не існував для неї.
І вона знову тоскно пленталася дорогою днів. Тепер вже не було нічого, окрім машинального тупцяння на місці, яке Кліффорд називав упорядкованим життям, тривалим співіснуванням людей, що призвичаїлися жити під одним дахом.
Пустка! Єдиний вихід полягав у тому, щоб змиритися з цією великою пусткою, з безліччю клопітких дрібниць, які вкупі утворюють загальну величезну порожнечу.
Розділ шостий
– Чому жінки й чоловіки в наш час насправді не подобаються одне одному? – спитала Конні в Томмі Дьюкса, хто певною мірою був для неї, як то кажуть, істиною в останній інстанції.
– Та чому ж? Я не думаю, що з часів створення людини була іще така пора… коли чоловіки й жінки були б такі прихильні одне до одного, як сьогодні. Це справжня прихильність! Візьміть хоча б мене… Мені жінки справді подобаються більше за чоловіків; вони сміливіші, з ними можна бути більш відвертим.
Конні поміркувала над цим.
– Але ви з ними ніколи не мали справи, – сказала вона.
– Я? А що ж я роблю зараз, як не дружньо балакаю з жінкою?
– Так… балакаєте.
– А що ще я міг би зробити, якби ви були чоловіком?
– Нічого, мабуть. Але жінці…
– А жінці потрібно вам подобатись, розмовляти з вами і водночас бути коханою й жаданою; мені ж здається, що ці речі абсолютно несумісні.
– Але вони мають якось суміщатися!
– Так, без сумніву, воді не слід бути такою мокрою, а то в ній забагато вологи. Та в тому-то й річ! Мені подобаються жінки, я залюбки з ними розмовляю і саме тому не кохаю і не жадаю їх. Я не можу зазнати і того, й іншого одночасно.
– Але так воно мало б бути.
– Нехай так. Тільки ж перетворити речі на щось інше, ніж те, чим вони є насправді, – то не моя стихія.
Конні замислилась.
– Це неправда, – сказала вона. – Чоловік може і кохати жінку, і розмовляти з нею. Не розумію, як можна кохати, не розмовляючи, не будучи відвертими й близькими одне до одного. Як це може бути?
– Ну, – сказав він, – не знаю. Що вам за користь від моїх роздумів? Я можу сказати тільки про себе. Мені подобаються жінки, але я не жадаю їх. Я люблю розмовляти з ними, та ці розмови, хоч у певному розумінні й зближують, та водночас розкидають нас на різні полюси, коли передбачаються поцілунки і таке інше. Отак!.. Проте не беріть мене за взірець, бо я, напевне, досить оригінальний в цьому відношенні: чоловік, якому подобаються жінки, але який їх не любить і навіть починає ненавидіти, коли вони вимагають від нього любові або хочуть впіймати його на гачок.
– І хіба вас це не засмучує?
– Чого б то? Анітрохи! Дивлюся на Чарлі Мея, на інших чоловіків з їхніми любовними пригодами… Ні, я анітрохи їм не заздрю! Якщо доля пошле мені таку жінку, яку я хотів би, – дякувати небові. Але досі я не зустрічав жодної такої жінки… і навіть не бачив. Що ж, припускаю, що я просто холодний. Але деякі жінки мені справді дуже подобаються.
– А я?
– Надзвичайно! І ви ж бачите, у нас із вами не йдеться до поцілунків, ні?
– У жодному разі! – відповіла Конні. – Але ж мало б іти до цього?
– Нащо, скажіть, будь ласка? Мені подобається Кліффорд, але що б ви сказали, якби я підійшов і поцілував його?
– А хіба немає жодної різниці?
– А в чому вона? Всі ми – інтелігентні люди, і ми повинні відсунути всі оті чоловічі й жіночі штучки. Вам би було до вподоби, якби я зараз почав поводитись, немов якийсь іноземець з манерами самця, і демонструвати власну сексуальність?
– Я б вас зненавиділа.
– От і добре! Я ж кажу вам, якщо я навіть самець по своїй суті, я все одно ніколи не зустрічав самки мого виду. І мені її зовсім не бракує, мені просто подобаються жінки. Хто присилує мене їх кохати або удавати, ніби кохаю, гратися у цю сексуальну забавку?
– Ні, я не робитиму цього. Але чи не є все це якимось хибним?
– Може, вам так здається, але не мені.
– Так, мені здається, що між чоловіками й жінками щось негаразд. Жінка більш не зваблює чоловіків.
– А чоловіки – жінку?
Вона трохи поміркувала про зворотний бік цієї проблеми.
– Також не дуже, – чесно зізналася вона.
– Тоді облишимо все це, будемо поводитись пристойно і просто, як звичайні люди. До біса всі ці штучні сексуальні зобов’язання! Я від них відмовляюсь!
Конні знала, що він правий. Але це змушувало її почуватися такою покинутою, покинутою і розгубленою. Немов соломинка у стоячій воді. В чому ж справа – у ній самій чи ще в чомусь?
Насправді винна була її молодість, що не бажала змиритися з існуючим світом. Ці чоловіки здавалися такими старими й холодними. Все здавалося старим і холодним. А ті нікчеми, що удають, ніби хочуть, починають гратися у сексуальну забавку, і тому вони навіть гірші за інших. І Майкліс також виявився нікчемою; з нього не було ніякого пуття. Чоловіки нічого не хочуть, вони навіть жінку не хочуть по-справжньому, і Майкліс не хотів також.
Це жахливо, але треба з цим якось зжитися. Правда те, що чоловіки більш не принаджують жінок; і якщо ти зможеш обдурити себе і повірити, ніби це не так, – подібно до того, як вона обдурила саму себе із Майклісом, – тим краще для тебе. Тоді ти зможеш просто жити, хоч у цьому й немає жодного сенсу. Вона надто добре розуміла, нащо люди влаштовують вечірки з коктейлями, слухають джаз і танцюють чарльстон[28] до нестями. Ти маєш так чи інакше розтринькати свою молодість, бо вона сама зжере тебе. Але яка ж гидотна штука оця молодість! Ти можеш відчувати себе древньою, як Мафусаїл[29], але щось нуртує в тобі і не дає тобі спокою. І жодної перспективи! Гидка реальність! Вона майже жалкувала, що не поїхала тоді з Міком і не перетворила своє життя на одну довгу вечірку з коктейлем і джазом. В будь-якому випадку це було б краще, аніж самій поховати себе у могилі.
В один із таких чорних днів вона пішла сама на прогулянку до лісу, задумана, неуважна до всього довкола, байдужа навіть до того, де вона знаходиться. Відлуння пострілу неподалік від неї налякало і роздратувало її. Потім, пройшовши далі, вона почула голоси, і це викликало в неї відразу. Люди! Люди їй не потрібні. Але її гострий слух вловив інші звуки, і вона стривожилась: це було дитяче схлипування. Вона насторожилася. Хтось сварив дитину. Вона кинулася вперед, продираючись мокрою дорогою, охоплена похмурою люттю. Вона відчувала, що зараз влаштує сцену.
За поворотом вона побачила на дорозі дві фігури – лісника та дівчинки в червоному плащику й кротовому капелюшку; дівчинка плакала.
– Та стули рота, ти, сученя мале! – чувся розлючений чоловічий голос. Дитя заплакало ще дужче.
Конні підступила ближче, її очі метали блискавки. Чоловік обернувся і, глянувши на неї, холодно привітав її, але його лице було блідим від гніву.
– В чому справа? Чому вона плаче? – наступала на нього Конні, ледь задихаючись.
Майже невловима посмішка, схожа на глум, ковзнула по його обличчю.
– Відки я маю знати, самі в еї питайтеся, – холодно відповів він на місцевому діалекті.
Конні відчула себе так, ніби він дав їй ляпаса. Вона зблідла. Потім глянула на нього з усіею зневагою, на яку була здатна. Її темно-блакитні очі гнівно блищали.
– Я питаю вас, – видихнула вона.
Він легко вклонився їй, здійнявши капелюха.
– Так, ваша світлосте, – відповів він. І провадив далі знов на діалекті: – Та я не мо’ вам сказати.
Він виглядав наче солдат, непохитний, тільки блідий від злості.
Конні обернулася до дитини, рум’яної, чорнявої дівчинки років дев’яти-десяти.
– Що трапилось, сонечко? Скажи, чого ти плачеш, – запитала вона доречним у таких випадках солодким тоном. І чим були відчайдушніші шморгання, тим ще більше додавалося ласки в голосі Конні:
– Ну не плач-бо! Скажи, що тобі зробили!.. – її тон усе ніжнішав. В той же час вона порпалася у кишені жакета і, на щастя, видобула шестипенсовика.
– Не плач-бо, годі! – сказала вона, присівши перед дівчинкою. – Дивися, що я маю для тебе!
Сопіння, підшморгування, кулак, відтулений від зарюмсаного личка; і чорне хитре оченятко зиркнуло на шестипенсовика. Потім знову почулося хлипання, але вже тихіше.
– Ну скажи мені, що трапилось, – попросила Конні і поклала монету у пухку дитячу ручку, що одразу ж зтислася.
– Це… це… киця!
Останні судомні схлипування.
– Яка киця, сонечко?
По хвилі кулачок, що стискав шестипенсовика, боязко вказав на ожинові зарості:
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Примітки
1
Баронет – аристократичний титул, що передує барону, передається у спадок синові.
2
Бонд-стрит – вулиця розкішних магазинів у центральному районі Лондона.
3
Прерафаеліти – група англійських художників та поетів середини XIX століття, що відроджували мистецтво дорафаелівського часу (часів Середньовіччя й раннього Відродження), захоплюючись його природністю та прозорістю у деталях.
4
Фабіанці – члени фабіанського товариства англійської реформістської організації (заснованої 1884 року), названої на честь римського полководця Фабія Максима, прихильника очікувальної тактики. Фабіанці пропагували еволюційно-реформістський шлях розвитку суспільства.
5
Тут пройшло кохання (фр.).
6
…загубили шилінг, а знайшли шість пенсів. – Англійський шилінг дорівнює дванадцяти пенсам. Популярний вислів, що означає розчарування.
7
Кітченер, Гораціо Герберт (1850–1916) – британський фельдмаршал, очолював війська в англо-бурській війні. У 1914–1916 роках військовий міністр.
8
Англійські «томмі» – збірна назва для британських солдатів, скорочено від «Рядовий Томмі Аткінз», що використовувалась для всіх британців призовного віку.
9
Як такі (лат).
10
Ллойд-Джордж, Девід (1863–1945) – прем’єр-міністр Великої Британії у 1916–1922 роках.
11
Боттомлі, Гораціо (1860–1933) – журналіст, фінансист, член парламенту, який накопичував і втрачав величезні гроші через зухвалі спекуляції, «прославився» шахрайством і гучними промовами під час Першої світової війни. Заснував і видавав щотижневик «Джон Булл» (1906–1929), у якому різко критикував романи Д. Г. Лоуренса «Закохані жінки» (1921) і «Коханець леді Чаттерлі» (1928–1929).
12
Методисти – члени протестантської секти, що виникла на початку XVIII століття в Англії, а наприкінці XIX століття перетворилась на самостійну церковну організацію, що закликала до методичного, неухильного виконання християнами своїх релігійних обов’язків.
13
Неперевершеними (фр.).
14
Напівцнотлива (фр.).
15
Речовий доказ (лат.).
16
Дама напівсвіту (фр.).
17
…по копіях Ренуара і Сезанна… – П’єр Огюст Ренуар (1841–1919) і Поль Сезан (1836–1906) – французькі художники-імпресіоністи.
18
«Une immense esperance a traversé la terre» (фр.) – «Велика надія пройшла по землі», цитата з поетичного твору Альфреда де Мюссе (1810–1857), французького поета-романтика.
19
Поза грою (фр.).
20
Благословенний будь зв’язок, що поріднив серця… – перефразовані перші рядки гімну Джона Фосетта (1740–1817).
21
Протагор (бл. 490 – бл. 420 до н. е.) – давньогрецький філософ, провідний софіст.
22
Алківіад (бл. 450–404 до н. е.) – афінський стратег.
23
З кафедри (лат.).
24
…ніби раптом заговорила віслиця… – У біблейській міфології віслиця провидця Валаама раптом заговорила до свого господаря. Вираз використовується в іронічному сенсі стосовно людини, що несподівано заговорила.
25
Якщо вони не ласкаві до мене, яке мені діло, чи хороші вони? – рядки з поезії «Рішення коханця» Джорджа Візера (1588–1667).
26
Хільдебранд – Папа Григорій VII (1021–1085), був ченцем, мирське ім’я Хільдебранд. Він підтримував закон целібату для священиків.
27
Цей ліс був рештком тієї величезної діброви, де полював Робін Гуд… – Тут і далі алюзії до середньовічних легенд про благородного розбійника Робіна Гуда, що обкрадав багатих у хащах Шервудського лісу і віддавав гроші бідним.
28
Чарльстон – популярний рухливий танець, запроваджений у 1923 році.
29
…древньою, як Мафусаїл… – біблійний міфічний патріарх Мафусаїл прожив 969 років. У переносному значенні означає тривале життя, довголіття.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
Полная версия книги