Коханець леді Чаттерлі

Розділ четвертий

Конні передбачала, що її роман з Міком – як його називали – є безнадійним. Однак інші чоловіки, здавалося, нічого для неї не важили. Вона була прив’язана до Кліффорда. Він вимагав од неї значної частки її життя, і вона віддала йому цю частку. Але й вона хотіла, щоб чоловік віддавав їй щось, – а Кліффорд не зробив цього, просто тому, що не міг.

Були ще оті судомні Майклісові поривання. Але передчуття говорило їй, що це скоро скінчиться. Мік нічого не міг втримати. Це було умовою самого його існування: він розривав будь-який зв’язок і ставав знову вільним, самотнім, цілком самотнім бездомним собакою. І саме в цьому полягала основна потреба його життя, навіть якщо він казав, як завжди: «вона мене покинула!»

Світ начебто сповнений можливостей, але у власному досвіді кожного з нас їх набір виявляється злиденним. Так, у морі плаває безліч гарної риби: цілком можливо, в неосяжній морській глибині є і макрель, і оселедці, та якщо ти сам – не макрель і не оселедець, то годі тобі й сподіватися на гарну здобич.

Кліффорд нарешті домігся слави – і навіть грошей. Люди приїжджали до нього, аби тільки його побачити. Конні майже увесь час приймала гостей. І це була якщо не макрель, то принаймні оселедці, – лише зрідка траплялися сом або вугор.

Було кілька постійних гостей – чоловіки, що навчалися разом з Кліффордом у Кембриджі. Одним із них був Томмі Дьюкс, що залишився в армії і став бригадним генералом. «Армія залишає мені час для роздумів і рятує від сутичок із життям», – казав він.

Був іще Чарлз Мей, ірландець, що писав наукові твори про зірки. І був Хемонд, інший письменник. Всі приблизно однолітки Кліффорда – молоді інтелектуали сьогодення. Вони вірили у духовне життя. Все, що ти робиш, окрім цього, є твоєю особистою справою і важить не так багато. Нікому ж не спаде на думку розпитувати іншу людину, о котрій годині та йде до вбиральні. Це нікого не хвилює, окрім тебе самого. І так само, коли йдеться про інші прояви буденного життя… як ти робиш гроші, любиш ти свою жінку чи маєш «любовні пригоди». Все це стосується лише самого тебе – і, так само як відвідування вбиральні, нікого більш не цікавить.

– Сексуальна проблема, – казав Хемонд, високий, худий молодик, що мав жінку та двох дітей, але був значно прихильніший до своєї друкарки, – полягає в тому, що в ній нема ніякої проблеми. Коротко кажучи, й самої проблеми немає. Ми не супроводжуємо чоловіка до клозету, то чого ж ми маємо його проводжати до ліжка, де він спить з жінкою? А проблема тільки в цьому. Якщо ми не звертатимемо уваги на цю другу річ так само, як і на першу, проблема зникне. Все це взагалі безглуздо і безмозко. Проблема тільки в недоречній цікавості.

– Спокійніше, Хемонде! Якщо ти побачиш, що хтось займається коханням із Джулією, ти ж розлютишся; а якщо він продовжуватиме, зовсім дійдеш до точки…

Джулія була дружиною Хемонда.

– Ну ясна річ! Так само, якщо хтось обпаскудить куток моєї вітальні. Є ж належне місце для таких речей.

– Ти маєш на увазі, що не будеш проти, якщо він займатиметься Джулією в якомусь затишному алькові?

Чарлі Мей говорив з легкою іронією, – він спробував трохи загравати до Джулії, а Хемонд обірвав його дуже грубо.

– Звичайно, я буду проти. Секс – це наша з Джулією особиста справа. І звісно, я буду проти, якщо поміж нас влізе хтось інший.

– Справа в тому, – мовив худорлявий і веснянкуватий Томмі Дьюкс, що значно більше був схожий на ірландця, ніж блідий і досить гладкий Мей, – справа в тому, Хемонде, що в тебе дуже сильний інстинкт власника, а також дуже сильна воля до самоствердження, і ти прагнеш успіху. Оскільки я служив у армії, я ніби збочив з дороги, якою йде світ, і зі сторони я добре бачу оце надзвичайно сильне бажання самоствердитись і досягти успіху, властиве чоловікам. Воно якось ненормально розвинулося. Вся наша особистість йому підкоряється. І, звичайно, чоловіки на зразок тебе крокують впевненіше, маючи за спиною жінку. Ось тому ти й ревнуєш. І ось чому секс для тебе – це жива динамомашина між тобою і Джулією, що приносить успіх. Якщо ж ти раптом станеш невдахою, то почнеш фліртувати, як Чарлі, якому вічно не таланить. Як правило, подружжя, таке як ви з Джулією, має на собі етикетки – як дорожня валіза. На етикетці Джулії написано: «Місіс Арнольд Б. Хемонд» – просто як на чиємусь багажі, що відправляють залізницею. А на тебе наліплено іншого ярлика – «Арнольд Б. Хемонд, вручити особисто місіс Арнольд Б. Хемонд». О так, ви маєте рацію! Духовне життя потребує затишного будинку і пристойної їжі. Ви цілком праві, воно навіть потребує розмноження. Але все це чіпляється за інстинктивне бажання успіху. Це – вісь, довкола якої обертаються всі інші речі.

Хемонд виглядав трохи зачепленим за живе. Він пишався своїм гострим розумом і тим, що не є рабом свого часу. Але не в останню чергу він бажав і успіху.

– Це правда, без грошей не проживеш, – сказав Мей. – Щоб жити, треба мати їх у певній кількості… Навіть для того, щоб мати змогу вільно мислити, потрібна деяка сума грошей, – інакше власний шлунок стане тобі на заваді. Але мені здається, треба облишити всі оті сексуальні наклейки. Ми вільні розмовляти, з ким заманеться; чому ж ми не можемо вільно займатись коханням з будь-якою жінкою, що нас вабить?

– В тобі говорить розпусний кельт, – мовив Кліффорд.

– Розпусний! То й що з того? Я не думаю, що заподію жінці більше шкоди, переспавши з нею, аніж коли з нею потанцюю… або побалакаю про погоду. Ми просто обміняємося відчуттями, а не словами, – то чом би й ні?

– Бути невибагливими, мов кролі? – спитав Хемонд.

– А хоч би й так! Чим тобі не догодили кролі? Хіба вони гірші за невротичне, бунтівне людство, сповнене нервової ненависті?

– Але ми все-таки не кролі, – сказав Хемонд.

– Авжеж! У мене є розум, я можу зробити деякі розрахунки для вирішення питань астрономії, що хвилюють мене не менш, ніж питання життя та смерті. Іноді мені дошкуляє кишковий розлад. Іноді мучить голод. І так само – сексуальний голод. Що ж з того?

– Я думаю, розлад від сексуального переїдання дошкулятиме тобі набагато серйозніше, – насмішкувато мовив Хемонд.

– Дзуськи! Я не переїдаю – і так само не кохаюся з жінками надміру. Кожен сам вирішує, скільки йому їсти. А ти хочеш змусити мене постувати.

– Не зовсім. Ти ж можеш одружитися.

– Звідки ти знаєш, що можу? Це не узгоджується з моїми розумовими процесами. Одруження може… навіть повинне… їм зашкодити. Ні, я не збираюся ступати на цю стежку. Але що ж мені – скніти у келії, як тому ченцеві? Все це маячня, хлопче. Я повинен жити й займатись своїми розрахунками. Іноді мені потрібні жінки. І я відмовляюсь городити з цього казна-що, а також не потребую чиїхось моралізувань або застережень. Я б стидався бачити біля себе жінку з наліпленою етикеткою, на якій позначене моє ім’я, немов назва залізничної станції – на пакунку з одежею.

Ці двоє чоловіків так і не пробачили один одному залицянь до Джулії.

– Є така смішна ідея, Чарлі, – сказав Дьюкс, – що секс – просто інша форма розмови, в якій ти робиш слова, замість того щоб їх вимовляти. Гадаю, це цілком правдиво. Думаю, ми можемо обмінюватися з жінками роздумами, почуттями та емоціями так само, як роздумами про погоду і таке інше. Секс має стати свого роду нормальним фізіологічним спілкуванням між чоловіком і жінкою. Ти не можеш говорити з жінкою, якщо ваші думки не співпадають; або ж теревенитимеш без жодного інтересу. І так само, якщо ти не маєш симпатії до жінки або спільних з нею почуттів, ти з нею не спатимеш. Але якщо це є…

– Якщо ти маєш подібні почуття або симпатію до жінки, ти просто повинен із нею спати, – сказав Мей. – Це єдиний правильний вихід – лягти з нею в ліжко. Так само, якщо тебе цікавить розмова з кимось, єдиний вихід – це з ним поговорити. Ти ж не прикусиш собі язика з сором’язливості, а просто казатимеш те, що хочеш сказати. Отак і з усім іншим.

– Ні, – сказав Хемонд. – Це неправильно. Наприклад, ти, Мею, розтринькуєш на жінок половину своїх сил. Ти ніколи насправді не робитимеш того, що хочеш, незважаючи на свій прекрасний розум. Надто багато сил не туди витрачається.

– Можливо… Але дуже мало чого витрачається в тебе, Хемонде, хлопчику мій, – одружений ти чи ні. Ти можеш зберігати цнотливим і незайманим твій мозок, але він стане до біса сухим. Твій безгрішний розум висохне, мов смичок – вірніше, те, що від нього лишиться. Ти його просто вибалакаєш.

Томмі Дьюкс розсміявся.

– Та годі вже, ви, двоє мудрагелів! – сказав він. – Погляньте на мене… Я не займаюся високими матеріями та чисто розумовою працею, так, іноді писну десь кілька думок. Але я неодружений і не ганяюся за жінками. Думаю, Чарлі правий: якщо йому хочеться за ними швендяти, він може робити це не надто часто, але я не застерігаю його проти швендяння як такого. А щодо Хемонда, то він має власницький інстинкт, і тому для нього відкрита як широка дорога, так і вузька хвіртка. Ось побачите, він стане світилом англійської літератури ще до того, як помре. Невмирущий класик, з голови до п’ят. Нарешті, я сам. Я – ніщо. Просто базікало. А ти що скажеш, Кліффорде? Ти згоден, що секс – це динамомашина, яка допомагає чоловікам досягти успіху в цьому світі?

Кліффорд того разу був небалакучим. Він ніколи не брав слова, для цього його ідеям вочевидь бракувало життя. Він був занадто сором’язливим і вразливим. Зараз він зашарівся і трохи знітивсь.

– Ну, – сказав він, – оскільки я сам hors de combat[19], то не можу чітко висловитися з цього питання.

– Це не зовсім так, – сказав Дьюкс. – Твоя верхня частина, безумовно, не hors de combat. Твій розум живе повним життям. То дай нам почути твої думки.

– Ну, – промимрив Кліффорд, – навіть якщо так, не думаю, що цих думок в мене так уже й багато… Я думаю, треба одружуватись – і по всьому. Бо для чоловіка й жінки, які дорогі одне одному, це – велика річ.

– Що значить – велика річ? – спитав Томмі.

– О… в першу чергу це – близькість, – промовив Кліффорд, соромлячись, наче жінка.

– Ну, ми з Чарлі вважаємо, що секс – це різновид спілкування… Як розмова. Хай якась жінка почне розмовляти зі мною на сексуальні теми, – мені одразу ж здасться природним піти з нею в ліжко для завершення розмови… На все свій час. Жаль, жодна жінка не починає зі мною про це розмови, тому я лягаю спати сам, і не так вже воно й погано… принаймні сподіваюся, що це так, – бо звідки мені знати? В усякому разі, я не переймаюся астрономічними розрахунками і не пишу невмирущих творінь. Я просто такий собі чолов’яга, що простирчав у армії все своє життя…

Запала тиша. Четверо чоловіків курили. І Конні також сиділа там, і робила черговий стібок у своєму вишиванні… Так, вона сиділа там! Вона повинна була мовчати, ні пари з вуст. Вона мала бути тихою, як мишка, і не втручатися в страшенно серйозні теревені високомудрих мужів. Але вона мала бути тут. їм не так гарно велося без неї; їхні думки не текли з такою невимушеною вільністю. Кліффорд ставав запальним і нервовим, в нього мерзли ноги, і йому було не до розмови. Томмі Дьюкс вправлявся краще, проте і його трохи надихала її присутність. Хемонд їй не подобався: він був такий закоханий у власний розум. А Чарлі Мей, хоча й приваблював її чимось, здавався дещо грубим і неохайним, незважаючи на свої зірки.

Скільки вечорів Конні сиділа отак, слухаючи балачки чоловіків! Цих чотирьох, або ще одного, або двох інших. Те, що вони рідко доходили згоди, її не турбувало. їй подобалося слухати їхні розмови, особливо якщо серед них був Томмі. Це було так смішно. Чоловіки, замість того щоб тебе цілувати і пестити твоє тіло, розкривають перед тобою свій розум. От сміхота! Але який же він холодний, цей розум!

І все ж таки вони трохи її дратували. Вона більше поважала Майкліса, при згадці про якого їх сповнювала така лють до цього вискочки, до цього заброди, до цього неотесаного хама. Заброда й хам чи ні, він, однак, жив на свій власний розсуд. Він просто не пішов за ними у словесні хащі, на парад досконалих розумів.

Конні подобалося духовне життя – воно її хвилювало, але вона подумала, що все це заходить надто далеко. їй подобалося бути тут, у тютюновому диму цих славних вечірок давніх друзів, як вона їх для себе називала. Вона тішилася, навіть пишалася тим, що вони не можуть розмовляти без її мовчазної присутності. Вона шанувала мислення… а ці чоловіки, врешті-решт, намагалися мислити чесно. Та певною мірою все це нагадувало кота, що не може стрибати. Всі вони про щось говорили, а яке значення це мало для її життя, їй важко було сказати. Навіть Мік не міг їй того пояснити.

Але Мік взагалі не намагався нічого робити, він просто хотів плисти за течією власного життя і, де вдасться, перетинати шлях іншим людям – так само як вони це робили щодо нього. Він був справді поза суспільством, і саме це настроювало проти нього Кліффорда й «давніх друзів». Кліффорд і «давні друзі» не протиставляли себе суспільству; вони хотіли рятувати людство або принаймні повчати його.

Під час однієї з піднесених розмов недільного вечора бесіда знову торкнулася любовної теми.

– Благословенний будь зв’язок, що поріднив серця в чомусь там…[20] – сказав Томмі Дьюкс. – Хотів би я знати, що це за зв’язок… Зв’язок, що поєднує нас із вами, – це наші розумові сутички. І незважаючи на це, ми все ж таки справді пов’язані одне з одним. Ми розбігаємося в різні боки і говоримо дошкульні речі одне про одного, як і всі кляті інтелектуали в цьому світі. Як і всі кляті людці в цьому світі, якщо хочете, – адже всі так роблять. Ми розбігаємося в різні боки й прикриваємо свої лихі думки одне про одного солоденькими лестощами. Цікаво, що духовне життя квітне наче тільки тоді, коли сягає корінням у злість, невимовну і незбагненну злість. Так було завжди! Погляньте на Сократа, Платона і усе це кодло. Скільки у них неприхованої злості, скільки радощів, коли доведеться розірвати когось на шматки… Протагора[21] чи кого там іще! А Алківіад[22] і всі оті його учні – малі цуцики, що ладні гризтись без упину! Зізнаюся, що все це схиляє мене надати перевагу Будді, який спокійно сидить собі під священним деревом, або Ісусові, що розповідає учням маленькі недільні притчі, мирно, без усяких розумових вибухів. Ні, щось справді негаразд із нашим духовним життям, у самій його основі. Воно коріниться у злості й заздрощах. А дерево пізнається з його плодів.

– Я не думаю, що всі ми такі злі, – заперечив Кліффорд.

– Любий Кліффорде, поміркуй про те, як ми розмовляємо один з одним, – усі ми. Я сам набагато гірший за будь-кого. Я віддаю перевагу невимушеній злості над солоденькими лестощами, бо вони отруйні; і коли я починаю говорити, що за гарний хлопець цей Кліффорд і так далі, – бідолашному Кліффордові можна тільки поспівчувати. Заради Бога, кажіть про мене капосні речі, – тоді я знатиму, що чогось вартий. Не вдавайтесь до солоденьких лестощів, а то мені кінець.

– О, та я справді гадаю, що ми гарно ставимось одне до одного, – сказав Хемонд.

– Я ж кажу тобі, ми повинні… ми говоримо дошкульні слова один одному та один про одного поза очі! І в цьому я гірший за всіх.

– А я вважаю, що ти плутаєш духовне життя з критичною діяльністю. Я згодний, Сократ дав критичній діяльності гарний початок, але він досяг навіть більшого, – повчально мовив Чарлз Мей. «Давні друзі» завжди ховали під удаваною скромністю отаке пишномовство. Все це було ніби виголошеним ex cathedra[23], хоч і претендувало на невимушеність.

Дьюкс відмовився обговорювати Сократа.

– Це правда, критицизм і знання – не одне й те саме, – сказав Хемонд.

– Звісно, ні, – підтакнув Беррі, смуглявий, сором’язливий хлопець, що заїхав побачитись із Дьюксом і залишився на ніч.

Всі подивилися на нього так, ніби раптом заговорила віслиця[24].

– Я не казав про знання… Я казав про духовне життя, – засміявся Дьюкс. – Справжнє знання виходить з усієї нашої особини – із шлунка або з пеніса – тією ж мірою, що з мозку й розуму. Розум може тільки аналізувати й раціоналізувати. Поставте розум і глузд заправляти над усім іншим, і все, що вони можуть вдіяти, – це критикувати й змертвлювати усе. Більше вони ні на що не здатні. Це дуже важливо. Господи, цей світ потребує критики щодня… він докритикується до смерті. Тому давайте жити розумним життям і уславлювати свою злість, і здирати завісу з отих давніх, струхлявілих баєчок. Але завважте: поки ми просто живемо, ми якось органічно поєднуємося з усім навколишнім життям. А почавши духовне життя, ми зриваємо яблуко. Ми розриваємо зв’язок між яблуком та деревом, органічний зв’язок. І якщо в нас нема нічого, окрім духовного життя, тоді ти сам – зірване яблуко… ти впав з дерева. І тоді з’являється логічна потреба бути злим, оскільки природна потреба зірваного яблука – це гниття.

Кліффорд округлив очі: все це здавалося йому маячнею. Конні тихенько всміхнулась сама до себе.

– Ну тоді ми всі – зірвані яблука, – мовив Хемонд досить в’їдливо й розлючено.

– То давайте зробимо з себе сидр, – сказав Чарлі.

– А якої ви думки про більшовизм? – докинув смуглявий Беррі, так, ніби все до цього велося.

– Браво! – рикнув Чарлз. – Якої ви думки про більшовизм?

– Вперед! Рознеси більшовизм на друзки, – заохотив Дьюкс.

– Боюся, більшовизм – це надто велике питання, – серйозно сказав Хемонд, похитавши головою.

– Більшовизм, я гадаю, – сказав Чарлз, – це просто найвищий ступінь ненависті до того, що вони звуть буржуазністю. А що таке буржуазність, досі не визначено. Крім усього іншого, це капіталізм. Почуття й емоції також є, безперечно, буржуазними, тому доводиться створювати людину, яка буде їх позбавлена.

Тоді індивід, кожна окрема особистість – це також буржуазне, отже, воно має бути задавлене. Ти повинен розчинитися в чомусь більшому, радянсько-соціалістичному. Навіть організм є також буржуазним; ідеал повинен бути механічним. Тому залишається лише певна одиниця, неорганічна, складена з багатьох інших, але однаково важливих частин – машина. Кожна людина – частка цієї машини, а її рушійна сила – це ненависть… ненависть до буржуазії. Оце і є для мене більшовизм.

– Абсолютна правда! – сказав Томмі. – Але він також здається мені досконалим зображенням індустріальної ідеї. Стисло кажучи, це ідеал власника фабрики за винятком того, що він заперечує ненависть як рушійну силу. Але ненависть є тією ж самою, ненависть до життя як такого. Гляньте лишень на оцей Мідленд, хіба він не жалюгідний?.. Але це також частина духовного життя, вірніше, його логічний розвиток.

– Я не думаю, що більшовизм є логічним, він відмовляється від основної частини своїх передбачень, – сказав Хемонд.

– Любий мій, він припускає тільки матеріальні передбачення, а так робить лише голий розум… винятково.

– Принаймні, більшовизм міцно стоїть на ногах, – сказав Дьюкс.

– На ногах? Та він взагалі ні на чому не стоїть! Так. Більшовики невдовзі матимуть найкращу армію в світі, з найкращим озброєнням. Але ця річ довго не протримається… бо вона базується на ненависті. Повинна бути реакція… – заперечив Хемонд.

– Ну, ми чекали протягом років, почекаємо ще. Ненависть зростає, як усе інше. Це невід’ємний наслідок впровадження ідей у життя або пригнічення глибинних людських інстинктів; ми задавлюємо свої найглибші почуття, приводячи їх у відповідність з ідеями. Ми керуємо собою за якоюсь формулою, наче механізмом. Логічний розум хоче задавати тон, а цей тон переростає в голу ненависть. Ми всі більшовики, тільки приховані. А росіяни – більшовики без лицемірства.

– Але існує стільки інших шляхів, – сказав Хемонд, – окрім радянського. Більшовики не є по-справжньому розумними.

– Звичайно, ні! Але іноді є розумним вдавати із себе недоумка, – якщо хочеш чогось досягти. Щодо мене, то я вважаю більшовизм недоумкуватим; але таким самим я вважаю наше суспільне життя на Заході. Так само мені здається недоумкуватим наше славетне духовне життя. Ми всі холодні, немов кретини, позбавлені емоцій, як ідіоти. Всі ми – більшовики, тільки дали цьому іншу назву. Ми вважаємо, що ми боги… або нарівні з богами! А це – те саме, що більшовизм. Треба бути людяним, мати серце і пеніс – для того, щоб уникнути перетворення на Бога або на більшовика… оскільки це одне й те саме: обидва вони надто гарні, щоб бути правдою.

В осудливій мовчанці пролунав збентежений голос Беррі:

– Але ж ти віриш у кохання, Томмі, хіба не так?

– Ах ти гарнюній хлопчику! – сказав Томмі. – Ні, янголятко ти моє, в дев’яти випадках із десяти – ні! Кохання – це ще одна з недоумкуватих забавок сьогодення. Хлопці, вихляючи стегнами, трахають малих худозадих шльондрочок, немов гвіздки забивають. Ти це називаєш коханням? Або спільну власність, засіб для досягнення успіху під назвою: «мій чоловік, моя жінка?» Ні, мій хлопчику, я не вірю у все це!

– Але ж у щось ти віриш?

– Я? О, розумом я вірю в добре серце, у жвавий пеніс, природну інтелігентність і мужність сказати «лайно» в присутності леді.

– Ну, все це ти маєш, – сказав Беррі.

Томмі Дьюкс заревів від сміху.

– Ти справжнє янголятко! Якби лишень я це мав! Ні, моє серце задубіло, немов картоплина, пеніс падає і не може підняти голівку, і я б скоріше згодивсь його геть відтяти, аніж сказати «лайно» в присутності моєї матері чи тітки… Повір, вони – справжні леді. І я не справжній інтелігент, я просто кохаюся на «духовному житті». Бути інтелігентом – це прекрасно: тоді ти живеш всіма згаданими частинами… Член зводить свою голівку і каже: «Ну як ся маєш?» кожній по-справжньому інтелігентній пані… Ренуар сказав, що він малює свої картини членом… Так воно і є – картини чудові! Я б теж хотів робити щось подібне. О Боже! Ми здатні лише розмовляти! Ще одна пекельна мука… І все це почав Сократ.