40 днів Муса-Дага
На свій подив, Ґабріель відчував, що промовляє впевнено, знаходить потрібні слова, які діють на слухачів заспокійливо. Хтось навіть вигукнув:
– Хай живе сім’я Багратянів!
Але десь жіночий голос простогнав:
– Господи, що ж з нами буде!..
Хоча натовп і не пішов із майдану, він розбився на купки і більше не тримав в облозі церкву. З трьох заптіїв залишився один тільки, Алі Назіф, інші дременули, а той тинявся по селу. Ґабріель підійшов до урядника. Останнім часом рябий жандарм, либонь, не знав, як бути з ефенді: чи вважати його шляхетною особою, чи невірною свинею, з якою через те, що за розпорядженням згори змінилася ситуація, і розмовляти нічого. Помітивши розгубленість жандарма, Багратян вирішив триматися з ним пихато.
– Тобі відомо, хто я такий. Я для тебе – особа вищестояча, начальство, я – офіцер армії.
Алі Назіф став струнко. Ґабріель багатозначно підніс руку до кишені.
– Офіцер не дає бакшиш. Але ти отримаєш від мене ці два меджидії в оплату за неслужбове доручення, яке зараз тобі дам.
Алі Назіф продовжував стояти струнко, щоб не залишалося жодних сумнівів у його готовності до послуг. Багратян кивнув, що той може стати «вільно».
– Останнім часом я помічаю нових людей серед ваших заптіїв. Ви отримали поповнення?
– Нас було занадто мало, ефенді, для такої важкої служби і далеких відстаней. Тому наш пост і посилили.
– Справді з цієї причини? Гаразд, можеш не відповідати. Ну, а як ти отримуєш накази, платню й усе інше?
– Один із наших хлопців щотижня їздить верхи до Антак’ї і звідти привозить нам накази.
– Так ось, слухай неслужбове доручення, Алі Назіфе! Якщо отримаєш якийсь наказ або дізнаєшся від свого командування хоч щось важливе для тутешньої округи – ти мене розумієш? – то негайно з’явишся до мене додому! А там отримаєш суму втричі більшу за ту, що отримав зараз.
І так само гордовито Багратян повернувся до жандарма спиною та пішов назад до захристя.
Доктор Алтуні скінчив обстеження і, гірко посміхнувшись, зауважив:
– У Мараші у них є велика лікарня, медична бібліотека, а цей, з дозволу сказати, віслюк, мій колега, не зміг вправити руку. Чого ж вимагати від мене, коли я не маю жодних медичних інструментів, крім іржавих щипців зубодера. Доведеться накласти двосторонню шину на ушкоджену руку, вигляд у неї жахливий. Хворій потрібна приємна кімнатка, постільний режим і догляд. Все це потрібно і твоїй дружині, Араме!
Старий Товмасян не тямився від того, що відбувається.
– У мене так тісно стало з того часу, як я продав будинок. Як ми розмістимося?
Ґабріель одразу ж запропонував мадемуазель Товмасян кімнату в своєму будинку: з неї відкривається гарний вигляд на гори. А догляд буде таким, як накаже доктор Алтуні. Той щиро зрадів:
– Goh em, я задоволений, друже! Але цю бідолаху Сато ти вже також візьми, заради мене, щоб мої вельмишановні пацієнти були в одному місці. Мої старі ноги скажуть тобі за це спасибі.
Так і вчинили. Арам та Овсанна пішли з батьком, прихопивши з собою Геворка-танцюриста, котрому старий Товмасян мав намір знайти заняття і в будинку, і в майстерні.
Стефана же Ґабріель послав уперед попередити Жульєтту. Засапавшись, хлопчик вбіг у будинок.
– Мамо, мамо! Якби ти знала, що сталося! До нас зараз прийдуть гості. Мадемуазель Іскуя, вона сестра священика із Зейтуна, і дівчинка з розбитими у кров ногами.
Жульєтта була вкрай схвильована цією звісткою. Ґабріель ніколи без попередження не приводив гостей в оселю. Коли справа торкалася стосунків з людьми, він не почувався впевнено, особливо якщо це були його одноплемінники. Але коли через десять хвилин той з’явився в супроводі Іскуї, подружжя Алтуні та Сато, Жульєтта була сама доброта. Як більшість вродливих жінок, вона була чутлива до жіночої чарівності, особливо юної. Зовнішність Іскуї зворушила пані Багратян, пробудила сестринські почуття, бажання прийти на допомогу молодшій. Віддаючи розпорядження з облаштування гостей, вона подумки із задоволенням зазначала: «Ця вірменка і справді якась особлива. Такі тонкі риси обличчя серед них зустрічаються вкрай рідко. Навіть у лахмітті вона виглядає благородно. І здається, як для дикунки доволі пристойно розмовляє французькою».
Кімнату швидко привели до ладу. Жульєтта сама принесла Іскуї різні дрібниці аж до мереживної нічної сороч- ки з власного гардеробу. І без вагань пожертвувала парфуми та туалетну воду, хоч ці скарби були зараз незамінними.
Ганьблячи марашських лікарів – таке ж велике місто, – Алтуні знову оглянув руку Іскуї.
– Боляче тобі, любонько?
– Ні, зараз зовсім не боляче, ось тільки таке відчуття… тупе таке, – вона затнулася, підшукуючи слово, – відчуття бездушності.
Старий лікар усвідомлював, що його знань тут недостатньо. Проте наклав велику пов’язку – інакше вчинити не міг, – що обвивала плече до самої шиї. При цьому стало помітно, як упевнено працюють його старечі пальці в темних зморшках.
Незабаром Іскуя лежала на м’якій постелі, доглянута та спокійна. Жульєтта допомогла їй зручніше влягтися і зібралася йти.
– Якщо вам щось знадобиться, дитинко, потрусіть якнайдужче цей великий дзвіночок. Їжу принесуть у ліжко. Але я і сама зазирну до вас.
Іскуя підвела на Жульєтту очі: то були очі її народу, з яких усе ще дивилася лячна далечінь, а не радість повернення.
– О, спасибі, мадам!.. Мені нічого не знадобиться… Дякую, мадам…
І раптом сталося те, чого не траплялося з нею в страшний зейтунський тиждень, ні на етапі, ні під час мандрівки в Йогонолук. З очей юнки потекли сльози, це не були судомні ридання, а лиш плач без схлипувань, невгамовний і рівний потік, що звільняє від заціпеніння, безкрайній і безрадісний, як степ на сході, звідки вона прийшла. Ридаючи, Іскуя повторювала:
– Даруйте, мадам… Це я ненавмисно…
Жульєтті дуже хотілося стати перед нею на коліна, поцілувати дівчинку, назвати янголом. Але щось унеможливлювало такий прояв звичної ласки. Відчуженість, в яку панночка ще була занурена, чи пережите, від пут якого вона ще не зуміла звільнитися?
Пані Багратян не наважилася дати волю пориву ніжності. Вона лише обережно погладжувала Іскую по волоссю і мовчки чекала в її узголів’ї, поки очі безгучно ридаючої дитини не заплющив сон, поки та не занурилася в милосердну порожнечу.
Матінка Антарам промила і перев’язала рани на ногах Сато. Потім дівчинку поклали в ліжко в одній із кімнат для слуг. Та тільки-но вона заснула міцним сном, як залунали несамовиті крики. Всі ці дні вона жодного разу не проявила страху, а зараз, мабуть, уві сні, в цьому відображенні життя, Сато роздирали тисячі страхів. Її будили, але це не допомагало. Дитина засинала непробудним сном і через якийсь час знову починала стогнати та нестямно волати. Іноді цей протяжно виючий голос ніби чіплявся за рятівне ім’я: «Кючук-ханум!»
Коли з далекої кімнати долинули ці страшні звуки, Жульєтта вийшла на ґанок будинку і зустріла там сина. Стефан весь тремтів. Усе нове, невідоме, небезпечне породжувало в ньому бурхливий відгук. У листопаді підліток відсвяткував свій тринадцятий день народження, вступивши в той вік, коли кожного хлопчика вабить усе виняткове. Навіть коли спостерігав з вікна сильну грозу та зливу, в ньому спалахувало бунтарське бажання, щоб сталося щось надзвичайне.
Й ось він прислухався, завмираючи від солодкого жаху:
– Мамо, ти чуєш, як Сато кричить?
«Очі Іскуї, у мого хлопчика очі Іскуї!» – осяяла Жульєтту думка, і в цю мить просвітління, наче при спалаху блискавки, вона раптом усвідомила всю безмірну складність життя. Матір уперше охопив величезний страх за Стефана. Вона повела його в свою кімнату, притисла до грудей, а далекі зойки Сато все ще ворохобили тихий передпокій.
Пізно ввечері Ґабріель запросив до себе священика Тер-Айказуна, доктора Петроса Алтуні й аптекаря Грікора.
Вони сиділи вчотирьох, з чубуками та цигарками, в слабо освітленому селамліці. Багратяну хотілося почути від цих освічених і дуже гідних стовпів місцевої громади, як вони оцінюють становище, як планують діяти в разі наказу про депортацію і як можна запобігти смертельній небезпеці, що нависла над жителями Муса-Дага.
Він нічого у них не випитував. Тер-Айказун уперто мовчав. Лікар оголосив, що йому вже шістдесят вісім років і без того залишилося жити якихось два-три роки. А якщо чомусь кінець настане раніше, то тим краще! Смішний той, хто чіпляється за якісь жалюгідні місяці. Все життя того не варте! Головне – якнайдовше оберігати людей від страхів. У цьому він бачить свій найперший обов’язок і буде виконувати його за будь-яких умов, усе інше його не стосується.
Аптекар Грікор незворушно курив свій кальян, який він із усіма застереженнями приніс із собою з дому. З багатозначним виглядом він вибирав із розпечених вуглинок одну, що йому сподобалася, і повільно притискав пальцями до грудочок тютюну в кальяні. Було це якоюсь наочною демонстрацією: я, мовляв, можу, не обсмалившись, голими руками хапати вогонь. Судячи з зизоокості мандаринського обличчя з цапиною борідкою, він був глибоко зосереджений на врочистій процедурі розкурювання кальяну і не схвалював усе, що може потривожити незворушну гармонію духу. Тільки дух визначає право справедливості, а не навпаки. Навіщо прагнути щось робити? Будь-яка дія сама собою призводить до кінця, одна лише думка мислить вічно. Грікор не знає, що буде. Але він твердо впевнений – в які б умови не поставило його життя, не давати доступу в свій внутрішній світ нічому випадковому, несуттєвому, навіть якщо це – жорстока життєва зміна. І в підкріплення цього справді філософського ідеалу, якому той сподівається служити до останнього подиху, аптекар процитував турецьку приказку, цілком доречну і в устах старого аги Ріфата Берекета:
– Kismetdіn zyadі оlmaв – усе, що здійснюється, те судилося.
Слова ці дозволяли залишити осторонь болісне нагальне питання і завести розмову про ті піднесені ідеї, що з давніх-давен відсторонені від чужого їм співчуття та холодні, як сторінки книг, на яких відображене їхнє божественне життя.
Глухим голосом аптекар називав різні вчення про приречення, він згадав про взаємозв’язок між християнством та ісламом, про Григорія Просвітителя, про Халкідонський собор, про перевагу монофізітського вчення перед католицизмом. Аптекар упивався самим звуком своїх слів. Священик тільки дивувався, звідки такі глибокі пізнання в богослов’ї в якогось аптекаря. До того ж він почув імена, дати та дивовижні висловлювання Отців Церкви, про які в роки навчання в семінарії ніколи не чув, а не чув лиш тому, що своїм існуванням вони були цілком зобов’язані творчій уяві Грікора.
«Прокляття!» – Ґабріель неввічливо тупнув ногою. Зараз європеєць у ньому ненавидів усіх цих сновид і красномовців, котрі без боротьби занурювалися в трясовину смерті… Зневажливо махнувши рукою, він перебив Грікора:
– Панове, мені б хотілося не зволікаючи викласти думку, яка спала мені на гадку під час розмови з заптієм Алі Назіфом. Адже я ще й турецький офіцер, воював на фронті, маю бойові відзнаки за участь в останній Балканській кампанії. Як би ви поставилися до того, щоб я одягнув свій мундир і подався в Алеппо? Кілька років тому я надав невелику послугу генералу Джемаль-паші…
Старий Алтуні перервав його майже зловтішно:
– Джемаль-паша давно переніс свою штаб-квартиру в Єрусалим.
Але Багратяна не так легко було збити на манівці:
– Неважливо! Набагато впливовішим, ніж Джемаль-паша, є валі Алеппо Джелал-бей. Я з ним не знайомий, але всі ми знаємо, що він у міру своїх сил намагається нам допомогти. Якщо я прийду до нього і нагадаю, що Муса-Даг ховається на краю світу і хоча б тому не має якогось стосунку до політики, він, можливо…
Ґабріель не доказав і прислухався. Запанувала мовчанка. Тільки булькала рідина в кальяні Грікора. Минуло небагато часу, поки Тер-Айказун відклав убік свій чубук.
– Валі Джелал-бей, – він уважно оглянув співрозмовників, – безперечно, великий друг нашого народу. Він робив нам часом добро. При його правлінні можна було не боятися найгіршого. Але, на жаль, дружба з нами не пішла йому на користь…
Тер-Айказун вийняв із широкого рукава своєї ризи складену газетну шпальту.
– Сьогодні п’ятниця. Це «Танін» від вівторка. Повідомлення надруковано дрібним шрифтом у непомітному місці. – Він прочитав, тримаючи часопис на далекій відстані від очей: – «Як нам повідомляють із Міністерства внутрішніх справ, його ясновельможність валі Алеппо, Джелал-бей, звільнений безстроково у відставку». Це все.
Розділ п’ятий
Божественна інтермедія
Герої Гомера борються за Скейські ворота[41], і кожен вважає, що від його зброї залежить результат бою – перемога чи поразка. Але битва героїв – лише віддзеркалення тієї, яку з гучними криками ведуть над їхніми головами боги, вирішуючи долі людей. Але і богам невідомо, що й їхня суперечка – тільки відображення боротьби, результат якої давно вирішений у серці Всевишнього, бо від нього виникає і спокій, і смута.
У ту саму мить, коли пастор Йоганн Лепсіус, підганяючи візника, під’їжджає нарешті до великого мосту, що з’єднує зелений Пера зі Стамбулом, вмикається автоматична сигналізація, подзвін, опускається шлагбаум, міст, затремтівши, стогнучи, ніби живий, переломлюється навпіл й обидва його металевих крила повільно розгортаються, впускаючи військовий корабель у внутрішню гавань Золотого Рогу.
– Який жах! – голосно каже німецькою Лепсіус.
Заплющивши очі, він відкидається на спинку потертого сидіння брички. Але за мить вистрибує, пхає, не рахуючи, візникові гроші і біжить сходами вниз. Послизнувшись на апельсиновій шкірці і ледве втримавшись на ногах, священик поспішає до набережної, де очікують пасажирів кіїки. Вибору немає – біля причалу тільки два незворушних човнярі, котрі дрімають у своїх кіїках і, либонь, зовсім незацікавлені в заробітках.
Лепсіус стрибає в кіїк і з відчаєм вказує перевізнику на Стамбул. Залишилося шість хвилин до призначеного йому прийому в сераскеріаті – військовому міністерстві. Якщо навіть човняр буде гребти щосили, мине не менше десяти хвилин, поки вони перетнуть протоку.
«На тому березі, – міркує подумки Лепсіус, – мабуть, знайдеться хоча б якийсь екіпаж». Звідти він хвилин за п’ять добереться до міністерства. Якщо обставини складуться сприятливо (п’ятнадцять хвилин мінус шість), він запізниться на дев’ять хвилин! Украй неприємно, але, може, обійдеться.
Звісно ж, обставини складаються несприятливо. Човняр веде свій кіїк, як венеційський гондольєр, і ні спонукання, ні вмовляннями порушити його незворушний спокій не можуть. Човен підстрибує на хвилях і ані руш.
– Що робити, ефенді, море входить у протоку, – пояснює загартований вітром турок. Проти долі він безсилий.
До того ж під самим носом дорогу їм перетинає рибальський катер, вони втрачають ще дві хвилини. В якомусь забутті – його ще й заколисало – Лепсіус перебирає в пам’яті все, що було.
Заради цієї однієї години побачення у військовому міністерстві він погодився на важку подорож, їхав із Потсдама в Константинополь, день за днем бомбардував проханнями німецького посла, і не тільки його, а й представників усіх нейтральних держав. Заради цього годинами розшукував у різних домах німців чи американців, котрі прибули з глибини країни, докладно розпитував їх про перебіг подій. Заради цієї години цілими днями сидів у бюро американського «Біблійного товариства», докучав духовним сановникам, продирався закутками, всіляко петляючи, щоб вислизнути з-під опіки турецьких шпигунів, в явочні квартири вірменських друзів. І все це лише для того, щоб підготуватися до сьогоднішнього побачення. Й ось доля зіграла з ним злий жарт: він спізнюється. Чортівня якась! А скільки клопотав про це побачення капітан із німецької військової місії, такий обов’язковий! Тричі обіцяли і тричі відмовляли. Оттоманський бог війни Енвер-паша не надто церемониться з таким пересічним ворогом, як преподобний Йоганн Лепсіус.
Уже минуло десять хвилин. Енвер-паша накаже в жодному разі не приймати цього німецького інтригана, а тепер справі швах. Ну, і нехай! Мій народ також бореться за своє життя. Над ним теж заніс копита кінь вороний із вершником, «котрий має владу в своїй руці». Врешті, яке мені діло до цих вірменів!
Йоганн Лепсіус відповідає на ці брехливі розради коротким сухим плачем. Ні, мені є діло до вірменів, вони мені любі, й якщо з усією суворістю спитати серце, воно відповість, що вірмени, як це не грішно і не протиприродно, дорожчі мені, либонь, за мій власний народ.
Із часів Абдула-Гаміда, після різанини 1896-го, після поїздки країною, з самого початку своєї місіонерської діяльності Йоганн Лепсіус відчуває, що він посланий Богом цим нещасним. Вони – його земне призначення. І перед священиком постають ці обличчя. Витріщаються величезними очиськами. Такі є у тих, кому судилося випити свою чашу до дна. Мабуть, такі очі були й у Розп’ятого. Тому, можливо, Лепсіус так любить цей народ. Ще годину тому він дивився в очі патріарху, архіпастиреві вірменів у Туреччині, точніше, раз по раз відводив погляд від очей монсеньйора Завена, в яких проглядалася безнадія. Між іншим, через цей візит до патріарха він і запізнився. Так чи інак, чоловік учинив дурість: надумав потім повернутися в Пера, в готель «Токатлян», аби перевдягнутися. Так, до патріарха належиться з’явитися в чорному, як личить протестантському пастору. Зате Енверу він не повинен нагадувати про своє звання: треба уникнути всього, що додало б цьому вирішальному побаченню хоча б тіні врочистості. Стиль панів іттіхатистів йому відомий. Буденний сірий костюм, недбалий тон, самовпевнені манери, часті натяки на сили, що стоять за ними, – ось як треба поводитися з цими авантюристами. У кінцевому підсумку винен у всьому сірий костюм Лепсіуса.
Навіщо він так довго сидів у патріарха? Треба було попрощатися вже за кілька хвилин. На жаль, слуга Божий ніколи не вмів педантично та неухильно прагнути мети. Навіть організовуючи допомогу вірменам після абдулгамідівської різанини, він домігся успіху не тому, що дотримувався розумної політики, а тому, що несамовито гатив у всі двері. Стала в нагоді і юнацька слабкість священика, пристрасть до популярних словосполучень: «Танець смерті», «Вічний жид», «Джон Буль» тощо. Він – імпровізатор, діє під впливом миттєвостей, так, він такий, сам це знає. Ось і сьогодні не зміг вчасно піти від цього зворушливого пастиря.
– Через годину ви зустрінетеся з Енвером, – по слабкому голосу монсеньйора Завена можна було здогадатися про низку безсонних ночей, про те, що той втрачав голос у міру того, як втрачав сили його народ. – Ви зустрінетеся з цим чоловіком. Благослови вас, Боже, але і ви нічого не доб’єтеся.
– Ваша святосте, я особисто не так безнадійно дивлюся на речі, – спробував було втішити владику Лепсіус, але осікся.
Помах руки, в якому була і скорбота, і приреченість.
– Сьогодні нам стало відомо, – сказав патріарх, – що слідом за Зейтуном, Айнтабом і Марашем депортація розповсюдиться на вілаєти Східної Анатолії. Таким чином, крім західної частини Малої Азії, не постраждали поки що тільки Алеппо та прибережна смуга біля Александретти. Кому, як не вам, знати, що депортація – це особливо болісні, уповільнені та смертоносні тортури. Навряд чи хтось із зейтунців виживе.
Погляд патріарха не припускав заперечень.
– Не прагніть недосяжного, зосередьте зусилля на досяжному. Пробі, вам вдасться. Я, правда, в це не вірю – домогтися відтермінування для Алеппо та прибережної смуги. Кожен день зволікання – це досягнення. Підкресліть роль німецької громадськості та преси, яких ви будете інформувати. І головне, не моралізуйте. У таких людей це викличе тільки сміх. Не виходьте з галузі реальної політики. Погрожуйте наслідками в економіці – це діє найкраще. А тепер, сину мій, благословляю вас на вашу благородну місію! Бережи вас Христос!
Лепсіус схилився, і патріарх освятив широким хрестом голову та груди відвідувача.
Й ось сидить Лепсіус в незграбній барці, гойдаючись на хвилях Золотого Рогу, а безпристрасний перевізник задумливо загрібає веслами. Поки вони причалили, минуло більше двадцяти хвилин. Йоганн Лепсіус одразу ж помічає, що на стоянці немає жодного екіпажа. Він саркастично регоче: ні, за всією цією низкою витончено вигаданих перешкод ховається не проста випадковість! Вража сила тому весь час і плутається у нього під ногами, що він втрутився у вірменські справи, а їм визначено йти своїм плином.
Лепсіус уже не озирається на всі боки в пошуках візника, не замислюючись, біжить щодуху вперед, рослий, старий, помітний. Але користі мало: майдани та вулиці Стамбула загачені величезною радісною юрбою. Повз будинки, обвішані прапорами, повз строкато прикрашені крамниці та кав’ярні пливуть, спотикаючись і відтісняючи один одного, тисячі фанатичних бевзів із широко розкритими у воланні ротами, тисячі людей у фесках і тарбушах.
Що трапилося? Невже відігнали союзників від Дарданелл?
Лепсіус згадав далекі канонади, що чутно ночами. Важка артилерія англійського флоту прокладає дорогу до Константинополя. І тут Лепсіус збагнув, що нині якась пам’ятна дата, пов’язана з молодотурецькою революцією. Ймовірно, святкують день, коли молодотурецький комітет, перебивши своїх політичних супротивників, забезпечив собі захоплення влади. Але яким би не було нині свято, голота розбишакує та гарчить. Перед офісом якоїсь фірми зібрався великий натовп. Якісь хлопці піднялися на запопадливо підставлені плечі, видерлися на карниз – мить! – і велика вивіска летить на землю.
Лепсіус, котрий потрапив у гущину юрби, питає чоловіка, що стоїть поряд без фески на голові:
– А що це все означає?
У відповідь чує, що більше несила терпіти написи чужоземними мовами. Туреччина належить туркам! Тому всі дорожні покажчики, назви вулиць і вивіски будуть відтепер писати тільки турецькою! Співрозмовник Лепсіуса (чи то грек, чи то левантинець) зловтішно сміється:
– Цього разу вони розгромили свого союзника. Це – німецька фірма.
Крізь натовп вервечкою повзуть трамваї, що затрималися дорогою. «Все втрачено, – міркує Лепсіус, – тепер уже байдуже, коли я туди потраплю». І все ж він знову біжить далі, безцеремонно розштовхуючи перехожих.
Ще один провулок, і перед ним відкривається майдан. Величезний палац сераскеріату. Гордо височіє вежа Махмуда II.
Священик дає собі перепочинок. Уповільнює крок, аби не увійти в лігво лева захекавшись. Коли, втомившись від нескінченних сходів і коридорів, він пред’являє свою візитівку в приймальні Військового міністерства, витончений і дуже люб’язний черговий офіцер повідомляє йому, що його ясновельможність Енвер-паша глибоко шкодує: він не міг більше зволікати і просить пана Лепсіуса надати честь і відвідати його в палаці, в його особистих апартаментах у Міністерстві внутрішніх справ.
Йоганна Лепсіуса чекає ще довший шлях. Однак цього разу мана скінчилася, біси зайнялися кимось іншим, а священику створили справді всі зручності. Біля воріт чекає вільний екіпаж, візник радий догодити пасажирові, уникає людних вулиць, і відпочилий, перейнявшись незбагненним для нього самого оптимізмом, борець із чарівною швидкістю наближається до мирного сералю. Гуркочучи старою бруківкою, карета прибуває до Міністерства. Лепсіуса вже чекають. Не встиг він пред’явити візитівку, як чиновник зустрічає його запитанням:
– Пастор Лепсіус?
Добрий знак! Знову сходи і довгі коридори, але тепер окрилений надією слуга Божий легкою ходою наближається до мети. У Міністерстві внутрішніх справ панує тиша, фортеця Талаат-бея ніби дрімає. До казкових палаців подібні кімнати без дверей, замість дверей похитуються завіси. Це також заспокоює Лепсіуса, сприймається невідь-чому як хороший знак.
Наприкінці коридору візитера вводять в особливі апартаменти. Це – штаб Енвера-паші в Міністерстві внутрішніх справ. Не інакше як тут, у цих двох кімнатах, вирішувалася доля вірменів. Більша кімната служить, вочевидь, приймальнею і залою засідань. Поруч – кабінет із великим порожнім письмовим столом. Увагу Лепсіуса привертають три портрети, що висять над столом. Праворуч – Наполеон, ліворуч – Фрідріх Великий, посередині – збільшена фотографія турецького генерала: це, безсумнівно, сам Енвер-паша, новоявлений бог війни.
В очікуванні Лепсіус сідає біля вікна. Поверх скелець пенсне він поглядом вбирає в себе спокій, яким віє від прекрасної картини руйнування: куполи, що обвалилися, уламки мармуру, осяяні пініями. А за ними – Босфор з іграшковими пароплавчиками, що пропливають повз.
Спрямований удалину короткозорий блакитний погляд, дитячий обрис губ, які виступають із м’якої сивої борідки, міцні щоки, що розпашіли від біганини та хвилювань, – є в цьому образі щось страдницьке, але є й одержимість, яка і до себе буває нещадною.
Слуга приносить мідний кавник. Лепсіус із насолодою випиває три-чотири горнятка кави. Тепер він бадьорий, відчуває нервовий підйом, до голови приливає свіжа кров. Коли Енвер-паша входить, Лепсіус допиває останню порцію.