Любов на лінії вогню (збірник)
Ми зустрічалися одного разу в Нових Петрівцях. Тоненька, гарненька, витончена дівчинка, яка не викликає жодних асоціацій із зоною бойових дій. Такі мають гуляти містом, займатися творчістю, отримувати квіти на побаченнях. Аж тут крик: «Ви руйнуєте моє особисте життя! Я туди доберуся і без вашого дозволу!». Все, що я їй пообіцяла, – що вона може доїхати до Красноармійського блокпоста і, якщо вже їй там так подобається, посидіти в тому районі, бо далі її ніхто не пропускатиме. На цьому нашу розмову було закінчено.
В Іловайськ вона рвалася до коханого, бійця батальйону «Донбас» Лавра, з яким познайомилася ще за часів Майдану. Вона постійно приїздила до нього на тренувальну базу батальйону у в/ч-3027, а потім вирядила на війну.
Вона раділа кожній його перемозі, стежила за новинами від батальйону та постійно тримала зв’язок. І ось одного серпневого дня телефоном він повідомив, що його разом з побратимами командування відправляє до Іловайська. Нічого не віщувало біди. Всі очікували на максимально швидку перемогу, а потім на поступ уперед. Визволяти та просуватися вглиб Донецької області, аби врешті дістатися до головної мети – Донецька.
Жах почався вже 19-го серпня. Тільки за один день п’ятеро «двохсотих» і «трьохсоті». Загинули Шульц, Скіф, Карат, Колдун, Посмішка. Загинули справді досвідчені вояки, які були прикладом для багатьох бійців. Потроху приходило розуміння, що швидкої перемоги не буде. Що попереду багато крові і багато важкої роботи.
Усі, хто на той час перебував у Києві, Дніпропетровську чи в інших містах «великої землі», за межами Донецької області, не знаходили собі місця. Але відчували, що наближається катастрофа. Усе, що рятувало, – уривки телефонних розмов, короткі пости на Фейсбуці чи будь-які повідомлення в мережі від офіційних джерел чи людей, які безпосередньо мали доступ до інформації. А далі – інформаційний вакуум. Тож нескладно було зрозуміти дівчину, яка лише приблизно уявляла, наскільки жахливі події відбуваються в невеличкому містечку Іловайськ, що поруч із Донецьком.
У той час Настина мама намагається підключити кого тільки можна, щоб витягти Лавра з оточення. Їй це вдається. Телефоном його намагаються інструктувати небайдужі люди, щоб хоч приблизно вказати йому шлях з Іловайська.
А вночі вона пише вірш. В якому ніби дублює сценарій виходу Лавра та його групи. Вийшли всі. Невеличкою групою, пішки. Зі своєю зброєю у руках.
Наступного разу наша з Настею зустріч відбулася в лікарні імені Мечникова у Дніпропетровську. Саме туди звозили всіх поранених в Іловайському котлі бійців. Вона везла бійця «Донбасу» Ельфа в інвалідному візку за бренді-колою. Поруч ішов Лавр. Який дивним чином вивів усю свою групу з оточення, і при цьому вони залишилися живі, неушкоджені.
Дівчина сяяла. Так само, як сяяла її мама і за сумісництвом названа мати для багатьох бійців. Її вірші виявилися пророчими і рятівними. І я не знаю, про яку саме любов ця історія. Про любов дівчини до свого героя чи про материнську рятівну любов. Якій під силу подумки долати кілометри та перешкоди. Виводити з оточення. Рятувати життя.
Можливо, кохання Лавра та Насті не проживе довго. Можливо, його вже немає. Але їхня спільна історія викарбувана в кожного з них у серці. Можливо, вона не матиме кінця, але вона вже безсмертна. Кінець їй і не потрібен. Такі історії зв’язують людей міцними узами, не підвладними часові й простору.
Гімн РФ як символ продажної любові
Три місяці сидіння в Пісках. Ні, не в Золотих пісках десь на узбережжі. Три місяці сидіння під донецьким аеропортом. «У Донецькій області спекотно. Переважно – ГРАДи…» Стандартний прогноз погоди, коли ти десь на передовій.
У гарячі дні літньої наступальної кампанії-2014 ніхто й не думав про потенціальну ротацію чи відпустку. Всі міцно трималися на позиціях, рятувалися від обстрілів, відповідали на них, допомагали пораненим та укріплювалися. Саме в той короткий, але найскладніший період АТО українським добровольчим батальйонам і Збройним силам вдалося максимально близько підійти до Донецька. Піски ж були найближчі до нього. І відповідальність за утримання цього стратегічно важливого населеного пункту лежала саме на полку «Дніпро-1».
Але три місяці в пеклі – ніщо порівняно з трьома місяцями без жінки. І ось довгоочікувана відпустка. Перетнувши кордон Донецької області та опинившись у прифронтовому, сяючому вечірніми вогнями Дніпропетровську, він прихопив пляшку червоного сухого, аби скоріше повернутися до мами і привітати її з днем народження. Та квитків у касі автовокзалу не виявилося.
Добровольці вирушили на фронт не за грошима. Тож, отримавши матеріальну премію за ці самі три місяці пекла, наш шокований герой сам випив пляшку сухого і… викликав повій. Не для надання інтимних послуг, звісно ж. Виключно для прогулянки й розваги.
Яскраві вогні міста, танці до ранку, вир барів-ресторанів і таксі. Обійми нічних дівчат. І наш герой пустився берега, згадуючи безтурботне мирне життя, де нічні клуби ще не були чимось дивним і далеким.
Так, опинившись в орендованій на одну ніч квартирі, він і сам не зрозумів, як роздягнув повію і попросив її заспівати:
Славься, Отечество наше свободное,Братских народов союз вековой,Предками данная мудрость народная!Славься, страна! Мы гордимся тобой!– виводила дівчина, стоячи в колінно-ліктьовій позі, відчуваючи на собі всю «любов» бійця до священної російської землі. Вони обмінялися телефонами.
А вже наступного відрядження до нього «Новою поштою» надійшов пакунок з гуманітарною допомогою. Від тієї самої співучої повії. Як бачите, ступінь патріотизму зовсім не залежить від обраної професії.
Так він назавжди залишився для неї «богом війни», а вона для нього – символом сексу з повіями.
Про донецького міліціонера
Страшно не тоді, коли війна створює сім’ї, а тоді, коли вона їх руйнує.
«Якщо ти мене любиш, то ти зі мною скрізь, завжди і за будь-яких обставин»… Мабуть, так думає кожен, хто тримає любов у серці, хто вірить у спільне майбутнє та поєднаний спільним минулим.
Так думав і хлопець з позивним «Коба». Порядний горлівський міліціонер, корінний житель Донецька. Все в житті склалося так, як він бажав. Кохана дружина, міцна родина, чудова семирічна донечка. І про що ще має мріяти чоловік, який усього бажаного в житті вже досяг?
Коли наприкінці травня поблизу рідного міста розпочалися бойові дії та постало питання, що ж робити далі, його тесть зібрав сімейне коло на вечерю і сказав, що вся родина має підтримати «патріотичні сили Донбасу». Ті самі, які після визволення Слов’янська окупували Донецьк.
Він жодним чином не бажав того, що почалося далі. Він не мріяв тримати в руках автомат і сидіти в окопах у Пісках. Він не хотів бачити смертей друзів в Іловайську, він не планував вдягати мультикам і стояти на передовій. За нього так вирішили, а вибору в нього не лишалося. Адже коли до тебе в дім приходить війна, ти маєш або захистити цей дім, або повернути його. Тікати – це не вибір. Це слабкість.
Коба довго намагався вмовити дружину зробити інший вибір, залишитися, боротися. Довго сподівався, що горлівський райвідділ міліції не вступить усім своїм складом до лав «ополчення» і не здасть усе те, на чому тримався спокій і правопорядок у місті. Але сценарій розвитку війни та окупації був непрогнозований. Усе те, що діялося далі, здавалося стороннім і нереальним. Наче у фільмі-апокаліпсисі, де головному героєві залишається або загинути одразу ж, або боротися та виживати.
Але якщо дружина вважає тебе фашистом, а колеги замість підтримання порядку чекають хаосу, на якому можна нажитися, переконувати оточення змінити точку зору марно. На той час через такі події руйнувалася не одна родина. Друг брав зброю до рук, щоб іноді застосувати її проти друга. Коли вирішується доля твоєї країни, часто стосунки між людьми щезають у минулому, адже виникає неосяжна прірва.
Тож Кобі довелося їхати до сусіднього Дніпропетровська, аби долучитися до добровольчого руху. Так він і опинився у лавах тоді ще батальйону «Дніпро-1».
Дружина може підтримувати чи не підтримувати, але має бути поруч. Своїми думками та молитвами. Має чекати. Дочекатися.
Натомість його дружина зробила свій вибір. Відписала все рухоме і нерухоме майно на користь «ополчення» і виїхала до країни-агресора. І, можливо, навіть на це можна закривти очі. Можна витримати біль та зраду. Але як витримати те, що в батька забрали єдину кохану дитину. Без права на зустріч, без права почути її голос та спостерігати, як вона дорослішає. Без права навіть сподіватися, що колись усе зміниться. Понад рік він не може взяти її на руки, заспівати колискову чи купити нову ляльку. Він не навчить її кататися на велосипеді, не візьме із собою на рибалку. Лише тому, що дружина вирішила ціною щастя власної родини підтримати окупантів.
Це гірко. Але це реальність.
На моє запитання, чи знайшов він когось у Дніпропетровську, Коба каже, що, згадуючи про життя в Донецьку із сім’єю, відчуває такий нестерпний біль, що навіть не здатен спостерігати за чиїмись радощами, розважатися чи навіть просто жити. Його життя – суцільне несення служби. Так має бути зараз. А що буде далі, він вирішить пізніше.
Про донецького сутенера
Схожа на історію донецького міліціонера реальність спіткала Петра, ще одного бійця полку «Дніпро-1», раніше – батальйону «Донбас».
Петро також був корінним донеччанином, який, повернувшись з армії, де чесно відслужив країні, випадково познайомився з паном Корчинським і потрапив до лав ОУНу. Саме там він пройнявся духом українського націоналізму й осягнув прості істини Степана Бандери.
Чергова пиятика – і він опиняється у Грузії. В джинсах, майці та з кулеметом у руках. Петро завзято руйнував «скрєпи» на Кавказі, де допомагав грузинським побратимам боротися зі злом, що несла російська окупаційна армія. Якимось чином, далеким передчуттям він розумів: невдовзі це почнеться й в Україні.
Після повернення йому довелося відсидіти декілька місяців у СІЗО, де ліпшим другом та єдиним співрозмовником був павучок, що жив у баночці, майже як Петро. А оскільки його участь у бойових діях так і не вдалося підтвердити, Петра звільнили.
Він повернувся на мирну землю, одружився з коханою дівчиною та започаткував у Донецьку власну справу. На перший погляд, дивну, але для багатьох приємну. Став сутенером. Хоча сам він цього терміну не вживає, адже організація надання заможним жінкам ескорт-послуг не є криміналом, а якщо все закінчується інтимом, то вже не його справа.
Так, сидячи на підлозі найманої квартири, запиваючи свої оповідки віскі з колою, Петро розповідав мені про своє донецьке життя. Виявляється, що потрапити до нього на роботу було нескладно. Складніше – пройти випробування стилістом, курсами етикету та поезії. Ті, хто це випробування проходили, отримували непогані дивіденди.
Як потрапити до «сервісного центру»? Все було доволі просто: студенти та інші не перевантажені інтелектуальною і трудовою діяльністю юнаки телефонували за номером, вказаним на флаєрі. І потрапляли до рук Петра. Стилісти робили манікюр, фарбували волосся. На курсах етикету хлопці вчилися їсти, ходити й говорити. А потім – бойове завдання. Приміром, супровід самотньої, але дуже забезпеченої пані на зустріч випускників чи, скажімо, дипломатичний прийом.
Все це розповідалося таким тоном, наче Петро жодним чином не шкодував за втраченим бізнесом, домом і не сумував за рідним містом. У нього три паспорти. Тож, коли захоче знову змінити своє життя – змінить. Усе, чого йому в цьому житті не вистачатиме, – улюбленої дитини. Він сумує лише за сином. І навіть не знає, в яку саме точку на карті Російської Федерації колись кохана дружина вивезла кров його крові. Він досі з посмішкою згадує, як виконував кожну забаганку вагітної нареченої, як чекав на свого хлопчика. А зараз – знову чекає. Можливо, дочекається.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
Полная версия книги