Титан

3. Вечір у Чикаґо

Відвідавши Едісона в банку та пообідавши потім по-простому в нього вдома, Ковпервуд дійшов висновку, що з цим фінансистом не варто кривити душею. Едісон був людиною впливовою, з великими зв’язками. До того ж він справді подобався Ковпервудові. Й ось, побувавши, за порадою пана Рембо в Фарґо, Френк на шляху до Філадельфії знову заїхав у Чикаґо і наступного ж дня вранці вирушив до Едісона, щоб розповісти йому, пом’якшивши, певна річ, фарби, про свої філадельфійські пригоди. Від Ковпервуда не приховалося враження, справлене ним на банкіра, і він сподівався, що пан Едісон дивитиметься на його минуле крізь пальці. Гість розповів, як філадельфійський суд визнав його винним у розтраті й як він відбув термін у Східній виправній колонії. Згадав також про майбутнє своє розлучення та про власний намір вступити в новий шлюб.

Едісон, людина не настільки сильної волі, хоча по-своєму також доволі наполеглива, здивувався сміливості Ковпервуда та його вмінню володіти собою. Сам він ніколи не наважився б на таку відчайдушну авантюру. Ця драматична оповідь схвилювала його уяву. Він бачив перед собою чоловіка, котрий, мабуть, ще так недавно був принижений і втоптаний у багно. Й ось він уже знову на ногах – сильний, рішучий і впевнений у собі. Банкір знав у Чикаґо багатьох дуже поважних і шанованих городян, чиє минуле не витримало б занадто пильного вивчення. Однак нікого таке не турбувало. Декотрі з цих людей належали до найдобірнішого світу, інші не мали до нього доступу, але все ж мали певну вагу та вплив. Чому ж не дати Ковпервудові можливості почати все знову? Банкір знову уважно поглянув на відвідувача – міцний торс, вродливе, випещене обличчя з маленькими вусиками, холодний погляд… Пан Едісон простягнув гостеві руку.

– Пане Ковпервуд, – сказав він, ретельно добираючи слова, – не можу висловити, наскільки я задоволений довірою, яку ви щодо мене виявили. Я все зрозумів і радий, що ви звернулися до мене. Не варто більше тлумачити про це. Коли я вперше побачив вас у себе, то відчув, що ви – особистість непересічна. Тепер я в цьому переконався. Вам не потрібно виправдовуватися переді мною. Я, як-не-як, недарма п’ятий десяток живу на світі – життя мене дечому навчило. Ви завжди будете бажаним гостем у моєму будинку та почесним клієнтом у моєму банку. Подивимося, як складуться обставини, майбутнє само підкаже нам, що слід зробити. Був би радий, якби ви оселилися в Чикаґо, хоча б через те, що відразу припали мені до душі. Якщо вирішите влаштуватися тут, я впевнений, що ми будемо корисні один одному. А тепер – не думайте більше про минуле, я ж, зі свого боку, ніколи і за жодних обставин не буду про нього згадувати. Вам ще належить поборотися, тож бажаю вам успіху і готовий надати всіляку підтримку, скільки це в моїх силах. Отже, забудьте про те, що мені розповіли, й як тільки ваші сімейні справи улагодяться, приїжджайте в гості та познайомте з вашою дружиною.

Залагодивши справи, Френк сів у потяг, що йшов до Філадельфії.

– Ейлін, – сказав він своїй коханій, котра зустрічала його на вокзалі, – по-моєму, Захід – це те, що нам із тобою потрібно. Я проїхав аж до Фарґо і побував навіть у його околицях, але нам, мабуть, не варто залазити аж так далеко. Крім пустельних прерій та індіанців, мені нічого не вдалося там знайти. Що б ти сказала, Ейлін, – додав він жартома, – якби я поселив тебе в дощаній халупі і годував гримучими зміями на сніданок і ховрашками на обід? Припало б тобі це до смаку?

– Безперечно! – весело відповідала вона, міцно стискаючи руку коханого. – Якби ти це витримав, то витримала б і я. З тобою поїду хоч на край світу, Френку. Я замовлю собі гарний індіанський стрій, весь заквітчаний намистом і шматочками шкіри, і головний убір із пір’я. Ну, знаєш, такий, як вони носять, і…

– Так я і знав! Ти – себе не зраджуєш! Головне – шмаття, навіть у дощаній хижі. Нічого з тобою не вдієш.

– Ти б дуже скоро розлюбив мене, якби я не турбувалася, у що вдягтися, – сміялася Ейлін. – Ох, яка я рада, що ти повернувся!

– Біда в тому, – посміхаючись, продовжив Ковпервуд, – що місця оці не видаються мені настільки ж багатообіцяючими, як Чикаґо. Доведеться нам, мабуть, оселитися в цьому місті. Правда, частину капіталу я розмістив у Фарґо. Отже, час від часу доведеться навідуватися і туди, але базуватимемося будемо все ж таки в Чикаґо. Не хочу нікуди більше їздити сам. Мені це набридло, – він стиснув руку дівчини. – Якщо нам не вдасться незабаром домогтися розлучення, я просто представлю тебе в світі як свою дружину, і край.

– А від Стеджера досі немає звісток? – спитала Ейлін.

Стеджер, адвокат Френка, домагався у пані Ковпервуд згоди на розлучення.

– Ні, жодного слова.

– Погана ознака, чи не так? – зітхнула Ейлін.

– Нічого, не засмучуйся. Могло бути й гірше.

Френкові згадалися дні, проведені у філадельфійській в’язниці, й Ейлін подумала про те ж. Потім він почав розповідати їй про Чикаґо, і вони вирішили за першої ж нагоди переселитися туди, у це західне місто.

Про подальші події в житті Ковпервуда розповімо коротко. Минуло близько трьох років, перш ніж він, залагодивши, нарешті, всі свої справи у Філадельфії, остаточно переселився в Чикаґо. Ці роки були заповнені поїздками зі східних штатів у західні і назад. Спочатку Ковпервуд бував головним чином у Чикаґо, але потім став усе частіше навідуватися у Фарґо, де Волтер Велплі, його секретар, керував розбудовою торгового кварталу, прокладанням лінії міської залізниці й організацією ярмарку. Всі ці Різноманітні справи об’єднувалися в одному підприємстві, названому «Будівельною та транспортною компанією», на чолі якої стояв Френк Алджернон Ковпервуд. На пана Гарпера Стеджера, філадельфійського представник Ковпервуда, було покладено складання контрактів.

Оселившись на якийсь час у Чикаґо, Френк зняв номер у готелі «Тремонт», обмежуючись поки що, з огляду на невизначене становище Ейлін, лише короткими діловими зустрічами з тими впливовими особами, з котрими він познайомився, коли приїжджав уперше. Він уважно придивлявся до біржових маклерів Чикаґо, підшукуючи впливового партнера, котрий уже має свою контору, людину не надто вибагливу та честолюбну, котра погодиться посвятити його в справи чиказької біржі й її очільників, і ввів би в курс місцевого ділового життя. Якось прямуючи у Фарґо, Ковпервуд узяв із собою Ейлін, і вона зверхньо, з безтурботною та знудженою міною дивилася на молоде місто, що стрімко розбудовується.

– Ні, ти тільки поглянь, Френку! – вигукнула Ейлін, побачивши просту дерев’яну будівлю чотириповерхового готелю.

Довга, непоказна вулиця в торговому кварталі, де склади цегли понуро перемежовувалися зі складами лісоматеріалів, справила на неї гнітюче враження. Не кращими були й інші частини міста. Уздовж небрукованих вулиць зяяли порожнечею каркаси недобудованих будинків.

– Невже ти всерйоз думав оселитися тут? – Ейлін, виряджена, як завжди, напоказ, пихата, самовпевнена, в модному барвистому костюмі, дивно контрастувала зі стурбованими, суворими, байдужими до своєї зовнішності жителями цього міста.

Ейлін дивувалася, де ж вона покаже весь свій блиск, коли нарешті проб’є її година? Припустімо навіть, що Френк страшенно розбагатіє, стане куди заможнішим, ніж був колись. Яка їй від цього користь тут? У Філадельфії до свого банкрутства, коли ніхто ще не підозрював про її зв’язки з ним, її коханий почав було влаштовувати блискучі прийоми. Якби вона була в той час його дружиною, її б з відкритими обіймами прийняв філадельфійський вищий світ. Але тут, в цьому містечку… Боже милий! Ейлін із огидою зморщила свій гарненький носик.

– Яка огидна діра! – більше у неї не знайшлося що сказати про наймолодше, найкипучіше місто Заходу.

Зате Чикаґо, з його гучним і з кожним днем усе метушливішим життям, припало їй до душі. Ковпервуд, хоча і був цілком поглинутий своїми фінансовими махінаціями, все ж не забував і про Ейлін. Він дбав про те, щоб його кохана не нудьгувала на самоті. Просив її їздити по крамницях і купувати все, що заманеться, а потім розповідати, що вона бачила. Й Ейлін робила це з превеликим задоволенням – роз’їжджала містом у відкритому екіпажі, чепурна, вродлива, в крислатому коричневому капелюсі, що вигідно відтіняв її біло-рожеву шкіру та руде золото волосся. Іноді вечорами Ковпервуд возив її на шпацир головними вулицями міста. Коли Ейлін уперше побачила простори та багатство Прері-авеню, Норс-Шор-драйв, Мічиґан-авеню і нові, оточені зеленими газонами особняки на бульварі Ешленд, вона точно так само, як і її коханий, відчула, що по жилах у неї пробіг вогонь, – мрії, надії, дерзання цього міста запалили її кров. Усі ці розкішні палаци були відбудовані зовсім нещодавно. Там усі верховоди Чикаґо, котрі, як і її Френк, лише нещодавно стали багатіями. Ейлін начебто навіть забула про те, що вона – ще не дружина Ковпервуда, і почувалася його законною половиною. Вулиці облямовані гарними тротуарами з жовтувато-коричневих плит, обсаджені молодими деревцями. Зелені, гладенько підстрижені газони. Сірі, посипані скрипучою галькою дороги. Мереживні фіранки у вікнах ледь хитав червневий вітерець, вони були захищені від сонця строкатими полотняними маркізами. Все це хвилювало уяву Ейлін. Якось вони їздили берегом озера, і вона, задивившись на молочно-блакитну із зеленуватим відливом воду, на чайок, вітрила, що біліють віддалік, і нові ошатні будинки вздовж берега, мріяла про те, що колись стане господинею одного з таких чудових особняків. О, як поважно буде вона триматися тоді, як розкішно одягатися! Вони побудують собі шикарний будинок, в сто разів кращий за той, що був у Френка у Філадельфії. Будинок-палац, із розкішною бальною залою та величезною їдальнею. І вони з Френком будуть давати в ньому бали й обіди і як рівні серед рівних приймати у себе всіх чиказьких багатіїв!

– Як гадаєш, Френку, буде у нас колись такий же гарний будинок? – спитала вона, знемагаючи від заздрощів.

– Ось послухай, що я надумав, – розповідав Ковпервуд. – Якщо тобі подобається цей район, то купимо ділянку на Мічиґан-авеню, але будуватися ще не будемо. Однак щойно в Чикаґо у мене з’являться міцні зв’язки й я зважу, чим мені тут зайнятися, ми побудуємо собі прекрасний будинок, не турбуйся. Насамперед потрібно залагодити цю справу з розлученням і тоді вже починати нове життя. А до того часу, якщо хочемо влаштуватися тут, краще не привертати до себе уваги. Погоджуєшся зі мною?

Час наближався до шостої години, сліпучий літній день ще не почав згасати, але спека спала, тінь від будинків на західній стороні вулиці лягла на бруківку, і повітря було тепле й ароматне, як підігріте вино. Дорогою довгою вервечкою котилися чепурні екіпажі – їзда була улюбленою втіхою чиказького «світу», а для багатьох – чи не єдиною можливістю похизуватися своїми статками (соціальні прошарки міста визначилися ще не достатньо чітко).

У побрязкуванні упряжі – металевої, срібної і навіть із накладним золотом – чувся голос успіху або сподівання на успіх. З цієї вулиці, однієї з головних артерій міста, – Віа Аппіа, його південної частини, поспішали додому з ділових кварталів, фабрик і контор завзяті мисливці за наживою. Багаті городяни лише зрідка зустрічалися один із одним на діловому ґрунті, обмінювалися люб’язними поклонами. Пишно одягнені дами та молоді фертики, доньки та сини чиказьких багатіїв, або їхні красуні-дружини в кабріолетах, візках і новомодних ландо прямували з ділової частини міста, щоб відвезти додому чоловіків чи батьків, друзів чи родичів, котрі потомилися за копіткий день. Тут панувала атмосфера успіху, надій, безпечності та того самозаспокоєння, що породжується матеріальними благами, володінням ними. Слухняні випещені чистокровні рисаки проносилися, обганяючи один одного, довгою, широкою, облямованою газонами вулицею, повз розкішні особняки, самовдоволених чваньків, котрі виставляють напоказ своє багатство.

– О-о! – вигукнула Ейлін, побачивши всіх цих сильних, впевнених у собі чоловіків, вродливих жінок, елегантних паничів і привабливих панночок, усміхнених, веселих, котрі обмінюються поклонами, – всього цього дивного і, як їй здавалося, такого романтичного світу. – Я б хотіла жити в Чикаґо. Мені здається, що тут навіть краще, ніж у Філадельфії.

При згадці про місто, де він, незважаючи на всю свою спритність, зазнав краху, Ковпервуд міцно стиснув зуби, і його випещені вусики, здавалося, набули ще зухвалішого вигляду. Пара коней, якою він правив, була таки незрівнянна – тонконогі, нервові тварини, розпещені та примхливі. Френк терпіти не міг жалюгідних непородистих шкапин. Коли він правив, тримаючись дуже прямо, в ньому можна було впізнати знавця та любителя коней, а його зосереджена енергія наче передавалася тваринам.

Ейлін сиділа поруч із чоловіком, також горда, пихата та самовдоволена.

– Правда, гарна? – зауважила одна з дам, коли фіакр Ковпервуда порівнявся з її екіпажем.

«Що за красуня!» – думали чоловіки, а декотрі навіть висловлювали цю думку вголос.

– Бачила цю жінку? – захоплено спитав один підліток у своєї сестри.

– Будь спокійна, Ейлін, – сказав Ковпервуд із такою залізною рішучістю, що не допускає і думки про поразку, – ми також знайдемо своє місце тут. Вір мені, у тебе в Чикаґо буде все, що забажаєш, і навіть більше.

Усе його єство в цю мить, здавалося, випромінювало енергію, і вона, немов електричний струм, передавалася від кінчиків його пальців через віжки коням, змушуючи їх бігти щораз швидше. Коні хвилювалися і пирхали, закидаючи голови.

В Ейлін аж груди розпирало від бажань, надій і марнославства, що охоплювали її. О, хутчіше б стати пані Френк Алджернон Ковпервуд, господинею розкішного особняка тут, у Чикаґо! Розсилати запрошення, якими ніхто не посміє знехтувати, запрошеннями, рівносильними наказам!

«Ех, якби… – зітхнула вона про себе. – Якби все це вже збулося… Скоріше б!»

Так життя, звівши людину на вершину благополуччя, і там продовжує дражнити й мучити її. Попереду завжди залишається щось недосяжне, велика спокуса та вічна невдоволеність. О, життя, надії, юні роки! Мрії крилаті! Все згине без сліду.

3. «Пітер Лафлін і КО»

Компаньйон, котрого нарешті підшукав собі Ковпервуд в особі досвідченого старого маклера Торгової палати Пітера Лафліна, не залишав бажати нічого кращого.

Лафлін, довгий, мов жердина, сухорлявий старий, більшу частину життя провів у Чикаґо, де він з’явився ще зовсім хлопчиськом зі штату Міссурі. Це був типовий чиказький маклер старої школи, дуже нагадував обличчям покійного президента Ендрю Джексона, і такий же довготелесий, як Генрі Клей, Деві Крокет і «Довгий Джон» Вентворт.

Ковпервуда з юності чомусь захоплювали диваки, та й вони горнулися до нього. За бажання він міг пристосуватися до будь-якої людини, навіть якщо вона вирізнялася надмірною дивакуватістю. В часи своїх перших паломництв на Ла-Саль-стрит Френк рознюхував на біржі про кращих агентів і, бажаючи до них придивитися, давав їм різні дрібні доручення. Таким чином він натрапив якось на Пітера Лафліна, комісіонера з продажу пшениці та кукурудзи. У старигана була власна невелика контора неподалік від біржі. Він спекулював зерном і акціями східних залізниць і виконував подібні операції за дорученнями своїх клієнтів. Лафлін, кмітливий, скупуватий американець, предки якого, ймовірно, були вихідцями з Шотландії, володів усіма типово американськими недоліками: він був неотесаний, брутальний, любив лихословити і жував тютюн. Ковпервуд із першого ж погляду зрозумів, що Лафлін має бути в курсі справ усіх хоча б трохи відомих чиказьких комерсантів і що вже тільки через це старий для нього – знахідка. Крім того, по всьому було видно, що людина він прямодушна, скромна, невибаглива, – а ці якості Ковпервуд цінував у компаньйонах понад усе.

За останні три роки Лафліну двічі дуже не пощастило, коли він намагався особисто організувати «корнери». Тому на біржі склалася думка, що маклер боїться, простіше кажучи, став боягузом. «Ось такий мені і потрібен!» – вирішив Френк і одного ранку вирушив до Лафліна, щоб відкрити у нього невеликий рахунок.

Входячи в його простору, але запущену і пропилену контору, Ковпервуд почув, як старий пояснював зовсім ще юному і надзвичайно зосередженому та похмурому на вигляд клерку – на рідкість невідповідному помічнику для Пітера Лафліна:

– Сьогодні, Генрі, візьмеш мені акціїв Пітсбурґ-Ірі.

Помітивши Ковпервуда, котрий стояв у дверях, Лафлін повернувся до відвідувача:

– Чим можу служити?

«Він каже “акціїв”. Непогано! – подумав Ковпервуд і посміхнувся. – Стариган починає мені подобатися».

Френк представився як приїжджий із Філадельфії і сказав, що цікавиться чиказькими підприємствами, охоче купить якісь надійні папери, що мають шанси на підвищення, але особливо хотів би придбати контрольний пакет якоїсь компанії – переважно підприємств громадського ужитку, розмах діяльності яких із ростом міста буде, безсумнівно, розширюватися.

Літній Лафлін, йому вже стукнуло шістдесят, член Торгової палати та власник капіталу в тисяч двісті щонайменше, з цікавістю поглянув на Ковпервуда.

– Якби ви, пане, заявилися сюди так років із десять чи п’ятнадцять тому, вам легко було б вступити в будь-яку справу. Тут і газові спілки засновували – їх прибрали до рук ті спритники Отвей і Аперсон, – тут і конку тоді проводили. Я сам напоумив Еді Паркінсона взятися за будівництво лінії на Північній Стейт-стрит, довів йому, що на ній можна купу грошей заробити. Він мені пообіцяв тоді пачку акціїв, якщо справа вигорить, та так нічого і не дав. Я, втім, на це й не сподівався, – розсудливо додав він і покосився на Ковпервуда. – Я – стріляний горобець, мене на полові не проведеш. А тепер і його самого звідти витіснили. Зграя Майкла та Кеннеді обдерла його, як липку. Так, рочків десять-п’ятнадцять тому можна було хутко конку до рук прибрати. А зараз і думати годі. Зараз акції продаються по сто шістдесят доларів кожна. Ось так, паничу!

Френк люб’язно посміхнувся.

– Одразу видно, пане Лафлін, що ви вже давно на біржі Чикаґо. Ви добре обізнані навіть про те, що тут відбувалося десятки років тому.

– Зі самого тисяча вісімсот п’ятдесят другого року, пане, – відказав старий.

Густе жорстке волосся стирчало у нього над чолом на зразок півнячого гребеня. Довге та гостре підборіддя сильно видавалося вперед назустріч великому з горбинкою носу. Вилиці різко виступали над запалими та жовтими, як пергамент, щоками. А очі були пильні та пронизливі, як у рисі.

– Чесно кажучи, пане Лафлін, – вів далі Ковпервуд, – головна мета мого приїзду в Чикаґо – підшукати собі компаньйона. Я сам займаюся банківськими та маклерським операціями на Сході. У мене є власна фірма в Філадельфії, я – член нью-йоркської та філадельфійської фондових бірж. Є у мене певні справи і в Фарґо. Будь-яка банкірська контора дасть вам вичерпну інформацію про мене. Ви – член тутешньої Торгової палати і, цілком імовірно, ведете операції на нью-йоркській і філадельфійській біржах. Нова фірма, якщо тільки забажаєте увійти зі мною в спілку, могла б займатися всім цим тут, безпосередньо на місці. У Чикаґо я – людина нова, але маю певний капітал і взагалі думаю тут облаштуватися. Не погодитеся ви стати моїм партнером? Ми, мабуть, уживемося в одній конторі, як гадаєте?

Коли Ковпервуд хотів комусь сподобатися, він мав звичку поєднувати долоні та постукувати кінчиками пальців один об інший. При цьому чоловік усміхався, точніше сказати, сяяв усмішкою – стільки тепла й напускної приязні світилося в його очах.

А Пітер Лафлін на старість почав перейматися своєю самотністю і дуже бажав, аби хтось прийшов до нього з такою пропозицією. Так і не зважившись довірити жодній жінці турботу про свою настільки своєрідну персону, він залишився неодруженим. Жінок він не розумів, усі його взаємини з ними обмежувалися ницою та жалюгідною розпустою, що купується за гроші. А на такі витрати Лафлін ніколи не був особливо щедрим. Жив він у західній частині міста на Гаррісон-стрит, займав три крихітні кімнатки і, траплялося, сам варив собі їсти. Єдиним його другом і товаришем був маленький спанієль, невибаглива та віддана тваринка, сучка на прізвисько Дженні, що завжди спала у нього в ногах. Дженні була дуже тямущою, лагідною та слухняною. Весь день вона терпляче просиджувала в конторі, чекаючи старого, а ввечері вони разом вирушали додому. Лафлін розмовляв зі своїм спанієлем зовсім як із людиною – часом навіть дуже відверто, вважаючи за відповіді відданий погляд собачих очей і виляння хвостом. Він не любив довго ніжитися в ліжку і зазвичай вставав годині о п’ятій, а то і четвертій ранку, натягував на себе штани (ванну він уже давно відвик приймати, приурочивши миття до стрижки в перукарні) і починав розмову з Дженні.

– Уставай, Дженні, – закликав він. – Час підійматися. Зараз ми з тобою зваримо кави і сядемо снідати. Гадаєш, я не бачу, що ти давно прокинулася і тільки прикидаєшся, наче спиш? Вставай, годі валятися. Не пізніше за мене вчора лягла.

А Дженні розчулено косувала на нього, постукувала хвостиком по ліжку і трохи ворушила вухом. Коли ж Лафлін був зовсім готовий – вмитий, одягнений, його стара скручена в мотузок краватка пов’язана вільним і зручним вузлом, а волосся ретельно зачесане догори, Дженні стрімко зіскакувала з ліжка і заходилася бурхливо стрибати по кімнаті, немов кажучи: «Дивись, як я швидко».

– Ну, звісно, – удавано бурчав Лафлін. – Завжди остання. Хоч би раз ти, Дженні, піднялася першою. Так ні, нехай, мовляв, дідуган спочатку встане.

У сильні холоди, коли заклякали вуха та пальці, а колеса конки пронизливо вищали на поворотах, Лафлін, одягнувши заношене драпове пальто старовинного крою та насунувши на брови шапку, садовив Дженні в темно-зелений мішок, де вже лежала пачка акцій, які становили на цей день предмет його роздумів і турбот, і їхав у місто. Інакше Дженні не впустили б у вагон. Але зазвичай стариган ішов пішки зі своїм песиком: прогулянка давала йому задоволення. В контору він приходив рано, о пів на восьму чи о восьмій, хоча робота починалися тільки з дев’ятої, і просиджував там до п’ятої години вечора. Якщо відвідувачів не було, він читав газети або щось собі обчислював і підраховував, а інколи, свиснувши Дженні, йшов шпацирувати або заходив до когось зі знайомих підприємців. Біржа, контора, вулиця, відпочинок удома та вечірня газета – ось усе, чим він жив. Театр, книги, картини, музика його не цікавили взагалі, а жінки цікавили тільки дуже однобічно. Обмеженість кругозору цього чоловіка була настільки очевидною, що для такого шанувальника диваків, як Ковпервуд, він справді був знахідкою. Але Френк тільки користувався слабкостями таких людей, – вникати в їхнє душевне життя йому було ніколи.

Як Ковпервуд і припускав, Лафлін був чудово обізнаний у всьому, що стосувалося фінансового життя Чикаґо, махлярів та угод, вигідних комбінацій, можливостей вкладення капіталу, а те, чого стариган не знав, як завжди потім виявлялося, і знати не було варто. Природжений комерсант, він, однак, був цілковито позбавлений організаторських та адміністративних здібностей і тому не міг витягти для себе жодної користі з власних знань і досвіду. До зисків і збитків Лафлін ставився з холодним серцем. Утративши гроші, він тільки клацав пальцями і повторював: «Ет, дідько, не треба було мені вплутуватися!» А залишившись у виграші або твердо розраховуючи на такий, блаженно посміхався, жував тютюн і в розпалі торгу раптом зауважував: «Поспішайте, хлопці! Користайтеся з нагоди!» Його важко було втягнути у якусь дрібну біржову спекуляцію. Він вигравав і втрачав, тільки коли гра була крупною і йшла у відкриту, або коли він проводив якусь хитрющу комбінацію власного винаходу.