Ковпервуд і Лафлін згоди дійшли не відразу, хоча загалом доволі швидко. Дідуган хотів гарненько подумати, незважаючи на те, що молодик сподобався йому з першого погляду. Власне кажучи, вже з самого початку було ясно, що він стане жертвою і слухняним знаряддям Френка. Вони зустрічалися день у день і обмізковували подробиці угоди, поки, нарешті, Лафлін, вірний своїй природі, не зажадав собі рівної частки в справі.
– Ну, годі! Я ж знаю, що ви це говорите несерйозно, Лафліне, – м’яко зауважив Ковпервуд.
Розмова відбувалася в кабінеті Лафліна наприкінці ділового дня, і старий із захватом жував тютюн, відчуваючи, що йому сьогодні треба буде розв’язати вельми цікаве завдання.
– У мене місце на нью-йоркській біржі, – продовжував Френк, – воно одне вже коштує сорок тисяч доларів. Потім є ще місце на філадельфійській, яке цінується вище, ніж ваше тут. Це, як ви самі розумієте, основний актив фірми. Вона буде оформлена на ваше ім’я. Але я не стану скупитися. Замість третини, яка вам по совісті належиться, я дам вам сорок дев’ять відсотків, і фірму назвемо «Пітер Лафлін і Ко». Ви мені подобаєтеся, я впевнений, що ви будете мені дуже корисні. Не турбуйтеся, зі мною ви заробите більше, ніж заробляли без мене. Я міг би, природно, знайти собі компаньйона серед цих молодих шалапутів на біржі, але не хочу. Словом, вирішуйте, і ми негайно беремося до праці.
Лафлін був надзвичайно задоволений тим, що Ковпервуд захотів взяти його в компаньйони. Стариган останнім часом усе частіше помічав, що молоде покоління маклерів – ці вичепурені самовдоволені вітрогони – дивляться на нього, як на старого дивака, котрий з’їхав із глузду. А тут – сміливий, енергійний, молодий функціонер зі східних штатів, років на двадцять молодший за нього і не менше, а більш спритний, ніж він, як боязко подумав Лафлін, пропонує йому ділову співпрацю. Крім цього, Ковпервуд був настільки наповнений енергією, настільки впевнений у собі і такий наполегливий, що на дідугана немов війнуло весною.
– Та я за ім’ям не дуже й женуся, – відказав Лафлін. – Це як собі хочете. Але якщо вам віддати п’ятдесят один відсоток, то господарем справи будете ви. Ну гаразд, я людина поступлива, сперечатися не стану. Я свого також не втрачу.
– Отже, вирішено! Тільки приміщення доведеться змінити, пане Лафлін. Тут у вас аж надто похмуро.
– А це вже залежить лише від вас, пане Ковпервуд. Мені байдуже. Змінити – то й змінити.
Через тиждень усі формальності були залагоджені, а ще через два тижні над дверима розкішного приміщення на нижньому поверсі будинку на розі вулиць Ла-Саль і Медісон, у самому центрі ділової частини міста, з’явилася вивіска: «Пітер Лафлін і Ко, хліботоргівельна та комісійна контора».
– Ось і збагни того старого Лафліна! – зауважив один маклер іншому, прочитавши назву фірми на важких бронзових дощечках, прибитих по обидва боки дверей, що виходили на ріг, та обводячи поглядом величезні дзеркальні вікна. – Я думав, старий зовсім на пси зійшов, а він дивися як розвернувся. Хто ж цей його партнер?
– Не знаю. Кажуть, якийсь зайда зі східних штатів.
– У гору пішов, нічого не скажеш. Які вікна поставив!
Так почалася фінансова кар’єра Френка Алджернона Ковпервуда в Чикаґо.
5. Про справи родинні
Той, хто вважає, що Ковпервуд діяв поспішно чи необачно, вступаючи в компанію з Лафліном, погано розуміє тверезу та розважливу природу цього чоловіка. За тринадцять місяців, проведених у філадельфійській в’язниці, Френк мав час як годиться про все зважити, перевірити свої погляди на життя, на те, кому належиться панувати в суспільстві, і раз назавжди обрати собі лінію поведінки. Він може, має і буде панувати сам-один. Нікому і за жодних обставин він не дозволить розпоряджатися собою й якщо іноді і опуститься до прохання, то прохачем не стане ніколи! Доволі того, що він уже раз жорстоко поплатився, зв’язавшись у Філадельфії зі Стінером. Він на голову вищий за всіх цих бездарних і боягузливих фінансистів і махлярів, і зуміє це довести. Люди мають обертатися навколо нього, як планети навколо Сонця.
Коли в Філадельфії перед ним зачинилися усі двері, чоловік зрозумів, що, з точки зору так званого добірного товариства, репутація його забруднена, і невідомо, чи вдасться йому хоч колись її поновити. Міркуючи про це мимохідь, він дійшов висновку, що треба шукати собі союзників не серед багатої та впливової верхівки, просякнутої духом кастовості та снобізму, а серед початківців, талановитих фінансистів, котрі тільки-но вибилися або ще вибиваються в люди і не мають надії потрапити у вищий світ. Таких було чимало. А якщо йому пощастить і він доб’ється фінансової могутності, тоді вже можна буде диктувати свою волю суспільству. Індивідуаліст до мозку кісток, котрий не хоче рахуватися ні з ким і ні з чим, Ковпервуд був далеким від справжнього демократизму, а разом із цим люди з народу були ближчі його серцю, ніж представники привілейованого класу, і він краще розумів їх. Цим, можливо, і пояснювалося почасти те, що Френк узяв собі в компаньйони такого самобутнього та дивакуватого чоловіка, як Пітер Лафлін. Він вибрав його, як вибирає хірург, приступаючи до операції, потрібний йому інструмент. І тепер старому Лафліну при всій його прозорливості належало бути всього лише знаряддям у спритних і сильних руках Ковпервуда, простим виконавцем задумів іншого, на рідкість спритного та гнучкого розуму. До пори до часу Ковпервуда цілком влаштовувало працювати під маркою фірми «Пітер Лафлін і Ко». Це дозволяло, не привертаючи до себе уваги, в тиші обмірковувати та розробити два-три майстерних ходи, за допомогою яких він сподівався утвердитися в діловому світі Чикаґо.
Однак для успіху фінансової кар’єри Ковпервуда та світської кар’єри його і Ейлін у новому місті необхідно було перш за все домогтися розлучення. Гарпер Стеджер, адвокат Френка, зі шкіри пнувся, намагаючись здобути прихильність пані Ковпервуд, котра так само мало довіряла адвокатам, як і своєму верткому чоловікові. Тепер це була суха, строга, доволі безбарвна дама, котра зберегла, проте, сліди колишньої, дещо збляклої краси і свого часу полонила Френка. Тонкі зморшки залягли у неї навколо очей, носа та рота. На обличчі її завжди були написані осуд, покірність долі, усвідомлення своєї приреченості й образа.
Вкрадливо-люб’язний Стеджер, котрий ледачою своєю грацією нагадував манери ситого кота, що неквапливо підстерігає мишу, якнайкраще підходив для призначеної йому ролі. Навряд чи деінде знайшовся б інший підступніший і безпринципніший чолов’яга. Здавалося, його заповіддю було: промовляй м’яко, іди нечутно.
– Моя люба пані Ковпервуд, – переконував він свою жертву, сидячи котрогось весняного вечора в скромній вітальні її помешкання в західній частині Філадельфії. – Мені нема потреби вам казати, що чоловік ваш – неабияка особистість і що боротися з ним – марна справа. Він багато в чому перед вами винен, не заперечую, дуже багато в чому, – при цих словах пані Ковпервуд нетерпляче стенула плечима, – але мені здається, ви занадто вимогливі до нього. Ви ж знаєте, що за людина ваш чоловік, – Стеджер безпорадно розвів своїми тонкими, пещеними руками, – силою його ні до чого не змусиш. Це – особистість виняткова, пані Ковпервуд. Людина посередня, переживши стільки, скільки пережив він, ніколи не змогла б так стрімко піднятися. Послухайте дружню пораду: відпустіть його на всі чотири сторони! Дайте йому розлучення. Він готовий забезпечити вас і дітей, він щиро цього прагне. Я впевнений, що він подбає про їхнє майбутнє. Але його дратує ваше небажання юридично оформити розрив. І якщо ви станете наполягати, то боюся, що справа може бути передана до суду. Так ось, поки до цього не дійшло, мені б щиро хотілося досягти прийнятної для вас угоди. Ви знаєте, як засмутила мене вся ця історія, й я не перестаю шкодувати про те, що трапилося.
Тут пан Стеджер із скорботним виглядом закотив очі, немов жалкуючи про те, що все настільки мінливе і непостійне в цьому світі.
Пані Ковпервуд терпляче – вп’ятнадцяте чи навіть удвадцяте – вислухала його. Френка все одно не повернеш. Стеджер ставиться до неї не гірше і не краще за будь-якого іншого адвоката. До того ж він такий ввічливий та уважний. Незважаючи на його макіавеллівський фах, пані Ковпервуд готова була повірити цьому правнику. А Стеджер м’яко, обережно продовжував викладати все нові і нові аргументи. Нарешті – а це були двадцять перші його відвідини – він зі засмученим виглядом повідомив їй, що Ковпервуд вирішив припинити оплату її рахунків і зняти із себе всі матеріальні зобов’язання, поки суд не визначить, скільки він має їй виплатити. Сам же Стеджер відмовляється від подальшого ведення цієї справи. Пані Ковпервуд зрозуміла, що настав час поступитися, і виставила свої умови. Якщо чоловік виділить їй і дітям двісті тисяч доларів (такою була пропозиція самого Ковпервуда), а в майбутньому, коли підросте їхній єдиний син Френк, прилаштує його до якоїсь справи, – вона згодна.
Пані Ковпервуд йшла на розлучення дуже неохоче. Що не кажи, але це означало перемогу Ейлін Батлер. Утім, ця огидна жінка навіки зганьблена. Після скандалу в Філадельфії її ніхто і на поріг не пустить. Ліліан підписала складений Стеджером документ, і завдяки старанням цього медоточивого джентльмена місцевий суд швидко та без зайвого розголосу розглянув справу. А через півтора місяця три філадельфійські газети коротко повідомили про розірвання шлюбу. Прочитавши ці кілька рядків, пані Ковпервуд навіть здивувалася, що преса приділила так мало уваги цій події. Вона побоювалася, що їхнє розлучення наробить багато галасу. Ліліан і не підозрювала, скільки спритності проявив меткий адвокат її чоловіка, щоб задобрити пресу та правосуддя. Коли Френк в один зі своїх приїздів у Чикаґо, переглядаючи філадельфійські газети, прочитав ті самі кілька рядків, у нього вирвалося зітхання полегшення. Нарешті! Тепер він одружується з Ейлін. Він тут же послав їй вітальну телеграму, зміст якої могла зрозуміти тільки вона. Коли жінка прочитала послання, то аж затремтіла від радощів. Отже, скоро вона стане законною дружиною Френка Алджернона Ковпервуда, новоявленого чиказького фінансиста, і тоді…
– Невже це правда? Нарешті я буду пані Ковпервуд! Яке щастя! – твердила вона, читаючи та перечитуючи телеграму.
А пані Френк Алджернон Ковпервуд номер перший, згадуючи все – зраду чоловіка, його банкрутство, тюремне ув’язнення, карколомну операцію, яку він провів у момент краху «Джея Кука і Ко», та його теперішні фінансові успіхи, дивувалася, чому так дивно влаштоване життя. Адже є ж Бог на світі! У Біблії про це написано чорним по білому. І чоловік її, при всіх своїх вадах, не такий уже й поганий, він добре забезпечив сім’ю, і діти його люблять. І вже, певна річ, коли його запроторили у в’язницю, він був не гіршим за багатьох інших, котрі розгулювали на волі. Але його засудили. Жінка жаліла свого чоловіка і завжди буде жаліти. Він – розумний, хоча й безсердечний. Чому ж усе так вийшло? Ні, в усьому винна ця бридка, порожня, пихата Ейлін Батлер! Вона його спокусила, а тепер, звісно, одружує на собі. Але Ісус її покарає. Неодмінно покарає. І пані Ковпервуд по неділях стала ходити до церкви, намагаючись вірити, що, як би там не було, а все в цьому світі виходить на краще.
6. Ейлін сходить на престол
Того дня, коли Ковпервуд та Ейлін одружилися, для здійснення церемонії вони зійшли з потяга в глухому містечку Дальтон, не доїжджаючи до Пітсбурґа, він сказав їй:
– Зрозумій, кохана, ми з тобою починаємо тепер зовсім нове життя. А як воно обернеться – залежить тільки від нас самих. Гадаю, що на перших порах у Чикаґо нам краще триматися скромніше. Де з ким ми, безперечно, будемо зустрічатися. Це – неминуче. Едісони, наприклад, давно хочуть познайомитися з тобою, я і так занадто довго відкладав цю зустріч. Але вважаю, що дуже розширювати коло знайомств наразі не варто. Почнуться розпитування, розмови. Краще трохи потерпіти, а тим часом побудувати собі хороший будинок, який не доведеться потім перебудовувати. Навесні, якщо все складеться добре, поїдемо в Європу, подивимося, як там будуються, і, може, запозичимо якусь ідею. Хочу, щоб у нашому будинку була велика картинна галерея. До слова, будемо підшукувати під час мандрівки цікаві полотна й антикварні речі.
Ейлін одразу ж загорілася цією ідеєю.
– Ти просто дивовижний, Френку! – захоплено вирвалося в неї. – Ти завжди прагнеш отримати все, чого бажаєш!
– Ну, припустімо, не завжди, – заперечив він, – іноді одного бажання замало. Багато що, Ейлін, залежить і від удачі.
Вона стояла перед ним, поклавши, як часто це робила, свої пещені, оздоблені перснями руки йому на плечі, і дивилася не відриваючись у його холодні світлі очі. Інший чоловік, настільки ж верткий, як Ковпервуд, але менш сильний і владний, не витримав би цього допитливого погляду. Але Френк на цікавість і недовіру оточуючих відповідав такою позірною щирістю та дитячою простодушністю, що відразу ж усіх обеззброював. Пояснювалося це тим, що він вірив у себе, тільки в себе, і тому мав сміливість не зважати на думки інших. Ейлін дивувалася йому, але розгадати не могла.
– Знаєш, Френку, ти схожий на тигра, – зауважила вона, – або на величезного страшного лева. У-у-у, боюся тебе!
Він жартівливо ущипнув її за щоку й усміхнувся. «Бідолаха Ейлін, – подумав він. – Де їй розгадати його, якщо він сам для себе – загадка».
Одразу ж після шлюбної церемонії Ковпервуд та Ейлін поїхали в Чикаґо, де на перших порах зайняли один із найкращих номерів у готелі «Тремонт». Небавом вони почули, що на розі Двадцять третьої вулиці та Мічиґан-авеню здається на один-два сезони невеликий особняк із повною обстановкою і навіть із власним виїздом. Вони негайно підписали контракт, найняли дворецького, прислугу й обзавелися всім, що потрібно для «гарного будинку». Та не для того, щоб повести наступ на чиказьке вище товариство, це Ковпервуд вважав передчасним і наразі нерозумним, а просто з обов’язку ввічливості.
Він запросив Едісона і ще двох-трьох, хто, на його глибоке переконання, не відмовляться прийти: голову правління «Чиказької північно-західної залізниці» Александра Рембо з дружиною й архітектора Тейлора Лорда. До останнього Френк незадовго перед тим звертався за порадою і визнав, що той – людина доволі світська. Лорд, як і Едісон, був прийнятий у товаристві, але великої ваги там не мав.
Чи варто казати, що Ковпервуд усе передбачив і влаштував якнайкраще. Сірий кам’яний особнячок, який він зняв, був чарівним. Гранітні сходи з фігурними поручнями вели до широких парадних дверей, розташованих в арці. Завдяки вдалому поєднанню кольорового скла у вестибюль проникало приємне м’яке світло. Будинок, на щастя, був обставлений із великим смаком. Турботу про меню обіду та сервірування столу Ковпервуд поклав на одного з найкращих рестораторів, тож Ейлін залишалося лише одягтися і чекати гостей.
– Ти сама розумієш, – сказав їй Ковпервуд уранці, збираючись їхати до себе в контору, – як мені хочеться, дитинко, щоб ти сьогодні була особливо гарна. Тобі необхідно сподобатися Едісонові та Рембо.
Цього натяку для Ейлін було більш ніж достатньо, а втім, і його, мабуть, потрібно не було. Після приїзду в Чикаґо вона підшукала собі камеристку-француженку. І хоча Ейлін привезла із собою з Філадельфії цілу купу одягу, вона все ж таки замовила у найкращої та найдорожчої чиказької кравчині, Терези Донован, ще кілька вечірніх суконь. Тільки напередодні їй принесли зелене мереживне плаття зі золотисто-жовтою шовковою накидкою, що дивовижно гармоніювала з її волоссям кольору червоного золота і молочно-білими плечима та шиєю. У день обіду будуар Ейлін був буквально завалений шовками, мереживом, білизною, гребенями, косметикою, коштовностями – словом, усім, до чого вдається жінка, щоб здаватися чарівною. Для Ейлін підбір гарнітуру завжди був пов’язаний зі справжніми творчими муками. Нею опановувала бурхлива енергія, занепокоєння, вона гарячково метушилася, так що її камеристка Фадетта ледве встигала за господинею. Прийнявши ванну, Ейлін – струнка, білошкіра Венера – хутко одягла шовкову білизну, панчохи та черевички і приступила до зачіски. Фадетта зробила свою пропозицію:
– Не могли б ви, мадам, випробувати нову зачіску, яку я нещодавно бачила?
Мадам не заперечувала. Вони обидві почали укладати важкі пасма, що відливали золотом, то одним, то іншим способом, але чомусь усе виходило не так, як хотіла Ейлін. Спробували було заплести коси, але й від цієї думки довелося відмовитися. Нарешті на чоло були спущені два пишних валики, підхоплені перехресними темно-зеленими стрічками, які посередині скріплювала діамантова зірка. Ейлін у прозорому, облямованому мереживами пеньюарі з рожевого шовку підійшла до дзеркала і довго уважно себе розглядала.
– Добре, – сказала вона нарешті, повертаючи голову то в один, то в інший бік.
Тепер настала черга сукні від Терези Донован. Вона ковзала і шаруділа в руках. Одягаючи плаття, Ейлін сумнівалася, чи воно буде їй личити. Фадетта метушилася, пораючись із незліченними застібками та припасовуючи сукню до корсажу та вирівнюючи на плечах.
– О, мадам, charmant![2] – вигукнула вона, коли все було готово. – Це так пасує до вашого волосся. І так пишно, багато тут, – і вона вказала на мереживну баску, що оповила стегна. – О, це дуже, дуже мило!
Ейлін зашарілася від задоволення, але обличчя її залишалося серйозним. Вона була стурбована. За своє вбрання вона не особливо турбувалася, але Френк сказав, що його кохана має неодмінно сподобатися гостям. А пан Едісон – такий заможний чоловік, прийнятий у вищому товаристві, та й пан Рембо також займає високе становище. Як би не вляпатися в грязюку обличчям – ось чого вона боялася. Недостатньо справити враження на цих чоловіків своєю зовнішністю, їх треба ще зайняти розмовою, та до того ж дотримуватися правил хорошого тону, а це – зовсім не легко. Хоча в Філадельфії Ейлін і була оточена багатством і розкішшю, їй не доводилося ні бувати в світі, ні приймати у себе якихось поважних гостей. З усіх людей, із котрими вона досі зустрічалася, Френк був найвизначнішим. У пана Рембо дружина, ймовірно, сувора, має старозавітні погляди. Про що з нею розмовляти? А пані Едісон? Від тієї, природно, ніщо не сховається, вона все помітить і все засудить. Ейлін настільки заглибилася в свої думки, що мало не почала втішати себе вголос, не перестаючи, втім, чепуритися перед дзеркалом.
Коли Ейлін, наказавши Фадетті поприбирати розкидані речі гарнітуру, нарешті зійшла вниз, поглянути, чи все готово в їдальні та залі, вона була сліпуче гарною. Не можна було не замилуватися її досконалою фігурою, зодягненою в зеленувато-жовтий шовк, її розкішним волоссям, шовковистою гладкістю її плечей і рук, округлістю стегон, витонченою шиєю. Вона знала, настільки вона вродлива, але все одно хвилювалася. Що скаже Френк? Ейлін зазирнула в їдальню: квіти, срібло, золото, кришталь, розставлені вмілою рукою метрдотеля на білосніжній скатертині, надавали столу схожість із купою коштовного каміння на білому атласі дорогого футляра. «Немов опали, що м’яко переливаються всіма барвами веселки», – подумалося Ейлін.
Звідти вона пройшла у залу. На рожевому з позолотою роялі лежав заздалегідь приготований стосик нот. Ейлін вирішила блиснути своїм єдиним талантом і з цією метою відібрала романси та п’єси, які їй найкраще вдавалися. По суті, вона була доволі посередньою піаністкою. Сьогодні ж уперше в житті Ейлін почувалася не дівчинкою, а заміжньою жінкою, господинею дому і розуміла, яку це накладає на неї відповідальність і як важко їй буде впоратися зі своєю новою роллю. Чесно кажучи, Ейлін завжди помічала в житті тільки суто зовнішній, показний, псевдоромантичний бік, і всі її здогади були настільки туманні та розпливчасті, що вона ні в чому не була впевнена, ні на чому не вміла зосередитися. А вміла тільки мріяти – палко та нестримно. Було вже близько шостої години вечора, ключ клацнув у замку, й увійшов усміхнений, спокійний Френк, вносячи з собою атмосферу впевненості.
– Добре! Дуже добре! – вигукнув він, розглядаючи Ейлін, освітлену теплим сяйвом сотень свічок, що горіли в золочених бра. – Та це ж лісова фея завітала до нас сюди! Я просто не смію до тебе торкнутися. Це що, плечі у тебе так сильно напудрені?
Він пригорнув її до себе, а вона з відчуттям полегшення підставила губи для поцілунку. З усього було видно, що чоловік вважає її чарівною.
– Обережно, милий, ти зараз і сам весь будеш у пудрі. Втім, тобі все одно треба перевдягнутися, – і Ейлін обвила його шию повними сильними руками.
Ковпервуд був задоволений і гордий: ось таку і треба мати дружину – красуню! Намисто з бірюзи відтіняло матову білизну її шиї, а красу її рук не псували персні, одягнені по два і по три на кожен палець. Ці руки все ж таки були прекрасні. Від її шкіри виходив тонкий аромат чи то гіацинта, чи лаванди. Френкові сподобалася її зачіска, але ще більше – пишність вбрання, блиск зеленуватого шовку, що світився крізь густу сіточку зелених мережив.
– Чарівно, дитинко. Ти перевершила саму себе. Але цієї сукні я ще не бачив. Де ти її придбала?
– Тут, у Чикаґо.
Ковпервуд стиснув теплі пальці Ейлін і змусив дружину повернутися, щоб роздивитися шлейф.
– Так, тебе вчити не треба. Ти, бачу, могла б бути законодавицею мод.
– Отже, все гаразд? – кокетливо спитала Ейлін, але в глибині душі вона ще сумнівалася: чи зуміє догодити чоловікові.
– Чудово! Краще й вигадати годі. Чудово! Ейлін зміцнилася духом.
– Добре, якби й твої друзі були тої ж думки. Ну, а тепер піди перевдягнися.
Ковпервуд піднявся до себе нагору. Ейлін послідкувала за ним, мимохідь ще раз зазирнувши в їдальню. Тут принаймні все гаразд. Френк вміє приймати гостей.
О сьомій годині почувся стукіт коліс під’їжджаючого екіпажу, і дворецький Луїс поспішив відчинити двері. Спускаючись униз, Ейлін трохи хвилювалася: а раптом вона не зможе розважити гостей? І напружено вигадувала, що б таке їм сказати приємне. За нею слідував Ковпервуд, котрий навпаки, був упевнений у собі і напрочуд бадьорий. У своєму майбутньому він ніколи не сумнівався, не сумнівався і в тому, що влаштує майбутнє Ейлін, варто йому лиш захотіти. Важке сходження крутими сходами суспільної драбини, яке так лякало Ейлін, нітрохи не турбувало його.
Із точки зору кулінарії та сервірування обід вдався на славу. Френк завдяки різнобічності своїх інтересів вміло підтримував жваву бесіду з паном Рембо про залізницю, а з Тейлором Лордом – про архітектуру. Правда, це було на такому рівні, на який здатен студент, котрий розмовляє з професором. Розмова з дамами також не була важкою для нього. Однак Ейлін, на жаль, почувалася скуто, але не тому, що була дурнішою або поверховішою за присутніх, а тому, що мала лише дуже туманне розуміння життя. Багато що залишалося для неї закритою книгою, багато було лише неясним відгомоном, що нагадував про щось, що їй довелося почути мимохідь. Про літературу вона не знала майже нічого і за все своє життя прочитала лише кілька романів, які людям із хорошим смаком здалися б вульгарними. У живописі все її пізнання обмежувалися десятком імен знаменитих художників, почутих колись від Ковпервуда. Але всі ці недоліки компенсувалися її бездоганною вродою, тим, що сама вона була наче витвір мистецтва, що випромінює світло та радість. Навіть холодний, розважливий і стриманий Рембо зрозумів, яке місце має займати Ейлін у житті такого чоловіка, як Ковпервуд. Такою жінкою він і сам не проти був би заволодіти.
У сильних особистостей потяг до жінки зазвичай не згасає, а часом лише притлумлюється стоїчною помірністю. «Захоплюватися, як відомо, можна без кінця, але навіщо? Не варте це клопотів», – вирішує дехто. Однак Ейлін була настільки блискучою, що в Рембо озвалося чоловіче честолюбство. Він дивився на неї майже з сумом. Колись і він був молодим. Але, на жаль, йому ніколи не траплялося схвилювати уяву настільки прекрасної жінки. Тепер, милуючись Ейлін, Рембо шкодував, що така удача не випала на його долю.
Поруч із яскравим і пишним вбранням Ейлін скромне сіре шовкове плаття пані Рембо з високим, трохи не до вух, коміром, виглядало строго, навіть якось докірливо, але пані Рембо трималася з такою гідністю, настільки люб’язно та привітно, що це враження трохи згладжувалося. Уродженка Нової Англії, вихована на філософії Емерсона, Торо, Чаннінґа, Філліпса, вона вирізнялася великою терпимістю. До того ж їй подобалася господиня будинку й уся її дещо екзотична пишність.
– У вас чарівний будиночок, – сказала вона Ейлін із лагідною усмішкою. – Я давно звернула на нього увагу. Адже ми живемо неподалік і, можна сказати, майже сусіди з вами.
Очі Ейлін засяяли вдячністю. Хоча вона й не могла цілковито оцінити пані Рембо, однак та їй подобалася: в ній було щось привабливе, й Ейлін розуміла її швидше чуттям, ніж розумом. Такою, імовірно, була б її мати, якби отримала освіту. Коли всі рушили до зали, дворецький доповів про Тейлора Лорда. Ковпервуд, узявши архітектора під руку, підвів його до дружини і гостей.