Титан
Мак-Кібену виповнилося тридцять три роки. Він був високий на зріст, атлетичної тілобудови і загалом дуже статечний. Він напрочуд вправно вів свої справи, але при цьому був людиною цілком світською і часом тримався навіть дещо гордовито. У нього була власна контора в одному з кращих будинків на Дірборн-стрит, куди він, замкнутий і холодний, більше схожий на багатого денді, ніж на підприємця, приходив щоранку о дев’ятій годині, якщо тільки якась важлива справа не вимагала його присутності в діловій частині міста ще раніше. Сталося так, що компанія з продажу нерухомості, в якій Ковпервуд придбав земельні ділянки на Тридцять сьомій вулиці і на Мічиґан-авеню, доручила Мак-Кібену скласти угоду про купівлю-продаж. Приготувавши документи, він вирушив у контору Френка дізнатися, чи не забажає той внести у них якісь доповнення. Секретарка запровадила Мак-Кібена в кабінет. Ковпервуд окинув гостя гострим допитливим поглядом, і адвокат одразу йому сподобався: він був у міру стриманий і в міру вишуканий. Френкові сподобалося, як він одягнений, сподобався його скептично-непроникний вигляд і світська невимушеність. Мак-Кібен, своєю чергою, відзначив костюм Ковпервуда, дорогу обстановку кабінету та зрозумів, що має справу з фінансистом великого польоту. На Ковпервудові був світло-коричневий із іскрою костюм і витримана в таких же тонах краватка. В манжети замість запонок були протягнуті дві маленькі камеї. Покритий склом письмовий стіл виглядав суворо та переконливо. Панелі та меблі були з полірованого вишневого дерева, на стінах у строгих рамах висіли гарні гравюри, що зображували сцени з історії Америки. На чільному місці стояла друкарська машинка – тоді вони ще були новинкою, а біржовий телеграф, також новинка, невгамовно відстукував останні біржові курси. Секретаркою у Ковпервуда слугувала молоденька полька, Антуанетта Новак, симпатична брюнетка, стримана і, мабуть, дуже метка.
– До речі, які справи ви зазвичай ведете, пане Мак-Кібен? – ніби між іншим, запитав Ковпервуд. І, вислухавши відповідь, недбало зауважив: – Зазирніть до мене наступного тижня. Може, у мене знайдеться щось, що вам сподобається.
Пропозиція, зроблена таким недбалим тоном, ймовірно, зачепила б самолюбство Мак-Кібена, якби вона виходила від іншої людини, але тут він був навіть задоволений. Цей махляр так вразив уяву молодого юриста, що його зрадила звичайна безпристрасність. Коли він наступного разу прийшов до Ковпервуда і той розповів йому, якого штибу послуг він чекає від нього, Мак-Кібен миттєво клюнув на приманку.
– Доручіть це мені, пане Ковпервуд, – бадьоро сказав він, – я хоч ніколи і не займався подібними справами, але впевнений, що впораюся. Я живу в Гайд-парку і знаю майже всіх членів муніципальної ради. Гадаю, що мені вдасться на них вплинути.
Ковпервуд у відповідь схвально посміхнувся.
Так була заснована друга компанія, на чолі якої Мак-Кібен поставив своїх людей. До неї, без відома старого генерала Ван-Сайкла, залучили де Сото Сіппенза як технічного консультанта. Потім було написано клопотання про надання концесії, і Кент Берроуз Мак-Кібен поволі повів тонку підготовчу роботу на Південній стороні, поступово завойовуючи довіру одного члена муніципалітету за іншим.
Пізніше з’явився й третій адвокат – Бертон Стімсон, наймолодший і, можливо, найспритніший з усіх трьох. Це був блідий темноволосий юнак із запальним поглядом, справжнісінький тобі шекспірівський Ромео. Він іноді виконував певні дрібні доручення Лафліна. Френк запропонував йому працювати на Західній стороні, де загальне керівництво було покладено на старого Лафліна, а технічними питаннями відав також де Сото Сіппенз. Стімсон, однак, був аж ніяк не мрійливим Ромео, а вельми енергійним і заповзятливим молодиком із дуже незаможної сім’ї, котрий пристрасно прагнув вибитися в люди. Йому була властива та гнучкість розуму, що могла відлякати кого завгодно, та тільки не Ковпервуда, бо останньому були потрібні розумні слуги. Він давав їм роботу, вишукано та чемно поводився з ними і щедро винагороджував, але у відповідь вимагав рабської відданості. І Стімсон, правда, зберігаючи незалежний і самовпевнений вигляд, всіляко запобігав перед Ковпервудом. Так уже складаються людські стосунки.
І ось на північній, південній і західній околицях Чикаґо почалося якесь дивне пожвавлення, зустрічі, таємні перемовини. У Лейк-В’ю старий генерал Ван-Сайкл і де Сото Сіппенз радилися зі спритним членом муніципалітету, аптекарем Дьюнівеєм і районним босом – гуртовим гендлярем м’яса Джейкобом Герехтом, – люб’язними, але доволі вимогливими джентльменами. Ці панове приймали відвідувачів у задніх кімнатах своїх крамниць, де розмовляли з ними відверто, оцінюючи мало не за прейскурантом власні послуги і послуги своїх поплічників.
У Гайд-парку Кент Берроуз Мак-Кібен, напомаджений і вишукано одягнений, майже лорд Честерфілд серед адвокатів, а також Дж. Дж. Бергдол, довговолосий, неохайний наймит «із благородних», підставний голова «Газово-паливної компанії Гайд-парку», засідали разом із членом муніципалітету Альфредом Девісом, фабрикантом плетених виробів, і Патриком Джілґеном, шинкарем, заздалегідь розподіляючи акції, зиски, привілеї й інші блага. У селищах Дуґлас і Вест-парк на Західній стороні, біля самої межі міста, довготелесий дивакуватий Лафлін і Бертон Стімсон укладали такі ж угоди.
Супротивник (три роз’єднані міські газові компанії) був захоплений зненацька. Коли до них дійшли чутки, що в приміські муніципалітети надійшли клопотання про надання концесій, компанії негайно запідозрили одна одну в загарбницьких намірах, зраді та грабунку. Вони спорядили в найближчі муніципалітети своїх чіпких правників, але директори компаній усе ще не здогадувалися, хто стоїть за маленькими приміськими компаніями і чим це їм загрожує. Однак, перш ніж вони встигли заявити протест і надумали сунути кому треба пристойний хабар, аби зберегти за собою прилеглі до їхніх територій передмістя, перш ніж встигли почати юридичну боротьбу, пропозиції про роздавання концесій уже були внесені на розгляд муніципалітетів. І після першого ж читання й одного відкритого, як того вимагає закон, обговорення, прийняті майже одноголосно. Деякі дрібні приміські часописи, яких обділили при поділі нагород, спробували було зчинити гармидер. Але впливові чиказькі газети поставилися до звістки прохолодно, позаяк мова йшла про далекі передмістя. Вони відзначили лише, що передмістя, мабуть, успішно йдуть слідами міського муніципалітету, який загруз у корупції.
Прочитавши в ранкових газетах, що муніципалітети затвердили концесії, Ковпервуд усміхнувся. А найближчими днями він уже із задоволенням вислуховував повідомлення Лафліна, Сіппенза, Мак-Кібена і Ван-Сайкла про те, що старі компанії підсилають до них своїх агентів, пропонуючи купити у них контрольні пакети акцій або дати їм відступного за концесії. Разом із Сіппензом він розглядав проекти майбутніх газових заводів. Треба було приступати до випуску та розміщення облігацій, до продажу акцій на біржі, укладання угод на всілякі поставки, будівництва резервуарів, газгольдерів, прокладання труб. Не менш важливо було заспокоїти розбурхану громадську думку. В усіх цих справах де Сото Сіппенз виявився незамінним. Користуючись порадами Ван-Сайкла, Мак-Кібена та Стімсона, котрі діяли кожен у своєму районі, він коротко доповідав Ковпервудові про свої плани й, отримавши у відповідь схвальний кивок, купував ділянки, рив котловани і будував. Френк був настільки ним задоволений, що вирішив залишити його при собі і на майбутнє. Де Сото, своєю чергою, був задоволений тим, що йому випала нагода звести старі порахунки і почати оборудки великими справами, і тому був від душі вдячний Ковпервудові.
– Із цими шахраями матимемо ще чимало метушні, – не без зловтіхи заявив він якось своєму босу. – Ось побачите, вони почнуть нам дошкуляти всілякими кляузами. Хто їх знає, вони можуть і об’єднатися. Того й дивись, завод у нас підірвуть, як свого часу підірвали у мене газгольдер.
– Нехай підривають, підривати і ми вміємо і судитися також. Я – не проти. Ми їх так прикрутимо, що вони у нас вовком завиють, – в очах Ковпервуда заграли веселі вогники.
9. У гонитві за успіхом
Тим часом і Ейлін у новій для себе ролі господині будинку також де в чому досягла успіху. Бо хоча й усім було ясно, що Ковпервуда в світі не відразу приймуть, але статки цих людей не дозволяли нехтувати знайомством із ними. Прихильність Френка до дружини змушувала багатьох поблажливо ставитися до Ейлін. Її вважали простакуватою та не досить вихованою, але погоджувалися, що з таким чоловіком і наставником, як Ковпервуд, можна всього досягти. Такою була, наприклад, думка пані Едісон і пані Рембо. Мак-Кібен і Лорд міркували приблизно так само. Якщо Френк кохає Ейлін, а це, мабуть, так і є, то він, природно, зуміє «просунути» її в світ. Ковпервуд справді по-своєму любив дружину. Він не міг забути, що вона зовсім ще дівчинкою знайшла в собі сили знехтувати умовностями й усім для нього пожертвувала, хоча знала, що він – одружений, що у нього є діти, знала, який це буде удар для її рідних. Як палко, як віддано вона його покохала! Вона не манірилася, не хитрувала і не вагалася. Він із самого початку був «її Френком», та й тепер вона любила його не менше, ніж у ті давні незабутні дні їхньої першої близькості. Ковпервуд завжди це відчував. Ейлін могла з ним сваритися, вередувати, гніватися, сперечатися, підозрювати, докоряти його в тому, що він заглядається на інших вродливиць, але якесь швидкоплинне захоплення не стривожило б її. Так, у всілякому разі, вона переконувала. Правда, у неї не було підстав сумніватися в ньому. Жінка готова пробачити йому все, абсолютно все, запевняла вона, і сама в це щиро вірила, якщо тільки він буде, як і раніше, кохати її.
– Ах ти, халамиднику, – казала вона жартівливо. – Я тебе наскрізь бачу. Гадаєш, я не помічаю, як ти заглядався на жінок? Ця стенографісточка у тебе в конторі – дуже непогана. Мабуть, ти вже до неї залицяєшся.
– Чи я дурний, Ейлін? – відмахувався Ковпервуд. – Ну, навіщо говорити вульгарності? Ти чудово знаєш, що я ніколи не пов’яжу своє життя з якоюсь стенографісткою. Контора – невідповідне місце для флірту.
– Невідповідне? Не замилюй мені очі. Ніби я тебе не знаю. Для тебе будь-яке місце підходяще.
Ковпервуд сміявся, а за ним реготала й Ейлін. Вона нічого не могла з собою вдіяти. Надто вже його кохала. У нападках її не було реальної гіркоти. Часто, заколисуючи її на колінах, як дитину, і ніжно цілуючи, він шепотів їй: «Моя крихітко! Моя руда лялько! Ти все ще мене любиш? Тоді поцілуй мене». Вони обидва палали якоюсь первісною пристрастю. І поки життя не віддалило їх одне від одного, Френк навіть уявити собі не міг кращого союзу. Вони не відали того холоду пересиченості, що нерідко переходить у взаємну огиду. Ейлін завжди була бажаною для нього. Чоловік кепкував над дружиною, пустував, лащився, знаючи наперед, що вона не відштовхне його від себе манірністю або пісною міною ханжі та лицемірки. Незважаючи на її гарячий і химерний характер, Ейлін завжди можна було зупинити та напоумити, якщо вона не мала рації. Дружина ж, зі свого боку, не раз давала Ковпервудові слушні поради, підказані її жіночим чуттям. Усі їхні помисли займало тепер чиказьке товариство і новий будинок, який вони вирішили побудувати в сподіванні зміцнити таким чином своє становище й увійти в коло обраних. Майбутнє являлося Ейлін тільки в рожевому світлі. Чи є в світі жінка, щасливіша за неї? Френк такий гарний, такий великодушний і такий ніжний! У ньому немає нічого дріб’язкового. Нехай він навіть іноді задивляється на інших жінок, то й що з того? В душі він їй вірний, і не було ще випадку, щоб він її зрадив. Хоча Ейлін знала Ковпервуда доволі добре, вона все ж навіть не уявляла, як спритно він вміє викручуватися та брехати. Але поки що він справді кохав її і справді був їй вірним.
Френк вклав уже близько ста тисяч доларів у газові компанії і вважав своє майбутнє забезпеченим. Концесії були видані на двадцять років, до кінця цього терміну йому не виповниться й шістдесяти, а за цей час він або придбає контрольні пакети старих компаній, або об’єднається з ними, або з великою вигодою перепродасть їм свою справу. Зростання Чикаґо віщувало йому успіх. Тому він вирішив вкласти до тридцяти тисяч доларів у картини, якщо знайде щось путнє, і замовити портрет Ейлін, поки вона ще така гарна. Ковпервуд знову став цікавитися живописом. У Едісона було чотири чи п’ять хороших полотен – Руссо, Грез, Вуверман і Лоуренс, які той невідомо де розкопав. Ковпервуд чув, що у такого собі Колларда, власника готелю та гендляра нерухомістю та мануфактурою, є чудова колекція. Едісон розповів йому, що Девіс Траск, король залізяччя, також колекціонує картини. І багато заможних родин у Чикаґо вже почали збирати твори мистецтва. Отже, час почати і йому.
Як тільки концесії були затверджені, Ковпервуд посадив Сіппенза у себе в кабінеті і тимчасово передав йому всі справи. У передмістях, поблизу від заводів, що будувалися, були відкриті маленькі контори з незначним штатом. Тепер старі компанії дошкуляли новим компаніям усілякими позовами, вимагаючи, щоб суд «заборонив», «скасував», «присік» тощо. Але Мак-Кібен, Стімсон і генерал Ван-Сайкл відбивали всі атаки ворога зі спокоєм і хоробрістю захисників Трої. Це було веселе видовище. Однак про Ковпервуда майже ніхто нічого не знав. Він усе ще залишався в тіні. У зв’язку з цими справами його ім’я навіть і не згадувалося. Газети щодня прославляли інших людей, і в Ковпервуда це будило досаду і заздрість. Коли ж настане його черга? Тепер вже, мабуть, скоро.
У червні Френк та Ейлін, веселі та життєрадісні, вирушили до Європи, маючи намір насолодитися вповні своєю першою великою мандрівкою. Це була чудова поїздка! Едісон, зі звичною для нього люб’язністю, телеграфував у Нью-Йорк, аби для пані Ковпервуд на пароплав були доставлені квіти. Мак-Кібен надіслав путівники. Френк, не знаючи напевно, чи згадає хтось про квіти, замовив два чудових кошики, тож коли Ейлін піднялася на горішню палубу, на неї чекали там аж три кошики квітів, кожен із приколотою до них карткою.
Дехто з присутніх за капітановим столом намагався зав’язати знайомство з Ковпервудами. Їх запрошували на аматорські концерти або просили скласти партію за картярським столиком. Але море було весь час бурхливе, й Ейлін почувалася не надто добре. Гарно виглядати, коли страждаєш від морської хвороби, – нелегке завдання, і тому вона воліла здебільшого залишатися в каюті. Трималася Ейлін із усіма гордовито, навіть холодно, а в розмові з тими, для кого вона робила виняток, зважувала кожне слово. Пані Ковпервуд раптом відчула себе поважною леді.
Перед від’їздом із Чикаґо Ейлін майже спустошила ательє Терези Донован. Білизна, пеньюари, костюми для прогулянок, амазонки, вечірні сукні – все це вона везла з собою у величезній кількості. На грудях у неї був захований мішечок, в якому вона зберігала на тридцять тисяч доларів різних коштовностей. А вже черевичкам, капелюшкам, панчішкам та іншому причандаллю дамського гарнітуру просто не було міри. І це змушувало Френка пишатися Ейлін. Скільки в ній енергії, скільки в ній життя! Ліліан, його перша дружина, була блідою анемічною жінкою, а в Ейлін життя вирувало. Вона постійно щось наспівувала, жартувала, одягалася, кокетувала. Є такі особистості, котрі живуть сьогоднішнім днем, не впадаючи у зайві роздуми і не заглиблюючись у себе. Наша планета з її багатовіковою історією якщо й існувала для Ейлін, то як щось дуже туманне й абстрактне. Можливо, вона і чула, що колись на землі жили динозаври та крилаті потвори, але особливого враження на неї це не справило. Хтось там сказав, ніби ми походимо від мавп, – яка дурня! А втім, може, так воно й є. Зеленуваті гори хвиль, що ревіли у просторах океану, вселяли в Ейлін повагу та страх, але не той побожний трепет, який вони будять у душі поета. Пароплав – цілком надійний. Капітан, у синьому мундирі з золотими ґудзиками, такий люб’язний і шанобливий, сам повідомив про це за столом. Ейлін покладалася на капітана. Крім цього, біля неї завжди був Ковпервуд, насторожений, але без страху, дивився він на величне видовище стихії і жодним словом не обмовився про те, які думки вона йому накидала.
У Лондоні завдяки листам, якими їх наділив Едісон, Ковпервуди отримали кілька запрошень в оперу, на звані обіди, в Ґудвуді – провести кінець тижня і побувати на кінних перегонах. Вони їздили у фіакрах, фаетонах і кабріолетах. На неділю нові знайомі запросили Ковпервудів у свій плавучий будиночок на Темзі. Господарі-англійці, котрі дивилися на це знайомство як на спосіб встановити зв’язок із фінансовими колами Америки, були з ними чемні, але й тільки. Ейлін цікавило все: придивившись до манер людей, до порядків у домах, до слуг, вона відразу ж розчарувалася в Америці. Там усе не так, все потребує докорінних змін.
– Нам доведеться прожити з тобою в Чикаґо ще багато років, Ейлін, тож не захоплюйся, – застерігав її Ковпервуд. – Невже ти не бачиш, що ці люди терпіти не можуть американців? Повір, якби ми жили тут постійно, вони б нас до себе і на поріг не пустили. В усілякому разі, зараз. Ми тут проїздом, тільки тому вони з нами такі люб’язні.
Френкові це було абсолютно ясно. А у Ейлін зовсім замакітрилося в голові. Вона тільки й знала, що перевдягатися. У Гайд-парку, де вона їздила верхи та кермувала кабріолетом, у «Кларіджі», де Ковпервуди зупинилися, на Бонд-стрит, де вона ходила по крамницях, чоловіки дивилися на неї пильно, а манірні, консервативні, скромні в своїх смаках англійки тільки здіймали очі до неба. Френк усе це бачив, але мовчав. Він кохав Ейлін і поки що не бажав для себе кращої дружини. Як не глянь, вона дуже приваблива. Якщо йому вдасться зміцнити її становище в чиказькому світі, цього на перших порах буде досить.
Провівши три тижні в Лондоні, де Ейлін віддала данину всьому, чим здавна славиться і пишається стара Англія, Ковпервуди вирушили в Париж. Тут Ейлін опанував уже майже дитячий захват.
– Ти знаєш, – серйозно заявила вона Френкові наступного ж ранку, – я тепер переконалася, що англійці зовсім не вміють одягатися. Навіть найелегантніші з них тільки наслідують французів. Візьми хоча б тих чоловіків, котрих ми бачили вчора в «Кафе дез Англе». Жоден англієць не зрівняється з ними.
– У тебе, люба, екзотичний смак, – відказував Ковпервуд, пов’язуючи краватку. Він покосував на дружину з поблажливою усмішкою. – Французька елегантність – це вже майже фіґлярство. Підозрюю, що дехто з цих жевжиків був у корсетах.
– Ну і що ж такого? Мені це подобається. Якщо вже хизуватися, то без міри.
– Знаю, що це – твоя теорія, дитинко, але в усьому міру треба знати. Іноді корисно виглядати і скромнішим. Не годиться дуже вже відрізнятися від тих, хто тебе оточують, навіть у вигідний бік.
– Знаєш що, – сказала вона раптом, глянувши на чоловіка, – ти колись станеш страшенним консерватором, не гіршим за моїх братів.
Вона підійшла до Ковпервуда, поправила йому краватку та пригладила волосся.
– Комусь із нас треба бути консерватором для блага сім’ї, – жартівливо зауважив він.
– А втім, я ще не впевнена, що це будеш ти, а не я.
– Який сьогодні чудовий день. Поглянь, які гарні ці білі мармурові скульптури. Куди ми поїдемо – в Клюні, Версаль чи Фонтенбло? Увечері треба було б сходити у Французьку комедію, подивитися Сару Бернар.
Ейлін була щаслива та весела. Яке блаженство мандрувати з Френком як його законна дружина!
У цю поїздку жага задоволень, інтерес до мистецтва та тверда рішучість заволодіти всім, що може дати йому життя, прокинулася в Ковпервуда з новою силою. У Лондоні, Парижі та Брюсселі він познайомився з відомими антикварами. Його розуміння старої школи живопису і великих майстрів минулого значно розширилося. Один лондонський гендляр, відразу розпізнавши у Френкові майбутнього клієнта, запросив його й Ейлін переглянути певні приватні збірки та репрезентував «іноземця, котрий цікавиться живописом», декому з художників – лорду Лейтону, Данте Ґабріелю Россетті, Вістлеру. Для них Ковпервуд був лише самовпевненим, стриманим, чемним паном із дещо старомодними смаками. Він же, своєю чергою, відзначив, що ці люди – неврівноважені та самозакохані, з ними йому близько ніколи не зійтися, й єдине, що може їх пов’язувати, – це купівля-продаж. Вони шукають захоплених шанувальників, а він міг бути тільки щедрим меценатом. Отже, Френк відвідував галереї, майстерні, розглядав картини та міркував – чи скоро вже збудуться його мрії про велич.
У Лондоні він придбав портрет пензля Реберна, в Парижі «Орача» Мілле, маленьку дрібничку Яна Стена, батальне полотно Мейссоньє та романтичну сцену в палацовому саду Ізабе. Так відродилося колишнє захоплення Ковпервуда живописом, і було покладено початок колекції, що зайняла в подальшому настільки значне місце в його житті.
Після повернення в Чикаґо Френк та Ейлін із захопленням віддалися розбудові нового будинку. Надивившись старовинних замків у Франції, вони вирішили взяти їх собі за зразок. І Тейлор Лорд не забарився представити їм архітектурний проект, що відтворював щось на кшталт такого замку. Лорд вважав, що знадобиться рік або навіть і півтора, щоб завершити всі роботи, але Ковпервуди особливо і не поспішали. Поки все це буде будуватися, вони зміцнять свої світські зв’язки та до дня його закінчення зможуть увійти в коло обраних.
У ті часи чиказьке вище товариство було дуже строкатим. Були тут люди, котрі раптово розбагатіли після довгих років негараздів і ще не забули ні свою сільську церкву, ні свої провінційні звички та погляди. Були й інші, котрі отримали капітал у спадок або перебралися сюди зі східних штатів, де великі статки існують здавна. Ці вже вміли жити на широку ногу. І, нарешті, підростали доньки та синочки новоявлених багатіїв. Вони відчували потяг до розкоші, що вже міцніла в Америці, і сподівалися згодом до неї долучитися. Молодь ця наразі тільки мріяла про танці у Кінслі, де влаштовувалися благодійні базари та вечори, про літні розваги на європейський лад. Але до цього їм було ще далеко. Перша група, найбагатша, користувалася, незважаючи на своє невігластво і тупість, найбільшим впливом, бо вищим мірилом тут були гроші. Їхні розваги вражали своєю дурістю: все зводилося до того, щоб на людей подивитися і себе показати. Ці скоробагатьки боялися, як вогню, якоїсь свіжої думки чи якого нововведення. Тільки шаблонні думки й учинки, тільки рабська покора умовностям і допускалися в їхньому середовищі. Запросити в будинок акторку, як це часто робилося в східних штатах чи в Лондоні, боронь Боже! Навіть на співаків і художників вони дивилися косо. Аби чогось не трапилося. Але якби з Європи в Чикаґо випадково заїхав якийсь князь чи граф – чого, зазвичай, ніколи не бувало – місцеві магнати зі шкіри пнулися б, що, до слова кажучи, вони і робили щоразу, коли в їхньому місті проїздом зупинявся якийсь махляр зі східних штатів.
Ковпервуд затямив це відразу, як тільки приїхав, але йому здавалося, що коли він стане заможним і впливовим, збудує розкішний особняк, то йому з Ейлін, можливо, вдасться розворушити це стояче болото. На жаль, Ейлін занадто гарячкувала, надто вже явно шукала нагоди утвердитися в світі та домогтися визнання. Як дикун, не пристосований до самозахисту, котрий повністю перебуває під владою стихійних сил, вона тремтіла навіть від думки про можливу невдачу. Дуже скоро жінка збагнула, що існує категорія світських жінок, зовсім чужих їй за складом, зблизитися з котрими буде дуже нелегко. Якось вона побачила в крамниці дружину мануфактурного короля Енсона Меррила, і та здалася їй занадто манірною та холодною. Пані Меррил вважала себе жінкою розумною та високоосвіченою, і не сумнівалася, що в Чикаґо для неї немає відповідного товариства. Вона виховувалася в східних штатах, у Бостоні, не раз їздила в Лондон і навіть була прийнята в тамтешньому вищому світі. Чикаґо видавався їй просто брудною дірою, містом гендлярів. Вона вважала за краще Нью-Йорк чи Вашинґтон, але була змушена жити тут. З тими, кого пані Меррил ушановувала своєю увагою, вона трималася поблажливо-пихато і мала звичку закидати голову назад, втомлено опустивши вії та болісно піднявши брови, даючи цим зрозуміти, яке нестерпне їй усе це оточення.
На пані Меррил Ейлін вказала така собі пані Гадлстоун, чоловік котрої був власником миловарні. Гадлстоуни жили по сусідству з Ковпервудами і також не належали до числа обраних. Але пані Гадлстоун почула, що Ковпервуди – люди заможні, що вони товаришують із Едісонами і наміряються будувати особняк, який обійдеться їм в двісті тисяч (чутки завжди все перебільшують). Цього виявилося досить. Як сусідка вона визнала можливим провідати Ковпервудів і залишити свою візитівку, а Ейлін, котра раділа кожному новому знайомству, поспішила з візитом у відповідь. Пані Гадлстоун була маленькою, доволі непоказною, але надзвичайно меткою та практичною особою.
– Ви, безперечно, чули про пані Меррил. Он вона стоїть біля прилавка з шовками, – зауважила пані Гадлстоун, вказуючи очима на високу худорляву брюнетку, дуже зарозумілу та манірну. – Гляньте, як вона тримає лорнет.