Титан
До послуг Мак-Кенті була ціла зграя підлабузників, котрі товпилися навколо трону свого володаря і за першим же словом кидалися виконувати його накази. Мак-Кенті одягався просто, смаки мав дуже невибагливі, був одружений і, мабуть, щасливий у сімейному житті, вважався зразковим католиком, хоча ніколи особливої побожності не виявляв. Коротко кажучи, це був якийсь Будда, зовні спокійний і навіть м’який, могутній і загадковий.
Ковпервуд уперше зустрівся з Мак-Кенті весняного вечора у нього вдома. Затягнуті сітками вікна великого особняка були прочинені навстіж, і завіси ледь-ледь похитувалися від легкого вітерця. Разом із ароматом паростків, що розпускаються, у кімнату часом вривалося смердюче дихання чиказьких скотобоєнь.
Френк попередньо відправив Мак-Кенті два рекомендаційних листи – той, що дістав Едісон, та інший, видобутий Ван-Сайклом в одного відомого судді, – і отримав відповідь із запрошенням приїхати. Коли той з’явився, Ковпервудові запропонували вина, сигару, представили пані Мак-Кенті, котра ніде не показувалася і рада була хоча б хвилинній зустрічі зі знаменитістю з вищого, недоступного для неї світу, а потім провели в бібліотеку. Дружина Мак-Кенті, огрядна білявка років п’ятдесяти, чимось дуже нагадувала Ейлін, але тільки Ейлін вже в роках і дуже перезрілу, що, ймовірно, не забув би зауважити Ковпервуд, якби думки його не були зайняті іншим. Вона зберегла, проте, сліди давньої викличної краси і для колишньої повії трималася доволі тактовно. Сталося так, що Мак-Кенті цього вечора був у чудовому настрої. Жодні політичні турботи не хвилювали його. Стояли перші дні травня. На вулиці вже зазеленіли дерева, горобці та зорянки цвірінькали та заливалися на всі лади. Фіолетовий серпанок огортав місто, і кілька ранніх комариків билися об сітки, що захищали вікна та балконні двері.
Френк, незважаючи на його турботи, що переймали його, також був налаштований доволі позитивно. Він любив життя з усіма його труднощами та складнощами, можливо, навіть більше за все любив саме ці перепони та проблеми. Природа, певна річ, гарна, часом прихильна до людини, але перешкоди, які треба подолати, інтриги та підступи, які треба передбачити, розгадати, зруйнувати, – ось заради чого справді варто було жити!
– Отже, пане Ковпервуд, – почав Мак-Кенті, коли вони увійшли в прохолодну, затишну бібліотеку, – чим можу бути корисним?
– Бачите, пане Мак-Кенті, – сказав Френк, зважуючи кожне слово і пускаючи в справу всю свою спритність і ввічливість, – моє прохання не таке вже й суттєве, але для мене те, про що буду вас просити, має велике значення. Мені потрібна концесія від чиказького муніципалітету, й я хочу, щоб ви допомогли мені отримати її. Ви спитаєте, чому я не звертаюся безпосередньо в муніципалітет. Я б так і вчинив, але боюся, що знайдуться люди, котрі будуть намагатися використовувати ваш вплив проти мене. А я впевнений, що ви не заперечуватимете, якщо я скажу, що вважаю вас свого роду арбітром у всіх скрутних справах, пов’язаних із політикою чиказького муніципалітету.
Мак-Кенті посміхнувся.
– Дуже слушна думка, – сухо зауважив він.
– Я людина нова в Чикаґо, – чемно продовжував Ковпервуд, – і живу тут тільки другий рік. Я – з Філадельфії. Як фінансовий агент і як пайовик пов’язаний із кількома газовими компаніями, що були засновані в Лейк-В’ю, Гайд-парку й інших місцях за межами міста, про що ви, ймовірно, знаєте з газет. Чесно кажучи, я – не власник цих компаній. Значна частина вкладеного в них капіталу належить не мені. Я навіть не керівник, бо здійснюю лише загальне керівництво. Швидше мене можна назвати ініціатором цієї справи й її поборником. Так на це дивляться мої компаньйони й я сам.
Мак-Кенті розуміюче кивнув головою.
– Так ось, пане Мак-Кенті, незабаром після того як я зробив кроки, щоб отримати концесії в Лейк-В’ю та Гайд-парку, мені довелося відчути спротив з боку осіб, котрі очолюють старі компанії. Їм, як ви самі розумієте, було дуже небажано, щоб ми отримали дозвіл на прокладку газогонів будь-де в межах округу Кук, хоча, по суті, ми не зазіхаємо на їхню територію. З того часу вони дошкуляють мені судовими переслідуваннями, приписами, звинуваченнями в підкупі та таємній змові.
– Так, я дещо чув про це, – вставив Мак-Кенті.
– Не сумніваюся, – вів далі Ковпервуд. – Зустрівши таку протидію, я запропонував їм злити старі та нові компанії в одну, отримати нове свідоцтво й об’єднати все газопостачання міста в одних руках. Вони на це не пішли – мені здається, головним чином тому, що я в Чикаґо – людина прийшла. Через якийсь час інша особа, а саме пан Шрайхарт (Мак-Кенті знову кивнув), чоловік, котрий газовими підприємствами міста ніколи не цікавився, звернувся до них із такою ж пропозицією. Його план нічим не відрізняється від мого, якщо не брати до уваги те, що в подальшому, об’єднавши старі компанії, він явно має намір проникнути на нашу територію й очистити наші кишені або ж, отримавши нарівні з нами концесії в передмістях, змусити нас продати свої акції. Як ви знаєте, ведуться розмови про те, щоб злити ці передмістя з містом Чикаґо, а тоді міські концесії будуть дійсні там поряд із нашими. Що ж нам залишається робити? Або маємо негайно продати їм наші акції, спробувавши вигадати якнайбільше, або продовжувати боротьбу з достатньо значними для себе витратами, або, врешті, звернутися в міський муніципалітет і просити концесію в самому місті – загальну концесію на постачання газом Чикаґо поряд із старими компаніями – виключно з метою самозахисту, як каже один із моїх службовців, – з посмішкою додав Френк.
Мак-Кенті також усміхнувся.
– Розумію, – сказав він. – Але ж це – нелегка справа, пане Ковпервуд, клопотати про нові концесії. Невідомо, як подивляться на це наші виборці. Багато хто може і не втямити, навіщо місту потрібна ще одна газова компанія. Правда, старі компанії не дуже балували споживачів. Я б не сказав, наприклад, щоб у мене в будинку газ був особливо хорошої якості.
І він невизначено посміхнувся, приготувавшись слухати далі.
– Так ось, пане Мак-Кенті, я знаю, що ви – людина ділова, – продовжував Френк, не звертаючи уваги на зауваження співрозмовника, – й я також людина ділова. І прийшов до вас сюди не за тим, аби просто поділитися своїми бідами у сподіванні, що ви зі співчуття захочете мені допомогти. Я чудово розумію, що звернутися до муніципальної ради Чикаґо з цілком законною пропозицією – це одне, а домогтися, щоб вона була прийнята і затверджена міською владою, – зовсім інше. Мені потрібні порада та підтримка, але я не прошу благодійності. Загальноміська концесія, якщо я її отримаю, дасть мені дуже хороші гроші. Адже з таким козирем на руках я можу вигідно продати акції нових компаній, в життєздатності яких ніхто не сумнівається, та й старим компаніям мене тоді вже не проковтнути. Словом, концесія мені необхідна, щоб мати можливість боротися та захищати свої інтереси. Я чудово знаю, що ніхто з нас не займається політикою або фінансами заради розваги. Концесія на мій погляд варта того, щоб заплатити за неї тисяч триста, може, чотириста, тобто чверть або навіть половину тієї суми, яку я сподіваюся на ній заробити (тут Ковпервуд знову дещо кривив душею), безумовно, в разі, якщо план із об’єднанням старих і нових компаній здійсниться. Мені нема чого вам пояснювати, що в моєму розпорядженні буде достатній капітал. Це забезпечується вже самим фактом отримання концесії. Коротко кажучи, мені хотілося б знати, чи згодні ви надати мені підтримку, пустити в хід свій вплив і брати участь зі мною в цьому підприємстві на тих умовах, які я тільки-но вам виклав. Я повідомлю вам заздалегідь, хто мої компаньйони. Розкрию перед вами всі карти, викладу всі дані, щоб ви самі могли судити, як ідуть справи. І якщо вам видасться, що я ввів вас в оману, то, звісно, ви будете вільні в будь-який момент розірвати нашу угоду.
Повторюю, – сказав на закінчення Ковпервуд, – не прошу благодійності. Мені нема чого приховувати або про щось замовчувати, применшуючи значення, яке має для нас ця концесія. Навпаки, хочу, щоб ви знали все. Хочу, щоб ви погодилися допомогти мені на таких умовах, які вважаєте прийнятними для себе та справедливими. Адже я потрапив в таке становище тільки тому, що до тутешніх, так би мовити, вершків товариства я не належу. Будь я напомадженим фертиком, усе давно було б залагоджено. Ці джентльмени охоче погоджуються на реорганізацію, якщо проводити її буде Шрайхарт, а мене вони і знати не бажають, тому що я – людина порівняно нова в Чикаґо і не прийнята в їхнє коло. Якби я був з їхнього кола, – тут Ковпервуд розвів руками, – не думаю, щоб мені довелося сидіти тут сьогодні і просити вашого сприяння, хоча я дуже радий нашому знайомству й узагалі щасливий був би з вами працювати. Просто обставини склалися так, що нам дотепер не довелося зустрітися.
Усю цю розлогу промову Ковпервуд виклав, дивлячись на Мак-Кенті уважно з найпростодушнішим виглядом. А господар, слухаючи відвідувача, думав, який же це непересічний, спритний і сильний чоловік. Він не виляв, не лицемірив, як інші, і разом із тим у кожному його слові відчувався тонкий розрахунок, і це найбільше подобалося Мак-Кенті. Кинуте Френком ніби мимохіть зауваження про «вершки товариства», які не бажали з ним знатися, і потішило Мак-Кенті, і лестило йому. Він чудово зрозумів, що хотів сказати Ковпервуд і з якою метою це було сказано, Ковпервуд уособлював собою новий і ближчий йому за духом тип фінансиста. Очевидно, його підтримують впливові люди, якщо вірити тим, хто так палко його рекомендував. Френк знав, що Мак-Кенті особисто не зацікавлений у старих компаніях, і підозрював, що він ніякої особливої симпатії до них не має, хоча Мак-Кенті і не обмовився про це жодним словом. В його очах вони були звичайними фінансовими корпораціями, що приносили данину політичній машині й очікували замість цього відомих послуг. Мало не щотижня їхні представники були в муніципалітеті, випрошували концесії на прокладку то однієї, то іншої лінії (наполягаючи на особливих привілеях при прокладці труб певними вулицями), домагалися прибутковіших контрактів на вуличне освітлення, всіляких пільг на річкових пристанях, зниження податків тощо. Такого роду «дрібницями» Мак-Кенті, здебільшого, сам не займався. Для цього у нього в муніципалітеті сидів вельми впливовий помічник, такий собі Патрик Даулінґ, здоровенний і вельми енергійний ірландець, справжній сторожовий пес партійної машини, котрий наглядав за діями мера, міського скарбника, податкового інспектора, та й узагалі всіх чиновників муніципалітету, пильно стежачи за тим, щоб і справи вирішувалися, і хабарі розподілялися як належиться. За винятком двох директорів «Південної компанії», з котрими Мак-Кенті доводилося іноді зустрічатися, він нікого з правління газових компаній не знав. А ці двоє не викликали в нього жодних симпатій. На чолі старих компаній стояли махлярі, котрі вважали політиків такого типу, як Мак-Кенті та Даулінґ, мало не породженням пекла, що не заважало їм, однак, користуватися послугами цих людей і платити їм відступні – іншого виходу у них не було.
– Що ж, – відповідав Мак-Кенті, задумливо перебираючи тонкий золотий ланцюжок від годинника, – це ви непогано вигадали. Безперечно, старим компаніям ваше прохання про паралельну концесію навряд чи сподобається, але після того, як ви її отримаєте, заперечувати вже буде важко.
Він усміхнувся. Мак-Кенті промовляв дуже чисто, ніщо в його говірці не видавало ірландця.
– В одному тільки ця справа може виявитися не дуже приємною. Вони неодмінно здіймуть галас, хоча самі про інтереси населення турбуватися ніколи не вважали за потрібне. Втім, якщо ви пропонували їм об’єднатися, які ж можуть бути тепер образи? Згодом вони на цьому зароблять не менше за вас. А вам це дасть можливість із ними поторгуватися.
– Цілком справедливо, – погодився гість.
– І ви кажете, що у вас є достатньо коштів, щоб прокласти труби по всьому місту та боротися з компаніями за клієнтуру, якщо вони не підуть на поступки?
– Так, достатньо, а якщо забракне – я знайду ще, – заявив Ковпервуд.
Пан Мак-Кенті схвально поглянув на Френка. Обидва вони вже розуміли один одного і відчували взаємну приязнь, але егоїстичні інтереси змушували кожного до пори до часу приховувати власні почуття. Ковпервуд зумів зацікавити Мак-Кенті: не часто зустрінеш підприємця, котрий, пропонуючи хабар, не прикривається пишномовними фразами, не фарисействує та не викручується.
– Ось що я вам скажу, пане Ковпервуд, – сказав він нарешті. – Я про це подумаю. Заждіть хоча б до понеділка. Розумію, що зараз є підстави просити про загальноміські концесії, бо пізніше це буде вже важче зробити. Ви наразі складіть проект і надішліть його мені. Подивимося, як поставляться до нього інші джентльмени з муніципальної ради.
При слові «джентльмени» Френк насилу стримав посмішку.
– Проект концесії у мене з собою, – сказав він.
Така діловитість здивувала Мак-Кенті та сподобалася йому. Рішучість і наполегливість цього махляра припали йому до душі, тим більше, що сам Мак-Кенті трудився не в фінансах, а в політиці, і більшість діячів, із котрими йому доводилося стикатися, були боязкі та зарозумілі.
– Залиште мені це, – сказав він, беручи у Ковпервуда папку. – А наступного понеділка, якщо вас влаштує, ласкаво прошу.
Френк устав.
– Я вирішив, що найкраще зустрітися та перебалакати з вами особисто, пане Мак-Кенті. І тепер дуже радий, що зробив це. Якщо ви візьмете на себе обов’язок розглянути мій проект, то переконаєтеся, що все відбувається саме так, як я вам виклав. Справа ця, загалом кажучи, дуже прибуткова, але для її реалізації потрібен час, і відразу вона, звісно, грошей не дасть.
Мак-Кенті чудово зрозумів, для чого це було сказано.
– Так, певна річ, – з готовністю погодився він.
Обмінюючись ручканням, вони зазирнули в вічі один одному.
– Мені здається, що вам спала на гадку хороша думка, – заохочувально сказав на закінчення Мак-Кенті. – Дуже навіть хороша. Приходьте в понеділок, і я дам остаточну відповідь. І взагалі приходьте будь-коли, якщо я вам знадоблюся. Завжди буду радий вас бачити. Дивовижний вечір, – додав він, провівши гостя до вхідних дверей. – А місяць який! – на небі сяяв тонкий серпик місяця. – На добраніч!
13. Жереб кинуто
Результати цього побачення не забарилися. У вищих сферах ділового світу так чи інак усі один із одним пов’язані. Тепер, коли увага Мак-Кенті була привернута до газових підприємств, він почав старанно розвідувати ситуацію, намагаючись з’ясувати – чи не вигідніше буде домовитися з Шрайхартом, або вигадати якусь іншу комбінацію. Врешті-решт, він дійшов висновку, що план Ковпервуда з політичних міркувань легше здійснити. Ці політичні міркування полягали головним чином у тому, що група Шрайхарта, не потребуючи поки що послуг депутатів, проявила недалекоглядність і не зрозуміла потреби підмазати про всяк випадок зграю бандитів, що засіла в ратуші.
Коли Ковпервуд знову прийшов до Мак-Кенті, його зустріли дуже радо.
– Ну що ж, – сказав господар після звичайних привітань, – я поцікавився деталями. Ваша пропозиція достатньо обґрунтована. Створюйте свою компанію і дійте, як задумали. Потім подавайте в муніципалітет прохання, і подивимося, що можна буде зробити.
Вони довго та докладно обговорювали, як мають бути поділені нові акції, які вирішено було депонувати в банку, якому особливо довіряв Мак-Кенті, до того часу, поки не відбудеться злиття зі старими газовими компаніями або з новою об’єднаною, після чого Ковпервудові доведеться виконати свої зобов’язання перед Мак-Кенті. Все це було далеко не просто, і Френк не цілком вдовольнився угодою. Але все ж вона його влаштовувала, бо дозволяла взяти гору над своїми супротивниками. Генерал Ван-Сайкл, Генрі де Сото Сіппенз, Кент Берроуз Мак-Кібен і права рука Мак-Кенті – депутат Даулінґ чимало попітніли, перш ніж усе було, нарешті, приведено в готовність для рішучого удару.
Й ось у четвер, коли чиказький муніципалітет, як зазвичай, займався такого роду питаннями, проект був внесений на його розгляд, а в понеділок вже був схвалений і затверджений. Така поспішність не залишала часу для публічного обговорення, а цього якраз і домагалися Мак-Кенті з Ковпервудом. Наступного дня, після того як проект був оприлюднений і по всьому було видно, що його затвердять, Шрайхарт відправив своїх представників і директорів старих компаній у редакції чиказьких газет, де вони в один голос заявили, що це – грабунок серед білого дня. Але вже нічого не можна було вдіяти. Щоб налаштувати проти Ковпервуда громадську думку, часу майже не залишалося. Правда, газети, корячись впливовішій фінансовій групі, яку представляв Шрайхарт, слухняно заговорили про те, що «зі старими компаніями поводяться безчесно», що дві конкуруючі фірми – зайві та непотрібні і що одна компанія цілком забезпечить усі потреби міста в газі. Однак населення, яке всіляко обробляла агентура Мак-Кенті, не дуже вірило часописам. Старі компанії не так уже й дбали про своїх споживачів, тому споживачі не вважали за потрібне надто завзято їх відстоювати.
У понеділок ввечері, коли муніципалітет прийняв постанову про концесії, пан Семюел Блекмен, голова газової компанії Південної сторони, маленький миршавий чоловічок із бакенбардами, схожими на щітки шевця, стоячи біля дверей зали засідань, репетував:
– Це – підла махінація! Якщо мер підпише постанову, його треба віддати під суд! Усі вони там – підкуплені, всі до одного! Ну і порядки завелися у нас у Чикаґо: розбишакують серед білого дня. На що це схоже? Роками будуєш справу, працюєш не склепивши повік, а завтра тебе витіснить якийсь пройдисвіт.
– Ви маєте рацію, ви абсолютно праві, – жалібно повторював його слова пан Джордан Джулс, голова компанії Північної сторони, коротконогий товстун із жорсткими блакитними очима та голомозою головою, прикрашеною вузькими френзлями волосся та схожою на яйце, звернене гострим кінцем угору. – Все підлаштував цей мерзотник із Філадельфії. Він у всьому винен! Чиказьким функціонерам, котрі себе поважають, давно час зрозуміти, що це за птаха, і прогнати його звідсіля. Згадайте тільки, що він накоїв у Філадельфії. Там, правда, здогадалися засадити його в каземат, не завадило б і у нас зробити те ж саме.
Біля Джордана Джулса стояв високий сухорлявий чоловік – пан Гадсон Бейкер, голова «Західної чиказької компанії». Всі вони прибули сюди, щоб заявити свій протест. Бейкер – гарячий прихильник Шрайхарта – прийшов прямо від нього і також бурхливо обурювався.
– Це – справжній пройдисвіт, – запевняв він Блекмена. – Він веде нечесну гру. Йому не місце серед порядних людей.
Однак, незважаючи на всі ці протести й обурені вигуки, рішення про надання концесії було прийнято. Пан Норман Шрайхарт, пан Норі Сімс і всі ті, хто, на своє нещастя, вплутався в цю гру, отримали жорстокий урок. Делегація від трьох старих компаній відвідала мера, але той – слухняне знаряддя в руках Мак-Кенті – спалив мости і підписав рішення. Френк отримав концесію, і його зніченим супротивникам залишалося тепер тільки йти до нього на уклін. Шрайхарт, проте, розумів, що його порахунки з Ковпервудом ще не зведені і що зіткнення з ним на будь-якому іншому ґрунті неминуче. Але надалі він буде розумніший і в боротьбі з ворогом використає його ж зброю. А поки Шрайхарт, як людина далекоглядна, вирішив піти на певні поступки.
Намагаючись за можливості приховати свою досаду, він шукав нагоди зустрітися з Ковпервудом в одному з клубів, але той, вичікуючи, поки вляжеться шум, навмисно там не з’являвся. Тому позаяк гора не йшла до Магомета, то Магометові довелося йти до гори. Тож задушливого червневого дня пан Шрайхарт вирушив до контори Френка, натягнувши для цього випадку новий, бездоганно зшитий костюм сталевого кольору і солом’яний бриль. Із нагрудної кишені у нього, за тамтешньою модою, визирала акуратно складена шовкова хустинка з блакитною облямівкою, на ногах блищали новесенькі черевики.
– Я через кілька днів відбуваю в Європу, пане Ковпервуд, – наче нічого не сталося, сказав він, – і ось вирішив до від’їзду зазирнути до вас. Може, нам вдасться все ж таки домовитися. Директорам старих компаній, звісно, небажано мати конкурента, а вам, гадаю, зовсім нецікаво вести виснажливу тарифну війну, від якої всім лиш збитки. Пригадую, ви тоді пропонували поділити контрольний пакет навпіл. Ви ще не відмовилися від цієї ідеї?
– Сідайте, пане Шрайхарт, сідайте, будь ласка, – привітно запропонував Ковпервуд, широким жестом вказуючи відвідувачеві на крісло біля столу. – Радий вас бачити. Природно, тарифна війна мені абсолютно ні до чого. Навпаки, я дуже хочу уникнути її, але, як ви самі розумієте, з часу нашої з вами розмови багато що змінилося. Засновники «Нової загальноміської газової компанії» вклали свої гроші в справу і прагнуть – я б сказав навіть палають бажанням – розвинути її до солідного підприємства. Вони не сумніваються в успіху, й я цілком поділяю їхню точку зору. Угода між старими та новими компаніями може бути досягнута, але вже не на тих умовах, які я тоді готовий був прийняти. За цей час було засновано нову компанію, випущені акції та витрачені великі гроші (Ковпервуд брехав). За будь-яких обставин ці акції мають обмінюватися на рівних засадах із іншими. Вважаю злиття компаній вельми бажаним, але за неодмінної умови, щоб всі акції – незалежно від того, скільки нових акцій ми будемо давати за одну стару – дві, три або чотири – розцінювалися за їхньою номінальною вартістю, а не за курсом.
У Шрайхарта витягнулося обличчя.
– А вам не здається, що це забагато? – сказав він похмуро.
– Ну що ви, що ви! – заперечив Ковпервуд. – Ви ж знаєте, що ми пішли на такі витрати не з власної волі.
Пан Шрайхарт вловив приховану в цих словах іронію, однак змовчав.
– Згоден, але оскільки ваші акції тепер узагалі нічого не варті, ви маєте бути задоволені, якщо їх приймуть за номіналом, а для інших же треба виходити з реального курсу.
– Чому ж? Плани на майбутнє у нас – фантастичні, – розповідав Френк. – Ні, тут має бути дотриманий принцип рівності, або ми з вами так ні до чого і не домовимося. Але мене цікавить інше: яку частину акцій нового товариства ви плануєте зберегти в портфелі після того, як задовольните претензії старих акціонерів?
– Як думав і раніше: тридцять-сорок відсотків від усього випуску, – відповів Шрайхарт, усе ще сподіваючись щось виторгувати. – Мені здається, що таке вдалося б провернути!
– А кому ці акції дістануться?
– Засновникам, безумовно, – ухильно відповів Шрайхарт. – Вам, мені…
– А як ви маєте намір їх поділити? Порівну, як передбачалося раніше?
– Гадаю, що це було б справедливо.
– Ні, мене це вже не влаштовує, – різко заперечив Ковпервуд. – Після нашої розмови мені довелося взяти на себе певні зобов’язання й укласти угоди, яких я тоді не передбачав. Найменше, на що я можу погодитися тепер, – це на три чверті акцій, що залишаються.
Шрайхарт гнівно випростався. Він був обурений. Яке нахабство! Яке нечуване зухвальство!
– Це неможливо, пане Ковпервуд, – зарозуміло зауважив він. – Ви і так хочете нам нав’язати занадто багато макулатури. Акції старих компаній, як вам добре відомо, котируються зараз по сто п’ятдесят – двісті десять доларів. Ваші ж нічого не варті. А ви хочете за кожну з них отримати по дві, по три акції, та ще понад те три чверті залишку. Я на таку угоду ніколи не піду. Це означатиме розпорошення капіталу і поставить вас на чолі всієї справи. Всьому, знаєте, є межі. Єдине, що я можу ще запропонувати акціонерам старих компаній, – це розполовинити залишок акцій. Усе одно вони не погодяться на жодну комбінацію, що дасть вам контроль над газовими підприємствами, це я вам заздалегідь кажу, хочете – вірте, хочете – ні. Всі дуже обурені та занадто лихі на вас. Вони не поступляться, а ви будете змушені вести тривалу боротьбу, яка вам дуже дорого коштуватиме. Якщо у вас є якась розумна пропозиція, я охоче її вислухаю. Інакше боюся, що наші перемовини ні до чого не приведуть.
– Усі акції за номіналом і три чверті залишку, – твердо повторив Ковпервуд. – Я зовсім не женуся за тим, щоб прибрати до своїх рук ці газові компанії. Якщо акціонерам хочеться мене позбутися, нехай приймають мої умови та готують гроші, я продам їм свої акції. Єдине, що мені потрібно, – це отримати певний прибуток на вкладений у справу капітал, й я його отримаю. Не беруся говорити за своїх компаньйонів, але поки я є їхнім представником, від цих умов не відступлюся і не обдурюватиму їхні очікування.
Шрайхарт пішов, грюкнувши дверима. Він був розлючений. Ковпервуд хоче обдерти їх як липку. Шрайхарт вирішив, що якщо запахне смаленим, він порве зі старими компаніями, продасть свої акції та залишить їх боротися з Ковпервудом, як самі знають. Але поки він має хоч якийсь стосунок до газу, Ковпервудові на чолі цієї справи не бути. Краще вже спіймати його на слові, роздобути грошенят і скупити у нього всі акції, нехай навіть утридорога. Тоді старі газові компанії знову зможуть тихо та мирно продовжувати своє здирництво. От вискочка! Оце бандюга! Й який він зробив хитрий і блискавичний крок! Шрайхарт не тямив себе від злості.